ОКРЕМА ДУМКА
(спільна)
суддів Великої Палати Верховного Суду Прокопенка О. Б., Саприкіної І. В.
на постанову від 14 листопада 2018 року у справі № 127/25132/17 (провадження
№ 14-453цс18)
за позовом ОСОБА_4 до уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію Публічного акціонерного товариства «Банк Михайлівський» (далі - уповноважена особа Фонду, ПАТ «Банк Михайлівський» відповідно), третя особа - Фонд гарантування вкладів фізичних осіб (далі - Фонд), про захист прав споживача банківських послуг, визнання незаконними повідомлень та зобов'язання вчинити певні дії,
У листопаді 2017 року ОСОБА_4 звернулася до суду з позовом, у якому просила визнати незаконними повідомлення уповноваженої особи Фонду про визнання переказу коштів нікчемним та бездіяльність уповноваженої особи Фонду щодо невключення її до переліку вкладників, які мають право на відшкодування коштів за вкладами за рахунок Фонду.
Позовні вимоги мотивовано тим, що 25 квітня 2016 року позивач уклала з ПАТ «Банк Михайлівський» договір банківського рахунку «Поточний рахунок для обслуговування строкового вкладу (депозиту)» № 980-051-000002312, згідно з умовами якого банк відкрив на її ім'я поточний рахунок № НОМЕР_1, на який позивачем були внесені 50 тис. грн, що підтверджується квитанцією від 25 квітня 2016 року № 5856329.
ОСОБА_4 мала намір укласти з ПАТ «Банк Михайлівський» депозитний договір, але працівник банку її умовив укласти такий договір із Товариством з обмеженою відповідальністю «Інвестиційно-розрахунковий центр» (далі - ТОВ «ІРЦ») на більш вигідних умовах, зокрема у зв'язку з вищими відсотками по вкладах.
25 квітня 2016 року позивач через повіреного ПАТ «Банк Михайлівський» уклала з ТОВ «ІРЦ» договір «суперкапітал» (новий) № 980-051-000227399 з виплатою процентів щомісячно, згідно з умовами якого ТОВ «ІРЦ» приймає у власність від ОСОБА_4 грошові кошти у сумі 50 тис. грн та зобов'язується сплачувати їй проценти та повернути кошти у безготівковій формі на поточний рахунок № НОМЕР_1, відкритий у ПАТ «Банк Михайлівський». Зазначені кошти було перераховано на рахунок ТОВ «ІРЦ» 25 квітня 2016 року платіжним дорученням № 5856143.
Рішенням Правління Національного банку України (далі - НБУ) від 23 травня 2016 року ПАТ «Банк Михайлівський» визнано неплатоспроможним та запроваджено тимчасову адміністрацію в банку, а 12 липня 2016 року рішенням Правління НБУ відкликано банківську ліцензію ПАТ «Банк Михайлівський» і розпочато процедуру ліквідації банку.
18 серпня 2016 року позивач подала заяви уповноваженій особі Фонду про включення її до переліку вкладників, які мають право на відшкодування коштів за вкладами за рахунок Фонду та про надання довідки про стан поточного рахунку № НОМЕР_1.
Відповідно до довідки ПАТ «Банк Михайлівський» № 3Г31(К)/19528 від 16 вересня 2016 року про стан рахунку № НОМЕР_1 відображено перерахування 19 травня 2016 року на цей рахунок коштів в сумі 50 816,99 грн від ТОВ «ІРЦ». Також у вказаній довідці зазначено, що зарахування зазначених коштів є нікчемним правочином в силу положень статті 215 Цивільного кодексу України (далі - ЦК) та пунктів 7-9 частини третьої статті 38 Закону України від 23 лютого 2012 року № 4452-VI «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» (далі - Закон № 4452-VI).
