ОКРЕМА ДУМКА
суддів Великої Палати Верховного Суду Погрібного С. О., Кравченка С. І., Булейко О. Л., Стефанів Н. С., Ступак О. В., Ткача І. В.
до постанови Великої Палати Верховного Суду від 02 липня 2026 року у справі № 990/282/24 (провадження № 11-365заі25)
за позовом ОСОБА_1 до Президента України про визнання протиправною бездіяльності та зобов`язання вчинити певні дії
за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на ухвалу Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 24 вересня 2025 року (судді Бевзенко В. М., Стеценко С. Г., Тацій Л. В., Чиркін С. М., Шарапа В. М.), постановлену за наслідками розгляду заяви про встановлення судового контролю за виконанням судового рішення.
І. ФАБУЛА СПРАВИ
Обставини, що передували зверненню із заявою про судовий контроль
1. ОСОБА_1 брала участь в оголошеному рішенням Вищої кваліфікаційної комісії суддів України (далі - ВККС) від 03 квітня 2017 року № 28/зп-17 доборі кандидатів на посаду судді місцевого суду. За результатами добору Вища рада правосуддя (далі - ВРП, Рада) рішенням від 07 серпня 2019 року № 427/дс-19 внесла Президентові України подання про призначення позивачки на посаду судді Шевченківського районного суду міста Києва.
2. Оскільки внесене ВРП подання не було розглянуте Главою держави у визначений частиною другою статті 80 Закону України № 1402-VIII від 02 червня 2016 року «Про судоустрій і статус суддів»
(далі - Закон № 1402-VIII) строк, у серпні 2024 року ОСОБА_1 звернулася до Верховного Суду як суду першої інстанції з позовом про визнання протиправною відповідної бездіяльності та зобов`язання розглянути подання.
3. Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду рішенням від 24 квітня 2025 року у справі № 990/282/24, залишеним без змін постановою Великої Палати Верховного Суду від 17 липня 2025 року, позов задовольнив частково: визнав протиправною бездіяльність Президента України щодо нездійснення розгляду подання ВРП від 22 липня 2021 року № 1667/0/15-21 та зобов`язав відповідача розглянути це подання; вирішив питання розподілу судових витрат.
Стислий виклад змісту судового рішення, що підлягало виконанню
4. Судовим рішенням, за виконанням якого позивачка просила встановити судовий контроль, на Президента України покладено обов`язок розглянути подання ВРП від 22 липня 2021 року № 1667/0/15-21 про призначення ОСОБА_1 на посаду судді Шевченківського районного суду міста Києва.
5. Строку виконання цього обов`язку судовим рішенням не встановлено.
6. Суд першої інстанції 27 серпня 2025 року за заявою позивачки видав виконавчі листи, зокрема про зобов`язання Президента України розглянути зазначене подання ВРП.
Стислий виклад змісту заяви про встановлення судового контролю
7. Позивачка 17 вересня 2025 року через підсистему «Електронний суд» до суду першої інстанції подала в порядку статті 382 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) заяву про встановлення судового контролю за виконанням рішення від 24 квітня 2025 року та зобов`язання Президента України подати у встановлений судом строк звіт про виконання цього рішення.
8. На обґрунтування заяви позивачка посилалася на статтю 129? Конституції України, статтю 13 Закону № 1402-VIII, статті 14, 370 КАС України, Рішення Конституційного Суду України від 30 червня 2009 року № 16-рп/2009 та практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) у справах «Горнсбі проти Греції» і «Шмалько проти України».
9. Позивачка зазначала, що 30 липня 2025 року направила Президентові України заяву про добровільне виконання судового рішення. Листом Департаменту з питань звернень громадян та доступу до публічної інформації Офісу Президента України від 08 вересня 2025 року № 22/038756-10 її повідомлено, що відповідні матеріали та проєкт указу про призначення її на посаду судді підготовлено для доповіді главі держави, а також про виняткову завантаженість робочого графіка Президента України, зумовлену триваючою збройною агресією російської федерації проти України, необхідністю першочергового розгляду питань оборони держави, захисту державного суверенітету і територіальної цілісності та безпосередньою участю глави держави у зовнішньополітичних процесах.
10. Позивачка звертала увагу на те, що подібну за змістом відповідь вона отримала ще у листі Департаменту з питань звернень громадян Офісу Президента України від 28 листопада 2022 року № 22/1-09/3637.
