Про затвердження Інструкції з організації водолазних спусків та робіт у Національній гвардії України

У важких випадках захворювання, а також якщо в процесі компресії до 0,7 мПа (70 мм вод. ст.) не спостерігається вираженого поліпшення стану хворого, тиск у водолазній барокамері підвищують до 1 мПа (100 мм вод. ст.). Витримку під найбільшим тиском 1 мПа (100 мм вод. ст.) обмежують 15 хвилинами, потім тиск протягом 30 хвилин знижують до першої зупинки 0,7 мПа (70 мм вод. ст.) і хворого витримують до повного зникнення симптомів, але не більше 120 хвилин, після чого залежно від часу витримки на глибині першої зупинки 0,7 мПа (70 мм вод. ст.) знижують тиск за одним з режимів декомпресії (IІІа, IІІб або IІІв).

При проведенні лікувальної рекомпресії під час зниження тиску може проявитися пневмоторакс, що виник раніше, про що свідчитиме різке погіршення стану хворого. У цьому випадку необхідно припинити декомпресію, підвищити тиск у камері на 0,05 мПа (5 мм вод. ст.) і видалити газ із плевральної порожнини. Прокол грудної клітки проводять по задній пахвовій лінії в сьомому міжреберному проміжку, повітря відсмоктується 200-грамовим шприцом. Під час подальшої декомпресії за показаннями повторно видаляють газ із плевральної порожнини. Якщо видалення з плевральної порожнини затримує декомпресію більше ніж на 30 хвилин, подальше зниження тиску проводять за режимом більшої тривалості.

У процесі лікувальної рекомпресії необхідно за показаннями проводити симптоматичне лікування.

Додатково з метою профілактики пневмонії під час декомпресії призначається внутрішньом’язове введення пеніциліну 100 - 200 тис. од., стрептоміцину 200 тис. од. через 4 - 6 годин або інші антибактеріальні препарати (левоміцетин 0,5 г, феноксиметилпеніцилін 200 тис. од.).

Після завершення лікувальної рекомпресії потерпілий має знаходитися в безпосередній близькості від камери протягом 6 годин, після чого його направляють в госпіталь (лазарет) для лікування можливих ускладнень захворювання. Повторний допуск до спусків надається після огляду ВЛК. У разі повторної появи симптомів хвороби проводиться повторна лікувальна рекомпресія.

Швидкість спливання водолаза у водолазному спорядженні з ізолюючим дихальним апаратом типу ІДА-71 (ІДА-71П) не повинна перевищувати 20 - 30 м/хв, швидкість спливання підводника в спорядженні РСП - 50 - 60 м/хв. Спливання в інших типах водолазного спорядження забороняється. Вихід на поверхню повинен здійснюватися по спусковому кінцю, в альтанці або за допомогою СПУ.

У разі навмисного спливання або випадкового викидання на поверхню у всіх типах спорядження водолаз повинен уважно стежити за своїми відчуттями і не допускати затримки дихання. Дихання повинно бути ритмічним з частотою 10 - 16 дихальних рухів за хвилину. Тривалість видиху повинна бути такою, щоб у процесі спливання не виникло відчуття розпирання грудної клітки.

Водолаз під час роботи під водою повинен уважно стежити за витратою дихальної суміші, герметичністю дихального апарата і цілістю ілюмінатора (ілюмінаторів). У разі появи перших ознак розгерметизації (пухирці, шум) і зменшення тиску в балонах з дихальними сумішами нижче 3 мПа (30 кгс/см - 2 ) водолаз має негайно доповісти про це командиру спуску і піднятися на поверхню.

Під час роботи під водою не можна випускати загубник з рота. Якщо випадково відбулося виривання загубника з рота, роботу необхідно припинити, не роблячи різких вдихів з підшоломного простору, ослабити зовнішнє кріплення загубника і знову відключитися від дихального апарата шляхом одноразового промивання системи «апарат - легені». Під час промивання під водою видих робити носом у підшоломний простір, не допускаючи перемикань клапанної коробки «на атмосферу».

Під час роботи на буйрепі, підкільному або спусковому кінцях необхідно уникати падіння на ґрунт.

Водолази, що скаржаться на кашель, до спусків під воду не допускаються.

5. Обтиск водолаза

Обтиск водолаза виникає в разі зменшення тиску (об’єму газу) усередині скафандра порівняно із зовнішнім середовищем і характеризується порушеннями функції організму внаслідок зміни розподілу крові і лімфи в тілі людини.

Розрізняють загальний і місцевий обтиск. Загальний обтиск спостерігається під час використання спорядження з жорстким шоломом (наприклад, вентильованого). Зниження тиску (об’єму газу) у скафандрі спричиняє переміщення крові і лімфи з нижніх відділів у верхні частини тіла.

Унаслідок збільшеного притоку крові судини легенів, грудної клітки, шиї, а також внутрішньочерепні судини розширюються, виникають крововиливи і набряки.

Загальний обтиск водолаза можливий у разі:

швидкого спуску на ґрунт, коли кількість газової суміші, що подається з поверхні по шлангу, не компенсує об’єм газу, що зменшується, у скафандрі;

раптового збільшення глибини занурення (зрив зі спускового або підкільного кінця, падіння під водою до ями);

несправності або заїдання головного випускного клапана і вихід газу зі скафандра;

пошкодження металевого шолома або верхньої частини водолазної сорочки;

розриву шланга подачі газової суміші в разі несправності або відсутності неповоротного клапана.

Місцевий обтиск розвивається під час спусків у водолазному спорядженні з м’яким об’ємним шоломом або маскою (напівмаскою).

У разі зниження тиску газу під напівжорсткими частинами спорядження (наприклад, під маскою, окулярами) у міру підвищення навколишнього тиску виникає обтиск обличчя або відповідних ділянок тіла.

Важкість клінічних проявів обтиску визначається величиною градієнта тиску, а також тривалістю його дії. У легких випадках загального обтиску у потерпілого відзначають утруднений вдих, прилив крові до голови, шум у вухах, миготіння сітки перед очима, легке запаморочення. Водолазна сорочка щільно обжимає тіло, посилюється тиск вантажів і шолома, спостерігаються порушення діяльності кардіореспіраторної системи, кровопостачання головного мозку, погіршується самопочуття і помітно знижується працездатність водолаза, особливо в разі неодноразового перепаду тиску, що супроводжується відносно помірно вираженими явищами обтиску. Зазначені зміни функцій організму можуть спровокувати розвиток декомпресійних розладів.

У важких випадках обтиску внаслідок значного присмоктуючого ефекту шолома, переповнювання кровоносних судин голови і шиї, підвищення венозного й артеріального тиску виникають множинні крововиливи в тканини, кровотечі з верхніх дихальних шляхів, носа і вух. Великі перепади тиску супроводжуються переломами шийного відділу хребта, ключиць, кісток черепа, деформацією грудної клітки і розривами спинного мозку.

Місцевий обтиск проявляється болем в очах, крововиливами в їх оболонки, гіперемією і набряком обличчя. Іноді можуть спостерігатися кровотечі з носа і верхніх дихальних шляхів. Ділянки поверхні шкіри, що піддалися присмоктуючій дії частин спорядження, мають підвищену чутливість до ультрафіолетового випромінювання, що необхідно враховувати під час проведення спусків в умовах високої сонячної радіації, оскільки можуть виникати місцеві сонячні опіки.

Обтиск водолаза необхідно відрізняти від баротравми легенів, обтиску грудної клітки і барогіпертензивного синдрому.

Заходи першої допомоги направлені на негайне усунення причини, що викликала обтиск. Постраждалого необхідно якнайшвидше підняти на поверхню. Для цього здійснюється безупинний підйом або підйом з дотриманням правил декомпресії на поверхні у водолазній барокамері. Під час глибоководних спусків першу допомогу постраждалому надає напарник, який поповнює об’єм його скафандра з балонів аварійного запасу, допомагає увійти у дзвін і переводить на дихання газовою сумішшю із дзвона.

На поверхні постраждалого звільняють від спорядження і за потреби поміщають у водолазну барокамеру для проведення декомпресії, де лікар здійснює подальше надання допомоги.

Під час надання допомоги поза водолазною барокамерою хворого переводять на дихання киснем. Відсутність дихання або патологічні його ритми є показаннями до проведення штучної вентиляції легенів способом «з рота в рот» або «з рота в ніс». У разі ларингоспазму використовують спазмолітичні препарати (5 - 10 мг 2,4 % розчину еуфіліну в 20 мл 20 % глюкози). Для зменшення набряку верхніх дихальних шляхів призначають антигістамінні препарати (2 мл 2,5 % дипразину внутрішньовенно). У разі різко виражених явищ набряку верхніх дихальних шляхів, язика, що перешкоджають диханню, показана інтубація або трахеотомія.

У легких випадках загального обтиску постраждалому надається повний спокій і звільнення від повсякденної праці до повного зникнення ознак захворювання. У якомога коротший час застосовується інгаляція кисню і проводиться симптоматична терапія. За показаннями призначають знеболювальні препарати: анальгін по 0,5 мл, антипірин по 0,25 мл, а також теофілін по 0,1 мл 3 - 4 рази на день, димедрол по 0,05 мл 2 рази на день. У разі ослаблення серцевої діяльності застосовують 10 % кофеїн 1 мл підшкірно, 0,06 % корглікону 0,5 - 1 мл внутрішньовенно.

У разі гострої серцево-судинної недостатності застосовують серцеві глікозиди (внутрішньовенно 0,5 - 1 мл 0,05 % строфантину або 0,06 % корглікону 0,5 - 1 мл у 10 - 20 мл 20 % глюкози). У разі зупинки серця проводять його непрямий масаж.

Наявність ознак підвищення внутрішньочерепного тиску потребує проведення дегідратаційної терапії (80 - 100 мл 40 % глюкози внутрішньовенно, крапельне внутрішньовенне введення 400 мл 20 % манітолу або 2 мл 1 % лазиксу внутрішньовенно).

Для зупинки носової кровотечі слизова оболонка обробляється тампонами, змоченими в 3 % розчині перекису водню, місцево застосовують холод. У разі значної кровотечі з верхніх дихальних шляхів застосовують протиправцеву або протидифтерійну сироватку (3-4 мл внутрішньом’язово).

У важких випадках обтиску можуть бути мозкові та інші ускладнення, тому після завершення декомпресії водолаза необхідно госпіталізувати.

У разі розвитку ознак місцевого обтиску за показаннями призначають знеболювальні препарати (анальгін по 0,5 мл 3 - 4 рази на день). Гіперемійовані ділянки шкіри протирають 70% етиловим або камфорним спиртом і обробляють кремами або нейтральними жирами. Кровотечу з носа і верхніх дихальних шляхів зупиняють звичайними способами.

Різні за характером і ступенем порушення зору підлягають лікуванню в офтальмологічному відділенні шпиталю.

З метою профілактики обтиску водолаза необхідно:

суворо стежити за глибиною і швидкістю занурення водолаза;

контролювати подачу повітря (дихальної газової суміші) і не допускати зменшення об’єму повітряної подушки у водолазному спорядженні.

6. Обтиск грудної клітки

Обтиск грудної клітки розвивається під час підводних занурень, що супроводжуються зменшенням об’єму газу в легенях і характеризуються виникненням присмоктувального ефекту грудної порожнини, переповнюванням судинної мережі та застоєм крові в легенях, набуханням, набряком легеневої тканини і подальшим розривом кровоносних судин з розвитком газової емболії.

На відміну від обтиску, коли має місце перепад тиску в скафандрі і навколишньому середовищі, під час обжимання грудної клітки тіло людини піддається рівномірній дії гідростатичного тиску, що відповідає глибині занурення.

Безпосередньою причиною захворювання є швидке збільшення глибини занурення (провалу) з одночасним припиненням надходження газу в легені з дихального мішка або через дихальний апарат (наприклад, у разі несправності в роботі редуктора або дихального автомата, розриву дихального мішка, витрачання запасу газу з балонів або закритих вентилів, різкого підвищення тиску у водолазній барокамері і шлюзовому пристрої).

Значну небезпеку щодо розвитку обжимання грудної клітки різного ступеня становлять занурення способом пірнання на глибини 15 - 20 м і більше.

Вірогідність виникнення захворювання залежить від початкового об’єму газу в легенях і швидкості збільшення навколишнього тиску. Особливо несприятливі умови складаються тоді, коли швидкому збільшенню зовнішнього тиску передував видих.

При важкому ступені обтискання потерпілий виглядає блідим, ціанотичним, виникає різка задишка, хрипле дихання, з’являються домішки крові в мокроті. У легенях прослуховуються рясні вологі хрипи різного калібру, може відбуватися (частіше в нижніх відділах) укорочення перкуторного звуку. Чим більше виражений набряк легенів, тим більший калібр хрипів та, як наслідок, надходження рідини у великі бронхи. Пульс частий, малого наповнення і напруги, артеріальний тиск знижений. У разі потрапляння газових бульбашок у кровоносне русло розвиваються типові ознаки газової емболії.

Частіше спостерігається помірна вираженість симптомів. Потерпілі скаржаться на слабкість, невелику задишку і, як правило, на появу крові в мокроті. Ознаки набряку легенів і застою крові в малому колі є незначними, відмічаються напружений пульс, дещо підвищений артеріальний тиск.

Обсяг лікувальних заходів визначається станом хворого. У легких випадках захворювання йому надається спокій і звільнення від робіт до повної нормалізації функцій організму. Постраждалого переводять на дихання киснем і здійснюють симптоматичну терапію. За показаннями призначають знеболювальні засоби (анальгін по 0,5 мл, антипірин по 0,5 мл, а також димедрол по 0,05 мг 2 рази на день, теофілін по 0,1 мл 3 - 4 рази на добу. У разі ослаблення серцевої діяльності вводять підшкірно 1 мл 10 % кофеїну і внутрішньовенно 1 мл 0,06 % корглікону).

