Постанова
Іменем України
25 квітня 2018 року
м. Київ
справа № 759/15553/14-ц
провадження № 61-8983зпв18
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Стрільчука В. А.,
суддів: Олійник А. С., Погрібного С. О.,
СтупакО. В. (суддя-доповідач), Усика Г. І.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_3,
відповідач - ОСОБА_4,
розглянув заяву представника ОСОБА_4 - ОСОБА_5 про перегляд Верховним Судом рішення Святошинського районного суду м. Києва від 16 березня 2015 року у складі судді Миколаєць І. Ю., ухвали Апеляційного суду міста Києва від 20 грудня 2016 року у складі колегії суддів: Антоненко Н. О., Стрижеуса А. М., Шкоріної О. І., та ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 вересня 2017 року у складі колегії суддів: Євтушенко О. І., Карпенко С. О., Кузнєцова В. О., у справі за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4 про стягнення заборгованості за договором позики,
ВСТАНОВИВ:
У вересні 2014 року ОСОБА_3 звернувся до суду із позовом до ОСОБА_4 про стягнення заборгованості за договором позики.
Свої позовні вимоги обґрунтовував тим, що 24 квітня року між ним та відповідачем укладено договір позики, згідно з умовами якого відповідач отримав від нього в борг грошові кошти у розмірі 100 000,00 дол. США (що на день подачі позову еквівалентно 1 171 900 грн), 80 000,00 євро (що на день подачі позову еквівалентно 1 269 520 грн) та 540 000 грн, що разом становить 2 981 850 грн, про що було складено відповідну розписку. Цією розпискою відповідач зобов'язався повернути йому отримані грошові кошти до 30 травня 2014 року. По закінченню вказаного терміну ОСОБА_6 борг не повернув.
Посилаючись на викладене, позивачпросив стягнути з ОСОБА_4 борг за договором позики у розмірі 3 288 065,00 грн та 3 % річних від простроченої суми боргу в розмірі 13 230,00 грн.
Відповідач позов не визнав та пояснив суду, що він не брав у борг грошові кошти, про які вказує позивач, а тим більше під 36 % річних. Ставка 36 % річних за позикою в іноземній валюті - абсолютно неринкова і нереалістична. Крім того, він не міг підписувати таку розписку, а дії відповідача спрямовані на рейдерське захоплення Товариства з додатковою відповідальністю «Бориславський експериментальний ливарно-механічний завод» (далі - ТДВ «Бориславський експериментальний ливарно-механічний завод»), де його частка у статутному капіталі становить 13,3525 %. Крім того, строк повернення грошових коштів за цією розпискою - 2024 рік.
Заочним рішенням Святошинського районного суду м. Києва від 16 березня 2015 року позов ОСОБА_3 задоволено. Стягнуто з ОСОБА_4 грошові кошти у розмірі 3 288 065 грн та 3 % річних за прострочення виконання грошового зобов'язання у розмірі 13 230 грн. Вирішено питання про розподіл судових витрат.
Задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив з того, що між сторонами було укладено договір позики, на підтвердження укладення якого у матеріалах справи міститься розписка, а тому відповідач зобов'язаний на підставі статей 1046, 1047 та 1049 ЦК України повернути позивачу отримані у борг кошти.
Ухвалою Апеляційного суду міста Києва від 20 грудня 2016 року рішення суду першої інстанції залишено без зміни.
Залишаючи без зміни рішення суду першої інстанції, апеляційний суд виходив з того, що зобов'язання за розпискою відповідач не виконав, тому сума позики та нараховані відсотки мають бути стягнуті на користь позивача.
Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 вересня 2017 року касаційну скаргу представника ОСОБА_4 - ОСОБА_5 відхилено, рішення Святошинського районного суду м. Києва від 16 березня 2015 року та ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 20 грудня 2016 року залишено без змін.
Залишаючи без зміни рішення судів першої й апеляційної інстанцій, Вищий спеціалізований суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ виходив із того, що письмова форма договору позики внаслідок його реального характеру є доказом не лише факту укладення договору, а й факту передачі грошової суми позичальнику. Суд встановив, що наявність між сторонами позикових відносин підтверджується наявним у позивача оригіналом розписки, яка підтверджує як факт отримання боржником коштів за договором позики, так і зобов'язання повернути ці кошти ОСОБА_3 до 30 травня 2014 року. Оскільки у визначений у розписці строк кошти повернуті не були, у позивача були підстави для звернення з цим позовом.
