ОКРЕМА ДУМКА
Суддів Великої Палати Верховного Суду Лященко Н. П., Ситнік О. М.
на постанову від 14 листопада 2018 року
у справі № 127/25132/17
провадження № 14-453цс18
Відповідно до частини третьої статті 35 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) викладаємо окрему думку.
У цивільній справі за позовом ОСОБА_3 до уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію Публічного акціонерного товариства «Банк Михайлівський»(далі - уповноважена особа Фонду), третя особа - Фонд гарантування вкладів фізичних осіб(далі - Фонд), про захист прав споживача банківських послуг, визнання незаконними повідомлень та зобов'язання вчинити певні дії, за касаційною скаргою уповноваженої особи Фонду на рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 17 квітня 2018 року та постанову Апеляційного суду Вінницької області від 13 червня 2018 року.
14 листопада 2018 року постановою Великої Палати Верховного Суду касаційну скаргу уповноваженої особи Фонду задоволено частково, рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 17 квітня 2018 року та постанову Апеляційного суду Вінницької області від 13 червня 2018 року скасовано, провадження в справі закрито.
Із висновками ВеликоїПалати Верховного Суду не погоджуємося та висловлюємо окрему думку з огляду на таке.
У листопаді 2017 року ОСОБА_3 звернулася до суду з цивільним позовом, у якому просила визнати незаконними повідомлення уповноваженої особи Фонду про визнання переказу коштів нікчемним та бездіяльність уповноваженої особи Фонду щодо не включення її до переліку вкладників, які мають право на відшкодування коштів за вкладами за рахунок Фонду.
Рішенням Вінницького міського суду Вінницької області від 17 квітня 2018 року позовні вимоги ОСОБА_3 задоволено. Визнано незаконними повідомлення про нікчемність правочину уповноваженої особи Фонду від 16 вересня 2016 року № 3Г1(К)/19527/1 щодо визнання нікчемною операції переказу коштів (транзакції) товариством з обмеженою відповідальністю «Інвестиційно-розрахунковий центр» (далі - ТОВ «ІРЦ») 19 травня 2016 року в сумі 50 тис. 816 грн 99 коп. на рахунок № НОМЕР_1, що належить ОСОБА_3, та повідомлення від 3 жовтня 2017 року № 3Г/22438 про відсутність правових підстав про включення ОСОБА_3 до Переліку рахунків, за якими вкладники мають право на відшкодування коштів за вкладами за рахунок коштів Фонду; зобов'язано уповноважену особу Фонду включити ОСОБА_3 до переліку вкладників ПАТ «Банк Михайлівський», які мають право на відшкодування коштів за вкладами за рахунок Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на суму 50 тис. 816 грн 99 коп. Вирішено питання про розподіл судових витрат.
Рішення суду першої інстанції вмотивовано тим, що визнання нікчемним правочину позивача з вищенаведених підстав є таким, що суперечить частині третій статті 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» від 23 лютого 2012 року № 4452-VI (далі - Закон № 4452-VI), оскільки вказана норма не містить такої підстави для визнання правочину нікчемним як перерахунок коштів з рахунку юридичної особи на рахунки фізичних осіб. Судом враховано, що 19 травня 2016 року банком було здійснено лише переказ коштів з банківського рахунку ТОВ «ІРЦ» на банківський рахунок позивача у ПАТ «Банк Михайлівський», а отже, банк лише здійснив банківську операцію з переказу коштів позивача, не маючи на вказані кошти жодних речових прав, при цьому, їх переказ відбувся до запровадження тимчасової адміністрації та до введення ліквідаційної процедури, а саме до 23 травня 2016 року.
Постановою Апеляційного суду Вінницької області від 13 червня 2018 року апеляційну скаргу уповноваженої особи Фонду залишено без задоволення, рішення суду першої інстанції без змін.
