ОКРЕМА ДУМКА
суддів Великої Палати Верховного Суду Прокопенка 0. Б., Британчука В. В., Лященко Н. П., Ситнік О. М.
на постанову від 1 листопада 2018 року у справі № 800/352/17 (провадження № 11-698сап18)
за позовом ОСОБА_5 до Верховної Ради України (далі - ВРУ), Вищої ради юстиції (правонаступником якої є Вища рада правосуддя; далі - ВРЮ, ВРП відповідно) про визнання дій протиправними та скасування рішень
У червні 2010 року ОСОБА_5 звернулася до Вищого адміністративного суду України з позовом, у якому просила: визнати протиправними дії ВРЮ та незаконним рішення ВРЮ від 26 травня 2010 року № 390/0/15-10 «Про внесення до Верховної Ради України подання про звільнення ОСОБА_5 з посади судді Святошинського районного суду м. Києва за порушення присяги»; визнати незаконним подання ВРЮ від 31 травня 2010 року № 25/0/12-10 до ВРУ про звільнення ОСОБА_5 з посади судді Святошинського районного суду м. Києва у зв'язку з порушенням присяги; визнати протиправними дії ВРУ та незаконною Постанову ВРУ від 17 червня 2010 року № 2352-VI про звільнення ОСОБА_5 з посади судді названого суду (далі - Постанова № 2352-VI).
Вищий адміністративний суд України постановою від 18 серпня 2010 року позов ОСОБА_5 задовольнив частково: визнав незаконною Постанову № 2352-VI в частині звільнення її з посади судді Святошинського районного суду м. Києва за порушення присяги, відмовив у задоволенні позову до ВРЮ про визнання дій протиправними, визнання незаконними рішення від 26 травня 2010 року
№ 390/0/15-10 і подання від 31 травня 2010 року № 25/0/12-10.
Рішення про відмову в задоволенні позову Вищий адміністративний суд України обґрунтував тим, що ВРЮ не оцінювала законність ухваленого суддею ОСОБА_5 заочного рішення, а виходила з порушень процедури розгляду судової справи.
У січні 2011 року ОСОБА_5 звернулася до суду з адміністративним позовом, у якому просила: визнати дії ВРУ, які виразились у повторному розгляді 23 грудня 2010 року подання ВРЮ від 31 травня 2010 року № 25/0/12-10, протиправними; визнати незаконною Постанову ВРУ від 23 грудня 2010 року № 2867-VІ «Про звільнення суддів» (далі - Постанова № 2867-VІ) в частині звільнення її з посади судді Святошинського районного суду м. Києва та зобов'язати ВРУ припинити подальший розгляд зазначеного вище подання ВРЮ.
Вищий адміністративний суд України постановою від 28 вересня 2011 року відмовив у задоволенні позовних вимог.
Не погодившись із рішеннями національних судів, ОСОБА_5 звернулася до Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ, Суд відповідно) із заявою № 11775/12, в якій скаржилась: за статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 4 листопада 1950 року (далі - Конвенція) на те, що провадження стосовно її звільнення було несправедливим та суперечило принципу незалежного і безстороннього суду; за статтею 8 Конвенції - на те, що звільнення значним чином вплинуло на її приватне життя.
З огляду на схожість заяв ОСОБА_5 з іншими заявами, поданими до ЄСПЛ громадянами України, які раніше обіймали посади суддів національних судів, усі ці заяви були об'єднані відповідно до пункту 1 Правила 42 Регламенту ЄСПЛ.
19 січня 2017 року ЄСПЛ ухвалив рішення у справі «Куликов та інші проти України», зокрема і за заявою ОСОБА_5 № 11775/12, яким постановив, що Україна порушила стосовно позивача: пункт 1 статті 6 Конвенції у зв'язку з недотриманням принципів незалежності та безсторонності; статтю 8 Конвенції, якою кожному гарантується право на повагу до приватного і сімейного життя.
У травні 2017 року ОСОБА_5 звернулась до Верховного Суду України з заявами про перегляд постанов Вищого адміністративного суду України від 18 серпня 2010 року в справі № П-91/10 та від 28 вересня 2011 року в справі № П/9991/115/11 на підставі пункту 3 частини першої статті 237 Кодексу адміністративного судочинства України (у редакції до 15 грудня 2017 року;
далі - КАС) з урахуванням рішення ЄСПЛ від 19 січня 2017 року у справі «Куликов та інші проти України», яке набрало статусу остаточного.