У листопаді 2017 року до Верховного Суду України надійшла заява представника ОСОБА_4 - ОСОБА_5 про перегляд рішення Святошинського районного суду м. Києва від 16 березня 2015року, ухвали Апеляційного суду міста Києва від 20 грудня 2016 року та ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 вересня 2017 року з передбачених пунктами 1, 4 частини першої статті 355 ЦК України підстав неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, та невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме статей 533, 1046, 1047, 1049, 1053 ЦК України.
У заяві вказує на те, що суд першої інстанції, з яким погодилися суди апеляційної так касаційної інстанції, не застосував норми частини другої статті 533 ЦК України до зобов'язань, що були визначені в доларах США та євро, стягнувши з ОСОБА_4 суми, що були заявлені до стягнення у позовній заяві, яка складена 18 липня 2014 року, та розраховані з урахуванням курсу валют, що був актуальним (але не офіційним) станом на 17 липня 2014 року. Суд не навів у мотивувальній частині рішення розрахунку сум до стягнення (100 000 дол. США в 1 171 900,00 грн, та 80 000 євро в 1 269 529,00 грн) за грошовими зобов'язаннями ОСОБА_4 з переведення іноземних валют в українську гривню за офіційним курсом Національного банку України на день ухвалення рішення відповідно до вимог частини другої статті 533 ЦК України. Проценти за користування грошовими коштами повинні розраховуватися за загальним правилом, а саме: долари США та євро мали множитись на 36 %, ділитися на 365 (кількість днів у році) та множитися на кількість днів у конкретному місяці, а вже отриманий результат за сумою всіх місяців мав бути перехований у гривню за курсом Національного банку України на дату ухвалення рішення суду. Гроші передавалися тричі - 16 грудня 2013 року, 11 лютого 2014 pоку та 24 квітня 2014 pоку, то, з урахуванням норм статті 1046 ЦК України, мало місце три моменти передачі грошей, отже, було укладено три договори позики. Під час розгляду справи у суді апеляційної інстанції ОСОБА_3 пояснив, що 100 000 дол. США та 80 000 євро не надавалися в позику ОСОБА_4, а були передоплатою (стаття 693 ЦК України) за частку ОСОБА_4 в статутному капіталі ТДВ «Бориславський експериментальний ливарно-механічний завод». Проте ОСОБА_3 в односторонньому порядку відмовився придбавати частку ОСОБА_4 у статутному капіталі, так як дізнався про збитковість підприємства та його поганий фінансовий стан. Таким чином, з його слів, сторони начебто досягли домовленості про заміну боргу, що виник з усного договору купівлі-продажу частки ОСОБА_4 у статутному капіталі ТДВ «Бориславський експериментальний ливарно-механічний завод», позиковим зобов'язанням та оформили цю домовленість розпискою, начебто написаною ОСОБА_4 24 квітня 2014 року. Зазначені правовідносини (новація боргу, що виник з договору купівлі-продажу у позикове зобов'язання) врегульовані статтею 1053 ЦК України - нормою матеріального права, яка підлягала застосуванню в цих правовідносинах, але судами апеляційної та касаційної інстанції не застосована. Суд апеляційної інстанції не дослідив розписку від 24 квітня 2014 року та не оцінив її як доказ, а саме: її сума, що складає приблизно 540 000 грн, а точніше 575 204,00 грн, була предметом стягнення за непоставлений товар за договором поставки від 21 лютого 2011 року між ТОВ «Торговий дім «Бориславський експериментальний ливарно-механічний завод», директором якого є ОСОБА_4, та ТОВ «Енергосервіс» (позивач), якому гроші на оплату товару за зазначеним договором поставки від 21 лютого 2011 начебто дав ОСОБА_3 Правовідносини щодо спору між цими двома підприємствами та стягнення суми в розмірі 575 204 грн врегульовані рішенням Господарського суду м. Києва від 26 вересня 2013 pоку у справі № 910/13525/13. Отже, розписка від 24 квітня 2014 pоку, є абсолютно нелогічною та штучно створеною, оскільки відповідно до норм частини другої статті 693 ЦК України ОСОБА_3, як покупець, що здійснив попередню оплату частки ОСОБА_4 у статутному капіталі ТДВ «Бориславський експериментальний ливарно-механічний завод», мав право вимагати передання йому цієї частки або повернення попередньої оплати.