На заяву позивача про включення її до переліку вкладників, які мають право на відшкодування коштів за вкладами за рахунок Фонду, позивачка отримала від уповноваженої особи Фонду повідомлення від 16 вересня 2016 року № 3Г1(К)/19527/1 про нікчемність правочину, у якому зазначено, що переказ коштів (транзакція), здійснений ТОВ «ІРЦ» в сумі 50 816,99 грн з призначенням платежу «Повернення коштів згідно з договором № 980-051-000227399 від 25 квітня 2016 року» на рахунок № НОМЕР_1, що належить ОСОБА_4, є нікчемним.
21 лютого 2017 року ОСОБА_4 було подано заяву до ПАТ «Банк Михайлівський» про включення до переліку вкладників та відшкодування їй коштів на підставі Закону України від 15 листопада 2016 року № 1736-VIII «Про внесення змін до деяких законів України щодо відшкодування фізичним особам через систему гарантування вкладів фізичних осіб шкоди, завданої зловживаннями у сфері банківських та інших фінансових послуг» (далі - Закон № 1736-VIII).
Листом від 3 жовтня 2017 року за підписом представника ПАТ «Банк Михайлівський» ОСОБА_4 було повідомлено про те, що договір з ТОВ «ІРЦ» «суперкапітал» (новий) з виплатою процентів щомісячно від 25 квітня 2016 року № 980-051-000227399 укладений нею без участі ПАТ «Банк Михайлівський» як повіреного, а отже, цей договір не відповідає вимогам Закону № 1736-VIII за своїм суб'єктним складом, у зв'язку з чим відсутні правові підстави для включення позивача до Переліку рахунків, за якими вкладники мають право на відшкодування коштів за вкладами за рахунок коштів Фонду.
Рішенням Вінницького міського суду Вінницької області від 17 квітня 2018 року позовні вимоги ОСОБА_4 задоволено. Визнано незаконними повідомлення про нікчемність правочину уповноваженої особи Фонду від 16 вересня 2016 року № 3Г1(К)/19527/1 щодо визнання нікчемною операції переказу коштів (транзакції) ТОВ «ІРЦ» 19 травня 2016 року в сумі 50 816,99 грн на рахунок № НОМЕР_1, що належить ОСОБА_4, та повідомлення від 3 жовтня 2017 року № 3Г/22438 про відсутність правових підстав про включення ОСОБА_4 до Переліку рахунків, за якими вкладники мають право на відшкодування коштів за вкладами за рахунок коштів Фонду; зобов'язано уповноважену особу Фонду включити ОСОБА_4 до переліку вкладників ПАТ «Банк Михайлівський», які мають право на відшкодування коштів за вкладами за рахунок Фонду гарантування вкладів фізичних осіб, на суму 50 816,99 грн.
Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що визнання нікчемним правочину позивача з вищенаведених підстав є таким, що суперечить частині третій статті 38 Закону № 4452-VI, оскільки вказана норма не містить такої підстави для визнання правочину нікчемним, як перерахунок коштів з рахунку юридичної особи на рахунки фізичних осіб. Судом враховано, що 19 травня 2016 року банком було здійснено лише переказ коштів з банківського рахунку ТОВ «ІРЦ» на банківський рахунок позивача у ПАТ «Банк Михайлівський», а отже, банк лише здійснив банківську операцію з переказу коштів позивача, не маючи на вказані кошти жодних речових прав, при цьому їх переказ відбувся до запровадження тимчасової адміністрації та до введення ліквідаційної процедури, а саме до 23 травня 2016 року.
Постановою Апеляційного суду Вінницької області від 13 червня 2018 року апеляційну скаргу уповноваженої особи Фонду залишено без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін.
Апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції з приводу того, що перерахунок (повернення) грошових коштів від ТОВ «ІРЦ» на банківський рахунок позивача та визнання таких операцій (транзакцій) з перерахування грошових коштів не може бути визнано нікчемними правочинами за приписами статті 215 ЦК та статті 38 Закону № 4452-VI, у зв'язку з чим повідомлення відповідача про нікчемність правочину є незаконними. Щодо доводів відповідача про порушення предметної юрисдикції апеляційний суд зазначив, що спір у справі не підлягає розгляду за правилами адміністративного судочинства, оскільки питання визначення юрисдикції уже вирішувалось у цій справі. Зокрема, ухвалою Вінницького міського суду Вінницької області від 22 листопада 2017 року відмовлено у відкритті провадження у цій справі, оскільки заява не підлягає розгляду в судах в порядку цивільного судочинства. Проте ухвалою Апеляційного суду Вінницької області від 27 грудня 2017 року зазначену ухвалу скасовано, справу направлено до суду першої інстанції для вирішення питання про відкриття провадження у справі, оскільки встановлено, що ця справа підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.
У липні 2018 року уповноважена особа Фонду звернулась до Верховного Суду із касаційною скаргою, у якій просила скасувати судові рішення першої та апеляційної інстанцій, а провадження у справі закрити.
Касаційна скарга мотивована тим, що оскільки Фонд є державною спеціалізованою установою, яка виконує функції державного управління у сфері гарантування вкладів фізичних осіб, то спори, які виникають у цих правовідносинах, у тому числі оскарження дій чи бездіяльності уповноваженої особи, зобов'язання вчинити певні дії, є публічно-правовими та підлягають розгляду за правилами Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС).
Ухвалою Верховного Суду від 20 липня 2018 року було відкрито касаційне провадження у справі, а ухвалою від 26 вересня 2018 року передано справу на розгляд ВеликоїПалати Верховного Суду з підстав порушення правил предметної юрисдикції.
Постановою Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 17 квітня 2018 року та постанову Апеляційного суду Вінницької області від 13 червня 2018 року скасовано, а провадження у справі закрито.
Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що спір стосовно формування переліку вкладників, які мають право на гарантоване державою відшкодування коштів за вкладами за рахунок Фонду, та затвердження реєстру вкладників для здійснення гарантованих виплат є публічно-правовим та належить до юрисдикції адміністративних судів з урахуванням встановленого частиною першою статті 26 Закону № 4452-VI граничного розміру відшкодування за вкладами.
Аналогічна правова позиція була висловлена в постановах Великої Палати Верховного Суду від 12 квітня 2018 року у справі № 820/11591/15, від 4 липня 2018 року у справі № 826/1476/15, від 3 жовтня 2018 року у справі № 367/2089/15-ц та інших.
Крім того, Велика Палата Верховного Суду вважає, що правочин є нікчемним відповідно до закону, а не рішення (наказу, розпорядження, повідомлення тощо) уповноваженої особи Фонду. Такий правочин є нікчемним з моменту укладення в силу закону (частини другої статті 215 ЦК та частини третьої статті 38 Закону № 4452-VI) незалежно від того, чи проведена передбачена частиною другою статті 38 цього ж Закону перевірка правочинів банку і прийняте відповідне рішення. Наслідки нікчемності правочину також настають для сторін у силу вимог закону. Рішення уповноваженої особи Фонду не є підставою для застосування таких наслідків. Таке рішення є внутрішнім розпорядчим документом, яке прийнято уповноваженою особою, що здійснює повноваження органу управління банку.
Зазначене рішення не створює жодних обов'язків для третіх осіб (у тому числі й контрагентів банку), а тому не може порушувати будь-які права цих осіб унаслідок прийняття такого рішення. Таким чином, права позивача в цій справі не можуть бути порушені внаслідок ухвалення внутрішнього документа банку (наказу, розпорядження, повідомлення, тощо), сфера застосування якого обмежується внутрішніми відносинами відповідного банку як юридичної особи.
