Цивільного кодексу України ( 435-15 ) також передбачає, що право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом. Примусове відчуження об'єктів права власності може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності на підставі і в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього та повного відшкодування їх вартості, крім випадків, встановлених частиною другою статті 353 цього Кодексу. Аналогічні положення містяться у статтях 2, 48, 55 Закону України "Про власність" ( 697-12 ).
З аналізу вказаних норм вбачається, що ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності, окрім випадків примусового відчуження об'єктів власності з мотивів суспільної необхідності на підставі і в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього та повного відшкодування їх вартості.
Як вбачається з матеріалів справи, вимоги міської ради про знесення спірної нежитлової будівлі мотивовані лише закінченням дії договору оренди земельної ділянки, на якій ця будівля розташована. Обставини наявності передбачених законом підстав для примусового відчуження цього об'єкту з мотивів суспільної необхідності та дотримання порядку такого відчуження з попереднім та повним відшкодуванням його вартості міською радою не доводились.
За таких обставин суд першої інстанції дійшов висновку, що вимоги про знесення належної позивачу будівлі не відповідають приписам Конституції України ( 254к/96-ВР ), Цивільного кодексу України ( 435-15 ) та Закону України "Про власність" ( 697-12 ). У резолютивній частині рішення з приводу вимог міської ради зазначено таке: "У задоволенні зустрічного позову про зобов'язання звільнити земельну ділянку міській раді відмовити повністю". Проте з мотивувальної частини рішення вбачається, що вимоги зустрічного позову не були належним чином розглянуті в повному обсязі з огляду на таке.
Як встановлено судами першої та апеляційної інстанцій, згідно з рішенням міської ради від 14.09.1999 N 202-XXIII та укладеним на його підставі договором від 18.08.2000 позивачу надавалась в оренду земельна ділянка площею 0,0388 га, у тому числі: земельні ділянки площею 199 кв. м та 189 кв. м.
Зважаючи на встановлені статтею 111-7 Господарського процесуального кодексу України ( 1798-12 ) межі перегляду справи в касаційній інстанції, судова колегія не може дати правову оцінку вказаним обставинам щодо того, чи співпадає розмір земельної ділянки, що надавалась позивачу в оренду, з розміром земельної ділянки, на якій розташована належна позивачу будівля та яка необхідна для її обслуговування, оскільки такі обставини не отримали правової оцінки судами першої та апеляційної інстанцій.
Проте вказані обставини мають суттєве значення для вирішення зустрічного позову стосовно можливості застосування вимог статті 34 Закону України "Про оренду землі" ( 161-14 ). Тобто судами всупереч вимогам статей 4-3, 4-7 43 Господарського процесуального кодексу України ( 1798-12 ) не було встановлено усі суттєві обставини у справі.
Крім того, в судовому засіданні касаційної інстанції представник міської ради послався на відсутність у позивача права власності на майно, розташоване на спірній земельній ділянці, зокрема, скасування реєстрації права власності та відповідного свідоцтва про право власності. Зважаючи на положення статті 111-7 Господарського процесуального кодексу України ( 1798-12 ), касаційна інстанція не може дати правову оцінку цим обставинам.
Також слід зазначити, що суди, розглядаючи справу, не надали правової оцінки вимогам первісного та зустрічного позову, зважаючи на ті обставини, що спірна земельна ділянка надавалась позивачу в оренду для експлуатації ринку. Тобто суди не встановили, чи відповідає розташований на спірній земельній ділянці об'єкт поняттю "ринок", яке має особливе правове регулювання.
Зважаючи на викладене, судова колегія дійшла висновку про скасування рішення та постанови у справі як таких, що не відповідають нормам процесуального та матеріального права; відмову в задоволенні первісного позову та направлення справи до суду першої інстанції для здійснення нового розгляду в частині вимог зустрічного позову з встановленням на підставі відповідних доказів усіх суттєвих обставин та застосуванням норм законодавства, що регулюють спірні правовідносини.
Заступник Голови Вищого господарського суду України А.Осетинський