У зв'язку із цим заявник просить скасувати рішення Святошинського районного суду м. Києва від 16 березня 2015 року, ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 20 грудня 2016року та ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 вересня 2017року та закрити провадження у справі.
Ухвалою Верховного Суду України від 09 листопада 2017 року відкрито провадження у справі, витребувано матеріали цивільної справи та зупинено виконання судових рішень до закінчення розгляду справи у Верховному Суді України.
15 грудня 2017 року набув чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів», за яким судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд (стаття 388 ЦПК України).
У січні 2018 року Верховним Судом України зазначену справу передано до Верховного Суду.
Ухвалою Верховного Суду від 29 березня 2018 року справу призначено до судового розгляду.
Відповідно до підпункту 1 пункту 1 розділу XIII «Перехідні положення» ЦПК України заяви про перегляд судових рішень Верховним Судом України у цивільних справах, які подані та розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку колегією у складі трьох або більшої непарної кількості суддів за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу.
Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві доводи, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку про те, що заява не підлягає задоволенню з огляду на таке.
Відповідно до статті 353 Цивільного процесуального кодексу України 2004 року (далі - ЦПК України 2004 року) Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом.
Згідно з пунктами 1, 4 частини першої статті 355 ЦПК України 2004 року підставами для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, та невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права.
За змістом статті 360-5 ЦПК України 2004 року суд відмовляє в задоволенні заяви про перегляд судових рішень Верховним Судом України, якщо обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися.
Заявник зазначає, що суд касаційної інстанції під час розгляду справ з подібними предметами спору, підставами позовів, змістом позовних вимог та встановленими судом фактичними обставинами й однаковим матеріально-правовим регулюванням спірних правовідносин дійшов неоднакових правових висновків, покладених в основу судових рішень у таких справах, а також, що судове рішення суду касаційної інстанції не відповідає викладеному у постановах Верховного Суду України висновку щодо застосування норм матеріального права у подібних правовідносинах.
На обґрунтування заяви представник ОСОБА_4 - ОСОБА_5 надав рішення Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 07 листопада 2016 року (справа № 500/2787/15-ц), від 12 квітня 2017 (справа № 308/4797/15-ц), від 17 лютого 2016 року (справа № 6-32958ск), від 18 грудня 2014 року (справа № 6-27160св14), постанови Верховного Суду України від 02 липня 2014 року (справа № 6-79цс14), від 11 листопада 2015 року (справа № 6-1967цс15) та ухвалу Верховного Суду України від 23 травня 2007 року (справа № 6-24651св09).
В ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 12 квітня 2017 року зазначено про те, що суди, відмовляючи в задоволенні позовної вимоги про стягнення боргу за договорами позики, виходили з того, що підтвердженням укладеного договору позики може бути не будь-яка розписка, а лише та, що засвідчує факт отримання грошових коштів у борг і містить умови про їх повернення. Проте надані позивачами розписки про отримання коштів не містили зобов'язання про повернення отриманих коштів.
За результатами перегляду справи № 6-27160св14 Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ рішенням від 18 грудня 2014 року залишив без зміни рішення Апеляційного суду Київської області від 02 червня 2014 року, оскільки розписка від 16 листопада 2007 року про отримання 210 000 грн не є договором позики і не містить обов'язку відповідача повернути позивачу отримані кошти.
У постанові Верховного Суду України від 11 листопада 2015 року у справі № 6-1967цс15 міститься висновок про те, що досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти справжню правову природу укладеного договору, незважаючи на найменування документа, і залежно від установлених обставин робити відповідні правові висновки. Договір позики за своєю юридичною природою є реальною, односторонньою, оплатною або безоплатною угодою, на підтвердження якої може бути надана розписка позичальника або інший письмовий документ, незалежно від його найменування, з якого дійсно вбачається як сам факт отримання в борг (тобто із зобов'язанням повернення) певної грошової суми, так і дата її отримання.
