ОКРЕМА ДУМКА
(спільна)
20 липня 2020 року
м. Київ
Справа № 904/920/19
Суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду Губенко Н.М., Кондратової І.Д., Кролевець О.А. щодо ухвали палати про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду
06.02.2020 Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду: Мамалуй О.О. - головуючий, судді: Студенець В.І., Ткач І.В. ухвалою передав справу №904/920/19 за позовом ОСОБА_1 до ТОВ "Торгівельно - транспортна компанія" та ОСОБА_2 про визнання недійсними рішення загальних зборів учасників товариства та іпотечних договорів, за касаційною скаргою ТОВ "Торгівельно - транспортна компанія" на постанову Центрального апеляційного господарського суду від 30.09.2019 на розгляд палати для розгляду справ щодо корпоративних спорів, корпоративних прав та цінних паперів (надалі- Палата), оскільки вважав за необхідне відступити від висновку, викладеного у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду: Кролевець О.А. - головуючий, Губенко Н.М., Студенець В.І. від 21.01.2020 у справі №910/5676/18 та в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду: Губенко Н. М. - головуючий, Кролевець О. А., Студенець В.І. від 21.01.2020 у справі № 924/273/18.
20.07.2020 Верховний Суд у складі Палати ухвалою передав справу №904/920/19 на розгляд Великої Палати Верховного Суду, оскільки вважав необхідним відступити від висновку, викладеного в постановах Великої Палати Верховного Суду від 08.10.2019 у справі №916/2084/17 і від 15.10.2019 у справі №905/2559/17, від 03.12.2019 у справі № 904/10956/16 (з урахуванням ухвали від 17.12.2019 у справі №916/1731/18).
Відповідно до частини 5 статті 303 Господарського процесуального кодексу України суддя, не згодний із рішенням про передачу (відмову у передачі) справи на розгляд палати, об`єднаної палати або Великої Палати Верховного Суду, письмово викладає свою окрему думку в ухвалі про передачу справи на розгляд палати, об`єднаної палати або Великої Палати Верховного Суду або в постанові, прийнятій за результатами касаційного розгляду.
Ми не можемо погодитися з думкою більшості щодо передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, тому вважаємо за необхідне письмово викласти свою окрему думку.
Передаючи справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, Палата посилалася, на те, що для правильного вирішення даного спору необхідно відступити від викладеного в постановах Великої Палати Верховного Суду висновку в частині стосовно того, що договори, укладені посадовою особою товариства без передбаченої статутом згоди загальних зборів, не порушують прав та інтересів учасників такого товариства незалежно від виконання учасником товариства одночасно функцій його директора або розміру частки учасника в статутному капіталі товариства.
Окрім того, у пункті 120 постанови зазначено, що справа передається на розгляд Великої Палати Верховного Суду у зв`язку з необхідністю формування правової позиції щодо належного захисту прав учасників господарського товариства, частка яких у статутному капіталі становить 50%, на участь в управлінні цим товариством із забезпеченням принципу верховенства права, що має вирішальне значення для вирішення даного та подібних спорів.
На нашу думку, Великою Палатою Верховного Суду вже висловлена правова позиція щодо належного захисту прав учасників господарського товариства, в тому числі і тих, частка яких у статутному капіталі становить 50%.
Так, у постановах від 08.10.2019 у справі № 916/2084/17, від 15.10.2019 у справі № 905/2559/17 та від 03.12.2019 у справі № 904/10956/16 Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що договори, укладені посадовою особою товариства без передбаченої статутом згоди загальних зборів, не порушують прав та інтересів учасників такого товариства оскільки:
- згода загальних зборів товариства на укладення договору є згодою органу управління товариства, який діє від імені товариства. Повноваження органу управління товариства (на надання зазначеної згоди), який діє від імені товариства, не можна ототожнювати з корпоративними правами його учасників, які діяти від імені товариства права не мають;
- за договором, укладеним товариством, права та обов`язки набуває таке товариство як сторона договору. При цьому, правовий стан (сукупність прав та обов`язків) безпосередньо учасників цього товариства жодним чином не змінюється;
- підписання генеральним директором оспорюваних договорів, без передбаченої статутом згоди загальних зборів цього товариства, може свідчити про порушення прав та інтересів самого товариства, а не корпоративних прав його учасника, оскільки генеральний директор діяв саме від імені товариства, а не його учасників.
Слід зауважити, що Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду ухвалою від 05.12.2019 вже передавав на розгляд Великої Палати Верховного Суду справу № 916/1731/18 (провадження № 12-207гс19) з підстав необхідності відступлення від наведеного вище висновку Великої Палати Верховного Суду.
