ПОСТАНОВА
Іменем України
13 грудня 2018 року
Київ
справа №802/412/17-а
адміністративне провадження №К/9901/34594/18
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:
головуючого - Мороз Л.Л.,
суддів: Гімона М.М., Кравчука В.М.,
розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами у касаційній інстанції адміністративну справу № 802/412/17-а
за позовом ОСОБА_2 до Вінницької обласної державної адміністрації, за участю третьої особи - Бохоницької сільської ради Вінницького району Вінницької області, про визнання дій протиправними та зобов'язання вчинити певні дії, провадження по якій відкрито
за касаційною скаргою ОСОБА_2 на постанову Вінницького апеляційного адміністративного суду, прийняту 11 жовтня 2017 року у складі колегії суддів: головуючого - Драчук Т.О., суддів Полотнянка Ю.П., Загороднюка А.Г.,
в с т а н о в и в :
ОСОБА_2 звернувся до Вінницького окружного адміністративного суду з позовом до Вінницької обласної державної адміністрації про визнання протиправним дій та зобов'язання вчинити дій.
Постановою Вінницького окружного адміністративного суду від 07 червня 2017 року у задоволенні позовних вимог відмовлено.
Постановою Вінницького апеляційного адміністративного суду від 11 жовтня 2017 року скасовано постанову Вінницького окружного адміністративного суду від 07 червня 2017 року.
Винесено нову постанову, якою адміністративний позов ОСОБА_2 задоволено частково.
Постановлено:
Визнати неправомірними дії Вінницької обласної державної адміністрації щодо відмови громадянину ОСОБА_2 у видачі дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки для сінокосіння, орієнтовною площею 5.0 га, із земель запасу водного фонду сільськогосподарського призначення в довгострокову оренду на 25 років на території Бохоницької сільської ради Вінницького району Вінницької області за межами населеного пункту.
Зобов'язати Вінницьку обласну державну адміністрацію повторно розглянути клопотання ОСОБА_2 про видачу дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки для сінокосіння, орієнтовною площею 5,0 га, із земель запасу водного фонду сільськогосподарського призначення в довгострокову оренду на 25 років на території Бохоницької сільської ради Вінницького району Вінницької області за межами населеного пункту.
В решті позовних вимог відмовлено.
Як встановлено, 01 липня 2016 року ОСОБА_2 звернувся до Вінницької ОДА (Департаменту агропромислового комплексу) з клопотанням про надання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки сільськогосподарського призначення із земель водного фонду (запас) в довгострокову оренду на 25 років для сінокосіння, орієнтовною площею 5.0 га на території Бохоницької сільської ради, за межами населеного пункту, додавши до нього (клопотання) викопіювання з оновлення планово-картографічного матеріалу Бохоницької сільської ради і ксерокопію паспорту та ідентифікаційного коду.
04 жовтня 2016 року позивач отримав лист Вінницької ОДА від 03 жовтня 2016 року про те, що питання щодо поданого клопотання було винесено на обговорення 30 серпня 2016 року на засіданні обласної комісії з питань надання земельних ділянок державної власності у власність або користування фізичним та юридичним особам та Комісією було вирішено, що питання буде розглянуте після надання Бохоницькою сільською радою погодження на відведення земельної ділянки та розглянуте після додаткового вивчення.
04 листопада 2016 року ОСОБА_2 отримав лист-відмову у задоволенні поданого клопотання.
Вважаючи таку відмову протиправною, позивач звернувся з даним позовом до суду.
Суд апеляційної інстанції, задовольняючи позов частково, виходив з того, що Вінницька обласна державна адміністрація з непередбачених законом підстав відмовила позивачу у наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення у власність земельної ділянки. Відтак, адміністративний позов в частині визнання протиправною відмови відповідача є обґрунтованим.