Верховний Суд України у постанові від 02 липня 2014 року у справі № 6-79цс14 виклав правовий висновок про те, що незалежно від валюти боргу (тобто грошової одиниці, в якій обчислена сума зобов'язання), валютою платежу, тобто засобом погашення грошового зобов'язання і фактичного його виконання, є національна валюта України - гривня. Відтак, у національній валюті України підлягають стягненню і інші складові грошового зобов'язання, передбачені, зокрема, у статті 1048 ЦК України та при застосуванні статті 625 ЦК України.
Відповідно до статті 353 ЦПК України 2004 року Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом.
За змістом положень пункту 1 частини першої статті 355 ЦПК України 2004 року підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судами касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права у подібних правовідносинах, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, а відповідно до пункту 4 частини першої статті 355 цього Кодексу підставою для подання такої заяви є невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права.
При цьому під подібними правовідносинами необхідно розуміти такі правовідносини, де тотожними є предмети спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені судами фактичні обставини справ, а також наявне однакове матеріально-правове регулювання спірних правовідносин.
Отже, у справі, про перегляд якої подано заяву, та у справах, судові рішення в яких надано заявником для порівняння, встановлено різні фактичні обставини, що не свідчить про неоднакове застосування судами касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.
Висновки щодо застосування статей 1046, 1047 ЦК України зроблені судом у справі, яка переглядається, не суперечать висновкам, які містяться у постанові Верховного Суду України від 11 листопада 2015 року, наданій заявником на підтвердження невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеним у цій постанові висновкам щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права.
На обґрунтування заяви представник ОСОБА_4 - ОСОБА_5 надав ухвалу Верховного Суду України від 20 жовтня 2010 року у справі № 6-24651св09. Проте вказана ухвала не є прикладом неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, оскільки у вказаній справі було зроблено висновки щодо застосування положень статті 604 ЦК України, яка регулює питання новації боргу.
Разом з тим у судових рішеннях судів касаційної інстанції, наданих для порівняння, містяться такі висновки:
- в ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 07 листопада 2016 року, на яку також посилається заявник на обґрунтування своїх вимог, суд касаційної інстанції керувався тим, що відповідно до частини другої статті 533 ЦК України датою платежу вважається дата прийняття судового рішення, а тому судом визначено еквівалент у гривні з урахуванням курсу валюти на день ухвалення рішення..
- в ухвалі від 17 лютого 2016 року суд касаційної інстанції, залишаючи без змін рішення суду апеляційної інстанції, погодився з висновком про те, що визначаючи гривневий еквівалент зазначеного боргу, суд апеляційної інстанції, керуючись частиною другою статті 533 ЦК України, дійшов правильного висновку про те, що датою платежу вважається дата прийняття судового рішення.
У цій справі, суд ухвалюючи рішення стягнув заборгованість за розпискою у гривневому еквіваленті за курсом валюти, встановленим на день подання позовної заяви.
Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції норм матеріального права, а саме частини другої статті 533 ЦК України.
Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначених норм права, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду виходить з такого.
Згідно зі статтею 99 Конституції України грошовою одиницею України є гривня.
Гривня є законним платіжним засобом на території України.
Іноземна валюта може використовуватися в Україні у випадках і в порядку, встановлених законом (частини перша, друга статті 192 ЦК України).
Такі випадки передбачені статтею 193, частиною четвертою статті 524 ЦК України, Законом України від 16 квітня 1991 року № 959-XII «Про зовнішньоекономічну діяльність», Декретом Кабінету Міністрів України від 19 лютого 1993 року № 15-93 «Про систему валютного регулювання і валютного контролю», Законом України від 23 вересня 1994 року № 185/94-ВР «Про порядок здійснення розрахунків в іноземній валюті».
Згідно зі статтею 524 ЦК України зобов'язання має бути виражене у грошовій одиниці України - гривні. Сторони можуть визначити грошовий еквівалент зобов'язання в іноземній валюті.
Відповідно до частини першої статті 533 ЦК України грошове зобов'язання має бути виконане у гривнях.
Отже, гривня як національна валюта вважається єдиним законним платіжним засобом на території України.
Разом з тим частина друга статті 533 ЦК України допускає, що сторони можуть визначити в грошовому зобов'язанні грошовий еквівалент в іноземній валюті.