Стислий виклад змісту ухвали суду першої інстанції
11. Ухвалою від 24 вересня 2025 року Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду відмовив у задоволенні заяви ОСОБА_1 .
12. Суд першої інстанції базувався на тому, що встановлення судового контролю є диспозитивним правом суду, реалізація якого залежить від наявності об`єктивних обставин, підтверджених належними та допустимими доказами.
13. Суд зазначив, що правовою підставою для зобов`язання відповідача подати звіт є наявність підтверджених доказами підстав вважати, що без застосування такого заходу судове рішення залишиться невиконаним або для його виконання доведеться докласти значних зусиль, а, встановлюючи строк подання звіту, суд повинен ураховувати особливості покладених обов`язків і можливості суб`єкта владних повноважень їх виконати.
14. Суд урахував лист Офісу Президента України від 08 вересня 2025 року № 22/038756-10, який, на його думку, підтвердив вчинення дій, пов`язаних із виконанням судового рішення, а також узяв до уваги нормативно визначену процедуру розгляду подання ВРП про призначення на посаду судді.
15. Суд першої інстанції також виснував, що встановлення строку на подання звіту не є в такому разі належним та ефективним способом забезпечення виконання судового рішення, а обов`язковість судового рішення забезпечується насамперед через примусове виконання відповідно до Закону України від 02 червня 2016 року № 1404-VIII «Про виконавче провадження» (далі - Закон № 1404-VIII).
ІІ. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ
Короткий зміст вимог апеляційної скарги
16. ОСОБА_1 06 жовтня 2025 року через систему «Електронний суд» подала апеляційну скаргу, згідно з якою просила скасувати ухвалу суду першої інстанції та постановити нове рішення про задоволення її заяви.
Узагальнені доводи особи, яка подала апеляційну скаргу
17. Скаржниця наполягала, що судове рішення є обов`язковим до виконання (стаття 129? Конституції України), а держава має запровадити дієвий, а не ілюзорний механізм судового контролю за його виконанням (Рішення Конституційного Суду України від 01 березня 2023 року № 2-р(II)/2023).
18. Позивачка посилалася на практику ЄСПЛ, зокрема на рішення у справі «Бурмич та інші проти України», а також на Рекомендацію Комітету Міністрів Ради Європи від 09 вересня 2003 року щодо виконання рішень адміністративних і судових органів у сфері адміністративного права.
19. Скаржниця вважала помилковим посилання суду першої інстанції на необхідність попереднього використання загального порядку примусового виконання, оскільки частина четверта статті 382 КАС України прямо визначає, що відсутність виконавчого провадження не перешкоджає розгляду заяви. Додатково вона зазначала, що Президент України не включений до переліку боржників, щодо яких примусове виконання здійснюється Відділом примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України (пункт 4 розділу I Інструкції з організації примусового виконання рішень, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 02 квітня 2012 року № 512/5).
20. У доповненні до апеляційної скарги позивачка зазначила, що 08 жовтня 2025 року Президент України підписав низку указів про призначення 20 суддів, тоді як указ про призначення її на посаду судді не видано, що, на її переконання, підтверджує непослідовність доводів про завантаженість глави держави.
ІІІ. ВІДОМОСТІ ПРО РУХ СПРАВИ В СУДІ АПЕЛЯЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЇ
21. Постановою від 02 липня 2026 року Велика Палата Верховного Суду задовольнила апеляційну скаргу ОСОБА_1 , скасувала ухвалу Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 24 вересня 2025 року, задовольнила заяву позивачки та зобов`язала Президента України протягом трьох місяців із дня отримання копії постанови подати до суду першої інстанції звіт про виконання рішення від 24 квітня 2025 року.
22. Велика Палата Верховного Суду мотивувала постанову таким.
23. Обов`язковість судових рішень та їх виконуваність є складовою права на судовий захист (стаття 129? Конституції України, статті 14, 370 КАС України, стаття 13 Закону № 1402-VIII, практика Конституційного Суду України та ЄСПЛ, зокрема у справах «Горнсбі проти Греції», «Іммобільяре Саффі проти Італії», «Глоба проти України»).
