вказаного закону ( 161-14 ) передбачає, що після закінчення строку, на який було укладено договір оренди землі, орендар, який належно виконував обов'язки відповідно до умов договору, має за інших рівних умов переважне право на поновлення договору. У разі поновлення договору оренди землі на новий строк його умови можуть бути змінені за згодою сторін. У разі, якщо орендар продовжує користуватися земельною ділянкою після закінчення строку договору оренди, то за відсутності письмових заперечень орендодавця протягом одного місяця після закінчення строку договору, він підлягає поновленню на той самий строк і на тих самих умовах, які були передбачені договором. Письмове заперечення здійснюється листом-повідомленням.
Тобто цією нормою не передбачений порядок автоматичного поновлення договору оренди земельної ділянки в разі відсутності заперечень з боку сторін, а лише визначено, що в цьому разі договір підлягає поновленню.
Разом з тим, відповідно до пункту тридцять четвертого статті 26, пункту другого статті 77 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" ( 280/97-ВР ) питання регулювання земельних відносин (у тому числі надання земельної ділянки в оренду та поновлення договору оренди земельної ділянки) вирішується на пленарному засіданні ради - сесії, а спори про поновлення порушених прав юридичних і фізичних осіб, що виникають в результаті рішень, дій чи бездіяльності органів або посадових осіб місцевого самоврядування, вирішуються в судовому порядку.
Таким чином, законодавством передбачено, що способом волевиявлення ради, яка здійснює право власності від імені відповідної територіальної громади, щодо регулювання земельних відносин є прийняття рішення сесії.
Як вбачається з рішення та постанови у справі, суди не встановили обставин прийняття міською радою рішення про поновлення договору оренди спірної земельної ділянки.
Навпаки, суд першої інстанції встановив, що листом від 24.11.2005 Управління архітектури та містобудування у відповідь на запит заступника міського голови повідомило про недоцільність продовження терміну дії договору оренди для експлуатації квіткового ринку та квіткового магазину Підприємства у зв'язку із запланованим розширенням дороги. З посиланням на даний висновок міське управління земельних ресурсів повідомило позивача про недоцільність продовження терміну дії договору оренди та запропонувало звільнити земельну ділянку до початку робіт з реконструкції дороги. Неприйняття радою відповідного рішення щодо поновлення або відмову в поновленні спірного договору протягом встановленого строку позивачем не оскаржено.
Зважаючи на те, що необхідною умовою укладення та поновлення договору оренди земельної ділянки, яка перебуває у державній або комунальній власності, є наявність відповідного рішення органу місцевого самоврядування, зобов'язання цього органу укласти або поновити договір оренди земельної ділянки за відсутності такого рішення є порушенням його виключного, передбаченого Конституцією України ( 254к/96-ВР ), права на здійснення права власності від імені Українського народу та управління землями, яке підлягає захисту.
Порушені права землекористувачів підлягають захисту способами, передбаченими статтею 152 Земельного кодексу України ( 2768-14 ), з обов'язковим дотриманням норм чинного законодавства. Згідно вказаної статті захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється, зокрема, шляхом визнання прав, визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування, а також застосування інших, передбачених законом, способів, у тому числі шляхом поновлення порушених прав юридичних і фізичних осіб, що виникають в результаті рішень, дій чи бездіяльності органів або посадових осіб місцевого самоврядування, в судовому порядку, що передбачено пунктом другим статті 77 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" ( 280/97-ВР ).
Господарські суди першої та апеляційної інстанцій, задовольняючи позов Підприємства, дійшли висновку про те, що спірний договір оренди земельної ділянки вважається продовженим. З таким висновком судів не можна погодитись, оскільки він ґрунтується на довільному трактуванні частини третьої статті 33 Закону України "Про оренду землі" ( 161-14 ), яка не передбачає автоматичного поновлення договору оренди земельної ділянки в разі відсутності заперечень з боку сторін, а також не передбачає зміну відповідного рішення ради, яке є підставою для надання в оренду земельної ділянки, щодо встановлених в ньому строків оренди.
Разом з тим, встановивши, що згідно з вказаним договором строк оренди визначено - 5 років з моменту прийняття міською радою рішення від 14.09.1999 N 202-XXIII, але не пізніше початку реконструкції дороги і проспекту, господарські суди першої та апеляційної інстанцій належним чином на підставі відповідних доказів не дослідили обставини щодо початку вказаної реконструкції.
Крім того, міською радою заявлено у даній справі зустрічний позов про зобов'язання позивача звільнити спірну земельну ділянку та не перешкоджати міській раді володіти, користуватися, розпоряджатися цією земельною ділянкою шляхом знесення нежитлової будівлі за власні кошти.
Як встановлено господарським судом першої інстанції, на спірній земельній ділянці розташована нежитлова будівля позивача, право власності на яку зареєстровано у встановленому порядку Комунальним підприємством міське бюро технічної інвентаризації та реєстрації об'єктів нерухомості 20.03.2003, а Виконавчим комітетом міської ради видано позивачу Свідоцтво про право власності на об'єкт нерухомого майна від 20.01.2003.
Тобто суд першої інстанції встановив обставини, які свідчать про розташування на спірній земельній ділянці належного позивачу об'єкту нерухомого майна, тобто об'єкту, переміщення якого є неможливим без його знецінення та зміни його цільового призначення (стаття 181 Цивільного кодексу України ( 435-15 ). Міська рада заявила вимоги про знесення цього об'єкту.
В силу вимог частини четвертої статті 13 Конституції України ( 254к/96-ВР ) держава забезпечує захист прав усіх суб'єктів права власності і господарювання, соціальну спрямованість економіки. Усі суб'єкти права власності рівні перед законом.
Відповідно до статті 41 Конституції України ( 254к/96-ВР ) кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Громадяни для задоволення своїх потреб можуть користуватися об'єктами права державної та комунальної власності відповідно до закону. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Примусове відчуження об'єктів права приватної власності може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності, на підставі і в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього і повного відшкодування їх вартості. Примусове відчуження таких об'єктів з наступним повним відшкодуванням їх вартості допускається лише в умовах воєнного чи надзвичайного стану. Конфіскація майна може бути застосована виключно за рішенням суду у випадках, обсязі та порядку, встановлених законом.