П О С Т А Н О В А
І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И
14 червня 2018 року
м. Київ
Справа № 9901/382/18
Провадження № 11-319сап18
ВеликаПалата Верховного Суду у складі:
головуючого судді-доповідача Князєва В. С.,
суддів: Антонюк Н. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Гудими Д. А., Золотнікова О. С., Кібенко О. Р., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Рогач Л. І., Саприкіної І. В., Ситнік О. М., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г.,
за участю секретаря судового засідання Орєшко Ю. О.,
учасники справи:
представник позивача - ОСОБА_1,
представник відповідача - РусаковаІ. Г.,
розглянула в судовому засіданні справу за адміністративним позовом ОСОБА_5 до Вищої ради правосуддя про визнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання вчинити певні дії
за апеляційною скаргою Вищої ради правосуддя на рішення Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 20 лютого 2018 року (судді Мороз Л. Л., Берназюк Я. О., Бучик А. Ю., Гімон М. М., Гриців М. І.),
У С Т А Н О В И Л А :
У січні 2018 року ОСОБА_5 звернувся до Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду з адміністративним позовом, у якому просив:
- визнати протиправним та скасувати рішення Вищої ради правосуддя (далі - ВРП) від 14 грудня 2017 року № 4085/15/15-17 «Про відмову у задоволенні заяви ОСОБА_5 про звільнення з посади судді Апеляційного суду міста Києва у відставку» (далі також - Рішення);
- зобов'язати ВРП винести на повторний розгляд заяву про звільнення судді Апеляційного суду міста Києва ОСОБА_5 у відставку.
На обґрунтування своїх вимог позивач зазначив, що Рішення є протиправним, а висновки ВРП про відсутність у нього стажу, потрібного для звільнення у відставку з посади судді, не ґрунтуються на вимогах законодавства.
З матеріалів справи також убачається, що ОСОБА_5 звертався до суду із заявою про збільшення позовних вимог, у якій просив відшкодувати йому моральну шкоду, завдану Рішенням відповідача, у розмірі 1 206 252 грн, однак Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду ухвалою від 20 лютого 2018 року повернув цю заяву позивачеві.
20 лютого 2018 року Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду ухвалив рішення, яким позов ОСОБА_5 задовольнив: визнав протиправним та скасував оскаржуване Рішення; зобов'язав відповідача повторно розглянути заяву позивача від 21 квітня 2016 року про звільнення його з посади судді Апеляційного суду міста Києва у зв'язку з поданням заяви про відставку; стягнув з ВРП судовий збір у сумі 704,80 грн за рахунок бюджетних асигнувань.
Відповідач із таким рішенням суду не погодився й подав апеляційну скаргу у якій порушує питання про його скасування та прийняття нового - про відмову в задоволенні позову.
На переконання скаржника, спірне Рішення є законним, а суд першої інстанції не мав правових підстав для задоволення позову.
Позивач подав відзив на апеляційну скаргу ВРП, у якому просив залишити її без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін, оскільки воно, на його думку, є законним і обґрунтованим, а наведені в скарзі доводи не спростовують висновків суду.
У судовому засіданні 14 червня 2018 року представник відповідача підтримав апеляційну скаргу та просив її задовольнити з наведених у ній мотивів. Представник позивача заперечив проти апеляційної скарги та просив залишити оскаржуване судове рішення без змін.
Як установив суд першої інстанції та підтверджується даними трудової книжки ОСОБА_5, він з 24 листопада 1969 року по 07 січня 1972 року проходив строкову військову службу в Радянській Армії; з 01 вересня 1972 року по 01 липня 1977 року навчався у Київському державному університеті на юридичному факультеті; з серпня 1977 року по січень 1978 року обіймав посаду виконувача обов'язків народного судді Шевченківського районного народного суду міста Києва, з січня 1978 року по липень 1978 року - виконувача обов'язків народного судді Дарницького районного народного суду міста Києва, з липня 1978 року по березень 1981 року - народного судді Дарницького районного народного суду міста Києва, з березня 1981 року по вересень 1984 року - члена Київського міського суду, з вересня 1984 року по травень 1986 року - заступника начальника відділу юстиції Київського міськвиконкому, з травня 1986 року по лютий 1989 року - члена Верховного Суду УРСР, з лютого 1989 року по вересень 2010 року працював у органах юстиції; у вересні 2010 року був призначений до складу Вищої кваліфікаційної комісії суддів України (далі - ВККС), а з 01 січня 2011 року зарахований до її штату, 16 травня 2013 року обраний суддею безстроково, з 11 червня 2013 року зарахований до штату Апеляційного суду Донецької області на посаду судді як обраний безстроково, з 12 червня 2013 року відряджений до ВККС на час здійснення повноважень члена ВККС, з 01 липня 2014 року зарахований до штату суддів судової палати з розгляду кримінальних справ Апеляційного суду міста Києва, з 02 липня 2014 року відряджений до ВККС на час здійснення повноважень члена ВККС. 15 жовтня 2014 року відрахований зі штату ВККС у зв'язку з припиненням повноважень члена ВККС за власним бажанням.