Разом з тим, апеляційний суд відмовив у позові в частині зобов'язання відповідача видати дозвіл на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки, оскільки відповідні повноваження відповідача є дискреційним. При цьому, суд зобов'язав відповідача повторно розглянути подану позивачем заяву.
Суд апеляційної інстанції зазначив, що Вінницькою облдержадміністрацією при розгляді клопотання позивача не давалась йому оцінка на предмет відповідності вимогам статті 122 ЗК України, тому вказане клопотання підлягає розгляду повноважним органом на відповідність вимогам закону, а суд позбавлений процесуальної можливості приймати рішення за умови не перевірки, не надання оцінки та не встановлення певних обставин суб'єктом владних повноважень з цього питання.
Не погоджуючись з рішенням суду апеляційної інстанції, позивач подав касаційну скаргу. Просить змінити вказане судові рішення, задовольнивши позов у повному обсязі.
В обґрунтування своїх вимог заявник посилається на неправильне застосування судами норм матеріального та порушення норм процесуального права.
Суд, переглянувши судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги, дійшов висновку про часткове задоволення скарги та зміну судового рішення апеляційного суду.
Відповідно до положень частин 1 та 2 статті 116 ЗК України громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом або за результатами аукціону.
Набуття права на землю громадянами та юридичними особами здійснюється шляхом передачі земельних ділянок у власність або надання їх у користування.
Згідно зі статтею 1 Закону України "Про місцеві державні адміністрації" виконавчу владу в областях і районах, містах Києві та Севастополі здійснюють місцеві державні адміністрації.
Відповідно до пункту 7 частини 1 статті 13 Закону України "Про місцеві державні адміністрації" до відання місцевих державних адміністрацій у межах і формах, визначених Конституцією і законами України, належить вирішення питань щодо використання землі, природних ресурсів, охорони довкілля.
Статтею 17 ЗК України визначено, що до повноважень місцевих державних адміністрацій у галузі земельних відносин віднесено, зокрема, розпорядження землями державної власності в межах, визначених цим Кодексом.
Згідно з частиною 5 статті 122 ЗК України обласні державні адміністрації на їхній території передають земельні ділянки із земель державної власності, крім випадків, визначених частинами третьою, четвертою і восьмою цієї статті, у власність або у користування у межах міст обласного значення та за межами населених пунктів, а також земельні ділянки, що не входять до складу певного району, або у випадках, коли районна державна адміністрація не утворена, для всіх потреб.
З аналізу наведених норм вбачається, що Вінницька ОДА є розпорядником земельної ділянки водного фонду, що розташована за межами населеного пункту на території Бохоницької сільської ради Вінницького району Вінницької області, яку бажає отримати в користування позивач, отже, саме відповідач уповноважений розглядати подане позивачем клопотання та вирішувати питання щодо надання йому дозволу на розробку проекту землеустрою.
Порядок надання земельних ділянок державної або комунальної власності у власність визначений статтею 118 ЗК України, зокрема частиною 6 передбачено, що громадяни, зацікавлені в одержанні безоплатно у власність земельної ділянки із земель державної або комунальної власності для ведення фермерського господарства, ведення особистого селянського господарства, ведення садівництва, будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибної ділянки), індивідуального дачного будівництва, будівництва індивідуальних гаражів у межах норм безоплатної приватизації, подають клопотання до відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу. У клопотанні зазначаються цільове призначення земельної ділянки та її орієнтовні розміри. До клопотання додаються графічні матеріали, на яких зазначено бажане місце розташування земельної ділянки, погодження землекористувача (у разі вилучення земельної ділянки, що перебуває у користуванні інших осіб) та документи, що підтверджують досвід роботи у сільському господарстві або наявність освіти, здобутої в аграрному навчальному закладі (у разі надання земельної ділянки для ведення фермерського господарства). У разі якщо земельна ділянка державної власності розташована за межами населених пунктів і не входить до складу певного району, заява подається до Ради міністрів Автономної Республіки Крим. Верховній Раді Автономної Республіки Крим, Раді міністрів Автономної Республіки Крим, органам виконавчої влади або органам місцевого самоврядування, які передають земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, забороняється вимагати додаткові матеріали та документи, не передбачені цією статтею.
