Конституції України містить загальне правило, виняток і „виняток з винятку“, і розуміння їх відносин є ключем до правильного застосування її норм.
Частина перша статті 64 Основного Закону України встановлює загальне правило: конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України. Це не є абсолютною забороною будь-яких обмежень - це є умовою їхньої допустимості: обмеження можливе лише тоді, коли сама Конституція України це передбачає.
Перше речення частини другої статті 64 Конституції України є надзвичайним винятком із загального правила: в умовах воєнного або надзвичайного стану можуть встановлюватися окремі обмеження прав і свобод із зазначенням строків дії цих обмежень. Цей припис є спеціальним конституційним дозволом, який допускає тимчасове обмеження окремих конституційних прав і свобод навіть у тих випадках, коли Конституція України не передбачає можливості їх обмеження за звичайних умов. Водночас реалізація цього дозволу обумовлена двома конституційними вимогами: по-перше, обмеження мають бути „окремими “ , а по-друге, вони повинні мати чітко визначений строк дії.
Друге речення частини другої статті 64 Конституції України є „винятком з винятку “ , який встановлює абсолютну конституційну заборону обмеження наведених прав і свобод за жодних умов воєнного або надзвичайного стану. До цього переліку прямо віднесено низку статей Основного Закону України: статтю 24 (рівність), статтю 28 (гідність), статтю 29 (свобода та особиста недоторканність), статтю 55 (право на судовий захист), статтю 62 (презумпція невинуватості) та інші.
3.2. Нормативна функція другого речення частини другої статті 64 Конституції України
Ключовим для правильного розуміння другого речення частини другої статті 64 Конституції України є те, яку саме нормативну функцію воно виконує. Відповідь випливає із самого тексту і конструкції норми: вона виводить наведені права з-під дії дозволу, встановленого першим реченням частини другої статті 64 Конституції України, - повністю і безумовно. Це є забороною самого предмета регулювання: законодавець позбавлений можливості посилатися на умови воєнного стану як на підставу для будь-якого - прямого чи опосередкованого - обмеження прав, зазначених у другому реченні частини другої статті 64 Конституції України. Саме тому цей бар’єр є пороговим: він передує будь-якому зважуванню мети і засобу і унеможливлює його.
Припис частини восьмої статті 176 Кодексу мав діяти „під час дії воєнного стану“. Він запроваджував режим, несумісний з вимогою вмотивованого судового рішення, яку містить стаття 29 Конституції України, і тим самим обмежував право, гарантоване цією статтею Основного Закону України. За другим реченням частини другої статті 64 Конституції України, право, гарантоване її статтею 29, не може бути обмежено в умовах воєнного стану. Із поєднання цих трьох елементів - „під час воєнного стану“, „обмеження права за статтею 29 Конституції України“, „стаття 29 Конституції України не може бути обмежена“ - випливає єдиний можливий висновок: оспорюваний припис Кодексу є неконституційним вже з цієї самостійної підстави. Держава може мати найвагоміші підстави на користь оспорюваного припису Кодексу, ґрунтовані на умовах воєнного стану (потреба дисципліни, оперативної ефективності, захист обороноздатності), але вони все одно не мають значення, оскільки Конституція України вирішила це питання наперед і остаточно.
4. Висновки
Ця окрема думка виходить із переконання, що конституційне правосуддя виконує дві нерозривно пов’язані функції: вирішення конкретної справи і формування доктрини, на яку можуть покладатися законодавець, суди і суспільство. Рішення виконало обидві функції. Ця думка прагне заповнити те, що залишилося in limbo між його буквою і його духом.
Викладене дає можливість сформулювати чотири висновки.
Перший. Вимога „вмотивованого рішення суду“ у частині другій статті 29 Конституції України є матеріальною конституційною вимогою. Вона є нездійсненною там, де законодавець виключив реальний вибір між запобіжними заходами. Безальтернативність у питаннях особистої свободи є несумісною зі статтею 29 Конституції України за своєю природою - незалежно від тяжкості злочину, статусу суб’єкта чи легітимності мети законодавця.
Другий. Стаття 24 Конституції України містить три самостійних нормативних режими з відмінними логіками застосування: принцип рівноправності, право на рівність перед законом і заборону дискримінації як lex specialis . Послідовна конституційна доктрина вимагає їх чіткого розмежування. У цій справі застосування будь-якого із зазначених режимів веде до того самого висновку про неконституційність. Однак аналіз за частиною другою статті 24 Конституції України виявляє додатковий вимір: статус військовослужбовця в умовах загальної мобілізації набуває ознак аналогічної ознаки через вимушений характер його набуття, а оспорюваний припис Кодексу закріплював щодо нього нормативний стереотип - загальне судження про категорію осіб, що замінює індивідуальну оцінку і перетворює статус на автоматичну підставу для найсуворішого процесуального наслідку. Саме в протидії закріпленню таких стереотипів полягає глибинна мета частини другої статті 24 Конституції України.
Третій. Оспорюваний припис Кодексу порушив конституційний ковенант між державою і військовослужбовцем, що випливає із системного прочитання статей 17, 28 і 65 Конституції України. Цей ковенант є асиметричним, але взаємним: військовослужбовець приймає особливі обов’язки і допустимі обмеження прав, що безпосередньо випливають із вимог військової служби; держава натомість несе підвищений обов’язок поваги, захисту і справедливого ставлення. Кримінально-процесуальні гарантії не пов’язані з оперативними вимогами військової служби і не можуть бути обмежені з посиланням на військовий статус. Держава, яка вимагає готовності до самопожертви, не може одночасно використовувати конституційну роль особи як підставу для применшення її прав. Obiter dictum Рішення про довіру громадян до держави формулює конституційний принцип: без цієї довіри конституційна архітектура оборони позбавляється свого засадничого підґрунтя.
Четвертий. Друге речення частини другої статті 64 Конституції України повністю і безумовно виводить право, гарантоване її статтею 29, з-під дії конституційного дозволу на обмеження прав в умовах воєнного стану. Це є пороговим конституційним бар’єром, що передує будь-якій оцінці домірності і не залежить від неї.
Велике питання цієї справи - чи може держава в екстремальних умовах жертвувати цінностями „Великого трикутника“ - отримало в Рішенні правильну відповідь: ні. Ця думка прагне пояснити, чому ця відповідь є не лише правильною, а й неминучою: вона закладена в самій конституційній архітектурі - у тексті статті 29 Конституції України, у структурі її статті 24, у природі конституційного ковенанту між державою і тими, хто її захищає, і в категоричному приписі частини другої статті 64 Основного Закону України. Конституція України не залишала законодавцеві вибору - і Суд правильно це констатував. Завдання цієї думки полягало в тому, щоб показати, наскільки глибоко і з якої кількості незалежних конституційних точок зору цей висновок є обґрунтованим.
Свободу, гідність і рівність не можна принести в жертву заради перемоги, бо вони і є тим, заради чого ведеться кожна справедлива війна.
Суддя
Конституційного Суду України
Олександр ВОДЯННІКОВ