Рішення суду апеляційної інстанції вмотивована тим, що суд першої інстанції зробив обґрунтований висновок, що перерахунок (повернення) грошових коштів від ТОВ «ІРЦ» на банківський рахунок позивача та визнання таких операцій (транзакцій) з перерахування грошових коштів не може бути визнано нікчемними правочинами за приписами статті 215 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) та статті 38 Закону № 4452-VI, у зв'язку з чим повідомлення відповідача про нікчемність правочину є незаконними. Щодо доводів відповідача про порушення предметної юрисдикції, апеляційний суд зазначив, що спір у справі не підлягає розгляду за правилами адміністративного судочинства, оскільки питання визначення юрисдикції уже вирішувалось у цій справі. Зокрема, ухвалою Вінницького міського суду Вінницької області від 22 листопада 2017 року відмовлено у відкритті провадження у цій справі, оскільки заява не підлягає розгляду в судах в порядку цивільного судочинства. Проте ухвалою Апеляційного суду Вінницької області від 27 грудня 2017 року зазначену ухвалу скасовано, справу направлено до суду першої інстанції для вирішення питання про відкриття провадження у справі, оскільки встановлено, що ця справа підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.
У липні 2018 року уповноважена особа Фонду звернулась до Верховного Суду із касаційною скаргою, у якій просить скасувати судові рішення першої та апеляційної інстанцій, а провадження у справі закрити.
Касаційна скарга мотивована тим, що оскільки Фонд є державною спеціалізованою установою, яка виконує функції державного управління у сфері гарантування вкладів фізичних осіб, то спори, які виникають у цих правовідносинах, у тому числі оскарження дій чи бездіяльності уповноваженої особи, зобов'язання вчинити певні дії, є публічно-правовими та підлягають розгляду за правилами Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України).
ВеликаПалата Верховного Суду частково задовольнила касаційну скаргу уповноваженої особи Фонду та закрила провадження в справі. Зазначила, що спір стосовно формування переліку вкладників, які мають право на гарантоване державою відшкодування коштів за вкладами за рахунок Фонду, та затвердження реєстру вкладників для здійснення гарантованих виплат, є публічно-правовим та належить до юрисдикції адміністративних судів з урахуванням установленого граничного розміру відшкодування за вкладами. Аналогічна правова позиція висловлена в постановах Великої Палати Верховного Суду від 18 квітня 2018 року у справі № 813/921/16, від 23 травня 2018 року у справі № 820/3770/16, від 20 червня 2018 року у справах № 805/2090/17-а, № 820/3664/16, від 27 червня 2018 року у справі № 813/2943/16 та інші.
При цьому колегія зазначила, що суди помилково прийняли до розгляду вимоги позивача про визнання незаконним повідомлення уповноваженої особи фонду щодо визнання переказу коштів (транзакції) нікчемними, оскільки такі вимоги не можуть бути розглянуті у судовому порядку.
З наведеними мотивами Великої Палати Верховного Суду погодитися не можна, оскільки такі висновки не відповідають нормам матеріального і процесуального права.
Судовий захист є основною формою захисту прав, інтересів та свобод фізичних та юридичних осіб, державних та суспільних інтересів.
Судова юрисдикція - це інститут права, який покликаний розмежувати компетенцію як різних ланок судової системи, так і різні види судочинства, якими є цивільне, кримінальне, господарське та адміністративне, між собою.
Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства є суб'єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, в якому розглядається визначена категорія справ.
ЄСПЛ у рішенні від 22 грудня 2009 року у справі «Безімянная проти Росії» (заява № 21851/03) наголосив, що «погоджується з тим, що правила визначення параметрів юрисдикції, що застосовуються до різних судів у рамках однієї мережі судових систем держав, безумовно, розроблені таким чином, щоб забезпечити належну реалізацію правосуддя. Заінтересовані держави повинні очікувати, що такі правила будуть застосовуватися. Однак ці правила або їх застосування не повинні обмежувати сторони у використанні доступного засобу правового захисту».
