ОКРЕМА ДУМКА
суддів Великої Палати Верховного Суду
у справі № 1-23/05 (провадження № 13-7зво18)
Постановою Великої Палати Верховного Суду (далі – Велика Палата) від 17 квітня 2019 року заяву захисника ОСОБА_1 в інтересах засудженого ОСОБА_2 , заяви зі змінами й доповненнями засуджених ОСОБА_3 та ОСОБА_4 про перегляд судових рішень у зв`язку з встановленням міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов`язань при вирішенні справи судом задоволено частково
Вирок Апеляційного суду Донецької області від 06 жовтня 2005 року та ухвалу Верховного Суду України від 19 жовтня 2006 року скасовано в частині засудження: ОСОБА_4 за епізодами, що мали місце 24 травня 2001 року (розбійний напад на ОСОБА_5 та ОСОБА_6 та замах на умисне вбивство ОСОБА_5 ), 09 серпня 2001 року (розбійний напад і умисне вбивство ОСОБА_7 та замах на умисне вбивство ОСОБА_8 ); ОСОБА_3 за епізодами, що мали місце 04 серпня 2000 року (умисне вбивство ОСОБА_9 , ОСОБА_10 , ОСОБА_11 , ОСОБА_12 , ОСОБА_13 ), 24 травня 2001 року (розбійний напад на ОСОБА_5 та ОСОБА_6 та замах на умисне вбивство ОСОБА_5 ), 02 червня 2001 року (розбійний напад та умисне вбивство ОСОБА_14 ); ОСОБА_2 за епізодом, що мав місце 09 серпня 2001 року (розбійний напад і умисне вбивство ОСОБА_7 та замах на умисне вбивство ОСОБА_8 ).
У цій частині справу направлено на новий судовий розгляд.
ОСОБА_4 ухвалено вважати засудженим за ст. 69; п. п. «а, г, е, і» ст. 93; ч. 2 ст. 142; ч. 3 ст. 142; ч. 3 ст. 215-3 КК України 1960 року; ч. 4 ст. 187; ст. 257 КК України 2001 року до позбавлення волі: за ст. 69 – на строк 10 років; за ч. 2 ст. 142 – на строк 7 років; за ч. 3 ст. 142 – на строк 8 років; за ч. 3 ст. 215-3 – на строк 10 років; за ч. 4 ст. 187 – на строк 9 років; за ст. 257 – на строк 7 років; за пунктами «а, г, е, і» ст. 93 КК України 1960 року – до довічного позбавлення волі з конфіскацією всього його майна по кожній з наведених статей.
На підставі ст. 70 КК України 2001 року за сукупністю злочинів шляхом поглинення менш суворого покарання більш суворим ОСОБА_4 остаточно визначено покарання у виді довічного позбавлення волі з конфіскацією всього майна, яке є власністю засудженого.
ОСОБА_3 ухвалено вважати засудженим за ст. 69; ч. 2 ст. 17, п. п. «а, г, і» ст. 93; п. п. «а, г, і» ст. 93; ч. 2 ст. 142; ч. 3 ст. 142; ч. 3 ст. 215-3 КК України 1960 року до позбавлення волі: за ст. 69 – на строк 10 років; за ч. 2 ст. 17, п. п. «а, г, і» ст. 93 – на строк 12 років; за ч. 2 ст. 142 – на строк 7 років; за ч. 3 ст. 142 – на строк 8 років; за ч. 3 ст. 215-3 – на строк 10 років; за пунктами «а, г, і» ст. 93 КК України 1960 року – на строк 15 років з конфіскацією всього його майна по кожній з наведених статей.
На підставі ч. 1 ст. 42 КК України 1960 року за сукупністю злочинів шляхом поглинення менш суворого покарання більш суворим ОСОБА_3 остаточно визначено покарання у виді позбавлення волі строком 15 років з конфіскацією всього майна, яке є власністю засудженого.
ОСОБА_2 ухвалено вважати засудженим за ст. 69; ч. 2 ст. 142; ч. 3 ст. 142; ч. 3 ст. 215-3 КК України 1960 року; ч. 4 ст. 187; ст. 257 КК України 2001 року до позбавлення волі: за ст. 69 – на строк 10 років; за ч. 2 ст. 142 – на строк 7 років; за ч. 3 ст. 142 – на строк 8 років; за ч. 3 ст. 215-3 – на строк 10 років; за ч. 4 ст. 187 – на строк 9 років; за ст. 257 – на строк 7 років з конфіскацією всього його майна за кожною статтею.