Ухвалою від 17.12.2019 Велика Палата Верховного Суду повернула цю справу відповідній колегії Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду для розгляду, зазначивши про відсутність підстав для відступлення від свого висновку та те, що зазначений висновок Великої Палати Верховного Суду має загальний характер та не залежить від розміру частки учасника у статутному капіталі товариства, отримання ним прибутку від діяльності товариства або реалізації корпоративного права на управління діяльністю товариства.
Ухвалою від 24.12.2019 колегія Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду на підставі частини четвертої статті 302 Господарського процесуального кодексу України повторно передала справу № 910/10734/18 разом з касаційною скаргою на розгляд Великої Палати Верховного Суду, посилаючись на необхідність відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Великої Палати Верховного Суду від 08 жовтня 2019 року у справі № 916/2084/17, від 15 жовтня 2019 року у справі № 905/2559/17 та від 03 грудня 2019 року у справі № 904/10956/16.
Ухвалою від 13.01.2020 Велика Палата Верховного Суду знову повернула справу відповідній колегії Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду для розгляду, зазначивши про відсутність підстав для відступлення від свого висновку. В цій же ухвалі Велика Палата Верховного Суду так само зауважила, що зазначений висновок Великої Палати Верховного Суду має загальний характер та не залежить від розміру частки учасника у статутному капіталі товариства, отримання ним прибутку від діяльності товариства або реалізації корпоративного права на управління діяльністю товариства.
Окрім того, 07.04.2020 Велика Палата Верховного Суду ухвалила постанову у справі № 904/3657/18, в якій позивачка просила захистити її корпоративні права, що на її думку були порушені оскаржуваними рішеннями державного реєстратора та нотаріуса, а також договором іпотеки, оскільки в результаті протиправних дій відповідачів вона втратила право на частину майна, пропорційну частці у статутному капіталі товариства (50 % від загального розміру статутного капіталу).
Тобто, у справі № 904/3657/18, як і у цій справі, що передана на розгляд Великої Палати Верховного Суду, вирішувалось питання про порушення корпоративних прав позивача (учасника, якому належить частка у розмірі 50 % статутного капіталу ТОВ) внаслідок вчинення ТОВ правочину щодо відчуження майна та укладення договору іпотеки.
У справі № 904/3657/18 Велика Палата Верховного Суду знову та послідовно підтвердила свої висновки, раніше викладені у постановах від 08.10.2019 у справі №916/2084/17, від 15.10.2019 у справі №905/2559/17, від 03.12.2019 у справі № 904/10956/16, та додатково зауважила, що:
1) позивач як учасник товариства, який вважає свої корпоративні права порушеними внаслідок вчинення товариством правочинів щодо передачі у власність іншим особам належного товариству нерухомого майна, не позбавлений права (разом з іншими учасниками) у будь-який час ініціювати питання щодо скликання позачергових зборів учасників товариства з метою належного реагування на факт укладення таких правочинів та розгляду питання щодо порушення або непорушення прав та законних інтересів товариства (його учасників). Якщо збори учасників товариства дійдуть висновку про порушення вчиненими правочинами прав та законних інтересів товариства, останнє вправі звернутися до суду з відповідним позовом.
2) належним способом захисту права учасника юридичної особи може бути також подання ним позову в інтересах юридичної особи до її посадової особи про відшкодування збитків, заподіяних юридичній особі діями (бездіяльністю) такої посадової особи на підставі пункту 12 частини першої статті 20, статті 54 Господарського процесуального кодексу України.
Отже, у цій справі Велика Палата Верховного Суду чітко сформулювала правовий висновок щодо належного способу захисту корпоративних прав учасника, в тому числі і того, частка якого становить 50 %. Тому ми не можемо погодитися з визначеними у пункті 120 ухвали Палати мотивами та підставами передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду, зокрема, щодо необхідності формування правової позиції щодо належного захисту прав учасників господарського товариства, частка яких у статутному капіталі становить 50% на участь в управлінні цим товариством.