Згідно з пунктами 1, 5 частини другої статті 17 КАС України (тут і на далі у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) компетенція адміністративних судів поширюється, зокрема, на спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності, а також спори за зверненням суб'єкта владних повноважень у випадках, встановлених законом.
Відповідно до пункту 1 частини першої статті 3 КАС України справа адміністративної юрисдикції - це переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, у якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб'єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень.
Згідно з пунктом 7 частини першої статті 3 КАС України суб'єкт владних повноважень - це орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа, інший суб'єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень.
Публічно-правовий характер спору визначається тим, що вказані суб'єкти наділені владно-управлінськими повноваженнями у сфері реалізації публічного інтересу.
Характерною ознакою публічно-правових спорів є сфера їх виникнення - публічно-правові відносини, тобто передбачені нормами публічного права суспільні відносини, що виражаються у взаємних правах та обов'язках їх учасників у різних сферах діяльності суспільства, зокрема пов'язаних з реалізацією публічної влади.
Публічно-правовим вважається також спір, який виник з позовних вимог, що ґрунтуються на нормах публічного права, де держава в особі відповідних органів виступає щодо громадянина не як рівноправна сторона у правовідносинах, а як носій суверенної влади, який може вказувати або забороняти особі певну поведінку, надавати дозвіл на передбачену законом діяльність тощо.
Основною визначальною рисою адміністративних правовідносин є владне підпорядкування однієї сторони цих відносин іншій стороні. Сторони в адміністративному спорі ще до його виникнення повинні перебувати у відносинах вертикального підпорядкування. У даному випадку такі правовідносини характеризувалися би тим, що Фонд керував, спрямовував волю, волевиявлення і поведінку позивача.
Юрисдикція адміністративних судів поширюється на всі публічно-правові спори, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення (частина друга статті 4 КАС України).
Звертаючись до суду з цим позовом, ОСОБА_3 посилалась на те, що 16 вересня 2016 року уповноважена особа Фонду повідомила її про нікчемність переказу коштів (транзакцій), здійсненого ТОВ «ІРЦ» на її поточний рахунок у сумі 50 тис. 816 грн 99 коп. з призначенням платежу «повернення грошових коштів згідно з договором від 25 квітня 2016 року № 980-051-000227399». Вказані грошові кошти, на її думку, є вкладом у розумінні вимог Закону № 4452-VI, а тому уповноважена особа Фонду порушила її права як вкладника, який має право на відшкодування коштів відповідно до цього закону.
Позовні вимоги полягають у визнанні протиправним та скасуванні рішення уповноваженої особи Фонду щодо визнання нікчемним переказу коштів, здійсненого на користь ОСОБА_3 на поточний рахунок, відкритий в ПАТ «Банк Михайлівський», та зобов'язанні уповноваженої особи Фонду включити ОСОБА_3 до переліку вкладників ПАТ «Банк Михайлівський», якому необхідно здійснити виплату відшкодувань за рахунок Фонду.
З аналізу частини першої статті 26 Закону № 4452-VI вбачається, що Фонд гарантує кожному вкладнику банку відшкодування коштів за його вкладом у розмірі вкладу, включаючи відсотки, станом на день початку процедури виведення банку з ринку, але не більше 200 000 гривень.
У даному випадку Фонд виступає гарантом перед вкладником за виконання банком своїх повноважень і має ознаки забезпечення зобов'язання, передбачені статтями 546, 548 ЦК України. Це зобов'язання Фонду ґрунтується безпосередньо з Закону № 4452-VI, що відповідає вимогам частини третьої статті 11 ЦК України.
Додатково можна зауважити, що кошти на виплату гарантованої суми вкладу Фонд передає не безпосередньо вкладнику, а, виходячи з усталеної практики Фонду, такі кошти передаються Фондом неплатоспроможному банку за договором позики відповідно до пункту 7 частини другої статті 20 названого Закону, а вимоги Фонду, відповідно до пункту 3 частини першої статті 52 Закону № 4452-VI задовольняються у третю чергу.