За змістом частини 7 зазначеної статті відповідний орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених ст. 122 цього Кодексу, розглядає клопотання у місячний строк і дає дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки або надає мотивовану відмову у його наданні. Підставою відмови у наданні такого дозволу може бути лише невідповідність місця розташування об'єкта вимогам законів, прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, генеральних планів населених пунктів та іншої містобудівної документації, схем землеустрою і техніко-економічних обґрунтувань використання та охорони земель адміністративно-територіальних одиниць, проектів землеустрою щодо впорядкування територій населених пунктів, затверджених у встановленому законом порядку.
В силу частини 4 статті 122 ЗК України, центральний орган виконавчої влади з питань земельних ресурсів у галузі земельних відносин та його територіальні органи передають земельні ділянки сільськогосподарського призначення державної власності, крім випадків, визначених частиною восьмою цієї статті, у власність або у користування для всіх потреб.
Таким чином, законодавцем передбачено вичерпний перелік підстав для відмови у наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність, а саме невідповідність місця розташування об'єкта вимогам законів, прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, генеральних планів населених пунктів та іншої містобудівної документації, схем землеустрою і техніко-економічних обґрунтувань використання та охорони земель адміністративно-територіальних одиниць, проектів землеустрою щодо впорядкування територій населених пунктів, затверджених у встановленому законом порядку.
При цьому, згідно листа Вінницької обласної державної адміністрації від 04 листопада 2016 року відмова у наданні позивачу дозволу на виготовлення проекту землеустрою щодо відведення спірної земельної ділянки аргументована тим, що місце розташування земельної ділянки, зазначене на графічних матеріалах, не містить обґрунтованих рішень організації раціонального використання та охорони земель, а саме здійснюється перерозподіл земель без врахування потреби розвитку території.
Таким чином, Вінницька обласна державна адміністрація з непередбачених законом підстав відмовила позивачу у наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення у власність земельної ділянки.
Відтак, адміністративний позов в частині визнання протиправною відмови відповідача, що викладена у листі Вінницької обласної державної адміністрації від 04 листопада 2016 року, є обґрунтованим.
Оцінюючи вимогу позивача про зобов'язання Вінницьку обласну державну адміністрацію видати ОСОБА_2 дозвіл на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки, суд звертає увагу на те, що суд апеляційної інстанції, відмовляючи у задоволенні позовних вимог у вказаній частині, прийняв правильне рішення, але при цьому виходив з помилкових мотивів.
Суд апеляційної інстанції дійшов висновку про неможливість втручання в дискреційні повноваження відповідача.
Проте, повноваження відповідача у спірних правовідносинах не є дискреційними.
Поняття дискреційних повноважень наведене у Рекомендації Комітету Міністрів Ради Європи № R (80)2, яка прийнята Комітетом Міністрів 11 березня 1980 року на 316-й нараді, відповідно до якої під дискреційними повноваженнями слід розуміти повноваження, які адміністративний орган, приймаючи рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду, тобто, коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за даних обставин.
Пунктами 1.6, 2.4 Методології проведення антикорупційної експертизи, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 23 червня 2010 року № 1380/5 передбачено, що дискреційні повноваження - сукупність прав та обов'язків органів державної влади та місцевого самоврядування, осіб, уповноважених на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, що надають можливість на власний розсуд визначити повністю або частково вид і зміст управлінського рішення, яке приймається, або можливість вибору на власний розсуд одного з декількох варіантів управлінських рішень, передбачених нормативно-правовим актом, проектом нормативно-правового акта.