На підставі ст. 70 КК України 2001 року за сукупністю злочинів шляхом поглинення менш суворого покарання більш суворим ОСОБА_2 остаточно визначено покарання у виді позбавлення волі на строк 10 років з конфіскацією всього майна, яке є власністю засудженого.
ОСОБА_2 та ОСОБА_3 звільнено з-під варти в залі суду у зв`язку з відбуттям покарання.
Будучи незгодними з цим рішенням, висловлюємо окрему думку з таких підстав.
У рішенні в справі «Сітневський та Чайковський проти України» від 10 листопада 2016 року ЄСПЛ констатував порушення прав ОСОБА_3 за пунктом 1 і підпунктом «с» пункту 3 статті 6 Конвенції під час допиту його як підозрюваного 14 лютого 2002 року щодо обставин, у тому числі, вчинених ним та іншими членами банди умисних убивств з корисливих мотивів, а також проведених за його участю 01 липня 2002 року відтворень обстановки і обставин події щодо епізодів розбійного нападу на подружжя ОСОБА_15 , замаху на вбивство ОСОБА_5 та умисного вбивства ОСОБА_14 . За висновками міжнародної судової установи порушення права ОСОБА_3 на захист полягало у проведенні зазначених вище слідчих дій без участі адвоката шляхом одержання формальної відмови цього заявника від послуг захисника завдяки штучній кваліфікації злочинів лише як розбою, що не передбачало обов`язкового забезпечення підозрюваного, обвинуваченого кваліфікованою правовою допомогою. Водночас, як встановлено в рішенні ЄСПЛ і видно з матеріалів справи, на момент одержання таких показань ОСОБА_3 вже існували фактичні і правові підстави для офіційного обвинувачення його за статтею 93 КК України 1960 року, санкція якої передбачала покарання у виді довічного позбавлення волі, і відповідно до статті 45 КПК України 1960 року у справах про такі злочини участь захисника була обов`язковою з моменту затримання особи чи пред`явлення їй обвинувачення.
Встановив ЄСПЛ у рішенні у справі “Закшевський проти України” від 17 березня 2016 року і порушення прав ОСОБА_2 за пунктом 1 і підпунктом «с» пункту 3 статті 6 Конвенції у зв`язку з проведенням його допитів 11, 12, 13 та 21 листопада 2001 року без участі захисника завдяки аналогічній штучній кваліфікації дій цього заявника як менш тяжких злочинів, незважаючи на наявність достатніх підстав для пред`явлення йому обвинувачення в умисному вбивстві, вчиненому групою осіб з корисливих мотивів, що зумовлювало процесуальну необхідність забезпечувати особу кваліфікованою правовою допомогою.
Окрім цього, в рішенні у справі «Сітневський та Чайковський проти України» міжнародна судова установа визнала порушенням права ОСОБА_3 за пунктом 1, підпунктом «d» пункту 3 статті 6 Конвенції використання судом як вирішального доказу його винуватості у вбивстві 5 осіб у Луганській області показань свідка ОСОБА_16 , даних під час досудового слідства і оголошених судом на підставі статті 306 КПК 1960 року без вжиття всіх необхідних і можливих заходів для безпосереднього допиту свідка в судовому засіданні. Констатував ЄСПЛ порушення права ОСОБА_4 та ОСОБА_3 на участь у допиті потерпілих у зв`язку з покладенням в основу вироку не перевірених у судовому засіданні показань потерпілих ОСОБА_5 та ОСОБА_6 , а аналогічного права ОСОБА_4 – ще і через використання у вироку як вагомого доказу його злочинних дій показань потерпілого ОСОБА_8 , досліджених за аналогічною процедурою, за відсутності достатніх підстав вважати явку всіх цих осіб у судове засідання неможливою з поважних причин.
На підставі зазначених висновків міжнародної судової установи Велика Палата скасувала вирок та ухвалу суду касаційної інстанції частково в частині засудження окремо кожного з заявників за окремими епізодами злочинної діяльності, фактично виділивши матеріали справи щодо цих епізодів та осіб в окреме провадження. Велика Палата констатувала незаконність врахування під час постановлення вироку показань ОСОБА_3 та ОСОБА_2 , недопустимих як докази з точки зору рішень міжнародної судової установи, лише як доказів їх власної злочинної діяльності в тій частині, в якій зазначені заявники свідчили проти себе. Водночас у постанові не визнано порушенням вимог кримінального процесуального закону використання судом цих же самих свідчень, одержаних з порушенням установленого законом порядку, як допустимих доказів винуватості у вчиненні злочинів інших співучасників.