11 травня 2016 року до Вищої ради юстиції надійшла заява позивача, у якій він порушував питання про звільнення його з посади судді Апеляційного суду міста Києва у відставку.
14 грудня 2017 року ВРП прийняла оскаржуване в цій справі Рішення, згідно з яким відмовила ОСОБА_5 у задоволенні його заяви з огляду на відсутність потрібного для звільнення у відставку двадцятирічного стажу роботи суддею.
Так, ВРП у своєму Рішенні зазначила, що стаж роботи позивача на посаді судді загалом становить 16 років 1 місяць 21 день, з яких: 12 років 8 місяців 11 днів - робота суддею та 3 роки 3 місяці 10 днів - членом ВККС.
Водночас, як указано у висновку відповідача, не підлягають зарахуванню до стажу роботи ОСОБА_5 на посаді судді період проходження строкової військової служби, половина строку навчання за денною формою в Київському ордена Леніна державному університеті імені Т. Г. Шевченка й період роботи на посадах заступника начальника відділу юстиції Київського міського виконавчого комітету, начальника Київського міського управління юстиції, начальника Головного управління юстиції у місті Києві відповідно до вимог Закону України від 15 грудня 1992 року № 2862-ХІІ «Про статус суддів» зі змінами, унесеними Законом України від 24 лютого 1994 року № 4015-ХІІ, та Указу Президента України від 10 липня 1995 року № 584/95 «Про додаткові заходи щодо соціального захисту суддів», оскільки в період дії цих нормативно-правових актів ОСОБА_5 не працював на посаді судді, а на час обрання його суддею безстроково (16 травня 2016 року) зазначені
нормативно-правові акти втратили чинність, тому відповідні гарантії на позивача не поширюються.
Вирішуючи спір та задовольняючи позов, суд попередньої інстанції дійшов висновку про незаконність оскаржуваного Рішення ВРП і про наявність правових підстав для зарахування до стажу роботи позивача, який дає йому право на відставку, крім періодів роботи на посаді судді та роботи у ВККС, також і календарного періоду проходження строкової військової служби (2 роки 3 місяці), половини строку навчання у вищому навчальному закладі (2 роки 3 місяці), що загалом становить більше 20 років і є достатнім для реалізації суддею права на звільнення у відставку. Водночас, суд зауважив, що до спірних правовідносин повинні застосовуватися й положення Закону України від 15 грудня 1992 року № 2862-ХІІ «Про статус суддів», відповідно до яких час роботи на посадах у Міністерстві юстиції України та підвідомчих йому органах на місцях враховується до стажу роботи, що дає право на відставку судді, якщо робота на цих посадах безпосередньо пов'язана з керівництвом та контролем за діяльністю судів, одна, в оскарженому Рішенні ВРП не вказано мотивів неврахування зазначених періодів роботи позивача до суддівського стажу.
Перевіривши обґрунтованість рішення суду попередньої інстанції в межах наведених в апеляційній скарзі доводів, Велика Палата Верховного Суду дійшла таких висновків.
Згідно із частиною першою статті 120 Закону України від 07 липня 2010 року
№ 2453-VI «Про судоустрій і статус суддів» (у редакції, чинній на час, коли позивач виявив намір скористатися правом на відставку) суддя, який має стаж роботи на посаді судді не менше двадцяти років, що визначається відповідно до статті 135 цього Закону, має право подати заяву про відставку.