Дискреційні повноваження можуть закріплюватися в нормативно-правових актах, проектах нормативно-правових актів такими способами:
1) за допомогою оціночних понять, наприклад: "за наявності поважних причин орган вправі надати …", "у виключних випадках особа, уповноважена на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, може дозволити…", "рішення може бути прийнято, якщо це не суперечить суспільним інтересам…" тощо;
2) шляхом перерахування видів рішень, що приймаються органом (особою, уповноваженою на виконання функцій держави або місцевого самоврядування), не вказуючи підстав для прийняття того чи іншого рішення або шляхом часткового визначення таких підстав;
3) шляхом надання права органу (особі, уповноваженій на виконання функцій держави або місцевого самоврядування) при виявленні певних обставин (настанні конкретних юридичних фактів) приймати чи не приймати управлінське рішення залежно від власної оцінки цих фактів;
4) за допомогою нормативних приписів, що містять лише окремі елементи гіпотези чи диспозиції правової норми, що не дозволяють зробити однозначний висновок про умови застосування нормативного припису або правові наслідки застосування такого припису.
Стосовно дискреційних повноважень, суд, за наслідками аналізу вказаних положень, зазначає, що такими є повноваження суб'єкта владних повноважень обирати у конкретній ситуації між альтернативами, кожна з яких є правомірною. Прикладом таких повноважень є повноваження, які закріплені у законодавстві із застосуванням слова «може».
У такому випадку дійсно суд не може зобов'язати суб'єкта владних повноважень обрати один з правомірних варіантів поведінки, оскільки який би варіант реалізації повноважень не обрав відповідач, кожен з них буде правомірним, а тому це не порушує будь-чиїх прав.
Натомість, у цій справі, відповідач помилково вважає свої повноваження дискреційними, оскільки у разі настання визначених законодавством умов, відповідач зобов'язаний до вчинення конкретних дій - розглянути заяву позивача у встановленому законом порядку, а за умови відповідності заяви та доданих до неї документів вимогам законодавства - прийняти рішення про задоволення заяви. Підставою для відмови у задоволенні заяви позивача можуть бути лише визначені законом обставини. Відповідач не наділений повноваженнями за конкретних фактичних обставин діяти на власний розсуд - розглянути заяву, або ж ні; прийняти рішення про задоволення заяви, або ж рішення про відмову у її задоволенні. Визначальним є те, що у кожному конкретному випадку звернення особи із заявою, з урахуванням фактичних обставин, згідно із законом існує лише один правомірний варіант поведінки суб'єкта владних повноважень.
Отже, повноваження відповідача у спірних правовідносинах не є дискреційними, у зв'язку з чим рішення суду апеляційної інстанції необхідно змінити, виключивши з її мотивувальної частини висновки щодо наявності у відповідача дискреційних повноважень у спірних правовідносинах.
Разом з тим, суд зазначає, що такий спосіб захисту, як зобов'язання позивача прийняти конкретне рішення, як і будь-які інші способи захисту застосовується лише за наявності необхідних підстав, з урахуванням фактичних обставин справи.
Відповідно до статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством.
Частиною 2 статті 55 Конституції України передбачено, що кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.
Згідно з частиною 3 статті 124 Конституції України юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір.
Відповідно до статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України (у редакції, чинній на час розгляду справи судом апеляційної інстанції) завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ.
До адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження.
У справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Згідно з частиною 1 статті 6 Кодексу адміністративного судочинства України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або інтереси.
Відповідно до практики Європейського суду з прав людини право особи на суд передбачає можливість отримати не лише формальний захист (визнання і підтвердження порушених прав), але й фактичний захист (тобто дійсне й ефективне поновлення порушених прав).
Пунктом 2 частини 4 статті 105 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що адміністративний позов може містити вимоги про зобов'язання відповідача - суб'єкта владних повноважень прийняти рішення або вчинити певні дії.