Інші встановлені ЄСПЛ порушення Велика Палата оцінила як підставу для скасування судових рішень лише в частині засудження за відповідними епізодами тих заявників, докази обвинувачення яких було одержано та/або досліджено судом і враховано при постановленні вироку з такими порушеннями.
Аргументуючи відповідну позицію, Велика Палата звернула увагу на те, що чітке розмежування міжнародною судовою установою видів показань, допущення процесуальних порушень в отриманні яких становить (або не становить) собою порушення конвенційних гарантій, узгоджується також і з національним кримінально-правовим принципом індивідуалізації кримінальної відповідальності та недопустимості застосування узагальненого (спрощеного) підходу без розмежування впливу тих чи інших доказів на доведеність вини співучасників, а отже і необхідності скасування вироку в частині цього епізоду загалом щодо всіх заявників, навіть тих, щодо яких порушення Конвенції як підстава для застосування додаткових заходів індивідуального характеру констатовано не було. Протилежний підхід, на думку Великої Палати, спричинить порушення засад справедливості, індивідуалізації та остаточності судових рішень (res judicata).
Як зазначено в постанові, перегляд справи за виключними обставинами, а також застосування додаткових заходів індивідуального характеру у виді скасування вироку і направлення справи на новий судовий розгляд у тій частині вироку щодо конкретного співучасника, в якій не було встановлено міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов`язань, було б виходом за межі повноважень Великої Палати Верховного Суду, якими вона наділена кримінальним процесуальним законодавством України, що є недопустимим.
Із такою правовою позицією погодитися не можна.
Встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов`язань при вирішенні справи судом згідно з пунктом другим частини третьої статті 459, частиною третьою статті 463 КПК України як виключна обставина є підставою для перегляду судових рішень Великою Палатою Верховного Суду.
З`ясовуючи обсяг повноважень Великої Палати під час здійснення такого перегляду, насамперед варто звернути увагу на розмежування компетенції Європейського Суду з прав людини і національного судового органу вищого рівня. До предмета перевірки Великої Палати, на відміну від міжнародної судової установи, поряд з питанням дотримання/порушення прав конкретної особи, гарантованих Конвенцією, належить законність і обґрунтованість судових рішень у межах, окреслених законом з урахуванням підстави перегляду. Під час такої перевірки Велика Палата вирішує ширше коло питань, порівняно з міжнародною судовою установою, не обмежується дублюванням її висновків, а здійснює власний аналіз, чи вплинули прямо або опосередковано і в якій мірі встановлені ЄСПЛ порушення конвенційних прав засуджених на відповідність вироку та ухвал судів вищого рівня міжнародним стандартам і нормам національного процесуального права.
Заява про перегляд судового рішення за виключними обставинами згідно з частиною першою статті 466 КПК України розглядається судом згідно з правилами, передбаченими цим Кодексом для кримінального провадження в суді тієї інстанції, яка здійснює перегляд.
Таким чином, Велика Палата Верховного Суду переглядає вироки і постановлені щодо них ухвали судів вищого рівня на підставах, передбачених пунктом другим частини третьої статті 459 КПК України, за правилами судового провадження в суді касаційної інстанції з урахуванням особливостей, визначених главою 34 цього Кодексу.
Суд касаційної інстанції відповідно до частини другої статті 433 КПК України вправі вийти за межі касаційних вимог, якщо цим не погіршується становище засудженого. Якщо задоволення скарги дає підстави для прийняття рішення на користь інших засуджених, від яких не надійшли скарги, суд касаційної інстанції зобов`язаний прийняти таке рішення.
Аналогічна процесуальна норма (частина 2 статті 395) існувала і в КПК 1960 року, за яким здійснювалося провадження у кримінальній справі щодо заявників.
У Главі 33 КПК «Провадження у Верховному Суді України» передбачалося таке саме повноваження вищої судової інстанції України під час перегляду судових рішень з підстави встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов`язань при вирішенні справи судом. Відповідно до частини п`ятої статті 453 КПК 2012 року Верховний Суд України переглядав судові рішення у межах поданої заяви. Якщо ж задоволення заяви давало підстави для прийняття рішення на користь інших засуджених, від яких не надійшли заяви, Верховний Суд України зобов`язаний був прийняти таке рішення.І Верховний Суд України виконував зазначений обов`язок.