У такому разі сума, що підлягає сплаті за зобов'язанням, визначається в гривнях за офіційним курсом Національного банку України, встановленим для відповідної валюти на день платежу, якщо інший порядок її визначення не передбачений договором або законом чи іншим нормативно-правовим актом.
Ураховуючи умови договору позики та положення статті 533 ЦК України, суму боргу необхідно стягувати за відповідним курсом долара США (євро) станом на день ухвалення судового рішення.
З матеріалів справи вбачається, що предметом договору позики, укладеного між ОСОБА_3 та ОСОБА_4, є 100 000 дол. США, 80 000,00 євро та 540 000 грн.
Звертаючись до суду із позовом, ОСОБА_3 просив стягнути з відповідача 1 171 900 грн та 1 269 520 грн, що є відповідно еквівалентами 100 000 дол. США та 80 000,00 євро на день звернення до суду із цим позовом, та 540 000 грн 00 коп.
При цьому станом на день ухвалення рішення судом першої інстанції - 16 березня 2015 року, 100 000 дол. США та 80 000,00 євро за офіційним курсом валют, встановленим Національним банком України, складає відповідно 2 177 040 грн 00 коп. та 1 841 248 грн 00 коп., а всього 4 018 288 грн 00 коп., тобто більше, ніж стягнув суд при постановленні рішення.
Проте, стягнення суми боргу в гривнях у дані справі не за офіційним курсом Національного банку України, встановленим для відповідних валют на день ухвалення рішення, а за курсом, встановленим на час звернення позивача до суду - не призвело до неправильного застосування норм матеріального права, а саме частини другої статті 533 ЦК України, оскільки таке рішення відповідає принципу диспозитивності цивільного процесу. Такий висновок обґрунтовується наступним.
Відповідно до положень статей 10, 11 ЦПК України 2004 року, суд розглядає цивільні справи в межах заявлених позивачем вимог та зазначених і доведених ним обставин.
Відповідно до статті 19 Конституції України, статті 1 ЦПК України 2004 року та з урахуванням положень частини четвертої статті 10 ЦПК України 2004 року вийти за межі заявлених вимог (вирішити незаявлену вимогу, задовольнити вимогу позивача у більшому розмірі, ніж було заявлено) суд має право лише у випадках, прямо передбачених законом.
Частиною першою статті 11 ЦПК України 2004 року встановлено, що суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі.
Оскільки суд обмежений вимогами диспозитивності цивільного процесу та не міг вийти за межі позовних вимог, тому рішення суду першої інстанції, з яким погодилися суди апеляційної та касаційної інстанцій, дійшов правильного висновку про стягнення основної заборгованості у сумі 2 981 850 грн, що складало еквівалент 100 000,00 дол. США та 80 000,00 євро, а не в більшому, розмірі з урахуванням офіційного курсу валют, встановленого Національним банком України на день ухвалення рішення.
Всі інші доводи заявника зводяться до переоцінки доказів, що виходить за межі повноважень суду при розгляду заяви про перегляд судових рішень у зв'язку з неоднаковим застосуванням норм матеріального чи процесуального права.
Відповідно до змісту статті 360-5 ЦПК України 2004 року Верховний Суд України відмовляє у задоволенні заяви, якщо обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися, або норми права у рішенні, про перегляд якого подана заява, були застосовані правильно.
Оскільки у справі, яка переглядається, норми матеріального права застосовані правильно, отже відсутні підстави для скасування рішення Святошинського районного суду м. Києва від 16 березня 2015 року, ухвали Апеляційного суду міста Києва від 20 грудня 2016 року та ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 вересня 2017 року.
Керуючись пунктами 1, 4 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої статті 360-3, частинами першою, другою статті 360-4 ЦПК України 2004 року, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
ПОСТАНОВИВ:
У задоволенні заяви представника ОСОБА_4 - ОСОБА_5 про перегляд Верховним Судом рішення Святошинського районного суду м. Києва від 16 березня 2015 року, ухвали Апеляційного суду міста Києва від 20 грудня 2016 року та ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 вересня 2017 року відмовити.
Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.
Головуючий В. А. Стрільчук
Судді: А. С. Олійник
С.О. Погрібний
О.В. Ступак
Г. І.Усик