ОКРЕМА ДУМКА
судді Великої Палати Верховного Суду Короля В. В.
щодо постанови Великої Палати Верховного Суду від 08 жовтня 2026 року у справі № 990/391/24 (провадження № 11-172заі26) за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Вищої кваліфікаційної комісії суддів України (далі - ВККС, Комісія) про визнання протиправними дій, визнання протиправним та скасування рішення.
У цій справі позивач оскаржував рішення ВККС від 18 листопада 2024 року № 204/ко-24 про визнання судді Оболонського районного суду міста Києва ОСОБА_1 таким, що не відповідає займаній посаді та внесення подання до Вищої ради правосуддя (далі - ВРП) про звільнення судді Оболонського районного суду міста Києва ОСОБА_1 з посади.
Касаційний адміністративний суд рішенням від 24 березня 2026 року в задоволенні позову відмовив.
Велика Палата Верховного Суду постановою від 08 жовтня 2026 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнила частково, рішення Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 24 березня 2026 року скасувала та закрила провадження у справі за позовом ОСОБА_1 до Вищої кваліфікаційної комісії суддів України (далі - ВККС, Комісія) про визнання протиправними дій, визнання протиправним і скасування рішення.
Підставою для закриття провадження став висновок Великої Палати Верховного Суду про те, що рішення ВККС щодо невідповідності судді займаній посаді та внесення подання про його звільнення має рекомендаційний характер, а тому відповідно до частини восьмої статті 101 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» (далі - Закон № 1402-VIII) може бути оскаржене лише разом із рішенням Вищої ради правосуддя (далі - ВРП), ухваленим за результатами розгляду відповідного подання.
При цьому Велика Палата дійшла висновку, що зазначене правило поширюється також на випадки оскарження рішень Комісії з підстав, прямо передбачених частиною третьою статті 88 Закону № 1402-VIII.
Крім того, Велика Палата Верховного Суду виснувала, що якщо позов про оскарження рішення ВККС подано до того, як таке рішення стало предметом розгляду ВРП, суд закриває провадження у справі на підставі пункту 1 частини першої статті 238 Кодексу адміністративного судочинства України, оскільки на цій стадії справу не належить розглядати за правилами адміністративного судочинства.
Із такими висновками не погоджуюся з огляду на таке.
Щодо права на судове оскарження рішення ВККС за результатами кваліфікаційного оцінювання
Відповідно до частини першої статті 55 Конституції України кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.
Зазначена конституційна гарантія конкретизована, зокрема, у статтях 5, 22 та 266 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України), які передбачають право особи на судовий захист від порушень з боку суб`єктів владних повноважень та визначають особливості розгляду справ щодо оскарження актів, дій чи бездіяльності ВККС.
Спеціальні положення щодо судового оскарження рішень Комісії, ухвалених за результатами кваліфікаційного оцінювання суддів, закріплені безпосередньо у статті 88 Закону № 1402-VIII.
Так, частиною другою цієї статті прямо передбачено, що суддя, який не згодний із рішенням ВККС щодо його кваліфікаційного оцінювання, може оскаржити це рішення в порядку, передбаченому КАС України.
Частина третя статті 88 Закону № 1402-VIII встановлює вичерпний перелік підстав, за яких рішення Комісії, ухвалене за результатами кваліфікаційного оцінювання, може бути оскаржене та скасоване.
До таких підстав належать, зокрема, відсутність у складу членів Комісії, який провів кваліфікаційне оцінювання, повноважень на його проведення, а також відсутність у рішенні посилання на визначені законом підстави його ухвалення або мотивів, з яких Комісія дійшла відповідних висновків (пункти 1, 4 частини третьої статті 88 Закону № 1402-VIII).
Отже, законодавець не лише безпосередньо встановив право судді на оскарження рішення ВККС за результатами кваліфікаційного оцінювання, а й визначив конкретні підстави здійснення такого оскарження та скасування відповідного рішення.
При цьому ані частина друга, ані частина третя статті 88 Закону № 1402-VIII не пов`язують реалізацію зазначеного права з попереднім розглядом відповідного рішення Комісії Вищою радою правосуддя чи ухваленням останньою рішення за поданням ВККС.
Зміст цих законодавчих приписів не дає підстав для висновку, що суддя може оскаржити рішення Комісії лише після завершення процедури вирішення питання про його звільнення.