Так, 09 листопада 2015 року Верховний Суд України постановою, ухваленою за результатами перегляду судових рішень з підстави встановлення ЄСПЛ порушення Україною пункту 1 та підпункту «с» пункту 3 статті 6 Конвенції у справі «Яременко проти України (№ 2)» (рішення від 30 квітня 2015 року), посилаючись на частину 5 статті 453 КПК, скасував рішення судів не лише щодо Яременка, а й щодо іншої особи (на час розгляду заяви Верховним Судом України вона померла), злочинні дії якої були пов`язаними з діями ОСОБА_17 і яка не зверталася до ЄСПЛ з заявою про порушення її прав.
06 лютого 2017 року Верховний Суд України, керуючись частиною 5 статті 453 КПК, ухвалив постанову, якою скасував попередні судові рішенні з підстави встановлення ЄСПЛ порушень статті 6 Конвенції у справі «Зякун проти України» (рішення від 25 лютого 2016 року). Верховний Суд України погодився з висновками ЄСПЛ про те, що розгляд справи про обвинувачення ОСОБА_18 був несправедливим і поновив судовий розгляд, зазначивши, що «новий розгляд об`єднаного обвинувачення у злочинах, скоєння яких у співвиконавстві інкримінується ОСОБА_18 і ОСОБА_19 , має проводитися стосовно них обох. Відновлення судового розгляду тільки щодо ОСОБА_18 не узгоджуватиметься з положеннями частини п`ятої статті 453 КПК й створюватиме реальні передумови для можливого визнання нового судового розгляду таким, що відбувався з істотними порушеннями вимог кримінального процесу, які завадили ухвалити законне і обґрунтоване рішення. Це також унеможливить визнання нового судового розгляду справедливим у разі, якщо стосовно ОСОБА_19 залишиться в силі вирок про його винуватість у злочинах, що ґрунтується на доказах, які щодо ОСОБА_18 будуть наново досліджуватися й оцінюватися на предмет їх достовірності, допустимості та достатності».
Норми глави 34 КПК України не передбачають жодних обмежень відповідного права й обов`язку Великої Палати під час перегляду судових рішень у порядку виключного провадження. Повноваженнями прийняти рішення, яким покращується правове становище обвинуваченого, засудженого, виправданого, навіть з власної ініціативи за межами процесуальних позицій сторін наділені суди всіх інстанцій (частина третя статті 337, частина друга статті 404, частина друга статті 433 зазначеного Кодексу). Наведені норми процесуального права спрямовані на забезпечення захисту прав і свобод людини, котра піддається кримінальному переслідуванню, і втілення верховенства права як загальної засади кримінального провадження, передбаченої пунктом першим частини першої статті 7, статтею 8 КПК України.
Вважаємо, що законодавець, виключаючи Главу 33 із КПК Законом України № 2147 від 03 жовтня 2017 року, не скасував зазначеного обов`язку вищої судової інстанції України. Внісши відповідні зміни до частини 1 статті 466 КПК, законодавець поклав цей обов`язок на Велику Палату Верховного Суду (частина 2 статті 433 КПК).
Виходячи з викладеного, навіть у разі, коли задоволення заяв про перегляд судових рішень на підставі встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов`язань при вирішенні справи судом дає підстави прийняти рішення на користь інших засуджених, порушення конвенційних прав яких узагалі не констатувалося міжнародною судовою установою і які не зверталися до суду з відповідними заявами, Верховний Суд вправі і зобов`язаний прийняти таке рішення.
Тим більше Велика Палата зобов`язана була визнати істотним порушенням вимог кримінального процесуального закону використання судом у вироку доказів, одержаних унаслідок встановлених у рішенні ЄСПЛ порушень гарантованих Конвенцією прав одних з засуджених, на підтвердження винуватості у вчиненні злочинів інших засуджених у цій же справі, на користь яких також ухвалено рішення міжнародної судової установи і які теж ініціювали перегляд вироку та ухвали з відповідної підстави. Велика Палата не вправі ігнорувати цей обов`язок лише тому, що у рішенні ЄСПЛ відсутня пряма констатація порушення конвенційних прав інших засуджених у відповідній частині.
Така правова оцінка висновків судів нижчого рівня знаходиться у межах процесуальних повноважень Великої Палати під час перегляду судових рішень на підставі, передбаченій пунктом другим частини третьої статті 459 КПК України.
