(3) ЦК ( 1540-06 ) ... наклеп містить подвійну вимогу. Твердження має бути недостовірним та завдавати шкоди репутації для того, щоб вважатися наклепом відповідно до міжнародних стандартів дифамації. Однак стаття також містить положення про захист інших "інтересів", що є досить розмитим і тому дає підстави для неоднозначного тлумачення та можливого зловживання: інші інтереси, такі як приватність, мають захищатися шляхом спеціальних гарантій, тоді як межі законодавства про дифамацію мають бути чітко й однозначно визначені.
... Крім того, ст. 37 Закону України "Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні" ( 2782-12 ) констатує, що у справах щодо наклепів може вимагатися спростування, якщо інформація є недостовірною або шкодить репутації особи.
... Навпаки, з метою дотримання права відповіді у справах щодо наклепів інформація має бути недостовірною і шкодити репутації особи... Ст. 440-1 щодо відшкодування моральної (немайнової) шкоди зазначає: "Моральна (немайнова) шкода, заподіяна громадянину або організації діяннями іншої особи, яка порушила їх законні права, відшкодовується особою, яка заподіяла шкоду, якщо вона не доведе, що моральна шкода заподіяна не з її вини. Моральна шкода відшкодовується в грошовій або іншій матеріальній формі за рішенням суду незалежно від відшкодування майнової шкоди"... Тягар доведення покладається на особу, яка поширює інформацію.
Позитивним кроком стало прийняття Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України з питань забезпечення та безперешкодної реалізації права людини на свободу слова" ( 676-15 ), який зазначає, що органи державної влади, органи місцевого самоврядування як позивачі у справах про захист честі, гідності та ділової репутації вправі вимагати по суду лише спростування недостовірної інформації та не мають права вимагати відшкодування моральної (немайнової) шкоди. Той же закон вніс гарантію "щодо державної підтримки засобів масової інформації", де вказувалося, що у справах за позовами публічних посадових осіб до ЗМІ суд вправі призначити компенсацію моральної (немайнової) шкоди лише за наявності умислу журналіста чи службових осіб засобу масової інформації, та що негрошові заходи, такі як спростування, мають пріоритет над грошовими. Закон чітко вказує, що журналісти повинні мати переваги під час захисту обґрунтованої публікації.
Журналісти отримають краще правове представництво в суді і, таким чином, здатні вигравати більше справ, в тому числі й завдяки правовому навчанню, що забезпечується міжнародними організаціями.
... Стаття 277 ЦК України ( 435-15 ) ... що набирає чинності 01.01.2004, встановлює, що "негативна інформація, поширена про особу, є недостовірною". Під "негативною інформацією" розуміється будь-яка форма критики чи змалювання особи в негативному світлі.
Ця гарантія є не лише порушенням свободи вираження думки, а й перевертає дійсність із ніг на голову таким чином, що будь-яке правдиве, але негативне твердження вважатиметься недостовірним. Це не може бути виправдане як необхідне, оскільки поширення негативних фактів, так само як і думок про людей, часто-густо буде справою значного громадського інтересу. Наприклад, викриття корупції вимагатиме обох згаданих аспектів.
... Як висновок, ситуація залишається критичною... Україна досягла певного прогресу в напрямі свободи преси, однак журналісти щоденно стикаються з величезними проблемами, що може поставити професійну журналістику в розряд небезпечних професій. Для поглиблення демократичних процесів та для створення умов, за яких ЗМІ зможуть плідно працювати, життєво важливими є єднання та солідарність серед членів журналістської професії, груп ЗМІ та громадянського суспільства за підтримки міжнародних інституцій. У цьому контексті корисними можуть стати міжнародні регіональні ініціативи, що сприяють переданню досвіду та ноу-хау задля взаємного посилення демократичного поступу".
ПРАВО
I. ПОДАЛЬШИЙ РОЗГЛЯД ЗАЯВИ
36. Уряд та заявник досягли дружнього врегулювання (див. параграф 7 вище), у прийнятті якого Суд відмовив 5 жовтня 2004 року. При цьому Суд посилався на серйозність природи заявлених у справі скарг, які стосувалися стверджуваного втручання у свободу заявника на вираження поглядів. Тому Суд не визнав за необхідне викреслити заяву із свого реєстру справ. Суд вирішив, що у справі наявні особливі обставини, які стосуються поваги до прав людини, що встановлена Конвенцією ( 995_004 ) та Протоколами до неї і які потребують подальшого розгляду заяви щодо суті (статті 37 параграф 1 in fine та 38 параграф 1 (b) Конвенції).
II. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 10 КОНВЕНЦІЇ ( 995_004 )
37. Заявник скаржився, що при аналізі оціночних суджень національні суди не застосували практику Європейського суду з прав людини щодо статті 10 Конвенції ( 995_004 ), зокрема справу Lingens v. Austria (рішення від 8 липня 1968 року, Серія А, N 103). Заявник також скаржився, що національні суди визнали публікації, які становили предмет спору, такими, що не відповідали дійсності. Він стверджував, що суди не змогли розрізнити "оціночні судження" та "факти", які містились у відповідних публікаціях від 19 серпня 1999 року та 14 вересня 1999 року. Заявник також стверджував, що рішення судів становили втручання в його право вільно поширювати інформацію. Заявник посилався на статтю 10 Конвенції, яка у її відповідній частині проголошує:
"1. Кожен має право на свободу вираження поглядів. Це право включає свободу дотримуватись своїх поглядів, одержувати та передавати інформацію та ідеї без вручання органів державної влади незалежно від кордонів. Ця стаття не перешкоджає державі вимагати ліцензування діяльності радіомовних, телевізійних та кінематографічних підприємств.
2. Здійснення цих свобод, оскільки воно пов'язано із обов'язками і відповідальністю, може підлягати таким формальностям, умовам, Обмеженням або санкціям, що встановлені законом в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадської безпеки, для охорони громадського порядку або запобігання злочинам, для охорони здоров'я або моралі, для захисту репутації або прав інших осіб, для запобігання розголошенню конфіденційної інформації або для підтримання авторитету і безсторонності суду і є необхідними в демократичному суспільстві".
A. Практика Суду
38. Преса відіграє суттєву роль у демократичному суспільстві. І хоча вона не може переступати певні межі, зокрема щодо репутації та прав інших осіб, тим не менш її обов'язком є передавати у спосіб, сумісний із її обов'язками та відповідальністю, інформацію та ідеї з усіх питань загального інтересу (див. De Haes and Gijsels v. Belgium, рішення від 24 лютого 1997, Reports of Judgments and Decisions 1997-I, стор. 233-34, параграф 37). На пресу не лише покладено обов'язок поширювати таку інформацію та ідеї: суспільство також має право отримувати їх. Якби було інакше, преса була б неспроможна відігравати свою важливу роль "вартового суспільства" (див. Thorgeir Thorgeirson v. Iceland, рішення від 25 червня 1992 р., Серія А, N 239, стор. 28, параграф 63).
39. Суд нагадує, що відповідно до параграфа 2 статті 10 Конвенції ( 995_004 ) сфера для обмеження політичних висловлювань чи дебатів щодо питань, які становлять загальний інтерес, є дуже малою (див. Surek v. Turkey (N 1) [GC], no. 26682/95, paragraph 61, ECHR 1999-IV). Крім того, межа допустимої критики щодо політика, який виступає у своїй публічній якості, є ширшою, ніж щодо приватної особи. На відміну від останнього, перший неминуче та свідомо відкриває кожне своє слово та вчинок для ретельної уваги журналістів та всього суспільства і тому має виявляти більшу терпимість. Звичайно, право на захист репутації поширюється і на політиків, навіть коли вони виступають не як політики, проте вимоги такого захисту мають бути збалансовані з інтересами суспільства до відкритої дискусії з політичних питань (див. рішення у справі Lingens v. Austria, від 8 July 1986, Серія А, N 103, стор. 26, параграф 42).