Не можемо погодитися з висновками Палати, що викладені у пунктах 99 - 100 ухвали, що обмеження учасника господарського товариства в судовому захисті своїх прав та законних інтересів (у тому числі права на управління товариством, в якому він бере участь своїм майном, тощо) від протиправних дій виконавчого органу товариства (а відтак і самого товариства) може призвести до позбавлення його ефективного доступу до правосуддя всупереч таким завданням та засадам господарського судочинства як справедливість та верховенство права, застосування передбаченого пунктом 12 частини 1 статті 20 і статтею 54 Господарського процесуального кодексу України способу захисту - відшкодування збитків, заподіяних юридичній особі діями (бездіяльністю) її посадової особи за позовом власника (учасника, акціонера) юридичної особи, поданим в її інтересах, не у всіх випадках дозволяє учаснику ефективно захистити свої права від недобросовісного менеджменту.
Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Подібні висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 5 червня 2018 року у справі № 338/180/17 (провадження № 14 - 144цс18), від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16 (провадження № 12-187гс18), від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц (провадження № 14-338цс18) та від 4 червня 2019 року у справі № 916/3156/17 (№ 12-304гс18).
Надаючи правову оцінку належності обраного позивачем способу захисту, слід виходити з того, що відповідно до сталої практики особа, якій належить порушене право, може скористатися не будь-яким на свій розсуд, а певним способом захисту такого свого права, який прямо визначається спеціальним законом, що регламентує конкретні цивільні правовідносини, або договором (постанови Великої Палати Верховного Суду від 5 травня 2020 року у справі № 750/3917/17).
Як визнання правочину недійсним, так і відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди можуть бути способами захисту цивільних прав та інтересів (частина 2 статті 16 Цивільного кодексу України).
Тобто, якщо орган вчинив від імені юридичної особи правочин, який знаходиться за межами його повноважень, тоді можливі три варіанти подальших дій: 1) якщо такий правочин в наступному схвалюється юридичною особою, тоді він створює, змінює чи припиняє цивільні права та обов`язки для неї (стаття 241 Цивільного кодексу України); 2) якщо подальшого схвалення такий правочин не отримав, юридична особа (але не її учасник) має подавати позов про визнання його недійсним через недодержання однієї із вимог чинності правочину - відсутність необхідного обсягу цивільної дієздатності (частина 2 статті 203, частина 1 статті 215 Цивільного кодексу України); 3) відшкодування збитків, заподіяних юридичній особі її посадовою особою, як за позовом юридичної особи, та і за позовом власника (учасник, акціонер) юридичної особи, якому належить 10 і більше відсотків статутного капіталу товариства (стаття 89 Господарського кодексу України, стаття 54 Господарського процесуального кодексу України).
Водночас у справі, що переглядається, головним питанням для суду було те, чи має право учасник товариства, частка якого становить 50 % статутного капіталу, вимагати як заінтересована особа в судовому порядку визнання недійсним договору іпотеки, укладеного цим товариством в особі директора, що діяв за відсутності згоди загальних зборів.
Відповідно до частини 2 статті 4 Господарського процесуального кодексу України фізичні особи, які не є підприємцями, мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.
На нашу думку, у такому разі слід виходити з того, що порушення прав самого товариства внаслідок укладання такого договору не можна вважати порушенням корпоративних прав учасника товариства. Ці поняття не є тотожними. Отже, учасник звертається до суду з таким позовом не за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів, а за захистом прав та інтересів товариства, що суперечить частині 2 статті 4 Господарського процесуального кодексу України.
Відповідно до частини 3 цієї статті до господарського суду у справах, віднесених законом до його юрисдикції, мають право звертатися також особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб.
Згідно з частиною 2 статті 92 Цивільного кодексу України лише у випадках, встановлених законом, юридична особа може набувати цивільних прав та обов`язків і здійснювати їх через своїх учасників. Зокрема, такий спосіб здійснення дієздатності юридичної особи передбачається стосовно повних і командитних товариств (частини 1 статті 122; частини 1 статті 133 Цивільного кодексу України). Натомість у справі, що переглядається, учасники створили господарське товариство у формі товариства з обмеженою відповідальністю, що має свої особливості щодо управління цим товариством, прав та відповідальності його учасників.
У частині 1 статті 5 Закону України "Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю" передбачено, що учасники товариства мають такі права: 1) брати участь в управлінні товариством у порядку, передбаченому цим Законом та статутом товариства; 2) отримувати інформацію про господарську діяльність товариства; 3) брати участь у розподілі прибутку товариства; 4) отримати у разі ліквідації товариства частину майна, що залишилася після розрахунків з кредиторами, або його вартість. Учасники товариства можуть мати інші права, передбачені законом та статутом товариства.