Залишаючи вирок без зміни в частині засудження ОСОБА_4 за епізодом умисного вбивства ОСОБА_20 , вчиненого 03 квітня 2000 року у місті Світлодарську Донецької області, Велика Палата виходила з того, що рішеннями ЄСПЛ не встановлено порушень прав цього засудженого, гарантованих Конвенцією, у відповідній частині.
Проте у постанові залишено поза увагою, що як докази винуватості ОСОБА_4 за цим епізодом суд використав у вироку показання ОСОБА_3 у статусі підозрюваного від 14 лютого 2002 року та свідчення ОСОБА_2 у статусі обвинуваченого від 12 листопада 2001 року, які з точки зору висновків міжнародної судової установи є недопустимими доказами у зв`язку з проведенням допитів без участі захисників з порушенням прав ОСОБА_3 та ОСОБА_2 за пунктом 1 і підпунктом «с» пункту 3 статті 6 Конвенції. У зазначених показаннях ОСОБА_3 та ОСОБА_2 повідомляли про вчинення ОСОБА_21 та ОСОБА_4 убивства ОСОБА_20 на ґрунті особистих неприязних стосунків. Велика Палата вважає ці показання не зізнавальними, а викривальними, а тому – такими, що не впливають на законність вироку щодо ОСОБА_4 в цій частині.
Розглядаючи питання щодо правових наслідків таких порушень у контексті доказового значення відповідних показань, варто звернути увагу на те, що дотримання/недотримання законної процедури одержання доказів є критерієм їх допустимості/недопустимості в цілому. Результати процесуальних дій з особою, проведених з істотним порушенням її прав і свобод, є недопустимими доказами незалежно від змісту отриманої інформації, в тому числі від того, викривають вони у злочинній діяльності саму цю особу чи інших. Водночас використання судом при постановленні обвинувального вироку доказів, одержаних незаконним шляхом, є несумісним з правом на справедливий судовий розгляд незалежно від того, зумовлена така незаконність порушенням прав самих обвинувачених (підсудних) чи інших осіб.
Зазначене узгоджується з критеріями, закріпленими у статтях 86, 87 КПК України. Хоча відповідно до пунктів одинадцятого, п`ятнадцятого розділу ХІ «Перехідні положення» цього Кодексу в даній справі підлягає застосуванню КПК 1960 року, норми нині чинного кримінального процесуального закону ілюструють тенденцію законодавчого підходу до розв`язання окреслених питань.
Зокрема, згідно зі статтею 86 КПК України доказ визнається допустимим, якщо він отриманий у порядку, встановленому цим Кодексом. Недопустимий доказ не може бути використаний при прийнятті процесуальних рішень, на нього не може посилатися суд при ухваленні судового рішення.
Як передбачено статтею 87 КПК України, недопустимими є докази, отримані внаслідок істотного порушення прав та свобод людини, гарантованих Конституцією та законами України, міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, а також будь-які інші докази, здобуті завдяки інформації, отриманій внаслідок істотного порушення прав та свобод людини. Суд зобов`язаний визнати істотним порушенням прав людини і основоположних свобод, зокрема, порушення права особи на захист.
Таким чином, проведення процесуальних дій з порушенням прав і свобод людини, визначених Конвенцією і Конституцією України, в тому числі права на захист, безумовно тягне недопустимість як доказів одержаних у такий спосіб відомостей у повному обсязі. Кримінальний процесуальний закон не передбачає можливості визнання результатів однієї і тієї самої слідчої дії недопустимими доказами в одній частині і допустимими – в іншій, у тому числі залежно від того, чи стосується отримана інформація інтересів особи, процесуальні права якої порушено.
Підозра особи у вчиненні злочину, за який законом передбачено найсуворішу міру покарання, надає правоохоронним органам додаткові важелі психологічного впливу, в тому числі недозволеного, застосовні для схиляння її не лише до самовикриття, а й до повідомлення інших відомих їй обставин. Саме на запобігання ризикам недозволеного впливу спрямована посилена процедурна гарантія у виді обов`язкового залучення захисника. Зазначена гарантія має неухильно дотримуватися в усіх випадках фактичного поводження з особою як із підозрюваним (обвинуваченим) у злочині, який може каратися довічним позбавленням волі, в тому числі в разі, якщо вона в межах однієї слідчої дії допитується як відносно власної протиправної поведінки, так і щодо дій інших осіб. За таких обставин незабезпечення підозрюваного (обвинуваченого) кваліфікованою правовою допомогою, як і інше істотне порушення його процесуальних прав, нівелює доказове значення всіх даних, здобутих у результаті відповідної слідчої дії, оскільки вони одержані незаконним шляхом.