40. Стаття 10 захищає не лише суть висвітлених ідей та інформації, але також і форму, в якій вони надані (див. Oberschlick v. Austria (N 1), рішення від 23 травня 1991, Серія А, N 204, стор. 25, параграф 57). Журналістська свобода передбачає також використання висловлювань, деякою мірою перебільшених або навіть провокаційних (див. рішення у справі Prager and Oberschlick v. Austria (N 1), від 26 квітня 1995, Серія А, N 313, стор. 19, параграф 38). При дотриманні умов параграфа 2 статті 10 Конвенції ( 995_004 ) право вільно передавати інформацію поширюється не лише на "інформацію" та "ідеї", які сприймаються сприятливо або вважаються необразливими чи нейтральними, але й такі, які ображають, шокують чи викликають стурбованість. Такі є вимоги плюралізму, толерантності і лібералізму, без яких немає "демократичного суспільства" (див. рішення у справі Handyside v. the United Kingdom, від 7 грудня 1976, Серія А, N 24, стор. 23, параграф 49).
41. У своїй практиці Суд розрізняє факти та оціночні судження. Якщо існування фактів може бути підтверджене, правдивість оціночних суджень не піддається доведенню. Вимога довести правдивість оціночних суджень є нездійсненною і порушує свободу висловлення думки як таку, що є фундаментальною частиною права, яке охороняється статтею 10 Конвенції ( 995_004 ) (див. наведене вище рішення у справі Lingens v. Austria, стор. 28, параграф 46).
42. Однак навіть якщо висловлення є оціночним судженням, пропорційність втручання має залежати від того, чи існує достатній фактичний базис для оспорюваного висловлювання. Залежно від обставин конкретної справи, висловлювання, яке є оціночним судженням, може бути перебільшеним за відсутності будь-якого фактичного підґрунтя (див. згадане вище рішення DeHaes Gijsels v. Belgium, стор. 236, параграф 47).
43. Завданням Суду при виконанні його наглядової функції є не заміна собою національних органів, а скоріш аналіз (у світлі статті 10 та справи в цілому) рішень, які вони прийняли відповідно до своїх повноважень. Зокрема, Суд має визначити, чи було втручання "пропорційним законним цілям, що переслідувалися" та чи були причини, наведені національними органами для виправдання такого втручання, "відповідними та достатніми". При цьому Суд має переконатися, що національні органи застосували стандарти, що відповідали принципам статті 10 і, крім того, що вони ґрунтували свої рішення на належній оцінці відповідних фактів (див. рішення у справі Jerusalem v. Austria, заява N 26958/95, paragraph 33, ECHR 2001-II).
B. Застосування практики Суду до цієї справи
1. Чи мало місце втручання
44. Уряд погодився, що у цій справі мало місце втручання у права заявника, передбачені статтею 10 Конвенції ( 995_004 ). Проте він стверджував, що це втручання було виправданим.
45. Суд повторює, що це втручання становитиме порушення статті 10 Конвенції ( 995_004 ), якщо воно не підпадатиме під одне з виключень, встановлених параграфом 2 статті 10 Конвенції (див. рішення у справі Handyside v. the United Kingdom, від 7 грудня 1976, Серія А, N 24, стор. 21, параграф 43). Тому Суд по черзі має розглянути, чи було втручання у цій справі "визначене законом", чи переслідувало воно мету/цілі, яка/які є законною/законними відповідно до параграфа 1 статті 10, та чи було воно "необхідним у демократичному суспільстві" задля досягнення зазначеної мети.
2. Чи було втручання виправданим
a. Чи було втручання передбачене законом
46. Заявник стверджував, що втручання, яке є предметом спору, не було передбачене законом. Це втручання не було передбачуваним, оскільки положення Цивільного кодексу 1963 року ( 1540-06 ) та стаття 42 Закону України "Про друковані засоби масової інформації" ( 2782-12 ) (параграфи 23, 26 вище) могли тлумачитися по-різному. У цій справі українські суди кваліфікували твердження, висловлені в оскаржуваних статтях, як факти, хоча, відповідно до практики Європейського суду з прав людини, вони мали б кваліфікувати їх як оціночні судження.