Лікування важкої форми обтиску грудної клітки аналогічне лікувальним заходам при важкому обтиску водолаза. Крім того, у разі інтенсивно виражених ознак набряку легенів разом із дегідратаційною терапією застосовується кровопускання (до 400 мл крові).

Наявність симптомів газової емболії є абсолютним показником до проведення лікувальної рекомпресії.

Для профілактики обтиску грудної клітки необхідно:

не допускати занурення водолазів способом пірнання на глибини більше 15 - 20 м;

суворо стежити за роботою водолазного спорядження, звертаючи особливу увагу на справність редуктора, дихального автомата, а також на цілість дихального мішка і наявність запасів газу в балонах апарата.

7. Барогіпертензивний синдром

Механізм виникнення барогіпертензивного синдрому полягає у підвищенні венозного і внутрішньочерепного тиску під час дихання під підвищеним (надмірним) тиском у дихальних шляхах.

Загальний опір диханню в сучасних видах водолазного спорядження різний і змінюється залежно від конструктивних особливостей апарата, дотримання правил його використання, характеру робіт і положення водолаза під водою.

Підвищений опір диханню виникає у разі:

низького (високого) розташування дихального мішка або дихального автомата відносно грудної клітки водолаза;

затискання дихальних трубок;

перебування під водою із закритим, неповністю відкритим або несправним клапаном;

надмірної подачі газу в дихальний мішок апарата;

інтенсивного і тривалого вирівнювання тиску в порожнині середнього вуха і придаткових пазухах носа шляхом видиху при закритих верхніх дихальних шляхах.

Розвитку захворювання сприяють:

різні несправності спорядження, що збільшують додатковий опір диханню;

посилене фізичне навантаження під час перебування під водою;

перебування у холодній воді без достатнього теплозахисту, що викликає спазм периферичних кровоносних судин;

підвищена чутливість організму до дії додаткового опору диханню;

спуск під воду в продромальному періоді або одразу після перенесеного гострого респіраторного захворювання.

Клінічно барогіпертензивний синдром може бути виявлений у формі судинної і церебральної барогіпертензії.

Судинна барогіпертензія характеризується легким головним болем, дертям у горлі, появою темно-червоної крові у виділеннях верхніх дихальних шляхів. Під час огляду задньої стінки глотки спостерігаються посилений малюнок розширених вен, крововилив під слизову оболонку, пошкодження стінок судин, нерясні кровотечі та свіжі згустки крові темного кольору. У порожнині носа з’являються такі самі згустки і кровотечі із судин слизової оболонки. Загальний стан потерпілих залишається, як правило, цілком задовільним. Трохи пізніше, зазвичай через 2 - 4 години після виходу з-під тиску або відключення від апарата, можуть з’явитися петехіальні висипання на шкірі шиї і грудей, що супроводжуються легким свербінням.

У клінічному прояві церебральної барогіпертензії виділяються три стадії. Початкова стадія - перша реакція організму на підвищення тиску в дихальних шляхах. Спостерігається утруднене аритмічне поверхневе дихання, відчуття розпирання грудей.

У перший момент може настати рефлекторна затримка дихання. У стадії відносної компенсації дихання стає ритмічним, глибоким, пульс частішає, підвищується артеріальний кров’яний тиск.

Під час дихання під надмірним тиском з’являється слабкість, шум у голові, задишка. Поступово наростають явища венозного застою, недостатність серцевої діяльності і розвивається стадія декомпенсації. Для цієї стадії характерні сильний головний біль, нудота, іноді блювота. Загальна слабкість, задишка, неприємні відчуття в ділянці серця є звичайними скаргами хворих. Обличчя бліде, іноді набрякле, слизові синюшного кольору. Типова ознака - психічна пригніченість. Постраждалі виглядають загальмованими, апатичними, ледь розуміють задані їм питання, мова повільна, невиразна. Можуть проявлятися менінгіальні симптоми і судоромні напади епілептиформного характеру, а в разі крововиливів - вогнищеві симптоми ураження головного мозку.

У важких випадках можуть спостерігатися явища судинного колапсу. Не виключається можливість раптової смерті внаслідок компресії життєво важливих центрів мозку, яку можуть спричинити зміни положення тіла, фізична напруга тощо. За відсутності таких або у разі меншої їх інтенсивності динаміка і важкість симптомів можуть бути менш вираженими.

Барогіпертензивний синдром слід відрізняти від баротравми легенів, декомпресійної хвороби і обтиску водолаза.

Постраждалого необхідно звільнити від спорядження й одягу, що утруднюють дихання і кровообіг, покласти на ноші з піднятим підголів’ям.

При судинній барогіпертензії первинні заходи направлені на зупинку кровотечі. Місця, що кровоточать, обробляються тампонами, змоченими в 3 % розчині перекису водню. Носова кровотеча зупиняється пальцевим притисканням крил носа і подальшим обробленням носових ходів 3 % розчином перекису водню за допомогою ватяних або марлевих кульок.

У разі розвитку судинної барогіпертензії постраждалому закрапують у носові ходи 3 % розчин ефедрину 4 - 5 разів на день впродовж 1 - 2 діб. При головних болях призначають анальгін по 0,5 мл 2 - 3 рази на день або амідопірин по 0,25 мл 3 - 4 рази на день.

При шкірному свербінні призначають глюконат кальцію по 2 - 3 таблетки по 0,5 мг або в розчині по 1 чайній ложці 3 - 4 рази на день, димедрол по 0,05 мл 2 рази на день. Петехіальні висипання на шкірі шиї і грудей протирають саліциловим або камфорним спиртом.

При церебральній гіпертензії постраждалому до голови прикладають щось холодне, тіло і ноги накривають теплим одягом. За можливості якомога швидше застосовується інгаляція кисню.

У легких випадках церебральної барогіпертензії застосовують знеболювальні засоби (анальгін по 0,5 мг, цитрамон по 1 таблетці, теофілін по 0,1 мл (теобромін по 0,25 мл) 3 - 4 рази на день).

За показаннями використовуються серцеві засоби (10 % розчин кофеїн-бензоату натрію 1 мл, 10 % розчин коразолу 1 мл, кордіамін 1 мл під шкіру).

У важких випадках проводиться дегідратаційна терапія (40 % розчин глюкози 80 - 100 мл внутрішньовенно, 1 % розчин фуросеміду (лазиксу) внутрішньом’язово або внутрішньовенно по 2 мл, 10 - 15 % розчин манітолу внутрішньовенно крапельно з розрахунку 0,5 - 1 препарату на 1 кг маси в ізотонічному розчині хлористого натрію або 5 % розчин глюкози. У разі появи судомних нападів застосовується літична суміш (2 % аміназину 1 - 2 мл, 2 % димедролу 1 - 2 мл, 20 % сульфату магнію 5 - 10 мл в одному шприці) одноразово внутрішньом’язово.

Постраждалого з барогіпертензивним синдромом поміщають у медичний пункт корабля або госпіталь НГУ та звільняють від усіх видів занять і робіт до повного відновлення функцій організму. У важких випадках необхідне лікування в неврологічному відділенні госпіталю. Після стаціонарного лікування виноситься (за потреби) експертний висновок щодо придатності до водолазних робіт.

Профілактика барогіпертензивного синдрому полягає у:

суворому контролі за справною роботою запобіжного клапана;

недопущенні перетискання дихальних трубок апарата і надмірної подачі газу в дихальний мішок;

недопущенні інтенсивного і тривалого вирівнювання тиску в порожнині середнього вуха та додаткових пазухах носа шляхом видиху при закритих верхніх дихальних шляхах.

8. Кисневе голодування

Кисневе голодування є патологічним станом організму, спричиненим падінням парціального тиску кисню в газовому середовищі, яким дихає водолаз, нижче 0,0185 мПа (0,185 кгс/см - 2 ) або нижче 18,5 % (у перерахунку на атмосферний тиск).

Під час роботи в регенеративному спорядженні кисневе голодування може виникнути у разі:

припинення або недостатнього надходження кисню в дихальний мішок;

несправності легеневого автомата;

підключення на дихання до апарата без попереднього промивання системи «апарат - легені»;

дихання носом після промивання системи «апарат - легені»;

несправної роботи вузла промивання спорядження;

несправності пристрою газового аналізу і блока електромагнітних клапанів;

застосування неякісної регенеративної речовини.

Кисневе голодування може виникнути також під час виконання робіт у напівзатоплених відсіках кораблів, у понтонах, цистернах та інших подібних пристроях через знижений вміст кисню в газовому середовищі. Можуть бути випадки кисневого голодування в разі тривалої затримки дихання під час пірнання в глибину в комплекті спортивного спорядження (дихальна трубка, маска, ласти).

Розрізняють дві форми кисневого голодування - гостру і хронічну.

У водолазній практиці частіше зустрічається гостра форма. При цій формі повільне падіння парціального тиску кисню в дихальній суміші розрізняється за чотирма стадіями.

У першій стадії в разі падіння парціального тиску кисню в дихальній суміші від 18,62 до 11,97 кПа (0,186 - 0,12 кгс/см - 2 , 18,5 - 12 %) частішає пульс і дихання, підвищується артеріальний тиск, настрій може бути піднесеним. Разом з тим порушується м’язова координація, послаблюється увага та знижується розумова працездатність.

Друга стадія настає в разі зниження парціального тиску кисню в дихальній суміші до 9,31 кПа (до 0,093 кгс/см - 2 , 9 %) і характеризується серйозними порушеннями в діяльності серцево-судинної системи і органів дихання, а також втратою здібності до реальної оцінки подій і прагненням до виконання наміченої мети без урахування дійсної обстановки і небезпеки. У цій стадії частота серцевих скорочень зростає до 110 - 120 ударів за хвилину, значно підвищується артеріальний тиск. Дихання стає глибшим і частішим, іноді з’являється дихання типу Чейна - Стокса. Свідомість ще збережена, але критичне мислення різко погіршується, з’являється хитка хода.

Третя стадія спостерігається в разі парціального тиску кисню 9,31 - 7,32 кПа (0,09 - 0,07 кгс/см - 2 , 9 - 7,5 %) у дихальній суміші. У цій стадії настає різке порушення функції центральної нервової системи, з’являється сплутане мислення і навіть незначне м’язове зусилля призводить до втрати свідомості, про що постраждалий, як правило, не пам’ятає. Типовим є коматозний стан, можливі гіпоксемічні судоми, нудота, блювота. Серцебиття часте, ослаблене, артеріальний тиск знижений, дихання неправильне.

Четверта стадія гострого кисневого голодування розвивається в разі падіння парціального тиску кисню в дихальній суміші нижче 7,32 кПа (0,07 кгс/см - 2 , 7,5 %). Стан організму в цій стадії характеризується втратою свідомості і зупинкою дихання. Серцева діяльність може продовжуватися ще 5 - 8 хвилин.

У разі різкого зниження парціального тиску кисню в дихальній суміші втрата свідомості та важкі розлади дихання і кровообігу настають раптово. Таку форму кисневого голодування іноді називають блискавичною. Оговтавшись, постраждалий, як правило, не пам’ятає про те, що він знепритомнів.

Хронічна форма кисневого голодування може розвиватися у підводників, що знаходяться в аварійних відсіках підводного човна.

Кисневе голодування важливо відрізняти від отруєння вуглекислим газом та отруєння киснем.

Першим заходом щодо надання допомоги в разі гострого кисневого голодування під час спусків у регенеративному спорядженні є поповнення дихального мішка постраждалого водолаза газовою сумішшю (допомогу надає водолаз, що страхує) і підйом водолаза з води.

Після підйому на поверхню водолаза негайно звільняють від спорядження. Загубник часто буває затиснутий і для його видалення потрібне розтискування щелеп за допомогою роторозширювача. У разі розладу або припинення дихання і відсутності серцевої діяльності проводять штучну вентиляцію легенів і непрямий масаж серця. Якщо у потерпілого зберігається дихання, у більшості випадків достатньо переключити його на дихання атмосферним повітрям (киснем).

У разі розвитку кисневого голодування у водолаза на початку глибоководного спуску (внаслідок подачі в скафандр дихальної суміші, бідної киснем) слід терміново почати подачу в скафандр повітря, якщо глибина спуску не перевищує 60 м. Платформу необхідно підняти на поверхню і, не знімаючи з неї водолаза, відкрити передній ілюмінатор, одночасно вентилюючи скафандр стисненим повітрям. Постраждалого слід підтримувати на платформі, щоб він не впав у воду.

У всіх інших випадках виникнення кисневого голодування (у напівзатоплених відсіках, понтонах, цистернах, під час пірнання тощо) необхідно вживати заходів щодо термінової вентиляції пристроїв і витягання постраждалих на поверхню.

Заходи лікарської допомоги повинні бути направлені перш за все на стимуляцію дихання і серцевої діяльності. Для цього підшкірно вводять 1 мл 10 % розчину кофеїну, 1 мл розчину кордіаміну, 1 мл 0,1 % розчину адреналіну, а також внутрішньом’язово 1 мл 0,06 % розчину корглікону і 1 мл 0,05 % розчину строфантину. Показана оксигенобаротерапія, а в разі ослабленого дихання - застосування карбогену.

Профілактика кисневого голодування має ґрунтуватися на ретельному дотриманні правил роботи в різних видах водолазного спорядження та контролі за складом дихальних сумішей і газового середовища у відсіках підводного човна.

Гостре кисневе голодування може супроводжуватися утопленням, баротравмою легенів, переохолодженням, отруєнням вуглекислим газом. У зв’язку з цим під час надання допомоги постраждалому необхідно вживати заходів щодо ліквідації ускладнень.