Тобто, як між вкладником та банком, Фондом та банком, Фондом і вкладником існують приватноправові відносини з банківського рахунку (вкладу).
Таким чином, спір у справі, що розглядається, є спором про наявність чи відсутність цивільного права визнаватися вкладником чи кредитором банку і отримати відшкодування за вкладом, а тому він має приватноправовий характер і підлягає судовому розгляду в межах цивільної юрисдикції.
За змістом статті 15 ЦПК України тут і на далі у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, під цивільною юрисдикцією розуміється компетенція загальних судів вирішувати з додержанням процесуальної форми цивільні справи у видах проваджень, передбачених цим Кодексом.
За загальним правилом у порядку цивільного судочинства загальні суди вирішують справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, у яких хоча б одна зі сторін є фізичною особою, зокрема спори, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також із інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства (статті 3, 15 ЦПК України).
Отже, у порядку цивільного судочинства можуть розглядатися будь-які справи, у яких хоча б одна зі сторін є фізичною особою, якщо їх вирішення не віднесено до інших видів судочинства.
Способи захисту цивільного права та інтересів зазначені в статті 16 ЦК України. За змістом частини третьої зазначеної статті суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом.
Відповідно до приписів статті 11 ЦК України підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини.
Законом, який установлює нікчемність правочинів неплатоспроможного банку, є Закон № 4452-VI (частина третя статті 38 цього Закону).
Відповідно до статті 1 Закону № 4452-VI цим Законом установлюються правові, фінансові та організаційні засади функціонування системи гарантування вкладів фізичних осіб, повноваження Фонду, порядок виплати Фондом відшкодування за вкладами, а також регулюються відносини між Фондом, банками, НБУ, визначаються повноваження та функції Фонду щодо виведення неплатоспроможних банків з ринку і ліквідації банків.
Метою цього Закону є захист прав і законних інтересів вкладників банків, зміцнення довіри до банківської системи України, стимулювання залучення коштів у банківську систему України, забезпечення ефективної процедури виведення неплатоспроможних банків з ринку та ліквідації банків.
Відносини, що виникають у зв'язку зі створенням і функціонуванням системи гарантування вкладів фізичних осіб, виведенням неплатоспроможних банків з ринку та ліквідації банків, регулюються цим Законом, іншими законами України, нормативно-правовими актами Фонду та НБУ.
Уповноважена особа Фонду в частині реалізації своїх повноважень щодо управління банком, до якого застосовано тимчасову адміністрацію, виконує функції керівництва банківської установи, оскільки після призначення тимчасової адміністрації керівництво банку втрачає свої повноваження, а в правовідносинах банку, які випливають із укладених ним договорів, уповноважена особа Фонду діє як представник сторони договірних відносин.
Разом з тим Фонд як самостійна юридична особа є особою публічного права (частини перша і друга статті 3 Закону № 4452-VI).
Юрисдикція спорів, однією зі сторін яких є Фонд, визначається з огляду на зміст правовідносин та функції Фонду або його уповноваженої особи.
Згідно з пунктом 4 частини другої статті 37 Закону № 4452-VI Фонд безпосередньо або уповноважена особа Фонду в разі делегування їй повноважень має право повідомляти сторони за договорами, зазначеними в частині другій статті 38 цього Закону, про нікчемність цих договорів та вчиняти дії щодо застосування наслідків нікчемності договорів.
Як зазначено у частині другій статті 38 Закону № 4452-VI, протягом дії тимчасової адміністрації Фонд зобов'язаний забезпечити перевірку правочинів (у тому числі договорів), вчинених (укладених) банком протягом одного року до дня запровадження тимчасової адміністрації банку, на предмет виявлення правочинів (у тому числі договорів), що є нікчемними з підстав, визначених частиною третьою цієї статті.