Отже, встановлена правова природа згаданого рішення унеможливлює здійснення судового розгляду щодо визнання його незаконним, а тому позовні вимоги про визнання незаконними повідомлення про нікчемність правочину уповноваженої особи Фонду щодо визнання нікчемними операції переказу коштів (транзакції) ТОВ «ІРЦ» на рахунок позивача не можуть бути розглянуті у судовому порядку (в тому числі в адміністративних судах).
Аналогічна правова позиція була висловлена в постановах Великої Палати Верховного Суду від 11 квітня 2018 року у справі № 910/12294/16, від 16 травня 2018 року у справі № 910/24198/16, від 4 липня 2018 року у справі № 819/353/16, від 4 липня 2018 року у справі № 815/5392/16, від 22 серпня 2018 року у справі № 813/1061/16, від 22 серпня 2018 року у справі № 805/5104/15-а.
Відповідно до частини третьої статті 35 Цивільного процесуального кодексу України суддя, не згодний з рішенням, може письмово викласти свою окрему думку.
Позиція Великої Палати Верховного Суду, що спір стосовно формування переліку вкладників, які мають право на гарантоване державою відшкодування коштів за вкладами за рахунок коштів Фонду є публічно-правовим та належить до юрисдикції адміністративних судів, на нашу думку, є прийнятною.
У той же час із висновком Великої Палати Верховного Суду про те, що позовні вимоги у цій справі щодо визнання протиправним та скасування рішення уповноваженої особи Фонду про визнання нікчемним правочинуне підлягають розгляду у судовому порядку погодитись не можна з огляду на такі міркування.
Статтею 5 КАС встановлено право на звернення до суду і передбачено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист.
За змістом частини першої статті 19 КАС юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема спорах фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом встановлено інший порядок судового провадження.
Спір у цій справі виник через те, що на підставі частин першої та другої статті 38 Закону № 4452-VI за результатами проведеної перевірки правочинів на предмет виявлення таких, які є нікчемними з підстав, визначених частиною третьою цієї статті, уповноваженою особою Фонду визнано нікчемним укладений позивачкою договір з ТОВ «ІРЦ» «суперкапітал» (новий) з виплатою процентів щомісячно від 25 квітня 2016 року № 980-051-000227399.
З аналізу положень частин першої та другої статті 38 Закону № 4452-VI вбачається, що обов'язок Фонду щодо збереження активів банку реалізується шляхом забезпечення проведення Фондом протягом дії тимчасової адміністрації перевірки правочинів на предмет виявлення правочинів, що є нікчемними.
Фактично позивач оскаржив рішення уповноваженої особи Фонду, видане на виконання владних управлінських повноважень за результатом здійсненої перевірки правочинів на предмет їх нікчемності.
Підставою таких позовних вимог має бути частина перша статті 54 Закону № 4452-VI, якою передбачено, що рішення, які приймаються відповідно до цього Закону НБУ, Фондом, працівниками Фонду, що виконують функції, передбачені цим Законом, у тому числі у процесі здійснення тимчасової адміністрації, ліквідації банку, виконання плану врегулювання, можуть бути оскаржені до суду.
Таким чином, обов'язки Фонду, визначені у статті 38 Закону № 4452-VI, стосуються реалізації законодавчо закріплених функцій та повноважень Фонду та виконуються з метою збереження активів банку, запобігання втратам майна та збиткам банку при проведенні процедури виведення з ринку неплатоспроможного банку під час тимчасової адміністрації. У таких правовідносинах Фонд діє як суб'єкт владних повноважень, адже реалізація цієї функції Фонду має публічний (за сферою реалізації) та владний характер (за методом впливу).
На нашу думку, Фонд при виконанні обов'язку, передбаченого статтею 38 Закону № 4452-VI, діє як суб'єкт владних повноважень у розумінні КАС.