Як правило, при своєчасному наданні першої допомоги потерпілий швидко опритомнює. У цьому випадку потерпілому потрібен спокій зі звільненням від спусків під воду на 1 - 2 доби. У разі важких форм кисневого голодування його наслідки можуть спостерігатися тривалий час (слабкість, головний біль, нудота і блювота, серцево-судинна недостатність тощо). Таких постраждалих необхідно звільняти від роботи на тривалий час і розглядати як хворих, що потребують ретельного лікарського спостереження.

9. Отруєння киснем

Патологічні стани, що виникають внаслідок дихання у середовищі з підвищеним парціальним тиском або дихальними газовими сумішами, називаються отруєнням киснем.

Отруєння киснем може виникнути під час дихання киснем в ізолюючих дихальних апаратах, занурення під воду у водолазному спорядженні з використанням для дихання стисненого повітря або штучних газових сумішей, проведення профілактичної кисневої або лікувальної рекомпресії, а також при оксигенобаротерапії.

Отруєння киснем під час спусків у регенеративному спорядженні може настати у разі:

перевищення допустимої глибини спуску під воду під час дихання «чистим» киснем;

перевищення часу дихання «чистим» киснем більше допустимих строків;

подачі дихальних газових сумішей з процентним вмістом кисню, що перевищує його допустимі значення;

збільшення постійної подачі кисню механізмом, що подає кисень, під час перебування підводника на великій глибині;

потрапляння води в регенеративний патрон, унаслідок чого з речовини О3 бурхливо виділяється кисень;

порушення нормальної роботи вузла промивання системи апарата;

несправності в роботі пристрою газового аналізу апарата;

несправності в роботі електромагнітних клапанів.

Крім того, кисневе отруєння розвивається у разі:

дихання у водолазній барокамері газовою сумішшю з високим парціальним тиском кисню;

безперервного дихання чистим киснем у період кисневої декомпресії більше 3 - 5 годин.

Отруєнню киснем сприяють:

збільшення парціального тиску вуглекислого газу;

важке фізичне навантаження;

висока (вище 90 %) і дуже низька (нижче 20 %) відносна вологість;

перегрів;

переохолодження;

підвищена індивідуальна чутливість до токсичної дії кисню.

Отруєння киснем є трьох форм - легенева, судомна і судинна.

Легенева форма отруєння киснем виникає під час відносно тривалого дихання киснем, коли парціальний тиск становить 0,03 - 0,06 мПа (0,3 - 0,6 кгс/см - 2 ) і більше. При легеневій формі отруєння киснем початкові ознаки характеризуються появою болю за грудиною, що посилюється під час глибокого дихання і кашлю. Під час об’єктивного обстеження виявляються жорстке дихання, вологі хрипи і задишка, рентгенологічні ознаки посилення легеневого малюнка. Подальший розвиток клінічної картини характеризується, з одного боку, явищами гіпоксії, що виникають внаслідок набряку легенів та призводять до зменшення ступеня їх участі в нормальному циклі газообміну, з іншого - інфекційним ускладненням первинного асептичного ураження легенів. У разі вираженого кисневого набряку легенів переведення постраждалого в середовище з нормальним парціальним тиском кисню може призвести до розвитку гострого кисневого голодування зі смертельним наслідком.

Судомна форма отруєння киснем виникає, як правило, у разі парціального тиску 0,26 - 0,3 мПа (2,6 - 3 кгс/см - 2 ) і більше. Клінічно судомну форму отруєння киснем розрізняють за трьома послідовними стадіями(передвісники, судоми і термінальний стан).

Однією з перших ознак стадії передвісників є зниження чутливості та оніміння кінчиків пальців рук і ніг, іноді - утруднення дихання і швидка стомлюваність під час виконання фізичної роботи. Ця стадія характеризується також відчуттям необґрунтованого страху і нездужання, втратою смаку і нюху, нудотою і шумом (дзвоном) у вухах, ослабленням зору і слуху, прискоренням пульсу і дихання, підвищенням артеріального тиску, звуженням поля зору. Безпосередньо перед судомним нападом спостерігається блідість обличчя, холодний піт і мимовільні скорочення окремих м’язів мімічної мускулатури.

Стадія передвісників продовжується від декількох хвилин до півгодини і більше. Тривалість цього періоду залежить від тиску кисню, індивідуальних особливостей постраждалого і його функціонального стану. Чим більше тиск кисню, тим коротша ця стадія.

Стадія судом характеризується судомними нападами, як під час епілепсії, що проходять з втратою свідомості. Судомні скорочення зазвичай починаються з активно функціонуючих у цей момент м’язових груп. Перший напад судом має клонусовий характер і триває декілька десятків секунд. Потім настає період спокою, який змінюється новим нападом. За дії підвищеного парціального тиску кисню судоми, що продовжуються, стають сильнішими і тривалішими, а паузи між ними коротшають. Клонусові судоми переходять у тонічні, настає опістотонус.

У періоди між судомами спостерігаються ознаки збудження центрів вегетативної іннервації - часте і глибоке дихання, рясне слиновиділення, блювотні рухи і блювота, випинання очних яблук, розширення або звуження зіниць, брадикардія, посилена перистальтика кишечника, мимовільна дефекація і сечовипускання.

Третя стадія - термінальна (коматозна) характеризується ослабленням судомної реакції і розладом дихання. Дихання прогресивно сповільнюється, вдих стає довшим, що може бути пов’язано зі спазмом мускулатури бронхів, потім відбувається зупинка дихання.

Під час судинної форми отруєння киснем спостерігається незвичайна реакція організму на гіпероксію, що проявляється раптовим розширенням кровоносних судин, різким ослабленням серцевої діяльності та іншими судинними розладами, за своєю клінічною картиною схожими на колапс. Для судинної форми отруєння киснем характерні оніміння пальців, головний біль, запаморочення, дзвін у вухах, миготіння в очах, утруднення дихання, загальна слабкість, різке падіння кров’яного тиску. Внаслідок швидкого розвитку явищ колапсу може настати смерть. Така незвичайна реакція організму на гіпероксію може бути наслідком підвищеної індивідуальної чутливості до дії високого парціального тиску кисню.

Кисневе отруєння необхідно відрізняти від отруєння вуглекислим газом.

Найбільш дієвим методом лікування кисневого отруєння є переведення водолаза на дихання газовою сумішшю з нормальним вмістом кисню.

Перша допомога в разі отруєння киснем водолаза, що знаходиться під водою або в камері, полягає в тому, щоб зменшити глибину спуску, виходячи з можливостей режиму декомпресії, й одночасно переключити постраждалого на дихання повітрям або аварійною газовою сумішшю з нормальним процентним вмістом кисню.

При судомній формі отруєння киснем необхідно оберігати постраждалого від ударів.

У разі виникнення кисневих судом у водолаза, коли він знаходиться у воді, необхідно негайно спустити до нього водолаза, що страхує, який повинен підняти постраждалого на поверхню, відключити його від дихального апарата і звільнити від спорядження.

Швидко проводити декомпресію під час розвитку судомної форми в жодному випадку не можна. Доцільніше взагалі припинити зниження тиску, оскільки в разі порушення прохідності дихальних шляхів газ, що знаходиться в легенях, миттєво розширюється, що може призвести до розриву легеневої тканини і газової емболії. Декомпресію починають лише після відновлення ритмічного дихання (воно з’являється після припинення клонусових судом).

З метою профілактики інфекційного ускладнення кисневих легеневих уражень рекомендується проведення антибіотикотерапії (пеніцилін по 250 тис. од. через 4 години, стрептоміцин по 500 тис. од. через 12 годин, сульфаніламіди - сульфадиметоксин 0,5 мл двічі на добу). Призначення цих лікарських засобів показане і при розвинутих запальних явищах у легенях.

У разі виражених і поширених легеневих уражень першочерговим є усунення або зменшення набряку легенів. Для цього рекомендується призначити інгаляцію парами етилового спирту з інгалятора, внутрішньовенне введення 3 - 4 мл 96 ° етилового спирту, 100 - 150 мл 30 % розчину сечовини, 30 - 60 мл преднізолону внутрішньовенно з 20 мл 40 % розчину глюкози (за потреби повторне). Для боротьби з метаболічним ацидозом внутрішньовенно крапельно вводять 200 - 300 мл 5 % розчину гідрокарбонату натрію.

Під час легких випадків отруєння киснем, коли напади судом швидко зникають, після переведення постраждалого на дихання повітрям призначають анальгетики (фенацетин 0,5, амідопірин 0,5) і надають повний спокій.

Під час судом, що продовжуються, або їх відновлення необхідно усунути все, що може утрудняти дихання (розстібнути комір, пояс тощо).

Під час тонічної фази судом є період (близько 10 с), коли щелепи розімкнені. У цей час для попередження прикушування язика вставляють у рот будь-який предмет (роторозширювач, ложку, обгорнуту тканиною). Для припинення судомного нападу призначають внутрішньом’язово 1 - 2 мл 2,5 % розчину аміназину або 2 мл 0,5 % седуксену і 1 - 2 мл 2 % димедролу. Постраждалому надається повний спокій, призначається за показаннями симптоматичне лікування.

Під час судомної форми отруєння киснем також доцільне раннє призначення протибактеріальних (антибіотики, сульфаніламідні препарати) і відхаркувальних засобів.

Для попередження повторних нападів судом постраждалого необхідно помістити в тепле і затемнене звукоізольоване приміщення.

Протягом доби після отруєння киснем потерпілий повинен знаходитися під спостереженням лікаря, який проводить симптоматичне лікування.

У зв’язку з різною індивідуальною чутливістю до кисню перед початком курсу оксигенобаротерапії проводять пробний сеанс, під час якого тиск зазвичай не перевищує 0,15 мПа (1,5 кгс/см - 2 ) за експозиції 30 хвилин.

Основним заходом профілактики легеневої форми отруєння киснем є суворе дотримання допустимих строків дихання киснем залежно від його парціального тиску і важкості роботи, що виконується.

Допустимий час роботи водолаза під водою у разі дихання киснем

Глибина спуску, м

Парціальний тиск кисню, мПа (кгс/см - 2 )

Допустимий час водолазних робіт

легкої та середньої важкості

важких фізичних

0,15 (1,5)

7 год

2 год

0,2 (2)

2,5 год

1 год

0,25 (2,5)

30 хв

20 хв

0,3 (3)

20 хв

10 хв

__________

Примітка.

Повторні спуски протягом доби на глибину більше 15 м забороняються.

Допустимий час дихання киснем в умовах водолазної барокамери

Глибина спуску, м

Парціальний тиск кисню в камері, мПа (кгс/см - 2 )

Максимально допустимий час дихання киснем, год.

0,15 (1,5)

0,2 (2)

0,25 (2,5)

0,3 (3)

1,5

Під час виконання важкої роботи на глибинах 15 - 20 м слід враховувати індивідуальну схильність водолазів до токсичної дії кисню. У водолазних барокамерах, де умови перебування більш сприятливі, ніж у водному середовищі, під час фактичних водолазних занурень допустимий час дихання киснем значно більший.

10. Баротравма вуха і навколоносових пазух

Під баротравмою вуха і навколоносових пазух розуміють пошкодження, що виникають внаслідок механічної дії різниці між тиском в порожнині середнього вуха або навколоносових пазух носа і зовнішнім тиском, що утворюється в разі недостатньої прохідності слухових (євстахієвих) труб або каналів навколоносових пазух у період підвищення (рідше - зниження) навколишнього тиску.

Причинами недостатньої прохідності євстахієвих труб і каналів навколоносових пазух можуть бути їх анатомічні особливості, запалення слизової носоглотки, перевищення встановленої швидкості зміни навколишнього тиску і відсутність у водолазів навичок вирівнювання тиску в порожнинах, що містять газ.

Залежно від різниці тиску клінічні прояви баротравми вуха можуть обмежуватися відчуттям тиску на вуха, шуму у вухах, зниженням гостроти слуху або виникненням настільки сильних больових відчуттів, що водолаз втрачає працездатність. Больові відчуття сягають максимальної сили у момент розриву барабанної перетинки, після чого швидко проходять і виникає відчуття теплоти у вусі через незначну кровотечу.

Залежно від важкості ураження виділяють три ступені баротравми середнього вуха:

при баротравмі 1 ступеня спостерігається втягнення барабанної перетинки і гіперемія по її периферії вздовж рукоятки молоточка;

при баротравмі 2 ступеня спостерігається втягнення і розлита гіперемія барабанної перетинки, у порожнині середнього вуха - транссудат;

при баротравмі 3 ступеня відбувається кровотеча в порожнину середнього вуха з розривом барабанної перетинки (або без розриву).

Крім місцевих явищ, при баротравмі середнього вуха можуть відбуватися рефлекторні зміни серцево-судинної діяльності (частішає пульс, підвищується артеріальний тиск) і дихання. У разі розриву барабанної перетинки особливу небезпеку становить потрапляння холодної води в порожнину середнього вуха. Холодове подразнення лабіринту внутрішнього вуха викликає запаморочення, нудоту, блювоту, порушення орієнтації під водою, що може призвести до тяжких наслідків.

Баротравма внутрішнього вуха зустрічається значно рідше. Під нею слід розуміти випадки баротравми вуха, що протікають з вираженими явищами подразнення вестибулярного апарата. При цьому, крім характерного втягнення барабанної перетинки, спостерігаються багаторазова блювота, блідість, пітливість, ністагм, порушується координація рухів. У виражених випадках можлива втрата свідомості.

Баротравма зовнішнього вуха може виникати під час закупорювання зовнішнього слухового проходу (наприклад, сірчаною пробкою), якщо під час занурення водолаза відбувається відносне розрідження у зовнішньому слуховому проході. Внаслідок цього відбувається втягування барабанної перетинки у зовнішній слуховий прохід, що спричиняє больові відчуття.

Баротравма навколоносових пазух проявляється болем різної інтенсивності і часто супроводжується кровотечею. Під час пункції пазух у них може бути виявлена кров.

