ОКРЕМА ДУМКА
судді Великої Палати Верховного Суду Шевцової Н. В.
щодо постанови Великої Палати Верховного Суду від 23 січня 2025 року у справі № 990/234/24 (провадження № 11-268заі24) за позовом ОСОБА_1 до Вищої кваліфікаційної комісії суддів України про визнання бездіяльності протиправною за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 14 жовтня 2024 року
Короткий виклад історії справи
У липні 2024 року ОСОБА_1 звернувся з позовом до Вищої кваліфікаційної комісії суддів України (далі - позивач, ВККС України, Комісія), у якому просив визнати протиправною бездіяльність ВККС України , пов`язану з невиконанням нею дій, які вона повинна була й могла виконати з огляду на вимоги пункту 3 розділу I «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 09 грудня 2023 року № 3511-IX «Про внесення змін до Закону України «Про судоустрій і статус суддів» та деяких законодавчих актів України щодо удосконалення процедур суддівської кар`єри» (далі - Закон № 3511-IX), за якими вона мала завершити до 30 червня 2024 року процедури оцінювання судді Окружного адміністративного суду міста Києва ОСОБА_1. на відповідність займаній посаді
Вимоги мотивував так. Він є суддею Окружного адміністративного суду міста Києва і мав пройти процедура кваліфікаційного оцінювання на відповідність займаній посаді, яка була призначена, зокрема, стосовно нього ще у 2018 році. Натепер (на дату подання позову) ця процедура не завершена.
Після набрання чинності Законом України від 13 грудня 2022 року № 2825-IX «Про ліквідацію Окружного адміністративного суду міста Києва та утворення Київського міського окружного адміністративного суду» (з 15 грудня 2022 року) (далі - Закон № 2825-IX) він припинив здійснювати правосуддя у цьому суді.
Вважає, що на підставі частини третьої статті 82 Закону України від 02 червня 2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів» (далі - Закон № 1402-VIII; у редакції станом на 15 грудня 2022 року), він набув право бути переведеним до іншого суду того ж рівня без конкурсу. Попри це ВККС України з невідомих причин не вчинила характерних дій для переведення його до новоутвореного суду.
30 грудня 2023 року набрав чинності Закон № 3511-IX, яким були внесені зміни до судоустрійного закону. Цим Законом встановлювалося, зокрема, що суддя може бути переведений до іншого суду того самого або нижчого рівня у разі ліквідації чи реорганізації суду, в якому працює суддя, виключно після підтвердженням таким суддею відповідності займаній посаді судді.
За цими законодавчими новелами ВККС зобов`язувалася завершити кваліфікаційне оцінювання суддів, які були обрані безстроково до набрання чинності Законом України від 02 червня 2016 року № 1401-VIII «Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)», до 30 червня 2024 року за умови наявності висновків Громадської ради доброчесності (далі - ГРД) щодо невідповідності судді критеріям професійної етики та доброчесності.
На думку позивача, законодавець, коли запровадив строк, упродовж якого має бути завершено кваліфікаційне оцінювання, у такий спосіб заодно визначив, що цей строк є присічним для завершення всіх процедур оцінювання на відповідність займаній посаді судді, зокрема й стосовно нього.
Гадає, що він за суб`єктною та матеріальною ознаками підпадає під дію згаданих правничих приписів про строки проведення кваліфікаційного оцінювання, позаяк є суддею, який обраний безстроково, і стосовно якого ГРД подала свій висновок про невідповідність його як судді критеріям професійної етики та доброчесності. Натомість ВККС України бездіяла і станом на день подання цього позову не завершила процедуру його оцінювання упродовж встановленого строку до визначеного законом терміну. Таку бездіяльність ВККС України кваліфікує як протиправну.