Оскільки обов'язок Фонду, визначений статтею 38 Закону № 4452-VI, віднесений до компетенції Фонду як суб'єкта владних повноважень при реалізації публічно-владних управлінських функцій, то виконання цього обов'язку уповноваженою особою Фонду при делегуванні їй таких повноважень свідчить про те, що вона діє як посадова особа, а не як керівник банку. Той факт, що Фонд делегує частину повноважень уповноваженій особі Фонду, не змінює владного та управлінського характеру таких функцій, а також не змінює їх суті та змісту. Отже, в цьому випадку діяльність самої уповноваженої особи Фонду має публічний і владний характер.
Таким чином, спір, предметом якого є перевірка законності дій чи рішень посадової особи Фонду щодо виконання покладених на неї владно-управлінських функцій у сфері реалізації публічних інтересів держави на відповідність законам України та іншим нормативно-правовим актам, підлягає вирішенню за правилами адміністративного судочинства.
До того ж Фонд чи уповноважена особа не були стороною правочину, укладеного між позивачем та Банком, тож між позивачем та Фондом чи його уповноваженою особою не виникло інших правовідносин, ніж ті, що випливають з оскаржуваного рішення, яке за своєю юридичною природою є рішенням суб'єкта владних повноважень та приймається на підставі та у спосіб, визначений законом.
Отже, обсяг і зміст конкретних обставин цієї справи та їх нормативне регулювання дають підстави вважати, що незгода з рішенням уповноваженої особи Фонду про віднесення правочину до нікчемних, підстави визнання яких встановленізаконом, спричиняють публічно-правовий спір, пов'язаний зі здійсненням владних управлінських функцій, що підпадає під юрисдикцію адміністративних судів.
Крім того, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновків, що правочин є нікчемним відповідно до закону, а не рішення уповноваженої особи Фонду. Такий правочин є нікчемним з моменту укладення в силу закону, незалежно від того, чи проведена передбачена частиною другою статті 38 цього Закону перевірка правочинів ПАТ «Банк Михайлівський» і видане згадане рішення. Наслідки нікчемності правочину також настають для сторін у силу вимог закону. Рішення уповноваженої особи Фонду не є підставою для застосування таких наслідків.
Проте з цією позицією Великої Палати Верховного Суду не можемо погодитись враховуючи таке.
Відповідно до пункту 4 частини другої статті 37 Закону № 4452-VIФонд безпосередньо або його уповноважена особа (у разі делегування їй повноважень) має право повідомляти сторони за договорами, зазначеними у частині другійстатті 38 цього Закону, про нікчемність цих договорів та вчиняти дії щодо застосування наслідків нікчемності договорів.
З положень статей 37, 38 Закону № 4452-VI вбачається, що Фонд або його уповноважена особа наділені повноваженнями щодо виявлення ознак, які свідчать про нікчемність правочинів, тобто мають право здійснювати юридичну кваліфікацію таких правочинів стосовно їх нікчемності, приймати відповідне рішення і повідомляти про це сторони правочину, а також вчиняти дії щодо застосування наслідків нікчемності правочинів.
Такі повноваження мають характер публічно-владних, оскільки під час їх реалізації в односторонньому порядку виражається воля суб'єкта владних повноважень - Фонду або його уповноваженої особи, а реалізація цих повноважень зумовлює правові наслідки для банку, його контрагентів чи вкладників незалежно від їх волі чи бажання.
Таким чином, оскільки в силу вимог статті 38 Закону № 4452-VI Фонд зобов'язаний здійснювати не тільки перевірку правочинів на предмет виявлення нікчемних правочинів, але і вчиняти дії щодо застосування наслідків нікчемності правочинів, таке рішення Фонду або його уповноваженої особи впливає на права іншої сторони.
Крім того, Велика Палата Верховного Суду у своїй постанові зазначила про правову природу рішення уповноваженої особи Фонду як внутрішнього документа банку, який не впливає на права жодних осіб, що свідчить про те, що жодні права жодних осіб не порушені, а отже, не можуть бути захищені в жодному судочинстві.
