Здійснення прав і свобод, викладених у цій Конвенції ( 995_004 ), гарантується без будь-якої дискримінації за ознакою статі, раси, кольору шкіри, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного або соціального походження, належності до національних меншин, майнового стану, народження або інших обставин.
Для точнішого тлумачення змісту зазначеної статті необхідно насамперед дати визначення поняття рівності за документами, які регулюють цивільні і політичні права. Поняття рівності означає, що закон застосовується правильно і послідовно до кожного члена суспільства окремо незалежно від його або її особистих якостей. Треба зазначити, що як внутрішнє, так і міжнародне право дає змогу проводити різницю між окремими особами або групами окремих осіб. Таким чином, постає важливе питання про те, які відмінності є припустимими, а які є забороненою дискримінацією.
Важливо відзначити, що у статті 14 ( 995_004 ) не йдеться про рівність перед законом або рівний захист законом. Натомість нею гарантується кожному, хто перебуває під юрисдикцією будь-якої держави-учасниці, здійснення прав і свобод, які захищаються Конвенцією. Отже, стаття 14 не зобов'язує держави гарантувати недискримінацію загалом, а закликає гарантувати недискримінацію шляхом забезпечення цих прав і свобод.
Основні ж дилеми, які виникли в практиці Європейського суду з прав людини, пов'язані з тим, що хоча додатковий характер статті 14 не дає підстав трактувати її як самостійну, вона, однак, має такий статус. Цей статус означає, що, якщо навіть жодне з матеріальних положень Конвенції ( 995_004 ) не було-порушене, може бути встановлено факт порушення заборони дискримінації у процесі застосування цього положення.
Ці питання були розглянуті Європейським судом у справі про мови в Бельгії. Група франкомовних батьків оскаржувала, що їхні діти не мали доступу до шкіл з викладанням предметів французькою мовою через те, що вони жили у передмісті Брюсселя. Проте таких обмежень до фламандської общини не встановлювалось. Виявивши порушення статті 2 Протоколу N 1 ( 995_004 ) (гарантія права на освіту), а також статті 14 ( 995_004 ), Суд сформулював ряд принципів:
"...Те, що ця гарантія не існує окремо в тому розумінні, що відповідно до статті 14 вона стосується лише "прав і свобод, викладених у цій Конвенції" ( 995_004 ), - захід, який сам по собі відповідає вимогам статті, що закріплює це право чи свободу" може, проте, порушувати цю статтю, якщо її розглядати у поєднанні із статтею 14, з тієї причини, що вона є дискримінаційною за своїм характером...";
"...У таких випадках наявним буде порушення гарантованого права або свободи, як воно викладається відповідною статтею, взятою у поєднанні із статтею 14 ( 995_004 ). При цьому остання стаття начебто є невід'ємною частиною кожної із статей, у яких визначено права і свободи. Стосовно цього ніяких відмінностей не повинно застосовуватися залежно від характеру цих прав і свобод або їх відносних зобов'язань, а також залежно від того, чи мається на увазі необхідна повага відповідного права вчинення позитивних дій чи просто бездіяльність".
Ці принципи були підтримані у справах, які розглядалися пізніше. Наприклад, у справі "Абдулазіз, Кабалес і Балкандалі проти Великобританії" (Abdulaziz, Cabales and Balkandali v the United Kingdom judgment of 28 May 1985, Series A, No. 94), яка стосувалася різного підходу до застосування імміграційних правил щодо одружених чоловіків і жінок, Суд установив порушення права на сімейне життя, яке гарантується статтею 8 ( 995_004 ), у поєднанні з дискримінацією за ознакою статі, забороненою статтею 14. Не встановивши порушення статті 8, Суд відзначив, що держави не зобов'язані поважати вибір сімейними парами місця проживання і у зв'язку з цим давати дозвіл на проживання подружжя, які не є громадянами країни. Однак, на думку Суду, Сполучене Королівство порушило статтю 14 у поєднанні із статтею 8, оскільки поняття дискримінації з огляду на статтю 14 включає в цілому випадки, коли до якої-небудь особи або групи осіб без достатнього обгрунтування ставляться менш толерантно, ніж до іншої групи, навіть якщо більш толерантне ставлення не вимагається за Конвенцією ( 995_004 ).
Таким чином, на підставі статті 14 ( 995_004 ) необхідно розглядати нерівність конкретного ставлення, а не порівняння різних варіантів, серед яких держава вибирає випадки обмеження здійснення певного матеріального права.