Законодавство, що було чинне на момент вчинення правочину, що оскаржується, так і чинний на сьогодні Закон України "Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю" не передбачають право учасника товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю оспорювати в судовому порядку як значний правочин товариства, який вчинений з порушенням порядку надання згоди уповноваженими на те органами товариства, так і правочин із заінтересованістю. Не передбачено таке право учасника і в статуті товариства.
У такому разі визначено, що посадові особи товариства, винні у порушенні порядку вчинення значних правочинів та/або правочинів із заінтересованістю, солідарно відповідають за збитки, завдані товариству (статті 44, 45 Закон України "Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю").
Відповідно, належним та ефективним способом захисту права, яке позивач вважає порушеним, є подання похідного позову в інтересах юридичної особи до директора про стягнення збитків, що відповідає частині 2 статті 4, пункту 12 частини 1 статті 20 і статті 54 Господарського процесуального кодексу України.
Обмеження (позбавлення) позивача у праві на оскарження правочину, вчиненого товариством, не є порушенням його права на доступ до суду, оскільки у такому разі позов фактично подається не в інтересах самого позивача, а в інтересах самого товариства, що і має наслідком відмови у позові.
З урахуванням викладеного, не вбачаємо підстав для відступлення від наведеного вище висновку Великої Палати Верховного Суду.
Окремо слід зауважити, що, на нашу думку, має місце порушення механізму передачі справи на розгляд палати та Великої Палати Верховного Суду.
Механізм передачі справи на розгляд палати, об`єднаної палати або Великої Палати Верховного Суду для відступу від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного раніше, передбачений нормами статей 302, 303 Господарського процесуального кодексу України. Зокрема, суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів, палати або об`єднаної палати, передає справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо така колегія (палата, об`єднана палата) вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Великої Палати.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 27 листопада 2019 року у справі № 629/847/15-к (провадження № 13-70кс19) вже наголошувала, що необхідність існування єдиного сталого механізму для відступу від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного раніше, безпосередньо випливає із тих завдань, реалізацію яких повинен здійснювати Верховний Суд. Адже статтею 36 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" на Верховний Суд покладено обов`язок забезпечувати сталість та єдність судової практики у порядку та спосіб, визначені процесуальним законом. Подібна правова позиція викладена Великою Палатою Верховного Суду в ухвалі від 21.05.2020 у справі № 50/311-б.
У даному випадку колегія суддів хоча і зазначала, що справа передається на розгляд Палати з метою відступу від висновку, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду у складі колегії суддів з цієї ж Палати, що відповідно до частини 1 статті 302 Господарського процесуального кодексу України є підставою для передачі справи на розгляд палати, проте фактично ставила питання про відступ від висновків, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 08.10.2019 у справі № 916/2084/17, від 15.10.2019 у справі № 905/2559/17, від 03.12.2019 у справі № 904/10956/16, оскільки у рішеннях Верховного Суду у складі колегії суддів прямо було зазначено про врахування висновків Великої Палати Верховного Суду. В окремій думці суддя Студенець В.І., який був не згодний із рішенням більшості про передачу справи на розгляд Палати, також зазначав, що Верховний Суд врахував висновок Великої Палати Верховного Суду при вирішенні спорів у справах № 910/5676/18 та № 924/273/18, а тому підстави для передачі справи на розгляд палати щодо корпоративних спорів‚ корпоративних прав та цінних паперів відсутні. Ми повністю підтримуємо наведені в окремій думці доводи та мотиви.
Зосередившись на вирішенні питання відступу від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Великої Палати, Палата не врахувала, що на її розгляд було передано інше питання - відступ від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду у складі колегії суддів. І саме це питання слід було розглядати. Оскільки у даному випадку були відсутні підстави відступити від висновку, викладеного в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду: Кролевець О.А. - головуючий, Губенко Н.М., Студенець В.І. від 21.01.2020 у справі № 910/5676/18 та в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду: Губенко Н.М. - головуючий, Кролевець О.А., Студенець В.І. від 21.01.2020 у справі № 924/273/18., на нашу думку, палата за результатами касаційного розгляду повинна була прийняти постанову.
Зрештою, слід зауважити, що відповідно до пункту 4 частини 4 статті 17 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" єдність системи судоустрою забезпечується, зокрема, єдністю судової практики.
Верховний Суд забезпечує однакове застосування норм права судами різних спеціалізацій у порядку та спосіб, визначені процесуальним законом (пункт 6 частини 2 статті 36 Закону України "Про судоустрій і статус суддів").
Відповідно до положень статті 45 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" Велика Палата Верховного Суду є постійно діючим колегіальним органом Верховного Суду, який у визначених законом випадках здійснює перегляд судових рішень у касаційному порядку з метою забезпечення однакового застосування судами норм права.