Якщо в процесі спуску під воду в ділянці вуха або навколоносових пазух з’явився біль, необхідно зупинити спуск, підняти водолаза на 2 - 3 м і продовжувати спуск тільки після вирівнювання тиску. У разі повторної появи болю хворий водолаз повинен бути піднятий на поверхню. У разі кровотечі з вуха у зовнішній слуховий прохід вводять стерильну турунду (ватяну кульку) і накладають стерильну пов’язку.

При баротравмі вуха, барабанної перетинки, що не супроводжується розривом, лікування має бути направлене (у першу чергу) на відновлення нормальної прохідності євстахієвих труб, створення умов для відтоку транссудату з порожнини середнього вуха і відновлення її нормальної вентиляції. Для цього змащують слизову носа 2 % ефедриновою маззю (2 - 3 рази на добу), закрапують у ніс 3 % розчин ефедрину (кожні 3 години) або інші судинозвужувальні засоби. Швидкій ліквідації гіперемії і транссудату в порожнині середнього вуха сприяють теплові процедури (зігріваючі компреси, опромінювання лампою «Солюкс» упродовж 3 - 5 днів по 15 - 20 хвилин щодня).

При баротравмі внутрішнього вуха з явищами подразнення вестибулярного апарата постраждалий має дотримуватися постільного режиму.

Лікування таке саме, як у попередньому випадку. Явища подразнення внутрішнього вуха зазвичай проходять невдовзі після відновлення нормальної вентиляції барабанної порожнини.

У разі розриву барабанної перетинки, крім переліченіх заходів, проводять очищення зовнішнього вуха. У зовнішній слуховий прохід вдувають порошок сульфаніламіду і вводять стерильні турунди. На вухо накладають стерильну пов’язку. Видаляти кров’яний згусток із слухового проходу не слід. Для профілактики гнійних ускладнень показано застосування антибіотиків (внутрішньом’язово розчин пеніциліну 250 тис. од. 4 рази на день протягом 7 - 10 днів). Водолаз може бути допущений до спусків не раніше ніж через місяць після травми.

Лікування баротравми навколоносових порожнин повинно бути направлене на усунення гіперемії слизових, прискорення розсмоктування транссудату або крові з пазух. Крім судинозвужувальних засобів, показані місцеві теплові процедури. В окремих випадках для профілактики гнійних ускладнень необхідне лікування в стаціонарних умовах.

Профілактика баротравми вуха і навколоносових пазух полягає в ретельному відборі водолазів та усуненні від водолазних спусків і тренувань у водолазній барокамері осіб з недостатньою прохідністю євстахієвих труб і каналів навколоносових пазух.

Водолазів необхідно навчити прийомам, що полегшують вирівнювання тиску в порожнині середнього вуха. Для цього в більшості випадків досить робити ковтальні рухи або опускати нижню щелепу, що сприяє відкриттю гирл євстахієвих труб. Якщо цього недостатньо, рекомендується ковтання при закритому роті і носі (проба Тоїнбі), що призводить до зниження тиску в порожнині носоглотки і сприяє відкриттю гирл євстахієвих труб.

11. Токсична дія азоту

Під токсичною дією азоту у водолазній практиці розуміють патологічний стан організму, що розвивається внаслідок дії підвищеного парціального тиску азоту і проявляється в пригніченні функцій центральної нервової системи.

Ступінь токсичної дії азоту залежить від парціального тиску у дихальному газовому середовищі і тривалості дії.

Токсична дія азоту в практиці водолазних робіт спостерігається у разі:

використання стисненого повітря для дихання на глибинах, де парціальний тиск азоту перевищує допустимі значення;

порушення правил змінної подачі або приготування штучних дихальних газових сумішей (далі - ДГС).

Токсична дія азоту може спостерігатися у підводників в аварійних ситуаціях:

у сухих або напівзатоплених відсіках з тиском, що перевищує 6 кгс/см - 2 ;

у разі виходу з відсіків ПЧ з глибин більше 100 м без використання додаткового гелієвого балона.

Токсичну дію азоту можуть підсилювати такі чинники:

підвищена або знижена температура;

підвищений вміст вуглекислого газу або шкідливих речовин (окис вуглецю, оксиди азоту) у дихальному газовому середовищі;

важка фізична робота.

Перші прояви токсичної дії азоту виникають у людини за умови парціального тиску 0,4 мПа (4 кгс/см - 2 ) і виражаються в зниженні самоконтролю, підвищеній балакучості і безпричинному сміху. Може спостерігатися протилежна реакція - пригніченість, відчуття страху.

За умови парціального тиску азоту 0,5 - 0,6 мПа (5 - 6 кгс/см - 2 ) розвивається стан, схожий з легким алкогольним сп’янінням. Раніше описані прояви більш виражені, а провідною ознакою стає ейфорія. У цих умовах більшість водолазів продовжують зберігати фізичну працездатність і загальне добре самопочуття. Подальше підвищення парціального тиску азоту до 0,7 - 0,9 мПа (7 - 9 кгс/см - 2 ) призводить до порушення координації рухів, розладу загального орієнтування, зниження кмітливості. Посилюється відчуття сп’яніння, втрачається працездатність. Водолази погано виконують або не можуть виконати роботу під водою, не реагують на вказівки командира спуску, не орієнтуються у просторі, втрачають контроль в управлінні водолазним спорядженням і здійснюють необдумані дії, які можуть призвести до виникнення аварійних ситуацій.

За умови парціального тиску азоту понад 1 - 1,2 мПа (10 - 12 кгс/см - 2 ) у водолазів з’являються зорові і слухові галюцинації, втрачається свідомість і настає наркотичний сон.

Клінічна картина токсичної дії азоту багато в чому залежить від індивідуальної чутливості людини, її функціонального стану і досвіду водолазних робіт.

Прояви токсичної дії азоту зникають після дихання газовими сумішами з меншим парціальним тиском.

У разі появи ознак, що свідчать про зниження розумової і фізичної працездатності або неадекватність поведінки водолазів, необхідно негайно припинити спуск і, якщо самопочуття водолазів погіршується, вжити заходів щодо підйому водолазів на поверхню. У разі втрати водолазом свідомості для надання йому допомоги спускається водолаз, що страхує, який повинен доставити постраждалого в альтанку і зробити промивання (вентиляцію) водолазного спорядження. Для зняття токсичної дії азоту глибина спуску має бути зменшена на 5 - 10 м.

Наслідки короткочасної дії високого парціального тиску азоту не є небезпечними для здоров’я водолазів, не вимагають лікарської терапії, проте за особами, найменш стійкими до токсичної дії азоту, у процесі спуску має спостерігати лікар-терапевт.

З метою попередження азотного наркозу в процесі робочого спуску глибина його не повинна перевищувати 60 м. Спуски при диханні стисненим повітрям на глибини більше 60 м можуть проводитися тільки у виняткових випадках, пов’язаних з наданням допомоги аварійному водолазу або особовому складу аварійного підводного човна.

Враховуючи можливість адаптації організму людини до токсичної дії азоту, необхідно проводити тренувальні спуски у водолазній барокамері не рідше 1 - 2 разів на місяць з використанням для дихання стисненого повітря.

12. Отруєння вуглекислим газом

Отруєння вуглекислим газом (далі - СО 2 ) є професійним захворюванням водолазів, що виникає під час підвищення парціального тиску вуглекислого газу в тканинах організму. Отруєння СО 2 може виникнути вусіх видах водолазного спорядження:

у вентильованому спорядженні - у разі подачі водолазу повітря з підвищеним вмістом СО 2 , обриву шланга, недостатньої вентиляції скафандра;

у регенеративному спорядженні - у разі роботи під водою більше визначеного строку, заповнення регенеративних патронів неякісним ХПІ і речовиною О 3 , недостатнього заповнення регенеративного патрона і «проскакування» СО 2 , несправності клапана вдиху клапанної коробки;

в аквалангах - у разі заряджання балонів повітрям з домішкою СО 2 .

Під час експлуатації приміщень, що герметизуються, у разі недостатньої їх вентиляції, а також систематичних водолазних спусків у регенеративному і вентильованому спорядженнях, у випадках порушення встановлених правил може розвинутися хронічне отруєння СО 2 .

Залежно від швидкості наростання концентрації СО 2 в дихальній суміші і рівня цієї концентрації клінічно виявляються гостра і хронічна форми отруєння СО 2 . При гострому отруєнні вуглекислим газом в умовах безперервного зростання його концентрації в дихальній суміші клінічно спостерігаються три стадії.

Перша стадія - стадія задишки. Виникає під час дихання гіперкапнічною сумішшю, що містить 3 - 6 % СО 2 , протягом 10 - 20 хвилин. Постраждалі гостріше сприймають запахи, відчувають духоту, іноді ейфорію, у них виникає підвищена пітливість, гіперсалівація. Потім на тлі вираженої задишки з’являється головний біль, виникає відчуття нерішучості, спостерігається втрата відчуття часу. Типовими є відчуття жару, запаморочення, пульсуючий головний біль, сонливість. Під час огляду звертає на себе увагу гіперемія шкірних покривів. Пульс частішає, артеріальний тиск, як правило, підвищений, значною мірою діастола. Тони серця приглушені.

Друга стадія - стадія експіраторних судом. Спостерігається за умови концентрації СО 2 у дихальній суміші від 6 до 10 % і дихання цією сумішшю протягом 25 - 30 хвилин. У цій стадії превалюють декомпенсаторні реакції організму. Забарвлення шкірних покривів стає ціанотичним, знижується артеріальний тиск. Основними симптомами є судоми клонусного характеру, утруднений тривалий видих.

Третя стадія - стадія наркозу. Характерна вираженим пригніченням усіх життєвих функцій організму, насамперед центральної нервової системи. Під час дії високих концентрацій (більше 10 %) СО 2 з настанням вираженої декомпенсації при агональному диханні розвивається заторможеність, сон, що може переходити в глибокий наркоз і смерть. Загибель постраждалого, як правило, настає від паралічу дихального центру.

Як і під час дії наркотиків глибокому наркозу передує фаза психомоторного збудження. Розвиток судомного нападу може бути і в разі переведення організму на дихання атмосферним повітрям та виведення його з вуглекислотного наркозу. Судомний синдром у цьому випадку є проявом зворотної дії СО 2 .

При хронічній формі отруєння СО 2 виникає нейроциркуляторна дистонія за гіпотонічним типом. Хронічний ацидоз у міру виснаження лужного резерву крові веде, зрештою, до адренокортикального виснаження, порушення електролітного стану, астенізації, зниження працездатності.

Гостру форму отруєння вуглекислим газом слід відрізняти від отруєння киснем, токсичної дії індиферентних газів.

Якщо водолаз на ґрунті знепритомнів унаслідок отруєння вуглекислим газом, водолаз, що забезпечує спуск або страхує, повинен провести вентиляцію скафандра свідомо безпечною газовою сумішшю і, дотримуючись режиму декомпресії, піднімати постраждалого уверх. Після досягнення глибини, де можна проводити декомпресію, отруєного вуглекислим газом водолаза можна підняти у вертикальне положення, швидко роздягнути і помістити у водолазну барокамеру. У барокамері піднімається тиск, відповідний глибині останньої зупинки під водою, і після 10 хвилин витримки на цій зупинці продовжується декомпресія за попереднім режимом.

При першій стадії отруєння СО 2 для того, щоб симптоми отруєння швидко зникли, буває цілком достатньо здійснити перемикання водолаза, що постраждав, на дихання атмосферним повітрям або дихальною сумішшю без домішок СО 2 .

Після переведення отруєного на дихання атмосферним повітрям його треба укласти в ліжко і зігріти. Завжди показана інгаляція кисню. Для зняття інтенсивного головного болю одноразово внутрішньом’язово робиться ін’єкція 1 мл 50 % розчину анальгіну. Надалі приймається піранал по 0,5 г 3 - 5 разів на день.

У разі розвитку судом для нормалізації діяльності кардіореспіраторної системи одноразово внутрішньовенно (повільно) 1 мл, внутрішньом’язово або підшкірно 4 мл вводять 1,5 % розчин етимізолу, підшкірно 1 мл кордіаміну. Для зняття судом внутрішньом’язово використовується літична суміш (1 мл 2,5 % аміназину, 1 мл 2 % димедролу, 1 мл 2 % промедолу в одному шприці).

У стадії наркозу у разі відсутності у постраждалого дихання і зупинки серцевої діяльності проводять штучну вентиляцію легенів і непрямий масаж серцевого м’яза. У разі появи самостійного дихання застосовують вже названі стимулятори серцево-судинної системи, протисудомну літичну суміш для профілактики зворотної дії СО 2 .

Отруєних з ураженням центральної нервової системи слід вважати тяжкохворими і продовжувати їх лікування в стаціонарі. У терапевтичному відділенні проводиться також лікування можливих ускладнень отруєння СО 2 (набряк легенів, пневмонія, бронхіт).

Для попередження отруєння вуглекислим газом необхідно:

ретельно проводити робочу перевірку водолазного спорядження, зокрема роботу клапанів вдиху і видиху в регенеративному спорядженні;

підтримувати вентиляцію скафандра в межах 80 - 100 л/хв у вентильованому спорядженні.

13. Отруєння вихлопними газами

В основі патологічного процесу лежить розвиток гострої гемічної і дихальної гіпоксії, обумовленої порушенням транспортної функції гемоглобіну і процесів газообміну в легенях, що спричинене дією токсичних компонентів вихлопних газів (окисел вуглецю, оксиди азоту).

Отруєння може виникнути в разі використання водолазного спорядження, у якому для дихання водолаза застосовується стиснене повітря (вентильоване спорядження і спорядження з відкритою схемою дихання), а також у водолазних барокамерах (під час тренувальних спусків, лікувальної рекомпресії тощо) у разі застосування повітря, забрудненого вихлопними газами.