24. Порядок судового контролю має стадійний характер. Так, предметом стадії розгляду заяви (статті 382, 382? КАС України) є лише наявність ознак невиконання (неповного виконання) судового рішення, тоді як оцінка причин невиконання, повноти виконання і обставин, що його ускладнюють, є предметом стадії розгляду звіту (статті 382?, 382? КАС України).
25. З огляду на наведене, Велика Палата Верховного Суду виснувала, що для задоволення заяви, поданої згідно з правилами абзацу першого частини першої статті 382 КАС України, достатнім є самий лише факт невиконання (неповного виконання) судового рішення незалежно від причин такого невиконання, а суд першої інстанції передчасно здійснив оцінку причин невиконання вже на першій стадії.
26. Велика Палата Верховного Суду також визнала необґрунтованим посилання суду першої інстанції на лист Офісу Президента України від 08 вересня 2025 року, зазначивши, що підготовка внутрішніх документів допоміжного органу не є виконанням судового рішення, а самий собою лист фактично повторює інформацію, надану позивачці ще у 2022 році.
27. Додатково Велика Палата Верховного Суду виснувала, що зобов`язання подати звіт не встановлює нового строку виконання судового рішення, а лише процесуальний строк для інформування суду; відкриття виконавчого провадження не є передумовою для звернення із заявою за статтею 382 КАС України; процедура розгляду подання ВРП не може нівелювати обов`язковість судового рішення; тимчасові або процедурні складнощі, пов`язані, зокрема, з воєнним станом, можуть бути обґрунтовані у звіті, але не є підставою для відмови у здійсненні судового контролю.
ІV. ДОВОДИ ОКРЕМОЇ ДУМКИ СУДДІВ
28. Не погоджуємося з висновками Великої Палати Верховного Суду, викладеними і в мотивувальній, і в резолютивній частині, тому відповідно до частини третьої статті 34 КАС України викладаємо окрему думку.
Щодо меж згоди з висновками Великої Палати Верховного Суду
29. Насамперед зазначимо, що поділяємо викладені у постанові загальні приписи про обов`язковість судових рішень, про виконуваність як невід`ємний елемент права на справедливий суд і про позитивний обов`язок держави організувати систему виконання судових рішень, ефективну як у теорії, так і на практиці.
30. Погоджуємося і з тим, що відсутність відкритого виконавчого провадження сама собою не перешкоджає розгляду заяви за статтею 382 КАС України (частина четверта цієї статті), а тому мотив суду першої інстанції про необхідність попереднього вичерпання загального порядку примусового виконання не є бездоганним.
31. Наша незгода стосується іншого - способу застосування наведених загальних приписів до конкретних обставин цієї справи, а також тих висновків постанови, які, на нашу думку, надають статті 382 КАС України змісту, що не повною мірою узгоджується з її текстом та з конституційним статусом відповідача.
Щодо правової природи повноваження суду за абзацом першим частини першої статті 382 КАС України
32. Абзац перший частини першої статті 382 КАС України визначає, що суд може зобов`язати суб`єкта владних повноважень подати звіт про виконання судового рішення. Абзац другий цієї ж частини для окремої категорії справ (пенсійні та інші соціальні виплати) встановлює, що суд зобов`язує подати такий звіт.
33. Велика Палата Верховного Суду у постанові цілком слушно розмежувала ці два правила, зазначивши, що перше визначає диспозитивне право суду, а друге - імперативне.
34. Водночас надалі Велика Палата Верховного Суду виснувала, що для задоволення заяви, поданої за абзацом першим частини першої статті 382 КАС України, достатнім є самий лише факт невиконання судового рішення незалежно від причин такого невиконання.
35. На наше переконання, ці два приписи узгоджуються між собою не повністю. Якщо факт невиконання є водночас потрібною і достатньою підставою для задоволення заяви, то простору для судового розсуду фактично не залишається, оскільки за наявності факту невиконання - суд у кожному випадку має заяву задовольнити. У такий спосіб конструкція «може зобов`язати» набуває практичного змісту, тотожного конструкції «зобов`язує», а проведене самою ж постановою розмежування абзаців першого та другого частини першої статті 382 КАС України втрачає нормативне значення.
36. Вважаємо, що право розсуду, надане суду абзацом першим частини першої статті 382 КАС України, є не декларативним, а змістовним. Воно передбачає, що суд, встановивши факт невиконання, додатково зважує, чи є застосування заходу судового контролю доцільним і здатним досягти своєї мети у конкретних обставинах.