За результатами перегляду зазначених заяв ОСОБА_5 Верховний Суд України постановами від 3 липня та 7 серпня 2017 року задовольнив їх частково. Скасував постанови Вищого адміністративного суду України від 18 серпня 2010 року та 28 вересня 2011 року, справи направив на новий розгляд до суду першої інстанції.
У зв'язку з припиненням з 15 грудня 2017 року діяльності Вищого адміністративного суду України справи передані з цього суду на розгляд до Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду.
Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду ухвалою від 14 лютого 2018 року справу № 800/352/17 (П/9901/324/18) за позовом ОСОБА_5 до ВРУ та ВРЮ про визнання дій протиправними і рішень незаконними об'єднав в одне провадження зі справою № 800/318/17 (П/9901/160/18) за позовом ОСОБА_5 до ВРУ, третя особа - ВРЮ, про оскарження протиправних дій та скасування постанови.
До початку розгляду справи за об'єднаними позовами ОСОБА_5 направила заяви про уточнення позовних вимог, у яких просила:
- визнати протиправними дії ВРЮ щодо прийняття рішення від 26 травня 2010 року № 390/0/15-10 «Про внесення до Верховної Ради України подання про звільнення ОСОБА_5 з посади судді Святошинського районного суду м. Києва за порушення присяги»;
- визнати протиправним (незаконним) та скасувати рішення ВРЮ від 26 травня 2010 року № 390/0/15-10 «Про внесення до Верховної Ради України подання про звільнення ОСОБА_5 з посади судді Святошинського районного суду м. Києва за порушення присяги»;
- визнати протиправним (незаконним) та скасувати подання ВРЮ від 31 травня 2010 року № 25/0/12-10 «Про звільнення судді з посади», за яким ВРЮ пропонує ВРУ звільнити ОСОБА_5 з посади судді Святошинського районного суду м. Києва у зв'язку з порушенням присяги;
- визнати протиправними дії ВРУ щодо прийняття Постанови № 2352-VI в частині звільнення ОСОБА_5 з посади судді Святошинського районного суду м. Києва у зв'язку з порушенням присяги;
- визнати протиправною (незаконною) і скасувати Постанову ВРУ № 2352-VI в частині звільнення ОСОБА_5 з посади судді Святошинського районного суду м. Києва у зв'язку з порушенням присяги судді;
- визнати протиправними дії ВРУ щодо прийняття Постанови № 2867-VI в частині звільнення ОСОБА_5 з посади судді Святошинського районного суду м. Києва у зв'язку з порушенням присяги;
- визнати протиправною (незаконною) і скасувати Постанову № 2867-VI в частині звільнення ОСОБА_5 з посади судді Святошинського районного суду м. Києва у зв'язку з порушенням присяги судді;
- поновити ОСОБА_5 на посаді судді Святошинського районного суду м. Києва.
Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду рішенням від 17 травня 2018 року позов ОСОБА_5 задовольнив частково:
- визнав протиправним та скасував рішення ВРЮ від 26 травня 2010 року № 390/0/15-10 «Про внесення до Верховної Ради України подання про звільнення ОСОБА_5 з посади судді Святошинського районного суду м. Києва за порушення присяги»;
- визнав протиправною та скасував Постанову № 2352-VI в частині звільнення ОСОБА_5 з посади судді Святошинського районного суду м. Києва у зв'язку з порушенням присяги судді;
- визнав протиправною та скасував Постанову № 2867-VI в частині звільнення ОСОБА_5 з посади судді Святошинського районного суду м. Києва у зв'язку з порушенням присяги судді;
- у задоволенні іншої частини позову відмовив.
У червні 2018 року ВРП подала апеляційну скаргу про скасування вказаного рішення Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду та ухвалення нового - про відмову в задоволенні позову ОСОБА_5 у зв'язку з тим, що суд першої інстанції неповно з'ясував усі обставини справи, а тому, на думку скаржника, таке рішення є необґрунтованим і підлягає скасуванню.
ВРУ також подала апеляційну скаргу на рішення суду першої інстанції, в якій, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, просить його скасувати та ухвалити нове рішення із урахуванням висновків, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 31 травня 2018 року у справі № 800/305/17.
