Окрема думка
судді К. М. Пількова до постанови Великої Палати Верховного Суду від 8 вересня 2022 року у справі № 9901/276/19
Велика Палата Верховного Суду постановою від 08.09.2022 у справі за позовом ОСОБА_1 до Вищої ради правосуддя (далі - ВРП), третя особа ОСОБА_2 про визнання бездіяльності протиправною та зобов`язання вчинити дії частково задовольнила апеляційну скаргу ОСОБА_1 ; скасувала рішення Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 19.09.2019; ухвалила нове рішення, яким частково задовольнила позов ОСОБА_1 і визнала протиправною бездіяльність ВРП щодо непризначення ОСОБА_1 на посаду голови Державної судової адміністрації України у строки, передбачені законодавством України; у задоволенні решти позовних вимог відмовила.
Ухвалюючи це рішення, Велика Палата виходила з того, що доведеними є обставини протиправної бездіяльності ВРП щодо непризначення позивача на посаду голови Державної судової адміністрації України в передбачений законом тридцятиденний строк, внаслідок чого рішення суду першої інстанції необхідно скасувати в повному обсязі (§ 80 постанови Великої Палати).
Водночас Велика Палата взяла до уваги пояснення позивача про те, що він не претендує на зайняття цієї посади за наслідком судового розгляду в цій справі відповідно до заявлених ним позовних вимог. Як наслідок, Велика Палата визнала достатньою сатисфакцією для позивача визнання в судовому порядку потиправною бездіяльності ВРП.
Висловлюю незгоду з цим рішенням, нижче подаю мотиви незгоди.
Вважаю, що визнання бездіяльності суб`єкта владних повноважень протиправною та зобов`язання вчинити певні дії, як цей спосіб захисту визначений у пункті 4 частини першої статті 5 Кодексу адміністративного судочинства України, є одним способом захисту, а не двома окремими.
Позов про визнання бездіяльності суб`єкта владних повноважень протиправною та зобов`язання вчинити певні дії не є таким, що містить дві позовні вимоги. Такий позов не можна задовольнити частково, визнавши бездіяльність протиправною, як це зробила Велика Палата в цій справі.
Визнання бездіяльності протиправною становить лише правову кваліфікацію бездіяльності, яка сама по собі не дає позивачу ефективний захист.
Ефективний захист полягає в тому, що позивач внаслідок задоволення позову домагається відновлення порушеного права або компенсації порушення.
Однак ефективно захистити порушене право через його відновлення шляхом зобов`язання ВРП вчинити дії в цій справі не видається за можливе за встановлених Великою Палатою обставин. Про компенсацію шкоди від порушення в цій справі також не йдеться. Вимога про відшкодування шкоди, завданої внаслідок порушення, оскільки вона не була заявлена в цій справі у поєднанні з публічно-правовою вимогою, підлягає розгляду в цивільному судочинстві, якщо вона там буде заявлена. Саме в цивільній справі в такому разі суд оцінюватиме, чи була бездіяльність протиправною.
Натомість, задовольняючи як окрему позовну вимогу визнання бездіяльності протиправною, суд ухвалює рішення, яке не справляє впливу на правовідносини. Воно також не має і не може мати преюдиціального значення в частині висновків про протиправність бездіяльності, адже протиправність не є обставиною, а становить лише правову кваліфікацію.
Приймаючи такі рішення про визнання бездіяльності протиправною в адміністративному судочинстві, Велика Палата утверджує шкідливу практику прийняття юридично нікчемних рішень у тому значенні, що вони не надають ефективний захист, а лише створюють колізію. Колізія полягає в тому, що, оскільки преюдиціальне значення мають обставини, встановлені у судовому рішенні, однак не їх юридична кваліфікація, надалі, якщо в судах України розглядатиметься справа, наприклад за позовом позивача у цій справі про відшкодування шкоди, завданої порушенням, суд буде поставлений перед необхідністю давати оцінку такому рішенню Великої Палати про визнання бездіяльності протиправною. Оскільки це рішення заздалегідь не матиме для нього значення («Правова оцінка, надана судом певному факту при розгляді іншої справи, не є обов`язковою для суду» (частина сьома статті 882 Цивільного процесуального кодексу України)), штучно створюється ситуація, за якої суд може зневажити рішення іншого суду.
У цій справі в мотивувальній частині свого рішення Велика Палата, на мою думку, цілком обґрунтовано дійшла висновку про протиправний характер бездіяльності ВРП. Однак, встановивши, що вимога про зобов`язання ВРП вчинити дії не може бути задоволена, їй належало залишити позов без задоволення з цих підстав, а не відокремлювати визнання бездіяльності протиправною в категорію окремої позовної вимоги, яку належить задовольнити, створивши тим самим неефективне рішення, яке не дає позивачу захист і не може мати обов`язкове значення в можливих майбутніх процесах у судах України.
Окремо варто відзначити, що Велика Палата помилково вказує на те, що рішення про визнання протиправною бездіяльності суб`єкта владних повноважень є «достатньою сатисфакцією для позивача» (§ 81 постанови). Категорія достатньої сатисфакції є категорією практики Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ). Її недоречно застосовувати в національному судовому процесі. ЄСПЛ як міжнародний юрисдикційний орган не має обов`язку забезпечити ефективний судовий захист, подібного до того, який встановлений для судів України. Рішення ЄСПЛ породжують для відповідача-держави зовсім інші наслідки (необхідність вжити заходи індивідуального і загального характеру), ніж рішення внутрішніх судів. Тому ЄСПЛ може обмежитись констатацією порушення конвенційного права, що вже покладає на державу-порушницю відповідний обов`язок. Суди України не мають підстав діяти за аналогією з ЄСПЛ, а натомість мають забезпечувати у своїх рішеннях ефективний захист, чого в цій справі зроблено не було.
Суддя|К. М. Пільков|