Навпаки, предметом передбаченого статтею 88 Закону № 1402-VIII судового контролю є саме рішення ВККС за результатами кваліфікаційного оцінювання, законність якого підлягає перевірці з визначених цією статтею підстав.
Щодо співвідношення частин другої та третьої статті 88 із частинами сьомою та восьмою статті 101 Закону № 1402-VIII
Висновок більшості суддів Великої Палати ґрунтується на застосуванні до спірних правовідносин частини восьмої статті 101 Закону № 1402-VIII, відповідно до якої рішення ВККС щодо надання рекомендацій можуть бути оскаржені тільки разом із рішенням, ухваленим за відповідною рекомендацією.
Однак такий підхід, на мою думку, не враховує системного зв`язку цієї норми з положеннями статті 88 зазначеного Закону та особливостей предмета їх правового регулювання.
Частина сьома статті 101 Закону № 1402-VIII встановлює загальне правило, за яким рішення Комісії можуть бути оскаржені до суду з підстав, установлених цим Законом.
Таким чином, зазначена норма відсилає до інших положень Закону № 1402-VIII, які визначають конкретні випадки та підстави судового оскарження рішень ВККС.
Одним із таких положень є стаття 88 Закону № 1402-VIII.
На відміну від частини сьомої статті 101, яка має загальний характер і стосується оскарження рішень ВККС загалом, частини друга і третя статті 88 безпосередньо регулюють судове оскарження окремої категорії рішень Комісії - ухвалених за результатами кваліфікаційного оцінювання судді.
Частина восьма статті 101 Закону № 1402-VIII, своєю чергою, встановлює правило щодо оскарження рішень Комісії про надання рекомендацій, за якими інший уповноважений орган ухвалює відповідне рішення.
Водночас рішення ВККС про невідповідність судді займаній посаді, навіть якщо воно супроводжується внесенням подання до ВРП про звільнення судді, не втрачає своєї правової природи рішення, ухваленого за результатами кваліфікаційного оцінювання.
Таке рішення містить висновок Комісії про невідповідність судді займаній посаді, який є результатом здійснення нею власних, визначених законом повноважень у процедурі кваліфікаційного оцінювання.
Той факт, що це рішення є підставою для подальшого розгляду ВРП питання про звільнення судді, не означає, що воно перестає бути рішенням за результатами кваліфікаційного оцінювання в розумінні статті 88 Закону № 1402-VIII.
Інше тлумачення призводить до фактичного виключення зі сфери дії частин другої та третьої статті 88 цього Закону рішень Комісії про невідповідність судді займаній посаді, для судового оскарження яких законодавець не встановив окремого обмеження щодо моменту звернення до суду.
У цьому контексті належить керуватися загальновизнаним принципом вирішення конкуренції правових норм lex specialis derogat legi generali, відповідно до якого спеціальна норма має перевагу перед загальною у правовідносинах, що становлять предмет її регулювання.
Вважаю, що частина друга статті 88 Закону № 1402-VIII у системному зв`язку з частиною третьою цієї статті є спеціальною нормою стосовно частин сьомої та восьмої статті 101 зазначеного Закону в частині визначення права судді на оскарження рішення ВККС, ухваленого за результатами кваліфікаційного оцінювання, та підстав такого оскарження.
Відповідно, у випадку коли суддя оскаржує рішення Комісії саме як результат кваліфікаційного оцінювання з підстав, прямо передбачених частиною третьою статті 88 Закону № 1402-VIII, переважному застосуванню підлягають положення цієї статті.
Частина восьма статті 101 Закону № 1402-VIII не може тлумачитися як така, що усуває чи відтерміновує реалізацію права, безпосередньо встановленого частиною другою статті 88 цього Закону.
При цьому відсутність у частині восьмій статті 101 прямого застереження щодо незастосування її положень до рішень, передбачених статтею 88, на що посилається більшість суддів Великої Палати, не спростовує зазначеного висновку.
Застосування спеціальної норми не потребує обов`язкового закріплення у загальній нормі окремого винятку щодо кожного випадку спеціального правового регулювання.
Тому положення частини восьмої статті 101 Закону № 1402-VIII слід застосовувати таким чином, щоб не нівелювати самостійного нормативного змісту частин другої та третьої статті 88 цього Закону.