37. Показово, що й самій постанові в іншій своїй частині висновки сформульовані з огляду на наявність такого оцінного елемента, перелічуючи підстави для встановлення судового контролю: рішення ще не виконано; існує обґрунтований і підтверджений доказами ризик його невиконання; є підтверджені доказами обставини, які ставлять під сумнів виконання судового рішення або дають підстави вважати, що загальний порядок виконання не дав очікуваного результату чи що відповідач створює перешкоди для виконання. Наведений перелік визначає саме оцінку обставин, а не лише констатацію факту.
38. Зіставлення цього переліку з висновком про достатність самого факту невиконання, на наш погляд, залишає певну невизначеність щодо того, який саме стандарт має застосовувати суд першої інстанції надалі. Усунення цієї невизначеності було б корисним для формування єдиної правозастосовної практики.
Щодо меж апеляційного перегляду висновків суду першої інстанції, що ґрунтувалися на його власному розсуді
39. Із визначення повноваження суду за абзацом першим частини першої статті 382 КАС України випливає право на власний розсуд й особливість апеляційного перегляду таких судових рішень.
40. Переконані, що перегляд реалізації судом першої інстанції наданого йому законом права розсуду передбачає перевірку того, чи діяв цей суд у межах повноважень, чи навів мотиви свого рішення та чи не є обраний ним варіант поведінки очевидно необґрунтованим або свавільним. Незгода суду апеляційної інстанції з тим, як саме право розсуду було реалізовано, за відсутності таких вад, на нашу думку, не є достатньою підставою для скасування оскаржуваної ухвали.
41. Суд першої інстанції у цій справі діяв у межах наданих йому повноважень, дослідив подані матеріали, навів мотиви й зробив висновок, який, незалежно від можливої дискусійності окремих його аргументів, не має ознак свавільності.
Щодо стадійності судового контролю та послідовності застосованого підходу
42. Загалом поділяємо ідею про стадійність судового контролю та про те, що детальна оцінка повноти виконання судового рішення, строку, порядку і способу його виконання є предметом стадії розгляду звіту.
43. Водночас звертаємо увагу на таке. Визнавши, що оцінка причин невиконання є виключним предметом стадії розгляду звіту, і саме з цієї підстави визнавши помилковими висновки суду першої інстанції, Велика Палата Верховного Суду у наступних пунктах постанови надала власну оцінку тим самим обставинам: змісту листа Офісу Президента України від 08 вересня 2025 року, його співвідношенню з листом від 28 листопада 2022 року, а також факту видання указів про призначення інших суддів. За наслідками цієї оцінки Велика Палата Верховного Суду виснувала про те, що немає об`єктивних передумов для нездійснення розгляду подання ВРП.
44. Отже, оцінка причин невиконання судового рішення фактично була здійснена на тій самій стадії, на якій, за висновком постанови, вона є передчасною. Ця обставина, на нашу думку, свідчить радше про те, що повне відокремлення оцінки причин від стадії розгляду заяви є важко досяжним, ніж про помилковість підходу суду першої інстанції.
45. До того ж висновок про те, що лист Офісу Президента України не може вважатися ані доказом учинення дій, пов`язаних із виконанням судового рішення, ні поясненням тривалості розгляду подання, зроблено до того, як відповідач мав процесуальну можливість подати звіт і навести відповідні обґрунтування. Вважаємо, що така послідовність не повною мірою узгоджується з тією моделлю стадійності, яку обстоює Суд у постанові.
Щодо принципу верховенства права: буква і дух закону в оцінці поведінки відповідача
46. Оцінюючи поведінку відповідача, вважаємо методологічно виправданим базувати свої висновки не лише на буквальному прочитанні приписів Конституції та законів України, а й з огляду на принцип верховенства права, визначений статтею 8 Конституції України.
47. Конституційний Суд України у Рішенні від 02 листопада 2004 року
№ 15-рп/2004 сформулював розуміння верховенства права як панування права в суспільстві та зазначив, що право не є тотожним закону, не обмежується законодавством і включає інші соціальні регулятори, зокрема норми моралі, легітимовані суспільством та об`єднані ідеєю справедливості, яка значною мірою відображена в самій Конституції України.