За нормами абзацу четвертого пункту 34 розділу ХІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 02 червня 2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів» (у редакції, чинній на час прийняття ВРП спірного Рішення) судді, призначені чи обрані на посаду до набрання чинності цим Законом, зберігають визначення стажу роботи на посаді судді відповідно до законодавства, що діяло на день їх призначення (обрання).
Зазначена норма пов'язує визначення законодавства, яке регулює питання обчислення стажу роботи на посаді судді, із часом призначення чи обрання суддею.
Від часу, коли позивач уперше приступив до виконання функцій судді в 1977 році, і до прийняття Закону України від 15 грудня 1992 року № 2862-XII «Про статус суддів», законодавство не передбачало права судді на відставку та відповідно не регламентувало питання обчислення стажу, який дає право на відставку, тому з метою визначення норми, яка регулює питання обчислення стажу роботи, суд першої інстанції, як і відповідач у своєму Рішенні, керувався датою обрання ОСОБА_5 суддею безстроково - 16 травня 2013 року.
Відповідно до частини першої статті 131 чинного на цей час Закону України від 07 липня 2010 року № 2453-VI «Про судоустрій і статус суддів» до стажу роботи на посаді судді зараховується робота на посаді: 1) судді судів України, арбітра (судді) арбітражних судів України, державного арбітра колишнього Державного арбітражу України, арбітра відомчих арбітражів України; 2) члена Вищої ради юстиції, Вищої кваліфікаційної комісії суддів України; 3) судді у судах та арбітрів у державному і відомчому арбітражах колишнього СРСР та республік, що входили до його складу.
Як випливає зі змісту спірного Рішення, відповідач зарахував до суддівського стажу позивача період його роботи на посаді судді в судах колишнього СРСР й судді судів України та період роботи членом ВККС.
Вирішуючи спір, суд попередньої інстанції погодився з висновком ВРП, що період роботи на посаді члена ВККС підлягає зарахуванню частково - з 01 січня 2011 року, тобто з моменту зарахування позивача до її штату, і до 11 квітня 2014 року - дня набрання чинності Законом України від 08 квітня 2014 року № 1188-VII «Про відновлення довіри до судової влади в Україні», пунктом 3 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» якого передбачалося, що з дня набрання чинності цим Законом повноваження членів Вищої ради юстиції, крім тих, які перебувають у цьому органі за посадою, та ВККС припиняються.
Наведений висновок суду першої інстанції відповідач у своїй апеляційній скарзі не заперечує.
Позивач судове рішення в апеляційному порядку не оскаржив, проте висловив свою незгоду з таким висновком у відзиві на апеляційну скаргу відповідача, що не відповідає передбаченому КАС способу оскарження рішення суду, а тому, враховуючи, що у тому ж відзиві позивач просить суд апеляційної інстанції залишити рішення суду першої інстанції без змін, такі доводи не можуть бути взяті до уваги.
Апелянт категорично не погодився з висновком суду про те, що до суддівського стажу позивача підлягають зарахуванню період проходження строкової військової служби, половина строку навчання на юридичному факультеті у вищому навчальному закладі і період роботи в органах юстиції.
Надаючи оцінку цим висновкам суду попередньої інстанції, Велика Палата Верховного Суду зазначає таке.
У розглядуваному випадку суд керувався пунктом 11 розділу ХІІІ «Перехідні положення» Закону України від 07 липня 2010 року № 2453-VI «Про судоустрій і статус суддів» (у редакції, чинній на час обрання позивача суддею безстроково), згідно з яким судді, призначені чи обрані на посаду до набрання чинності цим Законом, зберігають визначення стажу роботи на посаді судді відповідно до законодавства, що діяло на день набрання чинності цим Законом.
Так, на день набрання чинності вказаним Законом діяла постанова Кабінету Міністрів України від 03 вересня 2005 року № 865 «Про оплату праці та щомісячне грошове утримання суддів».
Згідно з підпунктом 3-1 пункту 3 цієї постанови до стажу роботи, який дає судді право на відставку, за умови роботи на посаді судді не менш як 10 років зараховується, крім стажу трудової діяльності, визначеного законом, половина строку навчання за денною формою у вищих юридичних навчальних закладах, на юридичних факультетах вищих навчальних закладів та календарний період проходження строкової військової служби.