На думку позивача, описана протиправна бездіяльність ВККС порушує його право на застосування щодо нього законних процедур з дотриманням принципів належного урядування та принципу верховенства права. Невиконання вимог закону щодо оцінювання судді на відповідність займаній посаді у передбачений законом строк, пасивна поведінка Комісії, пов`язана зі зволіканням проведення кваліфікаційного оцінювання, зокрема, його як судді названого вище суду поза встановлений законом строк, зумовлюють обґрунтовані сумніви щодо законності будь-яких дій та рішень у процедурі кваліфікаційного оцінювання. Своєю чергою це позбавляє його права на правомірне сподівання бути переведеним у порядку статті 821 Закону № 1402-VIII до іншого суду в законний спосіб.
З покликанням на Конституцію України, практику Конституційного Суду України, Великої Палати Верховного Суду та Європейського суду з прав людини (далі - Європейський суд, ЄСПЛ, Суд) зазначає, що непроведення оцінювання у законодавчо встановлений строк порушує його право на повагу до приватного життя, таке втручання не відповідає вимогам якості закону, не є правомірним у розумінні статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) і є проявом порушенням принципів «належного урядування», правової визначеності та правомірного сподівання повивача на проведення оцінювання з дотриманням законодавчо встановленого порядку.
Переконує, що належним способом захисту порушених його прав та інтересів є визнання протиправною бездіяльності Комісії, пов`язаної з невиконанням дій, які вона повинна була й могла виконати в частині завершення процедури кваліфікаційного оцінювання у визначені законом строки.
Касаційний адміністративний суд рішенням від 14.10.2024 у задоволенні позову ОСОБА_1 до ВККС України про визнання бездіяльності протиправною відмовив повністю.
Суд виходив з того, що строк, встановлений пунктом 3 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 3511-IX, має винятково процедурний характер і не є присічним (припинювальним) за своєю правничою природою. Сплив цього строку не призводить до втрати повноважень ВККС України щодо завершення процедури кваліфікаційного оцінювання на відповідність займаній посаді. Звідси правомірність дій та рішень Комісії, здійснених у межах процедури оцінювання після спливу зазначеного строку, не може бути поставлена під сумнів на підставі його спливу. Відтак суд визнав безпідставними і такими, що не відповідають приписам чинного законодавства, твердження позивача про те, що шестимісячний строк, передбачений пунктом 3 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 3511-IX, є присічним, а всі дії та рішення Комісії, здійснені в процедурі оцінювання після його закінчення, є юридично неприпустимими.
Суд не погодився з доводами позивача про порушення принципу правової визначеності та його правомірних сподівань, позаяк законодавство не передбачає негативних наслідків для процедури оцінювання судді на відповідність займаній посаді після спливу встановленого Законом № 3511-IX строку, а проведення такого оцінювання стосовно позивача після зазначеного строку не порушує його прав.
У світлі наведеного безпідставними суд визнав і твердження позивача про те, що незавершення його оцінювання в межах установленого строку унеможливлює продовження його суддівської кар`єри та перешкоджає переведенню без конкурсу до новоствореного суду - Київського міського окружного адміністративного суду.
Далі суд першої інстанції зазначив, що за Законом № 1402-VIII переведення судді, обраного безстроково до набрання чинності Законом № 1401-VIII, на посаду до іншого суду того самого або нижчого рівня у разі, зокрема, ліквідації суду, де він здійснював правосуддя, можливе виключно після підтвердження ним відповідності займаній посаді. Але коли рішення компетентного державного органу про відповідність судді займаній посаді нема, то й переведення судді до іншого суду того самого або нижчого рівня не буде (не може) визнаватися правомірним; такий суддя може бути переведений лише за результатами конкурсу на зайняття вакантної посади судді, на рівних умовах з іншими кандидатами, за наслідками складеного кваліфікаційного іспиту.
Касаційний адміністративний суд укотре нагадав, що незавершення процедури оцінювання позивача на відповідність займаній посаді саме по собі не створює непереборних перешкод для його суддівської кар`єри, а лише визначає необхідність дотримання додаткових процедурних вимог, таких як участь у конкурсі.