Великою Палатою Верховного Суду апеляційну скаргу ВРУ задоволено частково. Рішення Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 17 травня 2018 року в частині відмови в задоволенні позовних вимог ОСОБА_5 скасовано, ухвалено в цій частині нове рішення, яким позовні вимоги ОСОБА_5 задоволено частково, передано на повторний розгляд ВРП вирішення питання щодо наявності підстав для притягнення ОСОБА_5 до дисциплінарної відповідальності, у задоволенні решти позовних вимог відмовлено, в іншій частині рішення Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 17 травня 2018 року залишено без змін.
Зазначене рішення Велика Палата Верховного Суду прийняла, враховуючи таке.
Указами Президента України від 4 березня та 17 червня 1998 року ОСОБА_5 призначено виконуючим обов'язки судді Ленінградського районного суду м. Києва і суддею цього суду. 13 березня 1998 року позивач прийняла присягу судді.
Постановою ВРУ від 20 лютого 2003 року ОСОБА_5 обрано на посаду судді Святошинського районного суду м. Києва безстроково.
За результатами перевірки відомостей, викладених у депутатському зверненні народного депутата України Писаренка В. В. від 31 січня 2008 року, член ВРЮ Колесниченко В. М. склав довідку-пропозицію від 3 березня 2009 року щодо прийняття ВРЮ подання про звільнення ОСОБА_5 з посади судді Святошинського районного суду м. Києва за порушення присяги.
ВРЮ 26 травня 2010 року прийняла рішення № 390/0/15-10 про внесення до ВРУ подання про звільнення ОСОБА_5 з посади судді Святошинського районного суду м. Києва за порушення присяги та внесла таке подання до ВРУ 31 травня 2010 року за № 25/0/12-10.
Вказане рішення ВРЮ мотивовано тим, що суддя ОСОБА_5 порушила норми чинного (на той період часу) законодавства України при розгляді справи за позовом ОСОБА_9 до ОСОБА_10, Товариства з обмеженою відповідальністю (далі - ТОВ) «Мінералінвест», ТОВ «Плато-Девелопмент», третя особа - Печерська районна у м. Києві державна адміністрація, про визнання недійсним та скасування протоколу загальних зборів учасників ТОВ «Мінералінвест» від 5 жовтня 2001 року та змін до установчих документів ТОВ «Мінералінвест», а саме: не встановила дійсного місцезнаходження відповідачів, не розмістила оголошення про виклик до суду відповідачів у друкованому засобі масової інформації місцевої сфери розповсюдження, вирішила справу без належного повідомлення відповідачів про час і місце її розгляду, без передбачених законом підстав постановила заочне рішення, внаслідок якого було позбавлено ТОВ «Плато-Девелопмент» 90 % статутного фонду ТОВ «Мінералінвест» за позовом особи, права та інтереси якої порушені не були.
ВРЮ дійшла висновку, що дії судді ОСОБА_5 були направлені і сприяли «рейдерській атаці» на засновників ТОВ «Мінералінвест» для унеможливлення участі цього підприємства в процедурі санації Відкритого акціонерного товариства (далі - ВАТ) «Норинський щебзавод», оскільки ТОВ «Мінералінвест» виступало санатором ВАТ «Норинський щебзавод». Так, у результаті винесення заочного рішення Святошинським районним судом м. Києва від 9 березня 2006 року тимчасово призначений директором ТОВ «Мінералінвест» ОСОБА_11 зміг втрутитися в процедуру санації ВАТ «Норинський щебзавод» і відсторонити засновників ТОВ «Мінералінвест», зокрема ТОВ «Плато-Девелопмент», від участі у касаційному розгляді справи про банкрутство ВАТ «Норинський щебзавод».
За таких обставин ВРЮ вважала, що допущені суддею Святошинського районного суду м. Києва ОСОБА_5 порушення закону порочать звання судді, викликають сумнів у її об'єктивності та неупередженості і є безумовною підставою для внесення подання про звільнення з посади за порушення присяги.
ВРУ Постановою № 2352-VI звільнила ОСОБА_5 з посади судді за порушення присяги.
Постановою Вищого адміністративного суду України від 18 серпня 2010 року визнано незаконною Постанову № 2352-VI в частині звільнення ОСОБА_5 з посади судді Святошинського районного суду м. Києва за порушення присяги судді.
З метою правової реалізації подання ВРЮ від 31 травня 2010 року про звільнення судді Святошинського районного суду м. Києва ОСОБА_5 її 21 грудня 2010 року було повідомлено урядовою телефонограмою про розгляд ВРУ 23 грудня 2010 року проекту постанови про звільнення її з посади.