48. Це розуміння має значення і для оцінки виконання главою держави покладених на нього конституційних обов`язків. Частиною другою статті 3 Конституції України права і свободи людини та їх гарантії визначено змістом і спрямованістю діяльності держави, а їх утвердження і забезпечення - головним обов`язком держави.
49. Розглядаючи повноваження Президента України крізь призму статей 3 та 8 Конституції України, вважаємо, що формальне засвідчення главою держави рішення іншого органу, здійснене без належної підготовчої роботи, саме собою не гарантує досягнення мети, заради якої встановлено відповідну конституційну процедуру, - формування судового корпусу, здатного викликати суспільну довіру.
50. Довіра суспільства до судової влади залишається одним із найнижчих показників довіри до державних інституцій в Україні. У цьому контексті виважений підхід глави держави до реалізації повноваження за статтею 128 Конституції України, спрямований на мінімізацію ризику входження до суддівського корпусу осіб, доброчесність яких викликає обґрунтовані сумніви, відповідає меті, яку переслідує конституційний порядок призначення суддів.
51. Наведене водночас не означає, що дух права може бути виправданням будь-якої, зокрема й невизначено тривалої, бездіяльності органу державної влади. Верховенство права так само включає вимоги правової визначеності та передбачуваності дій держави, і ми не обстоюємо позицію, за якої строк розгляду подання ВРП міг би залишатися необмеженим.
52. Наш висновок є вужчим. Питання про те, чи є конкретна затримка проявом ухилення від виконання судового рішення, чи вона обумовлена добросовісним виконанням главою держави одночасно кількох конституційних обов`язків, має вирішуватися з урахуванням змісту цих обов`язків, а не лише через підрахунок часу, що минув.
Щодо конституційно-правового статусу Президента України та особистого характеру його повноважень
53. Відповідно до статті 102 Конституції України Президент України є главою держави та гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержання Конституції України, прав і свобод людини і громадянина.
54. Згідно з пунктом 1 частини першої статті 106 Конституції України на Президента України покладено обов`язок забезпечувати державну незалежність, національну безпеку і правонаступництво держави. Згідно з пунктами 17-20 цієї ж статті Президент України є Верховним Головнокомандувачем Збройних Сил України та здійснює керівництво у сферах національної безпеки і оборони держави, очолює Раду національної безпеки і оборони України, вносить до Верховної Ради України подання про оголошення стану війни та приймає рішення про використання Збройних Сил України у разі збройної агресії проти України, приймає рішення про загальну або часткову мобілізацію та введення воєнного стану.
55. Частиною другою статті 106 Конституції України визначено, що Президент України не може передавати свої повноваження іншим особам або органам. Отже, здійснення зазначених функцій має особистий, неделегований характер.
56. Ці повноваження реалізуються в умовах повномасштабної збройної агресії російської федерації проти України, що триває з 24 лютого 2022 року. Указом Президента України від 24 лютого 2022 року № 64/2022, затвердженим Законом України № 2102-IX, в Україні введено воєнний стан, дія якого послідовно продовжується.
57. У матеріалах справи є лист Офісу Президента України від 08 вересня 2025 року № 22/038756-10, у якому зазначено про виняткову завантаженість робочого графіка глави держави, зумовлену потребою першочергового розгляду питань оборони держави, захисту суверенітету й територіальної цілісності України та участі у зовнішньополітичних процесах. Цю обставину суд першої інстанції встановив на підставі дослідженого доказу.
58. За таких умов відсутність станом на момент розгляду заяви підписаного указу (за наявності підготовленого для доповіді главі держави проєкту), на нашу думку, не могла автоматично бути оцінена як підтвердження ухилення від виконання судового рішення. Йдеться про обставину, що випливає з особистого, неделегованого характеру виконання Президентом України конституційних обов`язків у сфері національної безпеки й оборони.
59. Вважаємо, що ця особливість статусу відповідача мала бути врахована під час вирішення питання про доцільність застосування заходу судового контролю, а не віднесена цілком до наступної процесуальної стадії.
Щодо призначення судді як конституційного обов`язку, поєднаного з відповідальністю за стан судової влади
60. Стаття 128 Конституції України покладає на Президента України обов`язок призначити суддю на підставі та в межах подання ВРП.