Забруднення дихального повітря вихлопними газами виникає у разі:

несправності працюючого компресора;

порушення правил забору свіжого повітря високого тиску (потрапляння вихлопних газів від двигуна компресора або працюючих поряд двигунів внутрішнього згорання в патрубок забору повітря, засмоктування диму від димарів тощо);

спалахи шихти фільтрів очищення повітря.

Чинниками, що сприяють виникненню отруєння, є:

важке фізичне навантаження;

підвищений вміст вуглекислого газу в дихальному повітрі (штучній газовій суміші);

переохолодження або перегрів організму;

високий парціальний тиск азоту дихального повітря (газової суміші);

висока щільність дихального повітря (штучної газової суміші).

Розрізняють легкі (без втрати свідомості), середньої важкості (спостерігаються досить тривале запаморочення або втрата свідомості) і важкі (з втратою свідомості, коматозним станом, що швидко прогресує, зупинкою дихання) гострі отруєння вихлопними газами.

Початкові симптоми інтоксикації характеризуються шумом у вухах, запамороченням, загальною м’язовою слабкістю, головним болем переважно в лобовій і скроневих ділянках. Досить часто потерпілий скаржиться на більу грудях, невеликий кашель, нудоту. Під час огляду спостерігається деяке збудження, легкий рум’янець на щоках, тремтіння пальців рук, помірна тахікардія і тахіпное.

Отруєння середньої важкості характеризується значним погіршенням загального стану постраждалого, адинамією, різкою м’язовою слабкістю, розладами координації, запамороченням і досить часто втратою свідомості. Шкіра і видимі слизові набувають рожево-синього відтінку. Пульс різко частішає, спостерігається виражена, зазвичай з кашлем, задишка, судомні скорочення окремих м’язових груп. У легенях з’являються перкуторний звук з коробковим відтінком і велика кількість дрібнобульбашкових вологих хрипів. Температура тіла зазвичай помірно підвищується.

При важких інтоксикаціях постраждалий непритомний. Шкіра і видимі слизові синюшні, дихання поверхневе й аритмічне, тони серця приглушені. У період завершеного набряку легенів можуть спостерігатися дві різні за симптоматикою і характером аноксемічного синдрому форми синього і сірого типу гіпоксемії. Синій тип характеризується різко вираженим ціанозом шкірних покривів, прискореним диханням, кашлем, що клекоче, з рясною піною, досить часто з домішками крові, мокротою. Пульс зазвичай прискорений, проте наповнення і напруга його залишаються задовільними, артеріальний тиск нормальний або дещо підвищений. Токсичний набряк легенів сірого типу прогностично небезпечніший, ускладнюється колапсом. Шкірні покриви і видимі слизові блідо-сірого кольору, пульс частий ниткоподібний, артеріальний тиск знижений. Різко підвищується активність системи згортання крові.

Отруєння вихлопними газами необхідно відрізняти від отруєння СО 2 .

Перша допомога полягає в переведенні водолаза на дихання чистим повітрям (штучною газовою сумішшю) і підйомі постраждалого на поверхню з дотриманням необхідного режиму декомпресії. Оптимальним є спосіб декомпресії на поверхні (у водолазній барокамері). У випадках вимушеного порушення режиму або викидання водолаза на поверхню внаслідок втрати їм контролю над управлінням спорядженням постраждалого слід негайно помістити в барокамеру для продовження декомпресії.

У разі отруєння шкідливими газоподібними речовинами на березі або появи симптомів після виходу водолаза на поверхню основним методом лікування є оксигенобаротерапія, яка проводиться за спеціальним режимом.У результаті збільшення розчиненого в плазмі крові кисню різко знижується тяжкість гіпоксії органів і тканин, істотно прискорюється дисоціація карбоксигемоглобіну. Для дихання киснем використовуються ізолювальні дихальні апарати або медичні інгалятори з відкритою схемою дихання. В останньому випадку використовується система для випуску газової суміші з водолазної барокамери. Якщо такої системи немає, для попередження накопичення кисню і видалення шкідливих речовин, що видихаються, камеру вентилюють кожні 10 - 15 хвилин стисненим повітрям. На дихання киснем постраждалого переводять відразу після розміщення його в барокамері. У випадках, коли необхідно транспортувати постраждалого в барокамеру для проведення оксигенобаротерапії, у санітарному транспорті отруєного переводять на дихання киснем.

Піддаються лікуванню отруєння всіх ступенів тяжкості. Якщоу постраждалих з легким і середнім ступенями важкості отруєння через 15 хвилин дихання киснем під тиском 0,2 мПа зникають симптоми отруєння, їх витримують під цим тиском ще 15 хвилин, після чого проводять декомпресію. Дихання киснем протягом 60 хвилин під тиском 0,2 мПа проводиться постраждалим з важким ступенем отруєння, а також тим постраждалим, у яких після 15 хвилин дихання киснем під найбільшим тиском не настало поліпшення стану. У разі рецидивів захворювання необхідне повторне проведення оксигенобаротерапії. При всіх ступенях важкості отруєння доцільно введення 1 мл 6 % розчину ацизолу внутрішньом’язово і 15 - 60 мг цитохрому-3 внутрішньовенно перед початком оксигенобаротерапії або в процесі її проведення.

Під тиском 0,15 мПа (1,5 кгс/см - 2 ) за наявності показань (відсутність ефекту або недостатня ефективність лікування постраждалого під найбільшим тиском протягом 60 хвилин) витримка може бути збільшена до 120 хвилин, при цьому перші 60 хвилин здійснюється дихання киснем, потім робиться 15-хвилинна повітряна перерва і повторне дихання киснем. У всіх випадках (незалежно від ефекту) після продовженої витримки проводять декомпресію і хворого евакуюють у госпіталь.

Симптоматична терапія в гострому періоді включає застосування аналептичних засобів (за показаннями). У разі ослаблення серцево-судинної системи рекомендується повільне внутрішньовенне введення 0,05 % строфантину (0,25 - 0,5 мл) з 20 % розчином глюкози (10 мл) або 0,06 % корглікону (0,5 мл).

У разі важких інтоксикацій показано введення 100 - 200 мл 40 % розчину глюкози з 10 - 20 мл 5 % розчину аскорбінової кислоти внутрішньовенно з 10 од. інсуліну під шкіру, а потім крапельно внутрішньовенно 500 мл 5 % розчину глюкози з 30 - 50 мл 0,5 % розчину новокаїну.

У разі різкого збудження постраждалого застосовуються 2,5 % розчин тізерцину або 2,5 % розчин аміназину (1 мл внутрішньом’язово), 2,5 % розчин димедролу (2 мл внутрішньом’язово) або супрастин, седуксен і рідше промедол (2% розчин 1 мл внутрішньом’язово). Ослаблення дихання є показанням для введення етимізолу і кордіаміну. У разі зупинки дихання роблять штучну вентиляцію легенів способом «з рота в рот» або інгаляторами. У разі виникнення судомного синдрому вживають заходів щодо попередження ударів, прикушування язика. Для попередження повторних нападів повільно (краще крапельно внутрішньовенно) вводять 1 % розчин барбамілу (50 - 100 мл). Для прискорення виведення окислу вуглецю з організму застосовують препарати заліза (50 мг/кг). Для якнайшвидшого відновлення працездатності необхідно призначати ноотропні засоби (пірацетам), препарати з групи актопротекторів (оліфен), вітаміни С і В 1 .

У важких випадках під контролем артеріального тиску здійснюють венесекцію і евакуацію 800-1000 мл крові з подальшим введенням такої самої кількості свіжої цитратної крові. Під час проведення штучного дихання періодично здійснюють очищення дихальних шляхів і осушення їх за допомогою катетера, введеного через інтубаційну трубку.

Режими оксигенобаротерапії для лікування отруєння чадними та вихлопними газами

Тиск в барокамері, мПа (мм вод. ст.)

Час перебування під тиском, хв.

Тиск на зупинках, мПа

Час дихання, хв.

0,18

0,15

0,12

0,09

0,06

0,03

киснем

повітрям

усього

Час витримок на зупинках, хв.

0,2 (20)

36 - 60

20п + 10к

20к

20п

20к

30к

160

200

__________

Примітки:

1. Тривалість перебування під найбільшим тиском визначається станом хворого.

2. Час переходу на першу зупинку і наступні - 2 хвилини.

3. «к» - дихання киснем, «п» - дихання повітрям.

У разі токсичного набряку легенів, що супроводжується сірим типом гіпоксемії, кровопускання протипоказане. Рекомендується внутрішньом’язове або підшкірне введення кордіаміну, мезатону, крапельне введення 1 - 2 мл 0,2 % розчину норадреналіну в 250 мл 5 % розчину глюкози.

Під час тривалої коми показане застосування засобів, що посилюють осмотичний діурез без водного навантаження (манітол 0,5 - 1,5 г/кг 10 - 20 % розчину на 5 % розчині глюкози внутрішньовенно крапельно).

Для профілактики пневмонії призначають по 150 - 200 тис. од. пеніциліну через 4 години, по 500 тис. од. стрептоміцину 2 рази на добу внутрішньом’язово.

Заходи щодо надання медичної допомоги вживають до появи у постраждалого свідомості, відновлення стійкого дихання і нормалізації серцевої діяльності. Після цього постраждалий має перебувати у цілковитому спокої, йому надають тепле пиття (кава, молоко, чай). Особовий склад, що переніс отруєння оксидом вуглецю середнього і важкого ступеня, підлягає стаціонарному лікуванню. Евакуація потерпілих має здійснюватись санітарним транспортом. У госпіталі для швидшого відновлення функціонального стану організму і працездатності постраждалого рекомендується проведення сеансів оксигенобаротерапії.

Для запобігання отруєнню водолазів вихлопними газами необхідно:

ретельно контролювати якість повітря і дихальних газових сумішей, що використовуються для дихання водолазів;

дотримуватись заходів безпеки під час поповнення запасів повітря;

контролювати роботу компресорів, помп і блоків очищення повітря.

14. Отруєння лугами

Отруєння лугами є патологічним процесом, в основі якого лежить розвиток опікової хвороби внаслідок опікаючої дії лугів на шкірні покриви, слизові оболонки очей, шлунково-кишкового тракту і верхніх дихальних шляхів.

Опіки й отруєння лужними з’єднаннями калію і натрію, що утворюються під час контакту регенеративної речовини з водою, є наслідком:

потрапляння частинок пилу регенеративної речовини на вологу шкіру, слизові оболонки очей і верхніх дихальних шляхів під час просіювання речовини і заряджання нею регенеративних патронів у процесі підготовки водолазного спорядження до спуску;

потрапляння парів і розчину лугів у дихальні шляхи, на шкіру і до шлунково-кишкового тракту водолаза під час перебування під водою у випадку надходження води в регенеративні патрони спорядження (у разі негерметичності з’єднання, порушення цілості гофрованих трубок, дихального мішка або регенеративного патрона).

Легкі ураження шкірних покровів і слизових характеризуються різкою печією ураженої ділянки, появою неприємного лужного смаку в роті, кашлем, болем за грудиною. Такі отруєння зазвичай виникають на поверхні в період підготовки і робочої перевірки водолазного спорядження, що обумовлює своєчасне надання потерпілому медичної допомоги і, як правило, швидке одужання.

Важкі ураження слизової оболонки дихальних шляхів і шлунково-кишкового тракту парами та розчином лугу характеризуються розвитком екзотоксичного шоку і гострої дихальної недостатності. Унаслідок опіку гортані та набряку зв’язкового апарата з’являється небезпека розвитку механічної асфіксії, наростають задишка, ціаноз шкіри і слизових. Екзотоксичний шок та інтоксикація є основними причинами смерті постраждалих у перші години після отруєння.

Подібні отруєння виникають, як правило, у період перебування водолаза під водою, що істотно впливає на важкість ураження і його наслідок. Різке підвищення вмісту кисню в системі «апарат - легені» досить часто обумовлює розвиток судомної форми отруєння киснем, а втрата водолазом контролю над управлінням спорядженням призводить до утоплення.

У разі отруєння лугами необхідно швидко видалити їх з поверхні шкіри або слизових оболонок (рясне промивання водою). У разі перебування водолаза під водою необхідно підняти його на поверхню без дотримання режиму декомпресії і негайно звільнити від спорядження.

Пилові частинки регенеративної речовини зі шкірних покривів і слизових оболонок видаляють рясним промиванням водою або 3 % розчином борної кислоти (0,5 % розчином лимонної кислоти).

Лікування больового синдрому включає введення холінолітиків (1 мл 0,1 % розчину атропіну, 2 мл 2 % розчину папаверину, 1 мл 0,2 % розчину платифіліну підшкірно 6 - 8 разів на добу), глюкозоновокаїнової суміші (500 мл 5 % розчину глюкози, 50 мл 2 % розчину новокаїну) внутрішньовенно 2 - 3 рази на добу. Введення наркотиків слід уникати, зважаючи на важкі розлади дихання, що виникають при отруєнні. Виражений седативний ефект досягається нейролепсією - введенням внутрішньом’язово фентанилу 0,1 - 0,2 мг і дроперідолу 5 мг (2 мл 0,25 % розчину) 2 - 3 рази на добу з постійним контролем за станом дихання.

Під час наростаючих шокових явищ основну увагу приділяють відновленню об’єму циркулюючої крові шляхом введення поліглюкіну, реополіглюкіну, гемодезу, плазми, розчинів глюкози та електролітів. Під контролем динамічного вимірювання центрального венозного тиску і об’єму циркулюючої крові загальна кількість розчинів, що вводяться, може сягати 10 - 15 л на добу і більше.

Під час лікування важких отруєнь лугами необхідний постійний контроль функції дихання. Задишка, ціаноз шкіри і слизових, що швидко збільшуються у ряді випадків, свідчать про розвиток механічної асфіксії, що потребує термінового проведення трахеотомії.