47. Уряд, у свою чергу, стверджував, що стаття 7 Цивільного кодексу України ( 1540-06 ) та розділ 47 Закону України "Про інформацію" ( 2657-12 ) (див. параграфи 23, 25 вище) становили правову підставу для проголошення оскаржуваних тверджень неправдивими та для виникнення відповідальності заявника перед стверджуваними жертвами. Ці положення та практика українських судів були достатньою мірою доступними, що робило їх застосування передбачуваним. Крім того, Уряд стверджував, що національні суди діяли у відповідності з практикою Конвенції ( 995_004 ), розглядаючи питання пропорційності втручання у свободу вираження поглядів, та збалансовуючи його з захистом честі, гідності та репутації осіб у публічному житті.
48. Суд зауважує, що однією з вимог, яка випливає з вислову "передбачений законом", є передбачуваність відповідних заходів. Та чи інша норма не може вважатись "законом", якщо вона не сформульована з достатньою чіткістю, щоб громадянин міг регулювати свою поведінку: він повинен мати можливість - за необхідності за належної правової допомоги - передбачити наслідки, до яких може призвести певна дія (див., наприклад, Rekvenyi v. Hungary [GC] заява N 25390/94, paragraph 34, ECHR 1999-III, та Feldek v. Slovakia ( 980_029 ), заява N 29032/95, paragraph 56 ECHR 2001-VIII).
49. Рівень передбачуваності значною мірою залежить від змісту заходу, сфери, яку він має охопити, а також кількості та статусу тих, до кого він застосовується (див. рішення у справі Groppera Radio AG and Others v. Switzerland від 28.05.90, серія А, N 173, стор. 26, параграф 68).
50. Суд зазначає, що саме по собі твердження про те, що практика українських судів чи та частина, яка стосується цих питань, не відповідали, на думку заявника, практиці Суду, може критикуватися, однак це не впливає на "передбачуваність". Крім того, на думку Суду, аргументи заявника щодо якості права стосуються питання того, чи було втручання "необхідним у демократичному суспільстві", яке Суд розглядатиме нижче. Взявши до уваги свою практику щодо вимог чіткості та передбачуваності (див. рішення у справі Markt Intern Verlag GmbH and Klaus Beermann v. Germany від 20.11.89, серія А, N 165, стор. 18, параграф 30; Mueller v. Switzerland від 24.05.88, серія А, N 133, стор. 20, параграф 29) та з огляду на той факт, що існує значна національна судова практика з цього питання (параграфи 27-31 вище), Суд вважає, що втручання у право заявника було "передбачене законом" в розумінні параграфа 2 статті 10 Конвенції ( 995_004 ).
b. Чи переслідувало втручання законну мету
51. Заявник стверджував, що втручання не переслідувало законної мети, як того вимагає параграф 2 статті 10 Конвенції ( 995_004 ), оскільки національні суди не могли чітко розмежувати оціночні судження і факти. Заявник стверджував, що він критикував п. Симоненка та п. Вітренко як публічних осіб і не зачіпав їхнього приватного життя.
52. На думку Уряду, законна мета існувала, тобто йшлося про захист репутації та прав інших осіб.
53. Суд погоджується з Урядом і встановлює, що втручання, що є предметом спору, переслідувало законну мету - захист репутації та прав інших осіб, тобто п. Симоненка та п. Вітренко. Однак залишається питання, чи було воно необхідним.
c. Чи було втручання необхідним у демократичному суспільстві та пропорційним законним цілям, яке воно переслідувало
54. Справа обмежується скаргою заявника про те, що рішення українських судів, якими його було зобов'язано визнати неправдивість певних висловлювань, зроблених щодо п. Симоненка та п. Вітренко, спростувати ці висловлювання та сплатити позивачам компенсацію моральної шкоди, становили порушення статті 10 Конвенції ( 995_004 ).
55. Суд вважає, що скарга має два пов'язаних між собою аспекти:
по-перше, чи національне право та практика як такі були сумісними з правом Конвенції ( 995_004 ) та практикою Суду щодо параграфа 2 ст. 10;
по-друге, чи мав місце той факт, що, як наслідок у цій справі, національні суди не змогли забезпечити свободу вираження поглядів заявника.
56. Суд розглядатиме ці елементи по черзі.
(i). Сумісність національного права та практики
a. Доводи сторін
57. Уряд стверджував, що якість права та практика національних судів доводить, що порушення статті 10 Конвенції ( 995_004 ) не було, оскільки стандарти, встановлені українським правом і практикою (див. параграфи 22-31 вище), повністю узгоджуються з практикою Суду у сфері свободи вираження поглядів.