Постановою № 2867-VI ОСОБА_5 звільнено з посади судді за порушення присяги. За наслідками судового оскарження Постанова № 2867-VI залишена без змін, про що Вищим адміністративним судом України було прийнято постанову від 28 вересня 2011 року в справі № П/9991/115/11.
На думку ВеликоїПалати Верховного Суду, ураховуючи, що ЄСПЛвстановив наявність у роботі ВРЮ та ВРУ на момент здійснення провадження щодо ОСОБА_5 великої кількості системних і загальних недоліків, які поставили під сумнів принципи незалежності та неупередженості, Вищий адміністративний суд України в оскаржуваній постанові дійшов правильного висновку про задоволення позовних вимог в частині визнання протиправними та скасування: рішення ВРЮ від 26 травня 2010 року № 390/0/15-10 «Про внесення до Верховної Ради України подання про звільнення ОСОБА_5 з посади судді Святошинського районного суду м. Києва за порушення присяги», постанов № 2352-VI, 2867-VI в частині звільнення ОСОБА_5 з посади судді Святошинського районного суду м. Києва у зв'язку з порушенням присяги судді.
Щодо позовних вимог про поновлення позивача на посаді Велика Палата Верховного Суду зазначила, що оскільки за результатами впровадження повномасштабної судової реформи та інституційних змін в Україні утворено ВРП, яка відповідно до чинного законодавства може давати оцінку діям судді при здійсненні правосуддя і приймати у зв'язку з цим остаточні рішення, заходом індивідуального характеру та законним способом відновлення порушених прав позивача в цій справі буде повторний розгляд новоутвореним органом питання щодо наявності підстав для притягнення ОСОБА_5 до дисциплінарної відповідальності.
Відповідно до частини третьої статті 34 КАС суддя, не згодний із судовим рішенням за наслідками розгляду адміністративної справи, може письмово викласти свою окрему думку.
Із висновком Великої Палати Верховного Суду в частині передачі на повторний розгляд ВРП вирішення питання щодо наявності підстав для притягнення ОСОБА_5 до дисциплінарної відповідальності та відмови в задоволенні позовної заяви про поновлення на посаді судді не погоджуємося, зважаючи на таке.
Статтею 58 Конституції України передбачено, що закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи.
Відповідно до Рішення Конституційного Суду України від 9 лютого 1999 року
№ 1-рп/99 положення частини першої статті 58 Конституції України про те, що закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи, треба розуміти так, що воно стосується людини і громадянина (фізичної особи).
Відповідно до частини четвертої статті 3 КАС у редакції Закону України від 3 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» (далі - Закон № 2147-VIII) закон, який встановлює нові обов'язки, скасовує чи звужує права, належні учасникам судового процесу, чи обмежує їх використання, не має зворотної дії в часі.
За таких обставин не можна погодитись із застосуванням до спірних правовідносин Великою Палатою Верховного Суду положення частини третьої статті 52 Закону України від 21 грудня 2016 року № 1798-VIII «Про Вищу раду правосуддя» (далі - Закон № 1798-VIII).
Закон № 1798-VIII прийнято ВРУ 21 грудня 2016 року (набув чинності 5 січня 2017 року).
Оскільки Закон № 1798-VIII не був чинним ні на час винесення оскаржуваних постанов ВРЮ, ні на час звернення позивача до суду з цим позовом, то його положення не можуть застосовуватись щодо правових наслідків скасування судом Рішення ВРЮ.
Крім того, зазначена норма матеріального права підлягає застосуванню у випадку скасування судом рішення ВРП, ухваленого за результатами розгляду скарги на рішення Дисциплінарної палати. Проте у цій справі предметом позову було скасування відповідних рішень ВРЮ та ВРУ, а не Рішення ВРП.
Водночас відповідно до частини шостої статті 7 КАС у редакції Закону
№ 2147-VIII у разі відсутності закону, що регулює відповідні правовідносини, суд застосовує закон, що регулює подібні правовідносини (аналогія закону), а за відсутності такого закону суд виходить із конституційних принципів і загальних засад права (аналогія права). Аналогія закону та аналогія права не застосовується для визначення підстав, меж повноважень та способу дій органів державної влади та місцевого самоврядування.
Частиною другою статті 5 КАС у редакції Закону № 2147-VIII передбачено, що захист порушених прав, свобод чи інтересів особи, яка звернулася до суду, може здійснюватися судом також в інший спосіб, який не суперечить закону і забезпечує ефективний захист прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб'єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.Велика Палата Верховного Суду вийшла за межі позовних вимог, заявлених ОСОБА_5, при цьому обравши спосіб захисту прав позивача, який не можна визнати ні ефективним, ні сприятливим для позивача.