Крім того, на день набрання чинності згаданим Законом діяла стаття 43 Закону України від 15 грудня 1992 року № 2862-XII «Про статус суддів», положеннями частин першої та четвертої якої передбачалося, що кожен суддя за умови, що він працював на посаді судді не менше 20 років, має право на відставку, тобто на звільнення його від виконання обов'язків за власним бажанням або у зв'язку із закінченням строку повноважень. До стажу роботи, що дає право на відставку судді та отримання щомісячного довічного грошового утримання, крім роботи на посадах суддів судів України, державних арбітрів, арбітрів відомчих арбітражів України, зараховується також час роботи на посадах суддів і арбітрів у судах та державному і відомчому арбітражі колишнього СРСР та республік, що раніше входили до складу СРСР, час роботи на посадах, безпосередньо пов'язаних з керівництвом та контролем за діяльністю судів у Верховному Суді України, в обласних судах, Київському і Севастопольському міських судах, Міністерстві юстиції України та підвідомчих йому органах на місцях, за діяльністю арбітражів у Державному арбітражі України, Вищому арбітражному суді України, а також на посадах прокурорів і слідчих за умови наявності у всіх зазначених осіб стажу роботи на посаді судді не менше 10 років (з урахуванням змін, унесених Законом України від 24 лютого 1994 року № 4015-ХІІ «Про внесення змін і доповнень до Закону України «Про статус суддів»).
Європейський суд з прав людини у рішенні від 26 червня 2014 року у справі «Суханов та Ільченко проти України» зазначив, що за певних обставин «законне сподівання» на отримання «активу» також може захищатися статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (пункт 35).
За змістом судової практики Європейського суду з прав людини захист законних сподівань (очікувань) є одним з аспектів правової визначеності. Принцип законного очікування спрямований на те, щоб у випадках, коли особа переконана, що досягне певного результату, якщо буде діяти відповідно до норм правової системи, забезпечити захист цих очікувань.
Конституційний Суд України у своєму Рішенні від 09 лютого 1999 року
№ 1-рп/99 (справа про зворотну дію в часі законів та інших нормативно-правових актів) зазначив, що дію нормативно-правового акта в часі треба розуміти так, що вона починається з моменту набрання цим актом чинності і припиняється з втратою ним чинності, тобто до події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце.
Отже, законне сподівання на те, що положення певного нормативно-правового акта будуть застосовані до тих чи інших правовідносин, не може перебувати поза зв'язком з дією такого нормативно-правового акта в часі.
У справі, яка розглядається, станом на момент, коли позивач почав виконувати функції судді у 1978 році, і до припинення ним виконання таких функцій у лютому 1989 року Закон України від 15 грудня 1992 року № 2862-XII «Про статус суддів» (як і зміни, внесені до нього Законом № 4015-ХІІ) та постанова Кабінету Міністрів України від 03 вересня 2005 року № 865 «Про оплату праці та щомісячне грошове утримання суддів» ще не були прийняті й відповідно не набрали чинності. При цьому діюче на той час законодавство не визначало права судді на відставку.
На час же обрання позивача суддею безстроково у травні 2013 року ці нормативно-правові акти вже втратили чинність.
Таким чином, оскільки на час виконання позивачем функцій судді згадані законодавчі акти не діяли, то у позивача не могло виникнути законного очікування на застосування до нього їх положень.
За нормами законодавства, чинного на час виявлення позивачем наміру звільнитися у відставку та прийняття відповідачем з цього питання оскаржуваного Рішення, судді, призначені чи обрані на посаду до набрання чинності Законом України від 02 червня 2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів», зберігають визначення стажу роботи на посаді судді відповідно до законодавства, що діяло на день їх призначення (обрання) (абзац 4 пункту 34 розділу ХІІ «Прикінцеві та перехідні положення» цього Закону).
Застосований у цій нормі права критерій для визначення законодавства, яке регулює питання обчислення стажу роботи певної особи на посаді судді, а саме день її призначення (обрання) на посаду, не передбачає можливості одночасного використання декількох різних дат для цієї мети.
Вирішуючи спір, відповідач, як і суд першої інстанції, рішення якого позивач вважає правильним, керувався датою обрання ОСОБА_5 суддею безстроково - 16 травня 2013 року.