58. Заявник не погодився. Він вказував, зокрема, що право та національна практика були непередбачуваними щодо оціночних суджень.
b. Оцінка Суду
59. Суд вважає, що на момент оскаржуваних подій українське законодавство з дифамації не проводило різниці між оціночними судженнями та фактами (див. звіти щодо свободи слова в Україні, параграфи 34-36 вище), оскільки в ньому говориться лише про загальні "відомості" і воно виходить із припущення, що будь-яке твердження підлягає доведенню за правилами цивільного судочинства. Суд також бере до уваги останні Рекомендації ПАРЄ (параграфи 18-19 вище), Резолюцію Європарламенту (параграф 20 вище), Звіти Комітету міністрів РЄ (параграф 21 вище), Human Rights Watch (параграф 34 вище), Держдепартаменту США (параграф 35 вище) та "Статтю 19" (параграф 36 вище) щодо свободи слова в Україні.
60. Суд знаходить, що відповідно до статті 7 ЦК ( 1540-06 ) "особа, яка поширювала [оспорювану] інформацію, має довести її правдивість" (див. постанову Пленуму Верховного Суду від 31.03.95 ( v0004700-95 ), параграф 27 вище). Такий самий тягар доведення вимагається і для опублікованих оціночних суджень. Цей підхід визначений у статті 37 Закону "Про друковані засоби масової інформації" ( 2782-12 ): засоби масової інформації повинні спростувати поширену інформацію, якщо вони не довели її правдивість (параграф 26 вище). Стаття 23 нового ЦК ( 435-15 ), прийнятого в червні 2003 року, тобто після подій у цій справі, яка, як наслідок, не має значення для неї, встановлює відповідальність за моральну шкоду, спричинену наклепом. Відповідно до параграфа 3 ст. 277 нового ЦК "негативна інформація, поширена про особу, є недостовірною" (параграф 24 вище). Проте параграф 6 ст. 277 переклав тягар доведення неправдивості чи наклепницької природи такої інформації на позивача. Водночас тягар доведення правдивості поширеної інформації покладений на відповідача.
61. Суд зазначає, що загалом національні суди сприйняли підхід практики за Конвенцією ( 995_004 ), що "критична оцінка фактів... не може слугувати підставою для задоволення позовів щодо моральної шкоди" (див., наприклад, рішення у справі Marasli v. Turkey від 09.11.2004, заява N 40077/98, параграфи 17-19). Проте якщо порушено право на добру репутацію особи, навіть якщо наклеп був оціночним судженням, суди можуть призначити компенсацію моральної шкоди. Таким чином, національне право виходить з того, що захист честі, гідності та репутації публічної особи переважує можливість відкритої критики щодо нього/неї (параграфи 25, 27 та 34-35 вище).
62. Таким чином, Суд доходить висновку, що українське право і практика чітко запобігали тому, щоб суди розрізняли оціночні судження, справедливі коментарі чи твердження, що не піддаються доказуванню. Таким чином, національне право та практика містили негнучкі елементи, які в разі їх застосування могли стати причиною прийняття рішень, що не узгоджуються зі статтею 10 Конвенції ( 995_004 ).
(ii). Наслідки для цієї справи
a) Доводи сторін
63. Уряд стверджував, що оскаржуване "втручання" було необхідним у демократичному суспільстві, оскільки воно відповідало "нагальній суспільній необхідності". Далі Уряд стверджував, що втручання було пропорційним законній меті, яку воно переслідувало, та що доводи, надані національними органами на виправдання втручання, були відповідними і достатніми.