Вважаємо, що такий висновок не є обґрунтованим, оскільки метою вказаного вище Закону є захист прав вкладників коштів до банків України та збільшення довіри до банківської системи України з боку фізичних осіб, у тому числі фізичних осіб - підприємців, однак при цьому не мають бути порушені права та інтереси інших осіб, які є споживачами банківських послуг у широкому розумінні.
Фактично унеможливлюється доступ до правосуддя для осіб, які вважають, що їх права та інтереси порушені чи можуть бути порушені, не визнані чи оспорені унаслідок віднесення правочину до категорії нікчемних.
У цьому випадку необхідно враховувати, що Фонд має специфічний правовий статус і виконує спеціальні функції у сфері виведення неплатоспроможних банків з ринку і ліквідації банків.
Тому здійснення перевірки правочинів на предмет виявлення правочинів, що є нікчемними з підстав, визначених частиною третьою статті 38 Закону № 4452-VI, пов'язане саме з виконанням уповноваженою особою Фонду спеціальних функцій у сфері ліквідації банків й апріорі зачіпає права та інтереси контрагентів банку.
Разом з тим при зверненні до практики Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) (справа «Марченко М. В. проти України») у контексті забезпечення права на доступ до правосуддя можна зробити висновок, що для його реалізації на національному рівні необхідна наявність спору щодо «права» як такого, що визнане у внутрішньому законодавстві; повинно йтися про реальний та серйозний спір; він повинен стосуватися як самого права, так і його різновидів або моделей застосування, предмет провадження повинен напряму стосуватися відповідного права цивільного характеру, щоб спір був дійсним та серйозним.
Унеможливлення цими сторонами оспорення рішення уповноваженої особи Фонду та оскарження застосування наслідків недійсності нікчемних правочинів обмежує права на судовий захист осіб, є втручанням у принцип диспозитивності, який передбачає саме право особи, яка звертається до суду за захистом порушених, оспорених чи невизнаних прав, визначити межі позовних вимог та обрати спосіб їх захисту.
У разі невідповідності такого способу суд, виявивши порушення права, застосовує закон, що регулює спірні правовідносини, і, частково задовольняючи позов, обирає спосіб захисту такого права.
Велика Палата Верховного Суду не зазначила, в який спосіб, з урахуванням конституційного принципу судового захисту та правової визначеності, відсутності будь-якого закону про заборону звернення до суду з таким позовом, позивач може захистити свої права, які він вважає порушеними у зв'язку з віднесенням до нікчемних правочинів укладений ОСОБА_4 договір з ТОВ «ІРЦ» «суперкапітал» (новий) з виплатою процентів щомісячно від 25 квітня 2016 року № 980-051-000227399.
У статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 4 листопада 1950 року (далі - Конвенція), яка в силу положень статті 9 Конституції України є частиною національного законодавства, закріплено принцип доступу до правосуддя.
Доступом до правосуддя згідно зі стандартами ЄСПЛ вважають здатність особи безперешкодно отримати судовий захист як доступ до незалежного і безстороннього вирішення спорів за встановленою процедурою на засадах верховенства права.
Щоб право на доступ до суду було ефективним, особа повинна мати чітку фактичну можливість оскаржити діяння, що становить втручання у її права (рішення ЄСПЛ від 4 грудня 1995 року у справі «Белле проти Франції»).
Таким чином, Велика Палата Верховного Суду позбавила позивача можливості захищати свої права шляхом оспорювання рішення уповноваженої особи Фонду, яке не відповідає вимогам частини третьої статті 38 Закону № 4452-VI, що є порушенням статті 1 Першого протоколу Конвенції.
На нашу думку, позовні вимоги щодо оскарження рішення уповноваженої особи Фонду про визнання нікчемним правочину, вчиненого вкладником банку, що проходить процедуру ліквідації, мають розглядатися судами в порядку адміністративного судочинства.
Судді Великої Палати
Верховного Суду О. Б. Прокопенко
І.В. Саприкіна