1. Якщо під час процедури стягнення вимога та/або офіційний документ, що дозволяє примусове виконання, виданий у країні, де розташований орган-заявник, оскаржується заінтересованою стороною, остання повинна подати позов до компетентного органу країни, в якій розташований орган-заявник, відповідно до чинного законодавства такої країни. Орган-заявник зобов’язаний повідомити запитуваний орган про такий позов. Відповідна сторона також може повідомити запитуваний орган про оскарження.
2. Відразу після отримання запитуваним органом повідомлення, зазначеного у параграфі 1, від органу-заявника або від заінтересованої сторони, такий орган призупиняє процедуру примусового виконання до ухвалення компетентним органом рішення у справі.
2a. Без обмеження статті 13, якщо запитуваний орган вважає за необхідне, він може вжити заходів забезпечення для гарантування стягнення, якщо закони чи підзаконні нормативно-правові акти, чинні в країні, в якій він розташований, допускають вживання таких заходів щодо подібних вимог.
3. У разі оскарження заходів примусового виконання, вжитих в країні, в якій розташований запитуваний орган, таке оскарження передають до компетентного органу такої країни відповідно до її законів та підзаконних нормативно-правових актів.
4. Якщо компетентний орган, до якого було подано позов відповідно до параграфа 1, є судом загальної юрисдикції або адміністративним судом, рішення такого суду, що ухвалене на користь органу-заявника та дозволяє стягнення за вимогою в країні, в якій розташований орган-заявник, є «офіційним документом, що дозволяє примусове виконання» у розумінні статей 6, 7 і 8, та на підставі такого рішення має здійснюватися стягнення за вимогою.
Запит на вжиття заходів забезпечення