Відповідно до пункту 3 частини 2 статті 162 Кодексу адміністративного судочинства України у разі задоволення адміністративного позову суд може прийняти постанову про зобов'язання відповідача вчинити певні дії.
Отже, аналіз наведених норм дає колегії суддів підстави для висновку, що кожному гарантується право на оскарження в суді будь-яких рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень.
При цьому, адміністративний суд, з урахуванням фактичних обставин, зобов'язаний здійснити ефективне поновлення порушених прав, а не лише констатувати факт наявності неправомірних дій. Для цього адміністративний суд наділений повноваженнями, зокрема, щодо зобов'язання відповідача вчинити певні дії, або ж прийняти рішення, і це прямо вбачається з пункту 2 частини 4 статті 105 та пункту 3 частини 2 статті 162 Кодексу адміністративного судочинства.
У випадку невиконання обов'язку відповідачем, за наявності визначених законом умов, у суду виникають підстави для ефективного захисту порушеного права позивача шляхом, зокрема, зобов'язання відповідача вчинити певні дії, спрямовані на відновлення порушеного права, або шляхом зобов'язання прийняти рішення. Це цілком узгоджується з положеннями пункту 2 частини 4 статті 105, пункту 3 частини 2 статті 162 Кодексу адміністративного судочинства.
Аналіз зазначених норм, у їх взаємозв'язку зі статтями 2, 6 Кодексу адміністративного судочинства України, свідчить про те, що такі повноваження суд реалізує у разі встановленого факту порушення прав, свобод чи інтересів позивача, що зумовлює необхідність їх відновлення належним способом у тій мірі, у якій вони порушені. Зміст вимог адміністративного позову, як і, відповідно, зміст постанови, має виходити з потреби захисту саме порушених прав, свобод та інтересів у цій сфері.
Однак, як і будь-який інших спосіб захисту, зобов'язання відповідача прийняти рішення може бути застосовано судом за наявності необхідних та достатніх для цього підстав.
У спірних правовідносинах відповідач не розглянув заяву позивача у встановленому порядку.
Вінницькою облдержадміністрацією при розгляді клопотання позивача не надана його оцінка на предмет відповідності вимогам статті 122 ЗК України, тому вказане клопотання підлягає розгляду повноважним органом на відповідність вимогам закону, а суд на цьому етапі позбавлений процесуальної можливості приймати рішення за умови не перевірки, не надання оцінки та не встановлення певних обставин суб'єктом владних повноважень з цього питання.
У суду у цьому випадку відсутні підстави перевіряти відповідність заяви позивача вимогам статті 122 ЗК України, оскільки відповідач такої перевірки не зробив, а отже відсутні спірні правовідносини з цього питання. Відповідно, відсутній і предмет судового дослідження.
З урахуванням наведеного, з метою захисту порушеного права позивача ефективним та належним, за встановлених обставин, є такий спосіб захисту порушених прав, як зобов'язання відповідача повторно розглянути клопотання позивача про видачу дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки.
У зв'язку з наведеним касаційну скаргу належить задовольнити частково, змінивши мотивувальну частині рішення апеляційного суду. В решті постанову Вінницького апеляційного адміністративного суду від 11 жовтня 2017 року належить залишити без змін, оскільки вона є законною та обґрунтованою.
Керуючись статтями 344, 349, 350, 351, 355, 356 Кодексу адміністративного судочинства України, суд
п о с т а н о в и в :
Касаційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити частково.
Постанову Вінницького апеляційного адміністративного суду від 11 жовтня 2017 року у справі № 802/412/17-а змінити шляхом виключення з мотивувальної частини рішення суду апеляційної інстанції висновків про наявність у відповідача дискреційних повноважень у спірних правовідносинах.
В решті постанову Вінницького апеляційного адміністративного суду від 11 жовтня 2017 року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття та не може бути оскаржена.
...........................
...........................
...........................
Л.Л. Мороз
М.М. Гімон
В.М. Кравчук ,
Судді Верховного Суду