Частиною третьою статті 38 Закону № 4452-VI встановлено, що правочини (у тому числі договори) неплатоспроможного банку є нікчемними, зокрема, з таких підстав: банк уклав кредитні договори, умови яких передбачають надання клієнтам переваг (пільг), прямо не встановлених для них законодавством чи внутрішніми документами банку (пункт 6); банк уклав правочини (у тому числі договори), умови яких передбачають платіж чи передачу іншого майна з метою надання окремим кредиторам переваг (пільг), прямо не встановлених для них законодавством чи внутрішніми документами банку (пункт 7).
Відповідно до частини п'ятої статті 38 вказаного Закону у разі отримання повідомлення Фонду про нікчемність правочину на підставах, передбачених частиною третьою цієї статті, кредитор зобов'язаний повернути банку майно (кошти), яке він отримав від такого банку, а в разі неможливості повернути майно в натурі - відшкодувати його вартість у грошових одиницях за ринковими цінами, що існували на момент вчинення правочину. Такий нікчемний договір не може бути використаний для визначення ринкової ціни.
Згідно із частиною першою статті 54 Закону № 4452-VI рішення, що приймаються відповідно до цього Закону НБУ, Фондом, працівниками Фонду, що виконують функції, передбачені цим Законом, у тому числі у процесі здійснення тимчасової адміністрації, ліквідації банку, виконання плану врегулювання, можуть бути оскаржені до суду.
Для визначення правової природи рішення про наявність підстав нікчемності правочину, складеного уповноваженою особою Фонду, підлягають застосуванню положення ЦК України про підстави і порядок визнання правочину нікчемним.
Уповноважена особа Фонду, підписуючи відповідний документ (наказ, рішення, розпорядчий документ, акт, тощо), по суті не приймає владного розпорядчого рішення щодо визнання правочину нікчемним, оскільки правочин визнається нікчемним законом автоматично. Таким рішенням лише констатується (фіксується) наявність у відповідних правочинах ознак нікчемності, встановлених законом. Підставою нікчемності правочину є не рішення уповноваженої особи Фонду, а норма закону, тому таке рішення (документ) не має розпорядчого значення і не є реалізацією владних управлінських функцій уповноваженої особи Фонду. Прийняття цього документа слід розглядати як дію, юридичний акт, що належить до підстав заявленого позову.
Отже, повноваження Фонду і уповноваженої особи Фонду щодо виявлення і фіксації нікчемного договору не належать до владних повноважень.
З огляду на положення статей 1 та 15 ЦПК України, статті 2 КАС України не вважається публічно-правовим і розглядається у порядку цивільного судочинства спір між уповноваженою особою Фонду, Фондом та фізичною особою як суб'єктом приватного права, в якому фізична особа звернулася до суду за захистом не публічного, а цивільного права, зокрема права вкладника за відповідним договором на отримання відшкодування коштів за рахунок Фонду. У такому випадку виникає спір про цивільне право, оскільки повноваження Фонду і уповноваженої особи Фонду щодо виявлення і фіксації нікчемного договору не належать до владних.
У рішенні від 10 жовтня 2001 року № 13-рп/2001 Конституційний Суд України зазначив, що відповідно до Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності (частина перша статті 41); ніхто не може бути протиправне позбавлений права власності, право приватної власності є непорушним (частина четверта статті 41).
Грошові кошти є об'єктом права власності, у тому числі приватної.
Відповідно до частини першої статті 1058 ЦК України за договором банківського вкладу (депозиту) одна сторона (банк), що прийняла від другої сторони (вкладника) або для неї грошову суму (вклад), що надійшла, зобов'язується виплачувати вкладникові таку суму та проценти на неї або дохід в іншій формі на умовах та в порядку, встановлених договором. Відповідно до частини першої статті 1063 ЦК України особа може укласти договір банківського вкладу на користь третьої особи.
Наука цивільного права виходить із того, що розміщення особою коштів на рахунках банку з метою їх збереження є реалізацією її права власності на ці кошти.
Реальність будь-якого суб'єктивного права власності полягає в його гарантованості.