Після закінчення декомпресії (профілактичної або лікувальної рекомпресії) потерпілий потребує термінової госпіталізації.

Для попередження отруєння лугами необхідно:

під час роботи з регенеративною речовиною користуватися гумовими рукавичками і захисними окулярами або протигазом;

ретельно перевіряти спорядження на герметичність для унеможливлення потрапляння води в регенеративний патрон.

15. Переохолодження

Переохолодження водолазів - патологічний стан, обумовлений надмірною віддачею тепла організмом людини, що характеризується зниженням температури тіла. Ступінь переохолодження залежить від температури води і тривалості перебування в ній, типу спорядження і характеру теплозахисного одягу, а також від теплопровідності індиферентного газу, що входить до складу дихальної суміші.

Під час боротьби за живучість аварійного підводного човна особовому складу можливо доведеться працювати в холодній воді в частково затоплених відсіках. Після виходу із затонулого підводного човна підводники протягом деякого часу до підходу допомоги можуть залишатися на воді (зазвичай в промоклому одязі). Усе це призводить до великих тепловтрат організму і розвитку переохолодження незалежно від пори року.

Під час роботи водолазів на великих глибинах відбувається швидка віддача тепла переважно внаслідок тепловипромінювання і теплопровідності. Цьому сприяє киснево-азотно-гелієва суміш, що знаходиться у скафандрі, яка має високу теплопровідність. Крім того, під час дихання геліокисневою сумішшю відбувається швидке охолодження бронхів і легеневої тканини. Переохолодження водолазів настає особливо швидко, якщо в простір під сорочкою проникає вода.

Допустимий час перебування водолазів під водою у гідрокомбінезоні з одним комплектом вовняної білизни та без гідрокомбінезона, а також тривалість перерв між спусками з урахуванням різної температури води наведено нижче.

За важкістю переохолодження діляться на легкого, середнього і важкого ступеня.

Переохолодження легкого ступеня спостерігається під час перебування у воді протягом безпечного для цієї температури часу. Потерпілі скаржаться на озноб, м’язове тремтіння, головний біль, запаморочення, судоми литкових м’язів, загальну слабкість, позиви до сечовипускання і мимовільне сечовипускання, в окремих випадках знижується стійкість до гіперкапнії та емоційно-психічних навантажень. При цьому спостерігається «гусяча шкіра», ціаноз пальців рук, носа, вушних раковин, дрібний тремор губ і нижньої щелепи, нечітка вимова звуків, рідке дихання, почастішання або уповільнення пульсу, підвищення або зниження артеріального тиску.

Допустимий час перебування водолазів у воді в гідрокомбінезоні

Температура води, ° С

1 - 3

4 - 6

7 - 9

10 - 12

13 - 15

16 - 18

Допустимий час, год.

1,5

3,5

Необхідна перерва між спусками, год.

не менше 4

не менше 3

не менше 2

Можуть спостерігатися незначні психічні розлади. Температура тіла нормальна або дещо знижена. Потерпілі зберігають працездатність і здібність до самостійного пересування.

Переохолодження середнього ступеня виникає у осіб, які перебувають у воді понад безпечний для цієї температури час. Потерпілі загальмовані, сонливі, скаржаться на біль у м’язах і суглобах, часто проявляється уповільнення пульсу і дихання, знижується артеріальний тиск. Тони серця глухі, дихання ослаблене, тонус м’язів значно підвищений, можуть виникати клонусні й тонічні судоми, голос сиплий. Температура тіла знижується до 34 - 35 ° С, втрачається здібність до самостійного пересування.

Допустимий час перебування у воді без гідрокомбінезона

Температура води, ° С

18 і менше

Допустимий час, год.

0,5

Спуски не дозволяються

Необхідна перерва між спусками, год.

0,5

1,5

Іноді потерпілі раптово непритомніють уже після підйому на поверхню, що пояснюється своєрідною психічною реакцією після сильної нервової напруги. На другий - третій день з’являється нерізке жовте офарбовування склер унаслідок холодового гемолізу і короткочасне незначне підвищення температури тіла. З ускладнень можливі пневмонії, ангіни, отити. За відсутності ускладнень повне одужання настає через 3 - 5 діб.

У разі переохолодження важкого ступеня потерпілі знаходяться в сопорозному або в коматозному стані. Спостерігається різкий ціаноз шкірних покривів і слизових, своєрідний щільний набряк кистей рук, стоп, ніг, губ і обличчя. Голос сиплий, дихання ослаблене, сповільнене. Зазвичай спостерігається виражена брадикардія. Через набряк тканин пульс на променевій артерії прощупується погано. Кров’яний тиск різко знижується, тони серця глухі, вислуховуються погано. Тонус м’язів різко підвищений, кінцівки досить часто зведені судомами. Ректальна температура знижена до 30 - 32 ° С. Смерть людини від переохолодження у воді настає в разі зниження ректальної температури до 22 - 26 ° С. Часто спостерігаються різноманітні ускладнення. У період одужання температура тіла підвищується до 37,5 - 38 ° С і тримається такою протягом 3 - 4 днів. У більшості потерпілих спостерігається пожовтіння шкірних покривів і склер.

Під час тривалого перебування в порівняно теплій воді з повільним охолодженням організму відбувається перш за все виснаження енергетичних ресурсів. Вміст цукру в крові починає прогресивно падати, розвивається гіпоглікемічна кома з явищами загальної слабкості, з’являються головний біль, розлади пам’яті, сонливість, судоми, непритомність і зрештою зупинка дихання. Після зупинки дихання серце ще якийсь час продовжує скорочуватися, що повинно враховуватися під час надання першої медичної допомоги.

У разі появи ознак переохолодження під час перебування на ґрунті водолаз зобов’язаний доповісти про свій стан керівнику спуску. Останній вживає заходів щодо підйому водолаза на поверхню. Якщо переохолодження розвивається під час перебування у водолазній барокамері, необхідно одягти водолазну білизну і включити грілки, встановлені в барокамері. Мокрий одяг замінити сухим. У барокамері водолазам дають солодкий чай або каву.

Медичну допомогу в разі переохолодження необхідно надавати відповідно до важкості уражень. При легкому ступені переохолодження досить переодягнути постраждалого в суху білизну, зігріти і рекомендувати інтенсивні фізичні рухи. У разі протипоказань до фізичного навантаження постраждалого розтирають вовняною тканиною і дають йому солодкий гарячий чай або каву.

Основним завданням лікувальних заходів у разі переохолодження середнього і важкого ступенів є виведення центральної нервової системи зі стану глибокого гальмування, а також відновлення температури тіла енергійним зігріванням з одночасною підтримкою діяльності серцево-судинної і дихальної систем. Швидке загальне глибоке зігрівання організму є радикальним методом лікування переохолодження.

Постраждалого щонайшвидше доставляють у тепле приміщення, занурюють у ванну з температурою води 40 - 45 ° С й обережно розтирають його тіло м’якими мочалками або руками, що сприяє відновленню судинного тонусу і рефлекторної діяльності нервової системи. Якщо немає ванни, використовують гарячий душ або грілки. При цьому грілками в першу чергу необхідно зігрівати ділянки потилиці, серця, печінки і нирок. Тіло потрібно обгорнути нагрітими до 40 - 41 ° С вологими простирадлами або зігріти у світловій ванні, а також застосовувати діатермію. Щоб уникнути перегріву організму, періодично потрібно стежити за ректальною температурою.

Зведені дані щодо симптоматики і лікарської допомоги у разі переохолодження водолазів

Ступінь переохолодження

Симптоми

Обсяг лікарської допомоги

Легкий

1. Загальмований, адинамічний, мова скандована.

Пересувається важко.

2. Температура в прямій кишці 35 - 32 ° С.

3. Пульс, частота дихання, артеріальний тиск можуть бути в межах норми

Середній

1. Ступорозний стан..

2. Пульс 30 - 50 ударів на хвилину.

Артеріальний тиск 80 - 90 / 40 - 50 ммрт. ст.

Частота дихання 10 - 12 на хвилину

3. Температура в прямій кишці 32 - 29 ° С

1. Внутрішньовенно (шприцом): глюкоза 40 % - 40,0; вітамін С 5 % - 10,0; преднізолон 60 мг.

2. Помістити постраждалого у ванну з теплою водою (починаючи з 30 ° С, за 15 - 20 хвилин довести до 40 ° С).

3. Зігрівання проводити до досягнення ректальної температури 35 ° С (від 30 хвилин до 1,5 години).

4. За відсутності ванни обкласти грілками та пляшками з теплою водою (щоб не спричинити опіків). Зігрівати променевим теплом. Після опритомнення дати 2 - 3 склянки солодкого чаю.

Після зігрівання ввести внутрішньовенно крапельно гідрокарбонат натрію 5 % - 200,0; глюкоза 5 % - 400,0; вітамін С 5 % - 10,0; манітол 15 % - 200,0

Важкий

1. Коматозний стан. Зіниці звужені, енофтальм.

2. Фіксаційні контрактури.

3. Пульс, артеріальний тиск можуть не визначатися.

4. Дихання поверхневе, періодичне.

5. Температура в прямій кишці менше 29 ° С

__________

Примітка.

Грілки прикладають до ділянки потилиці, попереку і черевної порожнини.

У разі різкого порушення або відсутності спонтанного дихання негайно приступають до штучної вентиляції легенів. Під час проведення штучної вентиляції легенів треба оглянути й очистити ротову порожнину і запобігти западанню язика.

Для виведення постраждалого зі стану холодового шоку одночасно з інтенсивним зігріванням проводять внутрішньовенне вливання протишокової рідини або 20 - 25 % спирту в стерильному фізіологічному розчині в кількості 20 мл. З метою профілактики гіпоглікемічної коми у вену вводять 40 % розчин глюкози в кількості 100 мл, підігрітий до 35 - 40 ° С.

Першими ознаками реанімації є поява рогівкових і зіничних рефлексів та тремтіння. З появою серцевої діяльності показана активна кардіальна терапія (0,5 мл 0,05 % розчину строфантину внутрішньовенно; 1 мл 0,06 % розчину корглікону внутрішньом’язово та 1 мл 10 % розчину коразолу підшкірно). У менш важких випадках активну кардіальну терапію проводять із самого початку одночасно з активним зігріванням. Показане вдихання кисню.

Необхідно враховувати, що на початку зігрівання (особливо у разі важкого ступеня охолодження) може різко погіршитися стан потерпілих через вторинне зниження температури «ядра» тіла, оскільки внаслідок розширення периферичних судин охолоджена кров надходитиме у внутрішні органи. Саме в цей період настають найбільш виражені зміни у функціонуванні різних систем організму, аж до зупинки серця і дихання.

Якщо постраждалий у стані свідомості, йому дають пити гарячий солодкий чай або каву. Рекомендується застосовувати 40 % розчин алкоголю в кількості 10 - 150 мл. Надалі встановлюють легкозасвоювану, багату білками, вуглеводами і вітамінами дієту.

З метою профілактики пневмонії та інших простудних захворювань призначають антибіотики і сульфаніламідні препарати (пеніцилін 200 - 300 тис. од. 2 рази на добу внутрішньом’язово, сульфадимезин по 0,1 г через 6 годин).

Якщо переохолодження супроводжується декомпресійною хворобою або баротравмою легенів, усі заходи щодо лікування проводяться під час лікувальної рекомпресії у водолазній барокамері.

Для попередження переохолодження водолазів необхідно:

контролювати температуру води і стежити за тривалістю роботи під водою;

одягати необхідні засоби пасивного теплового захисту (одяг, вовняна білизна тощо) і стежити за їх станом;

стежити за справністю систем активного теплового захисту (спорядження з електричним або водяним обігрівом тощо) і ретельно здійснювати їх робочу перевірку.

16. Перегрів

Перегрів - патологічний стан організму, що розвивається внаслідок перевищення теплоутворення над його віддачею і характеризується накопиченням тепла і підвищенням температури тіла. Перегрів водолазів може бути обумовлений звичайними чинниками, що сприяють перегріву організму корабельних фахівців, а також деякими специфічними чинниками, пов’язаними з особливостями їх професійної діяльності, а саме тривале перебування одягненого водолаза на верхній палубі в спекотну пору року; робота водолазів під водою в гідрокомбінезонах із включеним електричним обігрівом; перебування водолазів у водолазній барокамері, особливо під час розміщення її на верхній палубі в незахищених від сонячних променів місцях. Щоб уникнути перегріву водолазів, час їх перебування у водолазному спорядженні залежно від температури повітря не повинен перевищувати 5 годин при температурі повітря + 15 ° С; 3 години при +19 ° С; 2 години при + 20 - 24 ° С; 1 година при + 25 - 29 ° С; 30 хвилин при + 30 ° С і 10 хвилин при + 34 ° С.

За температури навколишнього повітря 20 - 30 ° С у водолазних барокамерах у процесі компресії до тиску 0,4 - 0,7 мПа (4 - 7 кгс/см - 2 ) температура сягає + 40 - 47 ° С, а відносна вологість - 90 - 100 % при швидкості руху повітря всього 0,25 - 0,03 м/с. Температура тіла у водолазів у цей час нерідко піднімається до 37,5 - 38,5 ° С.

Перегрів можливий і в разі спусків водолазів під воду в районах низьких широт, де температура води іноді становить + 27 - 30 ° С і більше. Підводні спуски за таких умов можна виконувати тільки при ретельному контролі за роботою водолазів і вжитті необхідних заходів безпеки.

За ступенями важкості перегрів ділиться на легкий, середній і важкий.

Легкий ступінь перегріву характеризується загальною слабкістю, підвищеною спрагою, нездужанням, дратівливістю, головними болями, запамороченням, нудотою. Шкіра червоніє, на ній з’являється піт. Тонус м’язів декілька знижений.