За таких обставин до спірних правовідносин не можуть бути застосовані положення пункту 11 розділу ХІІІ «Перехідні положення» Закону України від 07 липня 2010 року № 2453-VI «Про судоустрій і статус суддів» (у редакції, чинній станом на 16 травня 2013 року), згідно з якими судді, призначені чи обрані на посаду до набрання чинності цим Законом, зберігають визначення стажу роботи на посаді судді відповідно до законодавства, що діяло на день набрання чинності цим Законом.
Як видно із цієї норми права, обов'язковою умовою її застосування є факт призначення або обрання особи суддею до набрання чинності цим Законом.
Проте неможливо застосувати Закон № 2453-VI у редакції, чинній на час призначення (обрання) особи суддею, якщо особу було призначено (обрано) суддею до набрання цим Законом чинності.
Отже, норми абзацу четвертого пункту 34 розділу ХІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1402-VIII та пункту 11 розділу ХІІІ «Перехідні положення» Закону № 2453-VI є взаємовиключними й не можуть застосовуватися до одних і тих самих спірних правовідносин одночасно.
З огляду на те, що пункт 11 розділу ХІІІ «Перехідні положення» Закону України від 07 липня 2010 року № 2453-VI «Про судоустрій і статус суддів» (у редакції, чинній станом на 16 травня 2013 року) не підлягає застосуванню у справі, яка розглядається, то відсутні правові підстави і для застосування постанови Кабінету Міністрів України від 03 вересня 2005 року № 865 «Про оплату праці та щомісячне грошове утримання суддів» та Закону України від 15 грудня 1992 року № 2862-XII «Про статус суддів».
За таких обставин рішення ВРП про відмову ОСОБА_5 у задоволенні його заяви про звільнення з посади судді у відставку є обґрунтованим і відповідає вимогам закону.
Висновок же суду першої інстанції про незаконність оскаржуваного Рішення ВРП та про наявність у зв'язку з цим правових підстав для задоволення позову є помилковим і ґрунтується на неправильному застосуванні судом норм матеріального права.
Доводи позивача щодо неможливості звуження гарантій незалежності і недоторканності суддів наразі є недоречними, оскільки у справі, яка розглядається не йдеться про застосування нового нормативно-правового акта, який звужує такі гарантії порівняно з раніше діючим законодавством.
Незастосування ж до спірних правовідносин положень нормативно-правових актів, на підставі яких позивач просив включити спірні періоди до його суддівського стажу, обумовлене конституційним принципом дії нормативно-правового акта в часі.
У своїх додаткових обґрунтуваннях до відзиву на апеляційну скаргу позивач також указав на порушення відповідачем вимог статей 6, 8, 14 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, а саме права на справедливий суд, на повагу до приватного і сімейного життя, а також заборони дискримінації.
Проте позивач не обґрунтував таких своїх доводів, а під час розгляду і вирішення спору не встановлено порушень зазначених статей цієї Конвенції.
Відповідно до пункту 4 частини першої статті 317 КАС підставами для скасування судового рішення суду першої інстанції повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.
З огляду на зазначене Велика Палата Верховного Суду вважає, що апеляційна скарга відповідача підлягає задоволенню, а рішення суду першої інстанції - скасуванню з прийняттям нового судового рішення про відмову в задоволенні позову.
Керуючись статтями 308, 310, 317, 322, 325 КАС, Велика Палата Верховного Суду
П О С Т А Н О В И Л А :
1. Апеляційну скаргу Вищої ради правосуддязадовольнити.
2. Рішення Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 20 лютого 2018 року скасувати.
3. Прийняти постанову, якою у задоволенні позову ОСОБА_5 відмовити.
Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та оскарженню не підлягає.
Повний текст постанови складено 25 червня 2018 року.
Головуючий суддя-доповідач| |В. С. Князєв|
Судді:| | | |
|Н. О. Антонюк| |Н. П. Лященко|
|С. В. Бакуліна| |О. Б. Прокопенко|
|В. В. Британчук| |Л. І. Рогач|
|Д. А. Гудима| |І. В. Саприкіна|
|О. С. Золотніков| |О. М. Ситнік|
|О. Р. Кібенко| |В. Ю. Уркевич|
|Л. М. Лобойко| |О. Г. Яновська|