Щодо можливості розгляду позову ОСОБА_1 по суті
Як убачається зі змісту позовної заяви та апеляційної скарги, ОСОБА_1 оскаржував рішення ВККС від 18 листопада 2024 року № 204/ко-24, зокрема, з підстав відсутності у Комісії відповідних повноважень на продовження кваліфікаційного оцінювання після ухвалення колегією рішення від 24 травня 2019 року № 310/ко-19, а також порушення встановленої законом процедури оцінювання та ухвалення рішення.
Позивач ставив під сумнів правомірність повторного дослідження обставин, які не були предметом оцінювання колегією ВККС у 2019 році, врахування нових висновків Громадської ради доброчесності та застосування нормативного регулювання, яке набрало чинності після прийняття рішення колегії Комісії.
Наведені доводи стосувалися не лише незгоди позивача з результатами оцінювання його відповідності критеріям професійної етики та доброчесності, а передусім наявності в Комісії законних повноважень на здійснення відповідних дій та ухвалення оскаржуваного рішення.
Крім того, позивач порушував питання щодо належності правового обґрунтування та мотивування рішення ВККС.
Отже, позовна заява містила обґрунтування підстав оскарження рішення Комісії, прямо передбачених пунктами 1 і 4 частини третьої статті 88 Закону № 1402-VIII.
З огляду на це зазначені доводи підлягали судовій перевірці в межах розгляду справи по суті.
При цьому встановлення того, чи справді відповідний склад Комісії не мав повноважень проводити кваліфікаційне оцінювання, а також чи містило оскаржуване рішення належне посилання на законодавчі підстави його ухвалення та відповідні мотиви, становить предмет розгляду адміністративної справи по суті.
Наявність або відсутність передбачених частиною третьою статті 88 Закону № 1402-VIII підстав для скасування рішення Комісії має встановлюватися судом за результатами дослідження обставин справи та оцінки доводів учасників процесу.
Відтак сам факт того, що суддя оскаржує рішення ВККС до ухвалення ВРП рішення за відповідним поданням, не може бути підставою для відмови у здійсненні судового контролю, прямо передбаченого статтею 88 Закону № 1402-VIII.
Не погоджуюся також із застосуванням у цій справі пункту 1 частини першої статті 238 КАС України.
Зазначена норма передбачає закриття провадження у справі, якщо справу не належить розглядати за правилами адміністративного судочинства.
Однак у цьому випадку предметом спору є рішення суб`єкта владних повноважень, а можливість його судового оскарження безпосередньо передбачена спеціальною нормою Закону № 1402-VIII.
Відповідно до частини четвертої статті 22 та статті 266 КАС України спори щодо оскарження актів, дій чи бездіяльності ВККС належать до юрисдикції адміністративних судів та розглядаються Верховним Судом як судом першої інстанції.
Отже, відсутні підстави вважати, що цей спір не належить розглядати за правилами адміністративного судочинства.
Враховуючи викладене, вважаю, що Велика Палата Верховного Суду неправильно застосувала частину восьму статті 101 Закону № 1402-VIII, не врахувавши спеціального правового регулювання, передбаченого частинами другою та третьою статті 88 цього Закону.
Зазначені положення статті 88 прямо встановлюють право судді на оскарження рішення ВККС, ухваленого за результатами кваліфікаційного оцінювання, та визначають вичерпні підстави його скасування.
Позов ОСОБА_1 містив обґрунтування підстав оскарження рішення Комісії, передбачених пунктами 1 і 4 частини третьої статті 88 Закону № 1402-VIII.
Тому правомірність рішення ВККС від 18 листопада 2024 року № 204/ко-24 підлягала перевірці судом у межах розгляду адміністративної справи по суті незалежно від того, чи ухвалила Вища рада правосуддя рішення за відповідним поданням Комісії.
Отже, Велика Палата Верховного Суду не мала правових підстав для закриття провадження у справі на підставі пункту 1 частини першої статті 238 КАС України, а повинна була розглянути апеляційну скаргу ОСОБА_1 по суті, перевірити законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції та за результатами такої перевірки ухвалити відповідне судове рішення.
Суддя Великої Палати
ВерховногоСуду В. В. Король