ОСОБА_4 поставлено за провину вчинення у складі банди низки злочинів із засудженими ОСОБА_3 та ОСОБА_2 . Попри те, що ОСОБА_3 та ОСОБА_2 не брали участі у вбивстві ОСОБА_20 , ставлення до них як до сторонніх свідків, забезпечення яких послугами адвоката не є обов`язковим, суперечило б самій суті фундаментального права особи на захист. На момент допитів, здійснених з порушенням права, гарантованого підпунктом «с» пункту 3 статті 6 Конвенції, ці особи усвідомлювали, що дають показання про вбивство з обтяжуючими обставинами, вчинене членом банди, до складу якої входили і вони. Відтак ОСОБА_3 і ОСОБА_2 мали підстави передбачати, що від їх показань у кінцевому підсумку залежить результат провадження у кримінальній справі не лише щодо ОСОБА_4 , а й щодо них самих. Тому якщо притримуватися використаної у постанові Великої Палати класифікації показань на викривальні та зізнавальні, то ці показання Сітневського і Закшевського були саме зізнавальними.
Із огляду на зазначене, хоча ОСОБА_2 та ОСОБА_3 не інкримінувалася участь у вбивстві ОСОБА_20 , вони за це вбивство не засуджені, і рішення ЄСПЛ не містить констатації порушення конвенційних прав ОСОБА_4 за цим епізодом, але обґрунтування висновків суду про його винуватість у зазначеному злочині показаннями ОСОБА_3 та ОСОБА_2 , одержаними всупереч порядку, встановленому Конвенцією і нормами національного процесуального права, є підставою для висновку про незаконність і несправедливість вироку у відповідній частині.
Тому вважаємо, що вирок та ухвала суду касаційної інстанції у частині засудження ОСОБА_4 за цим епізодом також підлягали скасуванню з направленням справи на новий судовий розгляд.
Залишаючи без зміни вирок суду у частині засудження ОСОБА_4 за участь в умисному вбистві 5 осіб у Луганській області, вчиненому 04 серпня 2000 року, Велика Палата керувалася тим, що рішення міжнародної судової установи прямо не констатують порушення конвенційних прав цього заявника у відповідній частині.
Однак звертаємо увагу, що ОСОБА_4 засуджено за вчинення зазначеного злочину у співучасті з ОСОБА_3 , й обвинувачення кожного з них нерозривно пов`язані між собою. Під час нового судового розгляду результати оцінки з точки зору допустимості доказів, які стосуються дій ОСОБА_3 , можуть вплинути і на висновки суду про доведеність чи недоведеність винуватості у злочині ОСОБА_4
Виділення справи допускається тільки у випадках коли це не може негативно відбиватися на всебічності, повноті й об`єктивності дослідження і вирішення справи (стаття 26 КПК України 1960 року). Вирок суду про визнання винуватими у вчиненні злочину за цим епізодом ОСОБА_3 та ОСОБА_4 у значній мірі ґрунтується на одних і тих самих доказах. Правовими наслідками відновлення судового розгляду щодо ОСОБА_3 стане повторне дослідження й оцінка з точки зору належності, допустимості й достатності всього обсягу доказів, які було покладено в основу вироку, з можливістю перевірки законності й обґрунтованості прийнятого судом рішення в межах установлених законом процедур. За таких обставин залишення в силі вироку щодо ОСОБА_4 може позначитися на всебічності, повноті й об`єктивності нового судового розгляду.
Крім цього, враховуючи нерозривний взаємозв`язок злочинних дій ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , відповідно до пред`явленого обвинувачення вчинених кожним із них за цим епізодом згідно з розподілом ролей, факти й обставини таких дій підлягають комплексному встановленню під час нового судового розгляду в межах одного провадження. Виділення матеріалів справи щодо ОСОБА_3 в окреме провадження й залишення за цим же епізодом нескасованого вироку щодо ОСОБА_4 , яким уже встановлено конкретну функцію останнього у вчиненні вбивства, істотно обмежить суд у можливостях повного, всебічного й об`єктивного дослідження всіх обставин участі в зазначеному злочині ОСОБА_3 , які мають істотне значення для юридичної оцінки його дій.