Так, позивач, вважаючи свої права та законні інтереси порушеними, фактично просив суд визнати своє звільнення незаконним шляхом оскарження рішень та постанов відповідачів та поновити на посаді судді. Проте обраний Великою Палатою Верховного Суду спосіб поновлення прав стосуватиметься не можливості поновити на посаді особу, яка оспорює законність свого звільнення, а питання можливості притягнення її до дисциплінарної відповідальності, що суперечить інтересам позивача.
При цьому не враховано ту обставину, що законодавством встановлено спеціальні строки притягнення до дисциплінарної відповідальності, які вже спливли. Наведене свідчить, що виконання ВРП покладеного на нього судом обов'язку жодним чином не може змінити правового становища особи та не вплине на можливість поновлення порушених прав позивача.
На нашу думку, позовні вимоги в частині поновлення позивача на посаді судді підлягали задоволенню, зважаючи на таке.
На час прийняття рішення Касаційним адміністративним судом у складі Верховного Суду та постанови Великою Палатою Верховного Суду чинним є КАС у редакції Закону № 2147-VIII.
Серед повноважень суду щодо наслідків розгляду справи за позовом особи про визнання актів ВРУ, ВРП, які зазначені в пункті 1 частини четвертої статті 266 КАС, не вказано прямо, що суд може поновити на посаді суддю, акти щодо звільнення якого визнано судом протиправними та скасовано.
Разом із тим пунктом 3 частини четвертої цієї статті КАС встановлено повноваження суду застосувати інші наслідки протиправності таких рішень, дій чи бездіяльності, визначені статтею 245 цього Кодексу.
У свою чергу,статтею 245 КАС суд не обмежений щодо способу захисту порушеного права особи тим колом засобів, які визначені в частині другій цієї статті. Відповідно до пункту 10 частини другої статті 245 КАС суд може прийняти рішення про інший спосіб захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб'єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб'єктів владних повноважень, який не суперечить закону і забезпечує ефективний захист таких прав, свобод та інтересів.
Ця норма кореспондується з нормою частини першої статті 2 КАС, у які зазначено, що метою адміністративного судочинства є ефективний захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень, та нормою частини другої статті 10 КАС, якою передбачено, що суд може вийти за межі позовних вимог, якщо це необхідно для ефективного захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб'єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Ці норми є правовим вираженням в національному законодавстві конституційної засади, закріпленої в статті 8 Конституції України, про визнання і забезпечення дії принципу верховенства права.
Пряма вказівка щодо цього закріплена і в статті 6 КАС. Так, частинами першою та другою цієї статті встановлено, що суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики ЄСПЛ.
ЄСПЛ рішенням від 19 січня 2017 року у справі «Куликов та інші проти України» встановив порушення Україною статей 6,8 Конвенції щодо ОСОБА_5 при вирішенні питання про звільнення її з посади судді Святошинського районного суду м. Києва.
Статтею 13 Конвенції встановлено, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб правового захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження. У рішенні від 15 листопада 1996 року у справі «Чахал проти Об'єднаного Королівства» ЄСПЛ вказав, що норма статті 13 Конвенції гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни. Сутність цієї статті зводиться до вимоги надати людині такі міри правового захисту на національному рівні, що дозволили б компетентному державному органу розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції й надавати відповідний судовий захист, хоча держави-учасники Конвенції мають деяку свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечать при цьому виконання своїх зобов'язань. Суд визнав, що вимоги статті 13 Конвенції можуть забезпечуватися всією сукупністю засобів, що передбачені національним законодавством (пункт 145 рішення).
У пункті 50 рішення від 13 січня 2011 року у справі «Чуйкіна проти України» ЄСПЛ зазначив, що процесуальні гарантії, викладені у статті 6 Конвенції, забезпечують кожному право звертатися до суду з позовом щодо своїх цивільних прав та обов'язків. Таким чином, стаття 6 Конвенції втілює «право на суд», у якому право на доступ до суду, тобто право ініціювати в судах провадження з цивільних питань становить один з його аспектів (див. рішення від 21 лютого 1975 року у справі «Голдер проти Сполученого Королівства» (Golder v. the United Kingdom), пункти 28-36, Series A № 18).