61. На наше переконання, цей обов`язок не має сприйматися суто церемоніальним засвідченням рішення іншого органу, оскільки підписання указу є юридично значущим актом, яким особа безстроково наділяється статусом судді, тобто повноваженнями здійснювати правосуддя від імені держави.
62. З огляду на визначену статтею 102 Конституції України роль глави держави як гаранта додержання Конституції України, прав і свобод людини і громадянина, зважений підхід до реалізації цього повноваження узгоджується з конституційним призначенням Президента України.
63. Це не означає визнання за главою держави права на невизначено тривале утримання від розгляду подання ВРП. Це означає лише, що межа між обумовленою об`єктивними пріоритетами затримкою та ухиленням від виконання обов`язку має встановлюватися судом із урахуванням зазначених особливостей статусу відповідача.
Щодо завершеності механізму судового контролю стосовно Президента України
64. Стаття 382 КАС України є першим елементом послідовного процесуального механізму. Його наступними елементами є розгляд звіту (стаття 382? КАС України) та застосування за наслідками такого розгляду заходів впливу, зокрема накладення штрафу на керівника суб`єкта владних повноважень, відповідального за виконання судового рішення, а також застосування заходів у разі неподання звіту у встановлений строк без поважних причин (стаття 382? КАС України).
65. Цей механізм сконструйовано, як видається, з розрахунку на суб`єктів владних повноважень, у яких є організаційна ієрархія, де відповідальною за виконання є посадова особа, до якої можливо застосувати визначені законом заходи впливу.
66. Стосовно Президента України такого проміжного суб`єкта немає. Обов`язок розглянути подання ВРП покладено безпосередньо на главу держави як конституційного суб`єкта. Отже, визначені статтею 382? КАС України заходи впливу за своєю конструкцією були б спрямовані особисто на главу держави.
67. Водночас статтею 105 Конституції України встановлено, що Президент України користується правом недоторканності на час виконання повноважень, а статтею 111 Конституції України визначено окрему, вичерпну процедуру усунення глави держави з поста в порядку імпічменту.
68. З огляду на наведене, вважаємо обґрунтованим щонайменше поставити питання про те, чи може бути реалізованою завершальна стадія механізму, запровадженого статтями 382-382? КАС України, стосовно цього відповідача.
69. Конституційний Суд України у Рішенні від 01 березня 2023 року
№ 2-р(II)/2023 наголосив, що держава має запровадити дієвий, а не ілюзорний механізм судового контролю за виконанням судового рішення. Саме цей критерій дієвості, на нашу думку, і потребував окремого аналізу в цій справі.
70. Постанова Великої Палати Верховного Суду цього питання не розглядає. Між тим застосування процесуального механізму, завершальна стадія якого об`єктивно не може бути реалізована, створює ризик зворотного результату, оскільки замість зміцнення авторитету судового рішення може бути продемонстровано межі його забезпечувальних можливостей.
71. Зазначаємо це не для того, щоб обґрунтувати недосяжність глави держави для судового контролю. Обов`язковість судового рішення поширюється на Президента України так само, як і на будь-якого іншого суб`єкта. Ідеться лише про те, що добір конкретного процесуального інструменту має враховувати його здатність досягти мети, а така оцінка охоплюється саме тим правом розсуду і власної оцінки, яке абзац перший частини першої статті 382 КАС України надає суду першої інстанції.
Щодо співвідношення процесуального строку подання звіту та строку реалізації конституційного повноваження
72. Велика Палата Верховного Суду зазначила, що зобов`язання подати звіт не замінює і не відкладає строк виконання судового рішення, а лише встановлює процесуальний строк для інформування суду про стан його виконання. З цим твердженням у його загальному вигляді ми погоджуємося.
73. Водночас звертаємо увагу на те, що судове рішення, яке підлягає виконанню, зобов`язує главу держави розглянути подання ВРП, а єдиною юридичною формою такого розгляду є видання відповідного указу. За таких умов зміст звіту, який був би визнаний судом прийнятним, практично збігається з фактом реалізації конституційного повноваження.
74. Це означає, що встановлений судом процесуальний строк на подання звіту у практичному вимірі наближається до строку реалізації повноваження, закріпленого у статті 128 Конституції України. Вважаємо, що цей аспект заслуговував на окреме обґрунтування в постанові, зокрема з урахуванням статті 6 Конституції України про здійснення державної влади на засадах її поділу.