Враховуючи викладене, вважаємо, що судові рішення в частині зазначеного епізоду злочинної діяльності підлягали скасуванню щодо обох заявників — і ОСОБА_3 , і ОСОБА_4 з направленням справи на новий судовий розгляд.
Із аналогічних підстав не можемо погодитися з висновками Великої Палати про залишення без зміни вироку та ухвали в частині засудження ОСОБА_4 за епізодом умисного вбивства ОСОБА_14 , вчиненого у місті Харкові 02 червня 2001 року, а також у частині засудження ОСОБА_3 за епізодом замаху на умисне вбивство ОСОБА_8 та умисного вбивства ОСОБА_7 , вчинених 09 серпня 2001 року у місті Євпаторії Автономної Республіки Крим.
З огляду на вищезазначене, оскільки дії всіх співучасників злочинів за наведеними епізодами були тісно пов`язані між собою і взаємозумовлені, конкретні обставини їх вчинення з розподілом ролей належить цілісно встановлювати під час нового судового розгляду справи в межах одного провадження. Таким чином, вирок та ухвала за епізодом умисного вбивства ОСОБА_14 підлягають скасуванню також щодо ОСОБА_3 і ОСОБА_4 , а за епізодом замаху на умисне вбивство ОСОБА_8 та умисного вбивства ОСОБА_7 – щодо всіх трьох заявників.
Дійшла Велика Палата висновку і про необхідність залишення вироку та ухвали без зміни в частині засудження заявників за епізодами вчинення розбійних нападів, не пов`язаних з посяганнями на життя потерпілих, оскільки рішеннями ЄСПЛ не встановлено порушення гарантованих Конвенцією прав ОСОБА_4 , ОСОБА_3 та ОСОБА_2 у відповідній частині.
Проте як на один із доказів винуватості ОСОБА_4 , ОСОБА_2 та ОСОБА_3 у розбійному нападі на ОСОБА_22 , ОСОБА_23 , ОСОБА_24 та ОСОБА_25 (епізод від 17 липня 2001 року на трасі Харків – Дніпропетровськ – Сімферополь), а ОСОБА_4 та ОСОБА_2 – ще і в розбійних нападах на ОСОБА_26 та ОСОБА_27 (епізод від 18 березня 2001 року у місті Дзержинську), ОСОБА_28 та ОСОБА_29 (епізод від 03 вересня 2001 року у місті Дзержинську) суд послався у вироку на показання ОСОБА_2 як обвинуваченого від 12 листопада 2001 року.
У цих показаннях ОСОБА_2 підтверджував власну участь у нападах, докладно повідомляв обставини їх підготовки та вчинення, зазначав роль і функцію кожного учасника банди й інші дані, які мали істотне значення для вирішення питання про винуватість у цих злочинах кожного зі співучасників та правової оцінки їх дій.
Наведені показання є недопустимими доказами у зв`язку з одержанням їх із порушенням вимог Конвенції і КПК України 1960 року щодо забезпечення права на захист.
Крім цього, як один із доказів винуватості всіх заявників у нападі на ОСОБА_22 , ОСОБА_23 , ОСОБА_24 та ОСОБА_25 суд використав показання ОСОБА_3 як обвинуваченого під час відтворення обстановки і обставин події 01 липня 2002 року, дані за відсутності захисника. Під час цієї слідчої дії ОСОБА_3 повідомляв обставини вчинення як цього злочину, так і розбійного нападу на подружжя ОСОБА_15 , поєднаного з замахом на умисне вбивство ОСОБА_5 з корисливих мотивів групою осіб. Ці показання не можуть вважатися допустимими доказами у зв`язку з істотним порушенням законної процедури їх одержання.
Відповідно до обвинувачення, пред`явленого ОСОБА_4 , ОСОБА_3 та ОСОБА_2 і визнаного судом доведеним, усі злочини вони вчинили у складі озброєного стійкого злочинного об`єднання – банди.
Показання ОСОБА_2 як обвинуваченого від 12 листопада 2001 року та ОСОБА_3 під час відтворення обстановки і обставин події від 01 липня 2002 року за епізодами розбійного нападу на подружжя ОСОБА_15 , замаху на вбивство ОСОБА_5 і розбійного нападу на ОСОБА_22 , ОСОБА_23 , ОСОБА_24 та ОСОБА_25 , одержані внаслідок констатованих ЄСПЛ порушень конвенційних прав цих заявників, стосувалися не лише епізодів вчинення конкретних злочинів, а й обставин створення та діяльності самого злочинного об`єднання. Відповідно суд використав такі показання і як докази наявності в діях усіх заявників юридичних ознак бандитизму при кваліфікації їх дій за статтею 69 КК України 1960 року, а за епізодом щодо потерпілих ОСОБА_28 та ОСОБА_29 – за статтею 257 КК України.