Отже, Суд вважає, що навіть у тих випадках, коли немає порушення одного з основних прав і свобод, гарантованих Конвенцією ( 995_004 ), може бути, однак, встановлено порушення одного з основних положень, які розглядаються у поєднанні із статтею 14, так званий принцип самостійності. Проте органи Конвенції не визнають цю самостійність у тих випадках, коли фактично встановлено наявність порушення запереченого основного права чи свободи. У ряді справ, за результатом розгляду яких було встановлене таке порушення, вони оголосили зайвим розглядати будь-яку скаргу про дискримінацію на підставі статті 14, таким чином надавши їй скоріше допоміжний, аніж додатковий статус. Суд виклав цю точку зору у справі "Ейрі проти Ірландії" (Airey v Ireland A 32 (1979), у якій матеріально незабезпеченні ірландській жінці було відмовлено у безплатній правовій допомозі, необхідній для подання заяви про винесення судом постанови щодо окремого проживання з її жорстоким чоловіком. Суд установив порушення її прав за статтею 6 (право на справедливий суд) і статті 8 ( 995_004 ) (право на повагу до сімейного життя), але відмовився розглянути її скаргу про дискримінацію, заявивши:
"Стаття 14 ( 995_004 ) не може існувати самостійно; вона є окремим елементом (недискримінацією) прав, які охороняються Конвенцією. Статті, які закріплюють ці права, можуть стати об'єктом самостійного порушення та/чи у поєднанні із статтею 14. Якщо Суд не встановлює окремого порушення однієї з цих статей, які були згадані як самостійно, так і у поєднанні із статтею 14, він повинен також розглянути справу з урахуванням останньої статті. З іншого боку, такого розгляду часто не вимагається, якщо Судом встановлене порушення першої статті, взятої окремо. Ситуація змінюється, якщо явно нерівне ставлення при здійсненні даного права є основним аспектом справи".
Необхідно зазначити, що досі ще не аналізувалися справи, в яких Суд розглядав скарги про порушення одного з основних положень і, не встановивши порушення, вирішив зайвим розглядати будь-яку скаргу про дискримінацію.
Суд установив, що не всі види різного ставлення при забезпеченні прав і свобод є забороненою дискримінацією відповідно до Конвенції ( 995_004 ). Так, у справі про мови в Бельгії Суд виклав свою схему для визначення факту наявності забороненої дискримінації:
a) встановлені факти свідчать про різне ставлення;
b) різниця є безцільною, тобто вона не може бути об'єктивно і розумно обгрунтована з урахуванням мети і наслідків заходу, що розглядається;
c) немає розумного співвідношення між засобами, які використовуються, і поставленою метою.
Додатково до трьох критеріїв, перерахованих у бельгійській мовній справі, Суд іноді розглядає питання про те, чи є становище заявника достатньою мірою аналогічним становищу осіб, які користуються кращим захистом оскаржуваного права.
У справі "Ван дер Мюсель проти Бельгії" (Van Der Mussele v Belgium judgment of 23 December 1983, Series A, No. 70) Суд не вбачав порушення, коли бельгійський уряд проводив різницю між юристами та іншими професійними групами, статус і функції яких були різними.
Частково непослідовність, яку проявляє Суд при розгляді аналогічних ситуацій, зумовлена тим, що часто він вирішує питання з урахуванням виправдальних аргументів, які висуваються державою.
Для прикладу можна назвати справу "Даджом проти Великобританії" (Dudgeon v the United Kingdom judgment of 22 October 1981, Series A, No. 45), коли Суд погодився із забороною британським урядом гомосексуальних стосунків між чоловіками, які не досягли 21 року, тоді як мінімальний вік для стосунків між лесбіянками та особами різної статі становив 17 років. Усі сторони у цій справі погодилися з тим, що захист молоді є законною метою. Суд також не прийняв до уваги скаргу заявника про дискримінацію і погодився з твердженням уряду про те, що його зацікавленість полягає у захисті "тих, хто є особливо вразливими з огляду на свій вік, фізичну або розумову слабкість, відсутність досвіду або перебуває в стані особливої фізичної, офіційної, економічної залежності". Ні уряд, ні Суд не вважали необхідним розглядати питання про те, чи застосовуються ці виправдальні аргументи головним чином або виключно до осіб чоловічої статі, які не досягли 21 року.
Крім того, Суд інколи утримується від розгляду можливих порушень статті 14 ( 995_004 ), якщо вже встановлено одне чи більше порушень прав, які гарантуються іншими статтями Конвенції. Так, у справі "Джонстон та інші проти Ірландії" (Johnston v Ireland A 112 (1986)) позашлюбна донька батьків заявила про те, що деякі ірландські закони порушували її права на сімейне життя, передбачені статтею 8, у поєднанні із статтею 14. Виявивши порушення за статтею 8, Суд постановив, що не існує необхідності розглядати це питання у поєднанні із статтею 14.
Таким чином, з огляду на прецеденту практику, порушенням статті 14 можна вважати:
1) упереджене ставлення до особи або групи окремих осіб за ознакою статі, раси, кольору шкіри, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного або соціального походження, належності до національних меншин, майнового стану, народження або інших обставин;
2) безцільне, необгрунтоване різне ставлення до окремої особи або групи окремих осіб.
ПЕРШИЙ ПРОТОКОЛ ДО КОНВЕНЦІЇ ( 995_004 )