Щодо практики ЄСПЛ про допустимість затримки виконання за особливих обставин
75. Обов`язок держави забезпечити виконання остаточного судового рішення без невиправданих затримок, сформульований у практиці ЄСПЛ (рішення у справах «Горнсбі проти Греції», «Бурдов проти росії»), не має абсолютного характеру.
76. У рішенні у справі «Бурдов проти росії (№ 2)» ЄСПЛ зазначив, що затримка виконання судового рішення може бути виправданою за наявності особливих обставин, однак не повинна зачіпати сутність права на суд; розумність такої затримки оцінюється з урахуванням складності виконання, поведінки заявника та компетентних органів, а також характеру покладеного обов`язку.
77. Аналогічну за змістом формулу містить і рішення у справі «Іммобільяре Саффі проти Італії», на яке Велика Палата Верховного Суду послалася у постанові, а саме, що право доступу до суду включає право на виконання судового рішення без надмірних затримок, водночас за певних обставин затримка може бути виправданою, але не такою, що спотворює сутність права.
78. Вважаємо, що ця формула була відтворена в постанові лише частково. Висновків щодо другої її складової (чи є обставини цієї справи тими «певними обставинами», за яких затримка може бути виправданою), постанова не містить.
79. До того ж звертаємо увагу на те, що, починаючи з лютого 2022 року, Україна на підставі статті 15 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод повідомляла Раду Європи про відступ від низки зобов`язань за Конвенцією у зв`язку зі збройною агресією та воєнним станом, і цей режим відступу продовжується синхронно з продовженням воєнного стану.
80. Наявність такого режиму, на нашу думку, є складовою правового контексту, у якому має оцінюватися розумність строків виконання державними органами покладених на них обов`язків, і мала бути врахована під час застосування наведеної практики ЄСПЛ.
Щодо посилання на призначення інших суддів у жовтні 2025 року
81. Велика Палата Верховного Суду визнала слушними доводи скаржниці про те, що видання Президентом України указів про призначення інших суддів свідчить про відсутність об`єктивних передумов для нездійснення розгляду подання щодо позивачки.
82. Не поділяємо цього висновку. Розгляд кожного окремого подання ВРП є індивідуальним процесом, обсяг і черговість опрацювання якого залежать від низки факторів, що не були предметом дослідження судів у цій справі.
83. Відсутність позивачки серед осіб, призначених Указами від 08 жовтня 2025 року, сама собою, без оцінки інших доказів, не є достатнім підтвердженням вибіркового ставлення відповідача саме до подання стосовно ОСОБА_1 . Такий висновок ґрунтується на припущенні, тоді як порядок опрацювання подань не досліджувався.
Щодо процедури розгляду подання ВРП та меж судового втручання
84. Велика Палата Верховного Суду зазначила, що процедурні питання розгляду подання ВРП не можуть нівелювати імперативні приписи статті 129? Конституції України щодо обов`язковості судового рішення. З цим ми погоджуємося.
85. Водночас вважаємо, що врахування судом першої інстанції нормативно визначеного порядку розгляду подання ВРП не було спробою нівелювати обов`язковість судового рішення. Такий порядок є складовою конституційного механізму реалізації повноважень глави держави, і його врахування під час добору процесуального інструменту не суперечить статті 129? Конституції України.
86. Стаття 382 КАС України не наділяє суд повноваженнями змінювати спосіб чи порядок виконання судового рішення або встановлювати нові часові межі реалізації повноважень суб`єкта владних повноважень поза межами ухваленого рішення. Урахування цієї обставини судом першої інстанції, на нашу думку, було виправданим.
Щодо оцінки доводів скаржниці про неефективність примусового виконання
87. Скаржниця обґрунтовано зазначала, що Президент України прямо не згаданий у переліку боржників, щодо яких примусове виконання здійснюється Відділом примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України.
88. Ця обставина, використана в постанові як додатковий аргумент на користь встановлення судового контролю, на наш погляд, водночас підтверджує й тезу про конституційну специфіку відповідача, яка не має враховуватися вибірково - лише в тій частині, що обґрунтовує застосування заходу контролю.
89. Відсутність у підзаконному нормативному акті окремої деталізації особливостей виконання рішень щодо певного суб`єкта сама собою не означає ані неможливості виконання судового рішення, ні підтвердженого ухилення від його виконання.