Виходячи з викладеного, вважаємо, що спір у справі, що розглядається, не є публічно-правовим та не належить до юрисдикції адміністративних судів, адже за вищевказаних обставин цей спір має приватноправовий характер і підлягає судовому розгляду в межах цивільної юрисдикції.
Разом із тим не можемо погодитися з висновком Великої Палати Верховного Суду щодо визначення правової природи рішення уповноваженої особи Фонду про нікчемність правочину.
У статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яка в силу положень статті 9 Конституції України є частиною національного законодавства, закріплено принцип доступу до правосуддя.
Під доступом до правосуддя згідно зі стандартами ЄСПЛ розуміють здатність особи безперешкодно отримати судовий захист як доступ до незалежного і безстороннього вирішення спорів за встановленою процедурою на засадах верховенства права.
Щоб право на доступ до суду було ефективним, особа повинна мати чітку фактичну можливість оскаржити діяння, що становить втручання у її права (рішення ЄСПЛ від 04 грудня 1995 року у справі «Беллет проти Франції»).
При зверненні до практики ЄСПЛ (справа «Марченко М. В. проти України») у контексті забезпечення права на доступ до правосуддя, можна зробити висновок, що для його реалізації на національному рівні необхідна наявність спору щодо «права» як такого, що визнане у внутрішньому законодавстві; повинно йтися про реальний та серйозний спір; він повинен стосуватися як самого права, так і його різновидів або моделей застосування; предмет провадження повинен напряму стосуватися відповідного права цивільного характеру.
У пункті 52 рішення «Меньшакова проти України» (заява № 377/02) від 8 квітня 2010 року ЄСПЛ виклав конвенційні стандарти стосовно доступу до суду: «Суд повторює, що пункт 1 статті 6 Конвенції гарантує кожному право на звернення до суду з позовом щодо його прав та обов'язків цивільного характеру. Таким чином, він втілює в собі «право на суд», яке, згідно з практикою ЄСПЛ, включає в себе не тільки право ініціювати провадження, але й право розраховувати на «розгляд» спору судом (див., наприклад, рішення у справі «Кутіч проти Хорватії» (заява № 48778/99, пункт 25, ЄСПЛ 2002-ІІ).
Із мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України від 25 грудня 1997 року № 9-зп вбачається, що частина перша статті 55 Конституції України містить загальну норму, яка означає право кожного звернутися до суду, якщо його права чи свободи порушені або порушуються, створено або створюються перешкоди для їх реалізації або мають місце інші ущемлення прав та свобод. Зазначена норма зобов'язує суди приймати заяви до розгляду навіть у випадку відсутності в законі спеціального положення про судовий захист.
Відмова суду у прийнятті позовних та інших заяв чи скарг, які відповідають встановленим законом вимогам, є порушенням права на судовий захист, яке відповідно до статті 64 Конституції України не може бути обмежене.
Таким чином, положення частини першої статті 55 Конституції України закріплює одну з найважливіших гарантій здійснення як конституційних, так і інших прав та свобод людини і громадянина.
Частина перша статті 55 Конституції України відповідає зобов'язанням України, які виникли, зокрема, у зв'язку з ратифікацією Україною Міжнародного пакту про громадянські та політичні права, Конвенції про захист прав і основних свобод людини (Рим, 1950 рік), що згідно зі статтею 9 Конституції України є частиною національного законодавства України.
Висновок про неможливість оскарження прийнятого рішення уповноваженої особи Фонду про віднесення правочину (договору) до нікчемних та застосування наслідків нікчемності правочину, є тим обмеженням доступу до правосуддя, на які звертали увагу у своїх рішеннях, як ЄСПЛ, так і Конституційний Суд України.
Вважаємо, що обмеження доступу до правосуддя можливе лише у випадках, встановлених законом. Тлумачення, тим більше розширювальне, такого обмеження, за наявності майнового спору між сторонами, недопустиме, виходить за межі повноважень суду.