64. Заявник не погодився. Він наполягав, що втручання не було необхідним, оскільки статті зверталися не до фактів, а до оціночних суджень, які не підлягають доведенню. Рішення судів були фактично формою цензури думок журналіста і спрямовувалися на їх вилучення з політичної дискусії щодо публічного життя осіб. Крім того, накладені санкції були спрямовані на недопущення суджень як джерела інформації та контрольного механізму громадськості над владою. Заявник вказував, що головним питанням у оспорюваних публікаціях була оцінка особистісних та управлінських якостей кандидатів на пост Президента, а також їхньої здатності формувати команду однодумців, виконати те, що вони пообіцяли, та забезпечити моральне та інтелектуальне лідерство заради процвітання країни. Крім того, відкрита критика політиків і обговорення їхніх якостей є необхідними умовами для проведення вільних і демократичних виборів. Відповідно, заявник дійшов висновку, що фундаментальні гарантії, зазначені у ст. 10 Конвенції ( 995_004 ), були порушені.
b) Оцінка Суду
65. Суд зазначає, що обидві оспорювані статті містили критичні твердження про Наталію Вітренко та Петра Симоненка (позивачів), лідерів Прогресивної соціалістичної та Комуністичної партій відповідно. Вони обоє були кандидатами на президентських виборах 1999 року й обоє були, і досі є, активними політиками. Статті головним чином сфокусовані на домовленостях, начебто досягнутих між Адміністрацією Президента Кучми з цими політиками під час передвиборної кампанії, і критикують їх як політичних осіб.
66. Щодо першої статті під заголовком "Второй Юрик..." (параграф 11 вище) Суд зазначає, що національні суди визнали весь текст наклепницьким, незважаючи на те, що встановили, що твердження журналіста, які містилися у статті, були оціночними судженнями. Суд вважає, що твердження, зроблені у статті, які містили такі вислови, як "второй Юрик для бедных Йориков, или украинская модификация Лебедя", "наша и ваша Наташа", "страшилка", "громкоговоритель Администрации Президента, исполняющий роль Жириновского в Украине", є оціночними судженнями, використаними в ході політичної риторики, і не підлягають доведенню. Хоча національні суди встановили, що зазначені твердження завдали шкоди публічному і приватному життю п. Вітренко, Суд завважує, що скарга обмежувалася лише шкодою, яка нібито була спричинена її репутації як депутата (параграф 13 вище). Крім того, контекст статті чітко стосувався її професійної діяльності. Щодо другої статті підзаголовком "Про священну корову..." (параграф 15 вище) Суд вказує, що національний суд також визнав цей заголовок та інші елементи неправдивими і наклепницькими для позивача, Петра Симоненка, хоча й визнали їх оціночними судженнями. Однак Суд знову встановлює, що вони підпадають під визначення оціночних суджень журналіста у формі політичної риторики, яка не підлягає доведенню.
67. Суд вважає, що публікації містили критику двох політиків, яка була викладена жорсткою, полемічною, саркастичною мовою. Немає сумніву, що для позивачів вони були образливими і навіть шокуючими, Проте, обираючи свою професію, вони залишили себе відкритими для суворої критики і пильного нагляду; це той тягар, який політики мають прийняти в демократичному суспільстві (параграфи 40-41 вище).
68. Беручи до уваги відповідні тексти в цілому і зважуючи конфліктні інтереси, Суд знаходить, що українські суди перейшли межу розсуду, надану національним органам Конвенцією ( 995_004 ). Визнання заявника винним у наклепі було вочевидь непропорційним меті, що переслідувалась.
69. Суд доходить висновку, що оскаржуване втручання не відповідало нагальній суспільній необхідності, яка б переважувала інтерес суспільства у законній політичній дискусії щодо передвиборчої кампанії та політичних фігур, залучених до неї. Крім того, стандарти, що застосовувалися українськими судами в цій справі, не узгоджувалися з принципами, зазначеними у статті 10, а пояснення, які використовувалися для виправдання втручання, не можуть вважатися "достатніми".
70. Відповідно, мало місце порушення статті 10 Конвенції ( 995_004 ).
III. ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ ( 995_004 )
71. Стаття 41 Конвенції ( 995_004 ) проголошує:
"Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє законодавство відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткову компенсацію, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію".
A. Шкода
72. Заявник стверджував, що матеріальна шкода відповідає сумі, яку він мав сплатити позивачу за рішеннями національних судів. Заявник вимагав 3000 гривень (588,12 ЄВРО) компенсації матеріальної шкоди.