Щодо посилань на практику ЄСПЛ у справі «Бурмич та інші проти України» та рекомендації Комітету Міністрів Ради Європи
90. Практика ЄСПЛ у справі «Бурмич та інші проти України» стосується системної проблеми тривалого невиконання державою рішень національних судів та обов`язку держави забезпечити ефективний механізм їх виконання. Вона не визначає конкретного способу процесуального реагування суду на стадії судового контролю в окремій справі.
91. Так само рекомендації Комітету Міністрів Ради Європи мають загальний характер і не встановлюють обов`язку національного суду застосувати певний захід судового контролю незалежно від установлених у справі обставин.
92. Наведені рішення, на нашу думку, підтверджують обов`язок держави мати дієвий механізм, але не усувають потреби в оцінці судом придатності конкретного інструменту до конкретних обставин.
Щодо стану, який виник унаслідок ухвалення постанови
93. Наголошуємо, що суд першої інстанції в оскаржуваній ухвалі не поставив під сумнів ані обов`язковість виконання судового рішення, ні право позивачки на його виконання. Він виснував лише про відсутність достатніх підстав для застосування на цій стадії додаткового процесуального механізму контролю.
94. Позивачка не позбавлена права звернутися із заявою за статтею 382 КАС України повторно, зокрема після зміни обставин, а суд першої інстанції не позбавлений можливості застосувати захід судового контролю за власною ініціативою.
95. Тому, на наше переконання, залишення ухвали суду першої інстанції без змін не створювало б для позивачки безвихідної процесуальної ситуації і не суперечило б позитивному обов`язку держави, на який слушно вказано в постанові Великої Палати Верховного Суду.
V. ЗАГАЛЬНІ ВИСНОВКИ АВТОРІВ ОКРЕМОЇ ДУМКИ
96. Підсумовуючи, зазначимо, що ми поділяємо викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду засадничі приписи про обов`язковість судових рішень та про позитивний обов`язок держави забезпечити їх виконання. Наша незгода стосується способу застосування цих приписів у наведеній справі.
97. Вважаємо, що висновок про достатність самого факту невиконання судового рішення для задоволення заяви, поданої за абзацом першим частини першої статті 382 КАС України, не повною мірою узгоджується з диспозитивною конструкцією цієї норми та з проведеним у самій постанові розмежуванням абзаців першого і другого частини першої цієї статті.
98. Вважаємо також, що під час оцінки поведінки відповідача не були достатньою мірою враховані: конституційний статус Президента України як глави держави і гаранта (статті 102, 106 Конституції України); особистий, неделегований характер здійснення ним повноважень у сферах національної безпеки й оборони в умовах воєнного стану; зміст статті 128 Конституції України, що визначає відповідальне, а не суто церемоніальне здійснення повноваження з призначення судді; практика ЄСПЛ щодо допустимості обумовленої особливими обставинами затримки виконання судового рішення, а також правовий контекст відступу України від зобов`язань за Конвенцією на підставі її статті 15.
99. Окремо зауважимо, що поза межами мотивування постанови залишилося питання про завершеність механізму судового контролю стосовно цього відповідача, тобто про можливість реалізації тих стадій, що визначені статтями 382?-382? КАС України, з урахуванням статей 105 і 111 Конституції України. Вважаємо, що це питання є значущим для оцінки дієвості обраного процесуального інструменту.
100. Переконані, що суд першої інстанції діяв у межах наданого йому законом права розсуду та власної оцінки обставин, навів мотиви свого рішення, ці мотиви не є свавільними чи очевидно необґрунтованими, а відтак апеляційну скаргу ОСОБА_1 належало залишити без задоволення, а ухвалу Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 24 вересня 2025 року у справі № 990/282/24 - без змін.
101. Висловлюючи цю окрему думку, ми не піддаємо сумніву ні обов`язковість рішення, ухваленого на користь позивачки, ані її право на його виконання, ні те, що тривалість розгляду подання ВРП не може бути необмеженою. Ми лише вважаємо, що обраний Великою Палатою Верховного Суду процесуальний шлях не був єдино можливим і потребував ширшого врахування конституційних особливостей відповідача.
Судді: С. О. Погрібний
С. І. Кравченко
О. Л. Булейко
Н. С. Стефанів
О. В. Ступак
І. В. Ткач