Крім того, порушення судового провадження саме по собі не задовольняє усіх вимог пункту 1 статті 6 Конвенції. Ціль Конвенції - гарантувати права, які є практичними та ефективними, а не теоретичними або ілюзорними. Право на доступ до суду включає в себе не лише право ініціювати провадження, а й право отримати «вирішення» спору судом. Воно було б ілюзорним, якби національна правова система Договірної держави дозволяла особі подати до суду цивільний позов без гарантії того, що справу буде вирішено остаточним рішенням в судовому провадженні. Для пункту 1 статті 6 Конвенції було б неможливо детально описувати процесуальні гарантії, які надаються сторонам у судовому процесі - провадженні, яке є справедливим, публічним та швидким, не гарантувавши сторонам того, що їхні цивільні спори будуть остаточно вирішені (див. рішення від 10 липня 2003 року у справах «Мултіплекс проти Хорватії» (Multiplex v. Croatia), заява № 58112/00, пункт 45 ,та «Кутіч проти Хорватії»
(Kutic v. Croatia), заява № 48778/99, пункт 25, ECHR 2002 II).
Станом на теперішній час в законодавстві України немає норми, яка б встановлювала порядок, механізм поновлення судді на посаді, звільнення якого визнано судом незаконним. Встановленістаттею 3 Закону № 1798-VIII повноваження щодо призначення судді на посаду, переведення судді, притягнення судді до дисциплінарної відповідальності не дають підстав для висновку, що поновлення судді на посаді є виключною компетенцією цього органу.
Згідно з частиною другою статті 19 Конституції України органи державної влади, місцевого самоврядування, їх посадові особи повинні діяти на підставі, в порядку та у спосіб, встановленіКонституцією та законами України.
Конституцією України, норми якої мають пряму дію, гарантовано як право на працю, так і захист від незаконного звільнення (стаття 43 Конституції України).
Відповідно до положень статті 55 Конституції України кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб. Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань.
Конституційний Суд України у Рішенні від 14 грудня 2011 року № 19-рп/2011 надав конституційне тлумачення положень частини другої статті 55 Конституції України. Так, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові і службові особи наділені публічною владою, тобто мають реальну можливість на підставі повноважень, встановлених Конституцією і законами України, приймати рішення чи вчиняти певні дії. Особа, стосовно якої суб'єкт владних повноважень прийняв рішення, вчинив дію чи допустив бездіяльність, має право на захист.
Крім того, Конституційний Суд України в Рішенні від 25 листопада 1997 року
№ 6-зпсформулював правову позицію, за якою удосконалення законодавства в контексті статті 55 Конституції України має бути поступовою тенденцією, спрямованою на розширення судового захисту прав і свобод людини, зокрема судового контролю за правомірністю і обґрунтованістю рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень (пункт 2 мотивувальної частини). Ця правова позиція кореспондується з положеннямистатті 13 Конвенції щодо ефективного засобу юридичного захисту від порушень, вчинених особами, які здійснюють свої офіційні повноваження.
Згідно з частиною другою статті 124 Конституції України юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.
З метою захисту прав, свобод та інтересів особи у сфері публічно-правових відносин діють адміністративні суди (стаття 125 Конституції України).
Відповідно до частини четвертої статті 6 КАС забороняється відмова в розгляді та вирішенні адміністративної справи з мотивів неповноти, неясності, суперечливості чи відсутності законодавства, яке регулює спірні відносини.
Стаття 8 Загальної декларації прав людини проголосила «право кожної людини на ефективне поновлення у правах компетентними національними судами в разі порушення її основних прав, наданих їй Конституцією або законом». Це положення відтворено в Конституції України (стаття 55) і має застосовуватися системно, оскільки гарантується судовий захист як національними, так і міжнародними судовими установами.
Враховуючи відсутність правового регулювання механізму поновлення на посаді судді в разі його незаконного звільнення, саме суд повинен захистити позивача та обрати ефективний засіб захисту прав позивача за наслідками визнання незаконним акта про звільнення судді. Іншого способу поновлення порушеного права особи на теперішній час в національному законодавстві немає. Відмовивши позивачу в поновленні на посаді судді, суд не відновив його юридичний стан, не поновив порушене право, що фактично означає невиконання рішення Суду від 19 січня 2017 року.
Судді Великої Палати
Верховного Суду О.Б. Прокопенко
В.В. Британчук
Н.П. Лященко
О.М. Ситнік