73. Заявник вимагав 33 000 ЄВРО компенсації моральної шкоди. Він стверджував, що в результаті винесення рішень національними судами редакторський склад видання та журналісти були піддані тиску та цензурі і не могли вільно висловлювати свої погляди стосовно головних соціальних та політичних подій, які сталися в країні. Відповідно, газета втратила свою гостроту і глибокі аналітичні погляди. Як наслідок, тираж газети впав, декілька провідних журналістів і працівників залишило газету. Більше того, винесення судами таких рішень означало, що заявник опублікував неправдиву інформацію, що негативним чином позначилося на його репутації як засобу масової інформації.
74. Уряд вважав обґрунтованою суму, яку вимагав заявник як компенсацію матеріальної шкоди. Проте Уряд стверджував, що сума, яку вимагав заявник як компенсацію моральної шкоди, була надмірною і необґрунтованою. Більше того, Уряд наполягав на відсутності причинно-наслідкового зв'язку між шкодою та стверджуваним порушенням статті 10 Конвенції ( 995_004 ). Уряд стверджував, що сама констатація порушення становитиме достатню справедливу сатисфакцію для заявника(1).
_______________ (1) Виправлено 16 червня 2005 року: у попередній версії рішення текст було викладено як... Уряд не прокоментував ці вимоги заявника.
75. Суд знаходить, що існує причинно-наслідковий зв'язок між встановленим порушенням та матеріальною шкодою, яку зазнав заявник в результаті порушення його прав, передбачених статтею 10 Конвенції ( 995_004 ). Відповідно Суд присуджує заявнику повну суму вимоги, тобто 3000 грн (588,12 ЄВРО) як компенсацію матеріальної шкоди. Крім того, керуючись принципами справедливості та враховуючи всі обставини справ, Суд присуджує заявнику суму в 33 000 ЄВРО за завдану моральну шкоду.
B. Судові витрати
76. Заявник вимагав 8337,07 ЄВРО судових витрат, яких він зазнав під час провадження в національних судах та під час провадження у Суді, щодо яких надав детальний звіт.
77. Уряд стверджував, що сума, яку вимагав заявник, була надмірною і необґрунтованою. Він стверджував, що судові витрати не були понесені заявником насправді та не були необхідними(2).
_______________ (2) Виправлено 16 червня 2005 року: у попередній версії рішення текст було викладено як... Уряд знову не прокоментував вимоги заявника.
78. Суд переконався, що судові витрати були понесені насправді, були необхідними для того, щоб отримати відшкодування за встановлене порушення Конвенції ( 995_004 ) або щоб попередити таке порушення, та також є розумними щодо суми. Відповідно до критеріїв, викладених в практиці Суду, Суд присуджує заявнику всю суму, яку він вимагав в цьому зв'язку, за винятком суми, яка вимагалася як відшкодування витрат, понесених у зв'язку з участю в усних слуханнях у Суді (2816 ЄВРО), які врешті-решт не відбулися. Таким чином, в цій частині Суд присуджує заявнику 5521,07 ЄВРО.
З ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОСТАЙНО
1. Постановляє, що мало місце порушення статті 10 Конвенції ( 995_004 );
2. Постановляє:
a) протягом трьох місяців від дати, коли рішення стане остаточним згідно з пунктом 2 статті 44 Конвенції ( 995_004 ), держава-відповідач повинна сплатити заявникові в українських гривнях за курсом на день винесення цього рішення 588,12 ЄВРО (п'ятсот вісімдесят вісім ЄВРО дванадцять центів) компенсації матеріальної шкоди, 33 000 (тридцять три тисячі) ЄВРО компенсації моральної шкоди та 5521,07 ЄВРО (п'ять тисяч п'ятсот двадцять одне ЄВРО сім центів) відшкодування судових витрат, а також будь-який податок, який може підлягати сплаті із зазначених сум;
b) після сплину вищезазначених трьох місяців і до остаточного розрахунку на названі суми нараховуватиметься відсоток у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, що діятиме в період несплати, плюс три відсоткові пункти.
3. Одностайно відхиляє решту вимог заявника щодо справедливої сатисфакції.
Вчинено англійською мовою і повідомлено письмово 29 березня 2005 року відповідно до пунктів 2 і 3 правила 77 Регламенту Суду ( 980_067 ).
Секретар С.ДОЛЛЄ
Голова Ж.-П.КОСТА