Згідно з частиною 4 статті 302 Господарського процесуального кодексу України суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів, палати або об`єднаної палати, передає справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо така колегія (палата, об`єднана палата) вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Великої Палати.
У пункті 49 Висновку № 11 (2008) про якість судових рішень Консультативна рада європейських суддів вказала, що судді повинні послідовно застосовувати закон. Однак, коли суд вирішує відійти від попередньої практики, на це слід чітко вказувати в рішенні.
Задля гарантування юридичної визначеності Велика Палата Верховного Суду має відступати від її попередніх висновків лише за наявності для цього належної підстави. Так, вона може повністю відмовитися від певного висновку на користь іншого, або конкретизувати попередній висновок, застосувавши відповідні способи тлумачення юридичних норм. З метою забезпечення єдності та сталості судової практики причинами для відступу від висловленого раніше висновку можуть бути вади попереднього рішення чи групи рішень (їх неефективність, неясність, неузгодженість, необґрунтованість, незбалансованість, помилковість); зміни суспільного контексту, через які застосований у цих рішеннях підхід повинен очевидно застаріти внаслідок розвитку суспільних відносин в певній сфері або їх правового регулювання (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 4 вересня 2018 року у справі № 823/2042/16 (пункти 43-45), від 5 грудня 2018 року у справах № 757/1660/17-ц (пункти 43-44) і № 818/1688/16 (пункти 44-45), від 15 травня 2019 року у справі № 227/1506/18 (пункт 54),від 29 травня 2019 року у справі № 310/11024/15-ц (пункти 44-45), від 21 серпня 2019 року у справі № 2-836/11 (пункт 24)).
У разі, якщо Велика Палата Верховного Суду відступила від висновку щодо застосування норми права в подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому її рішенні, згідно із частиною шостою статті 13 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" суди мають враховувати той висновок, який викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду, у якій зафіксований відступ від попереднього (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 31 жовтня 2018 року у справі № 161/12771/15-ц (пункт 88), від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц (пункт 93), від 1 квітня 2020 року у справі № 520/13067/17 (пункт 27.3)).
Однакове правозастосування забезпечує загальнообов`язковість закону, рівність усіх перед ним і юридичну визначеність у державі, яка керується верховенством права, а також впливає на громадське розуміння справедливості та правосуддя і на рівень довіри до суду. Неодноразове ухвалення протилежних і суперечливих судових рішень може спричинити порушення права на справедливий суд, гарантованого у пункті 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (постанови Великої Палати Верховного Суду від 5 травня 2020 року у справі № 761/21898/16-ц (пункт 10.5), від 30 червня 2020 року у справі № 333/6816/17 (пункт 10.3)). Такі саме роз`яснення та рекомендації, що наведені у Висновку № 20 (2017) Консультативної ради європейських суддів про роль судів у забезпеченні єдності застосування закону від 10 листопада 2017 року.
Беручи до уваги те, що у цій справі підіймаються питання, які мають дискусійний характер, про що свідчать і різні за змістом висновки членів Науково-консультативної ради, Велика Палата Верховного Суду у чотирьох постановах вже розглядала це питання та, послідовно застосовуючи закон, чітко висловила правову позицію щодо належного захисту прав учасників господарського товариства, частка яких у статутному капіталі становить 50%, і на сьогодні щонайменше у 27 постановах апеляційної інстанції та 7 постановах суду касаційної інстанції вже були враховані висновки Верховного Суду у справі № 916/2084/17, на нашу думку, передача справи розгляд Великої Палати Верховного Суду у зв`язку з необхідністю відступлення від цього висновку за відсутності вагомих причин, не сприятиме забезпеченню однакового застосування судами норм права.
У рішенні у справі "Альбу та інші проти Румунії" (Albu and others v. Romania, заява N 34796/09) ЄСПЛ підкреслив, що Верховний Суд повинен забезпечувати єдність судової практики, щоб виправляти непослідовності та в такий спосіб підтримувати громадську довіру до судової системи.
Очевидно, що постійна передача справ колегіями (палатою) на відступ від правових висновків Великої Палати Верховного Суду з питань, які нею нещодавно розглядались, матиме негативний вплив на єдність судової практики, може свідчити про серйозні недоліки в судовій системі, що не сприятиме підтриманню авторитету суду та формуванню довіри до судової влади в цілому.
Судді|І. Кондратова|
|Н. Губенко|
|О. Кролевець|