1. Кожна держава-член повинна визначати період, протягом якого оподатковувані особи повинні забезпечувати зберігання рахунків-фактур, пов’язаних із постачанням товарів або послуг на її території, та рахунків-фактур, отриманих оподатковуваними особами, що мають осідок на її території.
2. Для того, щоб забезпечити виконання вимог, встановлених у статті 233, держава-член, зазначена в параграфі 1, може вимагати збереження рахунків-фактур у їх оригінальному вигляді, в якому вони були надіслані чи надані в доступ, як у паперовій, так і в електронній формі. Крім того, у випадку рахунків-фактур, що їх зберігають електронними засобами, держава-член може вимагати, щоб дані, які гарантують автентичність походження рахунків-фактур та цілісність їх змісту, як передбачено в статті 233, також зберігали електронними засобами.
3. Держава-член, зазначена в параграфі 1, може встановлювати особливі умови, що забороняють або обмежують зберігання рахунків-фактур у країні, в якій не існує жодного правового інструменту стосовно взаємної допомоги з обсягом застосування, подібним до передбаченого в Директиві 2010/24/ЄС та Регламенті (ЄС) № 1798/2003, або стосовно права доступу електронними засобами, завантаження та використання, зазначеного в статті 249.