Спостерігаються почастішання пульсу й дихання, помірне підвищення температури тіла (до 37 - 38 ° С). Артеріальний тиск лабільний, злегка знижений. При легкій формі перегріву достатньо вивести постраждалого із зони теплового навантаження в прохолодніше приміщення і надати йому спокій. За таких умов ознаки перегріву зникають протягом декількох годин.

За середнього ступеня перегріву потерпілі скаржаться на сильний головний біль, різку м’язову слабкість, сонливість, апатію, миготіння в очах, шум у вухах, неприємні відчуття в ділянці серця, іноді на блювоту і пронос.

Під час обстеження спостерігається значне підвищення температури тіла (39 - 40 ° С), вологість і гіперемія шкіри, ціаноз слизових, виражена астенізація. Пульс частий (до 120 - 130 ударів на хвилину), досить часто слабкого наповнення і напруги. Артеріальний тиск значно знижений, тони серця приглушені, дихання часте поверхневе. Періодично спостерігаються розлад мови, марення, затьмарення свідомості, психомоторне збудження. За умови своєчасного виведення постраждалого із зони перегріву і вжиття необхідних лікувальних заходів поступово знижується температура тіла і протягом 2 - 3 діб функції організму відновлюються.

Важкий ступінь перегріву характеризується подальшим прогресуванням патологічних явищ, втратою свідомості і непритомністю (тепловий удар). Вигляд постраждалого різко змінюється (щоки ввалюються, ніс загострюється, очі оточені темними колами і западають, губи ціанотичні, шкіра бліда, суха і холодна на дотик). Температура тіла вище 40 ° С. Пульс 130 - 140 ударів на хвилину, досить часто ниткоподібний. Артеріальний тиск різко знижується, тони серця глухі, у легенях прослуховуються вологі хрипи.

Спостерігаються судоми, блювота, мимовільне сечовипускання, іноді затримка сечі, у деяких випадках - геміплегія або бульбарні симптоми. Зіниці розширені і не реагують на світло. Зазвичай тепловий удар після припинення перегріву, особливо якщо було своєчасно вжито лікувальних заходів у повному обсязі, закінчується одужанням. У ряді випадків відновлення протікає поволі (відбуваються подальші тривалі гарячкові стани і нервово-психічні розлади). Прогноз погіршується за наявності гіпертермії понад 41 ° С, різкої сухості шкіри, дихання типу Чейна - Стокса і набряку легенів. Смерть настає через параліч дихального і судинного центрів.

Під час надання першої допомоги постраждалого слід негайно вивести із середовища, що сприяє перегріву тіла, помістити в прохолодніше місце і зняти з нього водолазне спорядження. Потім хворого необхідно напоїти холодною водою. Рекомендується проводити вологі обгортання і зрошування холодною водою, обдувати тіло, особливо голову і ділянку серця прохолодним повітрям, за можливості - прикласти до голови і шиї лід. Швидке значне загальне охолодження застосовувати не слід. Для прискорення дихання рекомендується піднести до носа вату, змочену нашатирним спиртом, у разі зупинки дихання - провести штучну вентиляцію легенів.

Під час надання лікарської допомоги призначають фармакологічні засоби, що збуджують дихальний центр і серцево-судинну діяльність (10 % розчин кофеїну 1 мл підшкірно, розчин кордіаміну 1 мл підшкірно, 0,06 % розчин корглікону 1 мл внутрішньом’язово, 0,1 % розчин адреналіну 0,5 мл підшкірно і 0,05 % розчин строфантину 0,5 мл внутрішньовенно), підсилюють їх функції, допомагають подолати вторинну кисневу недостатність, особливо в головному мозку. З цією метою показано також вдихання кисню. У разі виникнення психомоторного збудження внутрішньом’язово вводять літичну суміш (1 мл 2,5 % розчину аміназину, 1 мл 2 % розчину димедролу і 1 мл 2 % розчину промедолу в одному шприці) одноразово. При ціанозі, судомах, маренні і набряку легенів показано кровопускання (300 - 500 мл), але мале наповнення і напруга пульсу, різко знижений кров’яний тиск є протипоказанням до кровопускання.

У випадках, коли є ознаки підвищення внутрішньочерепного тиску (ригідність м’язів потилиці, симптом Керніга, повільний і напружений пульс), показана дегідратаційна терапія (внутрішньовенне крапельне введення 20 % розчину манітолу 400 мл і внутрішньовенно 1 % розчину лазиксу 2 мл). За наявності судом рекомендуються спокій, внутрішньовенне введення фізіологічного розчину до одного літра і 40 % розчину глюкози 50 мл, а також їжа, багата солями.

Після надання невідкладної допомоги постраждалого залишають у медичному пункті або за можливості направляють у госпіталь. Особи, що перенесли перегрів середнього і важкого ступеня, повинні розглядатися як хворі, що мають потребу в подальшому ретельному лікарському спостереженні. У перший період хворому надають спокій, невеликими порціями дають охолоджений чай або каву і призначають легкозасвоюване, багате мінеральними солями і вітамінами харчування. З метою дезінтоксикації організму внутрішньовенно вводять 25 - 30 мл 40 % розчину глюкози з 5 % розчином аскорбінової кислоти (5 мл) і вітамінами групи В.

Для попередження перегріву водолазів необхідно:

дотримуватися часу перебування водолазів у спорядженні;

контролювати теплочутливість водолазів і стежити за справною роботою засобів активного теплового захисту;

у період одягання і очікування спуску (особливо в південних широтах) застосовувати спеціальні тенти для захисту водолазів від дії сонячних променів, уникати затримок проведення водолазних спусків.

17. Утоплення

Утоплення - патологічний процес, в основі якого лежить механічна асфіксія, що настає внаслідок рефлекторного ларингоспазму або надходження в дихальні шляхи води. Причинами утоплення у вентильованому спорядженні є порушення герметичності переважно верхньої частини скафандра водолаза (водолазної сорочки, ілюмінаторів, шолома тощо), а також надходження у скафандр води в разі порушення цілості водолазного шланга і виходу з ладу неповоротного клапана шолома.

Під час роботи під водою в регенеративному спорядженні утоплення може статися в разі потрапляння води в дихальний мішок апарата внаслідок порушення його герметичності, а при спусках без гідрокомбінезона під час випуску загубника (напівмаски) з рота внаслідок розвитку будь-якого гострого патологічного стану або захворювання (кисневе голодування, отруєння киснем або вуглекислим газом, баротравма легенів). Аналогічні причини разом із пошкодженнями (відмовою в роботі) окремих вузлів дихального апарата (гідрокомбінезона, клапана видиху тощо) можуть призводити до утоплення під час спусків у спорядженні з відкритою схемою дихання. В окремих випадках причиною надходження води в дихальні шляхи є слабке притискання напівмаски до обличчя водолаза.

Характерними ознаками утоплення є знепритомлення і відсутність дихання. Шкірні покриви холодні, синюшні або бліді. З рота і носа виділяється багато пінявої рідини рожевого або виразно геморагічного забарвлення. Зіничний і рогівковий рефлекси мляві або відсутні. Сухожильні рефлекси відсутні, досить часто спостерігається виражений тризм. Серцева діяльність різко ослаблена, нечаста аритмічна пульсація може проявлятися тільки на сонних або стегнових артеріях. Відсутність ознак серцевої діяльності дає підстави вважати, що потерпілий знаходиться в стані клінічної (зворотної) або біологічної (незворотної) смерті.

Клінічні прояви утоплення не дають змоги розпізнати наявність у водолазів гострого аероемболічного процесу, обумовленого попередньою баротравмою легенів або розвитком декомпресійного захворювання.

При надані першої допомоги постраждалого витягують на поверхню за допомогою водолаза, що забезпечує роботу водолаза або страхує, негайно звільняють від спорядження і очищають ротову порожнину від слизу. У разі відсутності дихання і зупинки кровообігу приступають до реанімаційних заходів (непрямий масаж серця, штучна вентиляція легенів), наведених у цьому додатку.

У разі підозри на наявність у потерпілого баротравми легенів або потенційної небезпеки розвитку декомпресійної хвороби через аварійне витягання водолаза на поверхню комплекс реанімаційних заходів проводиться у водолазній барокамері одночасно з лікувальною рекомпресією. Якщо зважаючи на умови передування утоплення спуску вірогідність розвитку декомпресійних порушень невелика, тиск у камері піднімають до 0,2 мПа (2 кгс/см - 2 ) для проведення лікування підвищеним тиском кисню.

Ендотрахеальна інтубація постраждалого підвищує ефективність експіраторного дихання («з рота в трубку»), запобігає затіканню шлункового і ротоносоглоточного вмісту в дихальні шляхи, дає змогу проводити очищення трахеобронхіального дерева і забезпечує можливість легко підключити ручні апарати штучної вентиляції. Вживаються заходи щодо зігрівання потерпілого (теплі грілки, закутування).

Відсутність ознак відновлення кровообігу (виразний поштовх під час масажу на сонній або стегновій артерії, артеріальний тиск на плечі не нижче 60 - 70 мм рт. ст., поступове звуження зіниць і поява рожевого забарвлення шкіри носогубного трикутника) у найближчі 1 - 1,5 хвилини в разі правильного проведення масажу серця і штучної вентиляції легенів свідчить про необхідність вжиття додаткових заходів щодо поліпшення мозкового і коронарного кровотоку (перетискання черевної аорти, підйом нижніх кінцівок на 50 - 70 см вище рівня серця). Відсутність помітного ефекту дає підстави припустити наявність у потерпілого атонії міокарду або фібриляції шлуночків і є показанням до медикаментозної стимуляції міокарду, яку проводять внутрішньосерцевим введенням 0,5 - 1 мл 0,1 % розчину адреналіну з 5 мл 10 % розчину хлористого кальцію. Для ін’єкції препаратів у лівий шлуночок використовується голка завдовжки 10 см і завтовшки 1 - 1,2 мм, що вколюється перпендикулярно грудній клітці в четвертому міжреберному проміжку з відступом на 5 см від лівого краю грудини. Під час проколу штучна вентиляція припиняється для попередження розриву легені і пневмотораксу. Введення препаратів починається тільки в разі повної упевненості в тому, що голка знаходиться в порожнині серця. Корисним для поліпшення тонусу міокарда є внутрішньосерцеве введення 30 - 35 мл дексаметазону (200 - 240 мл преднізолону, 1000 мл гідрокортизону) або 0,1 - 0,2 мл стимулятора типу ізопреналіну (новодріну, ізопрелу). Під час внутрішньосерцевого введення медикаментів необхідно врахувати, що переривати масаж серця більше ніж на 10 с недопустимо.

За наявності слабких ознак серцевої діяльності постраждалому вводять камфору і кофеїн. У разі появи ознак пригноблення спонтанної вентиляції застосовується етимізол (2 - 3 мл 1,5 % розчину внутрішньом’язово). Штучна вентиляція легенів має продовжуватися доти, доки за клінічними ознаками природне дихання залишається неадекватним.

У перші години після відновлення дихання і кровообігу можуть наростати прояви набряку легенів, який призводить до посилення гіповолемії і згущування крові. Найбільш ефективним у лікуванні альвеолярного набряку легенів є 10 % спиртовий розчин антифомсилану, пари якого можна подавати через зволожувач дихального апарата разом з киснем. За потреби проводять інтубацію. Для корекції метаболічного ацидозу проводиться внутрішньовенне вливання 150 - 200 мл 1 - 5 % розчину бікарбонату натрію. З метою підтримання серцевої діяльності вводять 40 - 60 мл 4 % розчину глюкози, 0,5 - 1 мл 0,05 % розчину строфантину. Для запобігання запальним змінам у легенях призначають антибіотики широкого спектра дії.

Після закінчення декомпресії (профілактичної або лікувальної рекомпресії, оксигенобаротерапії) потерпілий потребує термінової госпіталізації.

З метою попередження утоплення необхідно дотримуватися заходів безпеки, що виключають потрапляння води в дихальні шляхи і легені водолаза під час спусків:

у регенеративному спорядженні не допускати пошкоджень дихального автомата, дихального мішка, трубок вдиху і видиху, коробки хімічного поглинача, нещільного прилягання крана клапанної коробки, розривів гідрокомбінезона;

у спорядженні з відкритою схемою дихання не допускати заливання водою напівмаски, пошкодження дихального автомата і клапана видиху;

у вентильованому спорядженні не допускати пошкоджень сорочки, шолома, ілюмінаторів та скафандра.

18. Травма підводною вибуховою хвилею

Під час вибухових робіт, розривів снарядів, бомб, торпед, мін водолаз піддається дії вибухової хвилі на будь-якому етапі спуску (на ґрунті, під час спуску, підйому, на поверхні води). Сила дії вибухової хвилі залежить від потужності заряду, відстані вибуху від водолаза, положення тіла відносно місця вибуху і типу спорядження, у якому спускається водолаз. Найбільш важкими бувають пошкодження, спричинені підводною вибуховою хвилею під час спусків у спорядженні регенеративного типу. Підводна вибухова хвиля може спричинити травми і пошкодження барабанних перетинок, навколоносових пазух, органів грудної клітки, органів черевної порожнини, черепа (закрита черепно-мозкова травма), спинного мозку, кісток (переломи).

Наслідком дії підводної вибухової хвилі може бути утоплення (у разі розриву водолазної сорочки, пошкодження апарата). Основними ознаками травмування підводною вибуховою хвилею є шум і дзвін у вухах, зниження гостроти слуху, розрив барабанних перетинок, головний біль, парези, паралічі, носова кровотеча, біль в ділянці грудей, живота, загальна слабкість й оглушення, масивний внутрішній крововилив, втрата свідомості.

При важкій травмі, спричиненій підводною вибуховою хвилею, у потерпілих можливий розвиток баротравми легенів і розриви внутрішніх органів (кишечника, селезінки, печінки). Основними причинами загибелі постраждалих у перші хвилини і години після травмування є поширена газова емболія або внутрішня кровотеча, а в пізніші строки - розвиток перитоніту. У першу добу необхідний постійний контроль за органами черевної порожнини.