Для визначення правової природи рішення про наявність підстав нікчемності правочину, складеного уповноваженою особою Фонду, підлягають застосуванню положення ЦК України про підстави і порядок визнання правочину нікчемним.
Так, згідно із частиною першою статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.
За приписами статті 215 ЦК України недійсним є правочин, якщо його недійсність установлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.
Нікчемний правочин є недійсним через невідповідність вимогам закону, незалежно від визнання його таким.
Відповідно до частин першої ? третьої статті 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Правочини можуть бути односторонніми. Одностороннім правочином є дія однієї сторони, яка може бути представлена однією або кількома особами. Односторонній правочин може створювати обов'язки для інших осіб лише у випадках, встановлених законом. Такі обов'язки встановлені у статті 38 Закону № 4452-VI при віднесення договорів до категорії нікчемних.
Фонд має повноваження на визнання правочинів нікчемними на підставі положень статті 38 Закону № 4452-VI у поєднанні з нормами ЦК України, які регулюють порядок визнання правочинів нікчемними.
Таким чином, висновки Великої Палати Верховного Суду про те, що рішення уповноваженої особи Фонду щодо визнання нікчемними операції з переказу коштів (транзакції) не підлягає судовому оскарженню - не відповідають змісту повідомлення уповноваженої особи Фонду щодо наслідків віднесення правочину до нікчемного відповідно до статті 38 Закону № 4452-VI та статті 228 ЦК України, у зв'язку з чим позивача не включено до переліку та реєстру вкладників, які мають право на відшкодування коштів за вкладами за рахунок коштів Фонду.
Отже, унеможливлення особою оспорити рішення (акт) уповноваженої особи Фонду, яка в такому випадку діє як керівний орган банку, та оскаржити застосування наслідків недійсності нікчемного правочину, обмежує її права на судовий захист, є втручанням у принцип диспозитивності, який передбачає саме право особи, яка звертається до суду за захистом порушених, оспорених чи невизнаних прав, визначити межі позовних вимог та обрати спосіб їх захисту.У кінцевому рахунку вказаний висновок обмежує його право на мирне володіння майном.
Зважаючи на вимоги частини другої статті 38 Закону № 4452-VI, згідно з якою протягом дії тимчасової адміністрації Фонд зобов'язаний забезпечити перевірку правочинів (у тому числі договорів), вчинених (укладених) банком протягом одного року до дня запровадження тимчасової адміністрації банку, на предмет виявлення правочинів (у тому числі договорів), що є нікчемними з підстав, визначених частиною третьою цієї статті, можна зробити висновок, що Фонд не тільки перевіряє, а і встановлює, чи є підстави для визнання правочину нікчемним. Отже, у даному випадку поєднуються як встановлені законом підстави для віднесення правочинів до категорії нікчемних, так і вольова діяльність працівників Фонду, його уповноваженої особи, які наділені правом визначати підстави для віднесення правочину до нікчемних, що не забезпечує як помилки з боку вказаних осіб, так і можливості зловживання правом.
Зробивши зазначені висновки Велика Палата Верховного Суду позбавила позивача можливості в разі пред'явлення до нього позову про витребування майна захищати своє право шляхом оспорювання рішення, що не відповідає вимогам частини третьої статті 38 Закону № 4452-VI, та є порушенням статті першої Першого Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
При цьому Велика Палата Верховного Суду не зазначила, в який спосіб, з урахуванням конституційного принципу судового захисту та правової визначеності, відсутності будь-якого закону про заборону звернення до суду з таким позовом, позивач може захистити свої права, які він вважає порушеними у зв'язку з віднесенням до нікчемних правочинів банківської операції позивача.
На підставі викладеного, вважаємо помилковими висновки Великої Палати Верховного Суду про скасування судових рішень та закриття провадження у справі, адже, виходячи з предмета і підстав поданого позову, характеру спірних правовідносин та норм матеріального права, які підлягають застосуванню, справа підлягає розгляду у порядку цивільного судочинства.
Судді |Н. П. Лященко О. М. Ситнік|