Об`єктивна сторона цього злочину включає в себе участь у кожному зі скоєних бандою нападів. Як видно з вироку, кваліфікацією як бандитизм (за статтею 69 КК України 1960 року або 257 КК України відповідно) охоплювалися не лише вбивства, а і розбійні напади на ОСОБА_26 та ОСОБА_27 , ОСОБА_28 та ОСОБА_29 , а також розбійний напад на ОСОБА_22 , ОСОБА_23 , ОСОБА_24 та ОСОБА_25 , поєднаний з незаконним заволодінням транспортними засобами. При вчиненні цих діянь бандитизм утворював ідеальну сукупність зі злочинами, передбаченими статтями 142, 215-3 КК 1960 року та статтею 187 КК.
Таким чином, попри відсутність у рішеннях міжнародної судової установи висновків про невідповідність вимогам Конвенції судового провадження щодо ОСОБА_4 , ОСОБА_3 та ОСОБА_2 за епізодами щодо потерпілих ОСОБА_26 , ОСОБА_27 , ОСОБА_28 , ОСОБА_29 , ОСОБА_22 , ОСОБА_23 , ОСОБА_24 та ОСОБА_25 , встановлені ЄСПЛ порушення безпосередньо вплинули на законність вироку і в цій частині.
Велика Палата, скасовуючи судові рішення щодо заявників, керувалася тим, що чітке розмежування міжнародною судовою установою видів показань, допущення процесуальних порушень в отриманні яких становить (або не становить) собою порушення конвенційних гарантій, узгоджується з національним кримінально-правовим принципом індивідуалізації кримінальної відповідальності та недопустимості застосування узагальненого (спрощеного) підходу без розмежування впливу тих чи інших доказів на доведеність вини співучасників, а отже і необхідності скасування вироку в частині цього епізоду загалом щодо всіх заявників, навіть тих, щодо яких порушення Конвенції як підстава для застосування додаткових заходів індивідуального характеру констатовано не було.
Але ж завдання суду в реалізації принципу індивідуалізації кримінальної відповідальності якраз і полягає в тому, щоб, установивши ознаки певного складу злочину в розглянутому діянні, визначити у межах санкції, пов`язаної з даним складом, конкретне покарання конкретному винуватцеві вчиненого злочину. Суд не може ефективно виконати це завдання, якщо до сукупності доказів, якими обґрунтовується винуватість особи у вчиненні злочину, входять докази, отримані з істотним порушенням прав особи. Велика Палата призначила покарання без урахування зазначеного принципу, оскільки визнала винними заявників в частині тих злочинів, обставини яких встановлені у вироку з використанням недопустимих доказів.
Водночас Велика Палата зазначила, що під час нового розгляду суду необхідно дати належну оцінку всім зібраним у справі доказам з точки зору їх допустимості, належності та достатності у своєму взаємозв`язку для висновку про винуватість чи невинуватість ОСОБА_4 , ОСОБА_3 та ОСОБА_2 у вчиненні злочинів, поставлених їм за провину. Але Велика Палата, призначаючи покарання заявникам, фактично вже надала оцінку доказам, визнавши допустимими показання ОСОБА_30 і ОСОБА_31 , надані без захисника, та оголошені в суді показання свідка ОСОБА_32 , потерпілих ОСОБА_15 , ОСОБА_33 .
Із урахуванням констатованого міжнародною судовою установою недотримання основоположних процесуальних гарантій при одержанні й дослідженні доказів, використаних судом при обґрунтуванні своїх висновків щодо всього обсягу обвинувачення, визнаного доведеним, на наше переконання, судове провадження в цілому не може вважатися таким, що відповідає визначеним Конвенцією та практикою ЄСПЛ критеріям справедливості.
Із огляду на викладене, вважаємо, що належним способом виправлення порушень Україною міжнародних зобов`язань при вирішенні судом даної справи було би скасування вироку та ухвали щодо ОСОБА_4 , ОСОБА_3 та ОСОБА_2 з направленням справи на новий судовий розгляд у повному обсязі.
Судді Великої Палати
Верховного Суду
ОСОБА_34
ОСОБА_35
ОСОБА_36
ОСОБА_37
ОСОБА_38