Закону України "Про селянське (фермерське) господарство" не поділяє термін "оподаткування" на прямі та непрямі податки.
6. Статтею 47 Статуту Ощадбанку України передбачено, що "управління і відділення Банку користуються правами юридичної особи від імені "Банку".
Посилаючись на цю статтю Статуту, обласні управління Ощадбанку України вважають себе юридичними особами і тому звертаються до арбітражних судів з позовними заявами.
У зв'язку з цим Вищий Арбітражний Суд України дав таке роз'яснення.
Відповідно до статті 39 Закону України "Про банки і банківську діяльність" ( 872-12 ) юридичною особою є Ощадний банк, як цілісна система, а не його установи (управління або відділення), які відкриті для здійснення діяльності Банку і діють від його імені (статті 16 та 47 Статуту Ощадного Банку України).
Зазначені управління або відділення не можуть бути юридичними особами ще й тому, що не мають усіх ознак юридичної особи, передбачених статтею 23 Цивільного кодексу України ( 1540-06 ).
Таким чином, п.47 Статуту Ощадбанку України не відповідає законодавству, а тому згідно зі статтею 21 Арбітражного процесуального Кодексу України ( 1798-12 ) стороною в арбітражному процесі має бути Ощадний банк, а не його управління чи відділення.
Керівництво Ощадного Банку України не позбавлено права доручити працівникам своїх місцевих управлінь (відділень) бути представником Ощадного Банку у засіданні арбітражного суду. Повноваження цієї особи підтверджується довіреністю від імені Ощадного Банку України (стаття 28 АПК ( 1798-12 ).
7. У практиці вирішення спорів виникло питання про підвідомчість арбітражним судам справ, пов'язаних з оскарженням постанов Митних органів України про накладення адміністративних стягнень.
Вищий Арбітражний Суд України роз'яснив, що відповідно до ст.103 Митного кодексу України ( 1970-12 ) адміністративні стягнення за порушення митних правил юридичною особою (підприємством, організацією тощо) накладається не на підприємство, а на його службових осіб, тому і оскаржувати постанову митного органу вправі службова особа, а не підприємство. Отже, спори, що виникають внаслідок накладення адміністративного стягнення, арбітражному суду непідвідомчі.
Щодо захисту прав підприємств і організацій від неправомірних дій митних органів та їх службових осіб, то з цього питання слід керуватись статтями 150 і 152 Митного кодексу України ( 1970-12 ).
8. Декретом Кабінету Міністрів України від 30.04.93 "Про внесення змін і доповнень до деяких декретів Кабінету Міністрів України про податки" ( 43-93 ) статтю 4 Декрету Кабінету Міністрів України від 21.01.93 N 7-93 "Про державне мито" доповнено пунктом 35, згідно з яким від сплати державного мита звільнені державні органи приватизації за позовами, з якими вони звертаються до суду і арбітражного суду, по всіх справах, пов'язаних з захистом майнових інтересів держави.
У зв'язку з тим, що державні органи приватизації можуть виступати в арбітражному процесі як позивачі або відповідачі у спорах різних категорій (наприклад, пов'язаних із відшкодуванням заподіяної шкоди або збитків і т.інш.), названі органи звільняються від сплати мита в усіх справах, пов'язаних із здійсненням ними функцій, передбачених законодавством про приватизацію майна та про оренду державного майна. У решті випадків орган приватизації повинен сплачувати мито на загальних підставах. ( Абзац другий пункту в редакції Листа Вищого арбітражного суду N 01-8/414 ( v_414800-99 ) від 03.09.99 )
9. До Вищого Арбітражного Суду України надходять запити від господарюючих суб'єктів держав-учасниць СНД щодо порядку списання з підприємств України сум за визнаними претензіями.
Вищий Арбітражний Суд України роз'яснив, що оскільки між державами-учасницями СНД відсутня угода про безспірне списання сум за визнаними претензіями, а законодавство однієї держави не може механічно поширюватись на взаємовідносини з господарюючим суб'єктом іншої держави, при необгрунтованому ухиленні боржника від перерахування заборгованості, в т.ч. і за визнаною претензією, кредитор вправі звернутись до арбітражного суду з відповідним позовом.
10. ( Пункт відкликано на підставі Листа Вищого арбітражного суду N 01-8/543 ( v_543800-99 ) від 16.11.99 ) У зв'язку з запитаннями щодо стягнення пені за прострочку виконання грошових зобов'язань Вищий Арбітражний Суд України роз'яснив таке.
Постановою Президії Верховної Ради України від 21 серпня 1992 року відповідальність платника в розмірі 0,5 процента від суми простроченого платежу встановлена за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань. Відповідно до статті 178 Цивільного кодексу України ( 1540-06 ) пеня, як один з видів неустойки, є засобом забезпечення належного виконання зобов'язання. Таким чином, зазначена пеня підлягає стягненню тільки за умови наявності між сторонами зобов'язання, тобто договору.
Якщо договором не встановлені форма і порядок розрахунків за поставлену продукцію, виконані роботи або надані послуги, то у цьому випадку для вирішення питання про належне чи неналежне виконання зобов'язання платника щодо їх оплати слід керуватись статтею 165 Цивільного кодексу України ( 1540-06 ). Керуючись цією нормою кодексу, платник повинен оплатити продукцію (виконані роботи, надані послуги) в семиденний строк з дня пред'явлення вимоги кредитором, зокрема, шляхом надіслання платнику платіжної вимоги-доручення. У разі невиконання цієї вимоги у семиденний строк, починаючи з восьмого дня, платник має сплачувати пеню за прострочку платежу.
Моментом виконання грошового зобов'язання є дата списання коштів з рахунку платника.
Одночасно слід мати на увазі, що статтею 3 Угоди держав-учасниць СНД (крім Туркменістану та Республіки Киргизстан) від 15.05.92 "Про заходи по забезпеченню поліпшення розрахунків між господарськими організаціями держав-учасниць Співдружності Незалежних Держав" за несвоєчасне здійснення розрахунків за поставлені товари та надані послуги встановлена пеня в розмірі не менше 0,2 процента за кожний день прострочки платежу.