У разі легких травм, спричинених підводною вибуховою хвилею (шум і дзвін у вухах, зниження слуху, носова кровотеча), зміни в організмі водолаза носять зворотний характер, спеціального лікування не потребують і проходять протягом одного-двох днів.

Першою допомогою в цьому випадку є зупинка носової кровотечі і постільний режим протягом визначеного строку.

За потреби проведення декомпресії медична допомога надається в барокамері.

У разі важких травм, спричинених підводною вибуховою хвилею, що супроводжуються газовою емболією без симптомів пошкодження органів черевної порожнини, постраждалому проводять лікувальну рекомпресію. Якщо в процесі лікування у потерпілого з’являються симптоми пошкодження внутрішніх органів, уживаються заходи першої лікарської допомоги в повному обсязі (перш за все протишокове лікування). Після закінчення лікувальної рекомпресії постраждалому надають кваліфіковану хірургічну допомогу.

У випадках поєднання газової емболії з пошкодженням внутрішніх органів постраждалому проводять оксигенобаротерапію з експозицією під найбільшим тиском 60 хвилин. У процесі оксигенобаротерапії паралельно вживаються заходи першої лікарської допомоги в повному обсязі. Після закінчення оксигенобаротерапії постраждалому надають кваліфіковану хірургічну допомогу. Якщо після операції у потерпілого спостерігаються симптоми газової емболії, як тільки дозволить його стан, повторно проводять оксигенобаротерапію.

З метою попередження травмувань підводною вибуховою хвилею не допускаються робота водолазів і купання людей на таких відстаннях від місця вибуху:

при масі заряду до 50 кг - 500 м;

при масі заряду більше 50 кг - 1000 м.

19. Методика проведення штучного дихання і непрямого масажу серцевого м’яза

1. Водолазам у термінальному стані необхідне екстрене комплексне та диференційне лікування. Допомога хворим і постраждалим у передагональній та агональній стадіях має характер не реанімаційної, а інтенсивної терапії, зміст її визначається особливостями захворювання або травми, їх ускладненнями. Допомога включає заходи патогенетичної і симптоматичної терапії, що має за мету поліпшення кровообігу, забезпечення адекватного газообміну та усунення інших розладів, що загрожують життю хворого.

2. Розрізняють три стадії лікування хворих, у яких розвинувся термінальний стан - елементарна підтримка життя, подальша підтримка життя і тривала підтримка життя.

Перша стадія - елементарна підтримка життя - полягає у забезпеченні екстреної оксигенації крові і циркуляції її в судинах.

Друга стадія - подальша підтримка життя - має за мету відновлення самостійного кровообігу, стабілізацію його і дихання, забезпечення транспорту кисню до тканин, що здійснюється шляхом застосування медикаментозних засобів, інфузійної терапії і дефібриляції за допомогою електродефібрилятора. У цьому періоді для уточнення діагнозу використовують електрокардіографію.

Третя стадія - тривала підтримка життя - здійснюється шляхом забезпечення післяреанімаційної терапії. Ця стадія передбачає оцінку стану, тобто визначення причини смерті і можливості оживлення хворого, відновлення діяльності головного мозку та здійснення інтенсивної терапії. Остання має за мету корекцію недостатності інших органів, що також сприяє відновленню функції мозку. Заходи третьої стадії продовжують до відновлення свідомості хворого або до констатації біологічної смерті, в особливих випадках - до встановлення смерті головного мозку.

[ image ]

Схема реанімаційних заходів:

а - анатомічне місце натискання на грудину;

б - допомога постраждалому удвох;

в - допомога постраждалому однією особою .

3. У разі клінічної смерті реанімаційні заходи носять стандартний характер незалежно від причини смерті. Успішна реанімація можлива лише у випадках, коли причина термінального стану може бути усунена. До таких випадків належить термінальний стан, спричинений асфіксією, крововтратою, електротравмою, утопленням, рефлекторною зупинкою серця, порушенням ритму серцевих скорочень тощо.

Проте в разі виникнення термінального стану (особливо клінічної смерті) часто неможливо відразу встановити, усунено його причину, чи ні. У таких випадках можливість оживлення з’ясовують у процесі проведення реанімації, яку починають негайно після прибуття на місце події.

4. Заходи першої і другої стадій оживлення мають бути послідовними, активними і швидкими, щоб отримати позитивний ефект у можливо короткий строк. Кровообіг, що забезпечується непрямим (закритим) масажем серця, становить 6 - 30 % від належного.

Під час проведення реанімації необхідно дотримуватися таких правил:

за можливості усунути причину, що спричинила смерть, проте не гаяти часу на тривалу пальпацію пульсу, вислуховування тонів серця, якщо є сумнів у їх наявності, оскільки це неодмінно призводить до нераціонального витрачання вкрай обмеженого часу, відпущеного на реанімацію;

не намагатися реанімувати методами, щодо яких є сумнів у їх успішності (підшкірне, внутрішньом’язове і навіть внутрішньовенне введення лікарських засобів), якщо в останньому випадку не проводиться масаж серця;

не втрачати самовладання і діяти планомірно.

Послідовність реанімаційних заходів першої черги є такою:

забезпечення прохідності дихальних шляхів;

підтримання дихання методом «з рота в рот», «з рота в ніс», за допомогою дихальної трубки, ручного апарата штучної вентиляції легенів (далі - ШВЛ) або іншими способами;

підтримання циркуляції крові шляхом непрямого масажу серця.

Відновлення і підтримку прохідності дихальних шляхів досягають шляхом укладання хворого на спину і виконання так званого потрійного прийому, що включає закидання голови, висовування нижньої щелепи вперед і розкриття рота. Цей прийом забезпечує зсування передньої групи м’язів шиї і кореня язика наперед, що відновлює прохідність глотки. Полегшує підтримку прохідності дихальних шляхів підкладення невеликого валика під спину хворого на рівні лопаток.

Масаж серця у звичайних умовах слід починати негайно (схема реанімаційних заходів). Під час проведення непрямого масажу серця хворого слід укласти на спину на твердій поверхні (земля, підлога, каталка, щит, спеціальна підкладка на ліжку). Особа, що надає допомогу, знаходиться з будь-якого боку від постраждалого і кладе кисть долонною поверхнею на нижню третину грудини на ширину 2 - 3 пальців вище основи мечоподібного відростка так, щоб ширина всієї кисті відповідала поздовжній осі грудини. Долоню другої руки накладають на тил першої, щоб підсилити тиск. Натискання на грудину проводять долонною поверхнею кисті, причому пальці не повинні торкатися поверхні грудей. Тиск на грудину здійснюють поштовхом чітко вертикально випрямленими в ліктьових суглобах руками, головним чином за рахунок ваги тіла того, хто надає допомогу. При цьому роблять 60 - 80 поштовхів за хвилину із зусиллям 30 - 40 кг, щоб у дорослого грудина зміщувалася у бік хребта на 4 - 5 см, після чого швидко припиняють тиск, не відриваючи рук від грудини. Під час натискання на грудину серце здавлюється між нею і хребтом, а кров з його камер надходить у судини великого і малого кола кровообігу. У період припинення натискання кров пасивно заповнює камери серця. У підтримці кровообігу під час непрямого масажу основне значення має не безпосереднє стискання серця, а коливання внутрішньогрудинного тиску.

Щоб уникнути переломів ребер не можна зміщувати руки з грудини і натискати на ребра. Зміщення рук під час масажу нижче або вище рекомендованої точки небезпечне щодо виникнення перелому грудини.

Успіх реанімації залежить не тільки від вчасного її початку, але й від чіткої скоординованості дій осіб, що надають допомогу. Якщо на місці події є одна особа, що може надати допомогу, вона послідовно виконує дії, чергуючи 2 вдихи з 30 поштовхами масажу серця. У випадках, коли тих, що надають допомогу, двоє, один з них виконує роль старшого і координує дії іншого. При цьому один забезпечує прохідність дихальних шляхів і ШВЛ, а також контролює ефективність масажу серця. Інший здійснює масаж серця, роблячи 30 поштовхів на грудину на два вдихання повітря. При цьому слід забезпечити узгодженість - поштовх під час масажу серця проводиться відразу після закінчення чергового вдихання повітря при ШВЛ, а вдування починається відразу після закінчення 30 натискання на грудину під час масажу серця. Під час вдихання масаж серця припиняють. У зв’язку з тим, що масаж серця і ШВЛ методом «з рота в рот», «з рота в ніс» є виснажливим для тих, хто надає допомогу, залежно від самопочуття вони повинні періодично мінятися місцями.

Про ефективність масажу серця і ШВЛ у процесі реанімації свідчать такі ознаки:

артеріальний тиск не нижче 70 мм рт. ст. або виразна пульсація магістральних артерій;

звуження зіниць і відновлення очних рефлексів;

нормалізація забарвлення шкірних покривів;

відновлення самостійного дихання;

відновлення свідомості після своєчасної реанімації.

За потреби масаж серця і ШВЛ продовжують безперервно під час транспортування хворого до лікувальної установи.

Почавши реанімацію, потрібно обов’язково зупинити зовнішню кровотечу (якщо вона виникла) будь-яким доступним способом (кровоспинний джгут, пальцеве притискання судини, туга пов’язка). Під час реанімації для збільшення притоку венозної крові до серця і поліпшення мозкового кровотоку (особливо в разі крововтрат) доцільно підняти ноги або взагалі надати хворому положення з опущеною головою.

Після досягнення ефективної циркуляції окисленої крові в судинах можна встановити причину розвитку клінічної смерті і приступити до заходів другої стадії реанімації. При цьому масаж серця і ШВЛ не припиняють. ЕКГ у цей період дає змогу диференціювати фібриляцію шлуночків і шлуночкову тахікардію, гіпосистолію (електромеханічна дисоціація, безпульсова електромеханічна активність міокарду) і асистолію. Фібриляція шлуночків у разі виникнення спочатку має великохвильовий характер, але в міру розвитку гіпоксії і виснаження енергетичних резервів переходить у дрібнохвильову, потім - в асистолію.

Фібриляція шлуночків рідко припиняється під впливом масажу серця і ШВЛ, ще рідше - зникає самостійно. Найефективніше її усуває електродефібриляція постійним струмом. Це саме стосується і шлуночкової пароксизмальної тахікардії. Зазначені медичні дії можуть проводитися тільки лікарем-фахівцем лікувальної установи.

Додаток 32

до Інструкції з організації

водолазних спусків та робіт

у Національній гвардії України

(пункт 7 глави 2 розділу IV)

ТАБЛИЦІ

режимів декомпресії водолазів після спусків на малі і середні глибини та правила їх застосування

Додаток 33

до Інструкції з організації

водолазних спусків та робіт

у Національній гвардії України

(пункт 11 глави 2 розділу IV)

ОПИС

водолазної аптечки

№ з/п

Найменування предметів, одиниці виміру

Кількість

Призначення та спосіб використання

Амідопірин 0,25, анальгін 0,25, кофеїн-бензонат натрію 0,1 (10 табл. в уп.)

При головних болях, по 1 таблетці на день

Белалгін в таблетках № 10, уп.

При болях у животі, по 1 таблетці три рази на день

Вазелін борний (30 г у тубі)

Для змащування шкіри при натираннях

Борна кислота (10 г у пакеті)

Розчинити в 0,5 л води. Для змивання лужних розчинів

Аерозоль «ПАНТЕНОЛ» (фл.), г

100

При опіках шкіри змащувати уражену поверхню

Настойка валеріани (фл.), мл

При нервовому збудженні, 10 - 20 крапель внутрішньо, запиваючи водою

Натрію гідрокарбонат (фл.), г

При печії, 1 - 2 таблетки за прийом, запиваючи водою

Розчин аміаку 10 % (1 мл в амп.)

При непритомному стані дати понюхати, зламавши кінчик ампули

Розчин йоду спиртовий 5 % (1 мл в амп.)

При пораненнях змащувати шкіру навколо рани, зламавши кінчик ампули

Нафтизин 0,1 % (10 мл у фл.)

Закрапувати в ніс при нежитю

Бинт марлевий 14 × 7 см стерильний, шт.

Для накладення пов’язок

Бинт марлевий 10 × 5 см стерильний, шт.

Для накладення пов’язок

Вата гігроскопічна стерильна (50 г у пачці)

Для накладення пов’язок

Вата компресна, г

100

Для накладення шин

Косинка медична перев’язувальна, шт.

Для фіксації пошкодженої кінцівки

Індивідуальний пакет перев’язувальний (ІПП), шт.

Для накладення пов’язок

Пов’язка медична мала стерильна, шт.

Для накладення пов’язок при опіках і пораненнях

Серветки стерильні 14 × 16см (40 шт. у пачці)

Для обтирання шкіри навколо ран і опіків

Повітровід «рот у рот», шт.

Для проведення штучного дихання

Джгут кровоспинний гумовий, шт.

Для зупинки кровотечі

Ножиці загальнохірургічні тупокінцеві прямі, завдовжки 14 см, шт.

Для розрізання одягу і перев’язувального матеріалу

Роторозширювач з кремальєрою великий, шт.

Для примусового розкриття рота хворого, що знаходиться в непритомному стані

Стаканчик для прийому ліків, шт.

Для запивання ліків водою

Термометр медичний максимальний, шт.

Для вимірювання температури тіла

Шина дротяна, довжина 120 см, шт.

Для фіксації кінцівок при переломах і вивихах

Язикотримач, шт.

Для утримання язика непритомного хворого

Ліхтарик електричний, шт.

Для освітлення під час надання допомоги

Ящик-валіза спеціальна, шт.

Опис та інструкція з використання аптечки, шт.

Про затвердження Інструкції з організації водолазних спусків та робіт у Національній гвардії України — частина 3