1. Кожна людина має право на свободу думки, совісті і релігії; це право включає свободу змінювати свою релігію або свої переконання, а також свободу сповідувати свою релігію або переконання як одноособова, так і разом з іншими, прилюдно чи приватна, в богослужінні, ученні, виконанні релігійних і ритуальних обрядів.
2. Свобода сповідувати релігію або переконання підлягає лише таким обмеженням, які встановлені законом і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах громадської безпеки, для охорони громадського порядку, здоров'я і моралі або для захисту прав і свобод інших людей.
Свобода - це можливість людини діяти згідно із своїми інтересами і цілями на основі пізнання об'єктивної необхідності.
Лише в небагатьох випадках контролюючі органи Конвенції ( 995_004 ) доходили висновку, що на ту чи іншу практику чи сповідання поглядів поширюється достатньо обмежена сфера дій положень пункту 1 статті 9 ( 995_004 ).
Комісія і Суд рідко розглядають питання про характер і зміст термінів "совість" та "переконання" відповідно до статті 9 ( 995_004 ). Вони жодного разу не розглядали питання про будь-які відмінності між цими двома термінами, але, як правило, погоджувалися з твердженням окремих заявників про те, що певна ідея або інтелектуальна позиція може входити до понятійного кола цих термінів.
Розглянувши справу "Бускаріні та інші проти Сан-Марино" від 18 лютого 1999 р. (Практика Європейського суду з прав людини. Рішення. Коментарі. - 1999. - N 2. - С. 68), Європейський суд одностайно постановив, що було допущено порушення статті 9 Конвенції ( 995_004 ).
Заявники скаржилися, що їх примушували скласти присягу на Біблії під загрозою позбавлення парламентських місць, що є порушенням їх права на свободу віросповідання та совісті, гарантованого статтею 9 Конвенції ( 995_004 ). Суд визнав, що така вимога є рівноцінна вимозі присягти на вірність певній релігії, а це не сумісно із статтею 9. Є суперечність і в тому, щоб вираження різних поглядів при здійсненні повноважень у парламенті залежало від попередньої відданості певному віросповіданню. Таке обмеження не може вважатися "необхідним у демократичному суспільстві".
Щодо справи "Серіф проти Греції" (рішення від 14 грудня 1999 // Практика Європейського суду з прав людини. Рішення. Коментарі. - 2000. - N 1. - С. 47), Європейський суд також постановив, що було порушено статтю 9 Конвенції ( 995_004 ).
У цій справі заявник стверджував, що було порушено його право на свободу віросповідання і виявлення поглядів. П. Серіфа було засуджено за те, що він узяв на себе виконання функцій проповідника "відомої релігії" і прилюдно носив одяг священика, не маючи на те права. Апеляційний і Верховний суди підтримали вирок.
Суд не вважає за необхідне виносити рішення щодо того, чи заявник був не єдиним, хто претендував стати релігійним проповідником місцевої мусульманської громади. Суд вважає, що втручання у право заявника "сповідувати свою релігію або переконання як одноособове, так і разом з іншими..." не було "необхідним у демократичному суспільстві для охорони громадського порядку" згідно з пунктом 2 статті 9 Конвенції ( 995_004 ).
Суд розглянув кілька справ, у яких оскаржувалося порушення свободи віросповідання, гарантоване статтею 9 ( 995_004 ), стосовно общини свідків Ієгови. Заявники були засуджені за відправлення релігійних обрядів та організацію зустрічей членів общини, не одержавши дозволу ні Міністерства освіти та релігійних справ, ні єпископа.
Щодо вимоги про отримання дозволу, Суд зауважив: "Як і заявники, Суд визнає, що держави мають право встановлювати, що рух або асоціація, переслідуючи свої релігійні цілі, провадить діяльність, яка є шкідливою для населення". Незважаючи на це, Суд нагадує, що "Свідки Ієгови" належать до організації, яка підпадає під поняття "відома релігія", як це передбачено законодавством Греції. З цією тезою погодився також Уряд Греції.
Суд далі зазначив: "Право на свободу релігії, як це гарантовано Конвенцією ( 995_004 ), включає будь-яке зловживання з боку держави у визначенні того, чи релігійне вірування та засоби їх виявлення є виправданими".
На думку Суду, у даній справі засудження заявників не було необхідним у "демократичному суспільстві". Крім того, Суд наголосив, що кримінальний суд як апеляційна інстанція мотивував своє рішення відсутністю дозволу єпископа та Міністерства освіти та релігійних справ (на момент прийняття рішення апеляційним судом заявники не отримали дозволу Міністерства освіти та релігійних справ щодо створення молитовні).
Не розглядаючи спеціально ознак "віросповідання" за змістом статті 9 ( 995_004 ), Комісія визначила дві категорії питань, що допомагають з'ясувати, які саме справи не підлягають захисту відповідно до положення статті 9 про свободу віросповідання. По-перше, Комісія зазначила, що держава не зобов'язана дозволяти певній релігійній секті визначати свій офіційний статус у правовій структурі на власний розсуд, оскільки члени секти можуть виявляти свої релігійні переконання і поза межами обраної структури. По-друге, Комісія визнала, що особа не може посилатися на положення про свободу релігії для виправдання дій, які відповідають практиці даної секти. Особа також не може оскаржувати загальну політику щодо державної церкви тому, що вона може вільно залишити цю церкву.
Комісія визнала, що положення статті 9 ( 995_004 ) вимагають від держави запровадження механізмів, які даватимуть особі можливість відійти від церкви, а також, що держава не має права покладати на особу зобов'язання підтримувати церкву фінансове шляхом сплати податків чи в інший спосіб.