Відносини з третіми країнами та міжнародними організаціями
1. Робочі угоди, зазначені у статті 99(3), з органами влади третіх країн та міжнародними організаціями можуть, зокрема, стосуватися обміну стратегічною інформацією та відрядження до Європейської прокуратури зв’язкових офіцерів.
2. Європейська прокуратура може призначити за погодженням із відповідними компетентними органами контактні пункти у третіх країнах з метою полегшення співпраці відповідно до операційних потреб Європейської прокуратури.
3. Міжнародні договори з однією або декількома країнами, укладені Союзом або до яких Союз приєднався відповідно до статті 218 ДФЄС у сферах, що підпадають під компетенцію Європейської прокуратури, наприклад, міжнародні договори стосовно співпраці у кримінальних справах між Європейською прокуратурою і третіми країнами, повинні мати зобов’язальну дію для Європейської прокуратури.
4. За відсутності договору відповідно до параграфа 3, держави-члени повинні, якщо це дозволено відповідним багатостороннім міжнародним договором і за погодженням з третьою країною, визнати Європейську прокуратуру компетентним органом щодо імплементації багатосторонніх міжнародних договорів про правову допомогу у кримінальних справах, укладених ними, включаючи, якщо необхідно і можливо, шляхом внесення змін до зазначених договорів і, якщо застосовно, повідомити її про це.
Держави-члени можуть також повідомити Європейську прокуратуру як компетентний орган щодо імплементації інших міжнародних договорів про правову допомогу у кримінальних справах, укладених ними, зокрема, про зміни, внесені до таких договорів.
5. За відсутності договору відповідно до параграфа 3 цієї статті або визнання згідно з параграфом 4 цієї статті, провідний делегований прокурор ЄС, відповідно до статті 13(1), може застосувати повноваження національного прокурора у його/її державі-члені для звернення із запитом про правову допомогу у кримінальних справах до органів третіх країн на основі міжнародних договорів, укладених такою державою-членом, або застосовного національного права і, якщо необхідно, через компетентні національні органи. У такому випадку, делегований прокурор ЄС інформує та, якщо необхідно, докладає зусиль для отримання необхідної згоди органів третіх країн на те, щоб докази, зібрані на цій основі, використовувалися Європейською прокуратурою для цілей цього Регламенту. У будь-якому разі, третя країна належним чином повідомляється про те, що остаточним отримувачем відповіді на запит є Європейська прокуратура.
Якщо Європейська прокуратура здійснює свої функції на основі релевантного міжнародного договору, відповідно до параграфа 3 або 4 цієї статті, Європейська прокуратура може також звернутися до органів третьої країни із запитом про правову допомогу у кримінальних справах у конкретному випадку та в межах її матеріальної компетенції. Європейська прокуратура повинна дотримуватися умов, які можуть визначатися відповідними органами стосовно використання інформації, яку вони надали на цій підставі.
6. З урахуванням інших положень цього Регламенту, Європейська прокуратура може, на запит, надати компетентним органам третіх країн або міжнародним організаціям з метою здійснення розслідування або використання доказів у кримінальних розслідуваннях інформацію або докази, які вже є у розпорядженні Європейської прокуратури. Після консультацій із постійною палатою провідний делегований прокурор ЄС ухвалює рішення про будь-яке таке передавання інформації або доказів відповідно до національного права його/її держави-члена та цього Регламенту.
7. Якщо необхідно здійснити запит щодо екстрадиції особи, провідний делегований прокурор ЄС звертається до компетентного органу його/її держави-члена для видання нею запиту на екстрадицію відповідно до застосовних договорів та/або національного права.