Зрештою, суд першої інстанції узагальнив, що не бачить підстав для визнання оскаржуваної поведінки відповідача щодо незавершення процедури кваліфікаційного оцінювання позивача на відповідність займаній посаді до 30 червня 2024 року відповідно до пункту 3 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 3511-IX протиправною бездіяльністю.
Позивач не погодився із цим рішенням суду та звернувся до Великої Палати Верховного Суду з апеляційною скаргою, в якій просив його скасувати та постановити нове - про задоволення позовних вимог у повному обсязі.
Прохання мотивував тим, що суд в оскаржуваному рішенні, викладаючи зміст доводів позивача, хибно їх витлумачив та надалі припустився помилки в їхній оцінці.
Зазначав, що хоча він жодним чином не мотивував стверджуваного порушення його права шляхом посилання на преклюзивність (присічність) установленого законом строку, впродовж якого має бути завершене кваліфікаційне оцінювання судді, не стверджував, що описана бездіяльність Комісії унеможливлює продовження суддівської кар`єри та перешкоджає переведенню без конкурсу до новоствореного суду (Київського міського окружного адміністративного суду), і не використовував спосіб захисту, який би основувався на таких аргументах, суд, на противагу цьому, мотивував своє рішення про відмову у задоволенні позову саме цими аргументами. Навпаки, він наголошував на тому, що окреслена в його позовній заяві бездіяльність Комісії порушує його право на застосування щодо нього законних процедур з дотриманням принципів належного урядування та принципу верховенства права. Обґрунтовував, що невиконання вимог закону щодо оцінювання на відповідність займаній посаді у передбачений законом строк та спрямованість ВККС України на вчинення таких дій, зокрема, стосовно нього поза встановлений законом строк і поза належною законною компетенцією обумовить обґрунтований сумнів щодо законності будь-яких дій та рішень у процедурі оцінювання. Властиво така діяльність Комісії, як гадає апелянт, позбавляє його права на правомірне сподівання бути переведеним в порядку статті 821 Закону № 1402-VIII до іншого суду у законний спосіб.
Суддя ОСОБА_1 стверджує, що суд хибно встановив мотиви та підстави для оскарження бездіяльності, що призвело до неправильного визначення предмета судового дослідження, оцінки обставин у правовідносинах, які не оскаржуються.
Виокремлює ще раз, що у своєму позові він не обґрунтовував та не фокусував уваги на присічності строку, впродовж якого має завершуватися кваліфікаційне оцінювання суддів, а використав цей термін, щоб посилити розуміння меж часу, протягом якого мають бути вчинені певні корисні дії, оскільки закон насправді встановив крайній (граничний) термін для виконання завдання щодо завершення оцінювання (6 місяців з дня набрання чинності Законом № 3511-ІХ, й крайнім днем є 30 червня 2024 року).
Вважає, що питання преклюзивності практично мало б значення, якби доводи ґрунтувалися на тезі про брак компетенції ВККС України проводити кваліфікаційне оцінювання після цього строку (30 червня 2024 року). Натомість суттю позовних вимог була саме бездіяльність Комісії, пов`язана з невиконанням приписів пункту 3 розділу I «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 3511-IX про завершення процедури проведення оцінювання судді Окружного адміністративного суду міста Києва на відповідність займаній посаді до 30 червня 2024 року. Додає, що не заявлялась вимога про визнання протиправною бездіяльності щодо не вчинення будь-яких дій протягом цього строку.
Доводить, що термін «завершити» процедуру вказує на закінчену дію, яка має бути реально здійсненою й доведеною до остаточного та логічного кінця. У випадку з оцінюванням таке завершення могло відбутись виключно ухваленням відповідного рішення у порядку, передбаченому статтею 88 Закону № 1402-VIII. Усі інші рішення та дії в межах такої процедури не є свідченням і результатом саме завершення оцінювання, як того вимагає закон.
З покликанням на пояснювальну записку до законопроєкту, який згодом став Законом № 3511-IX, зазначає, що висновок суду щодо процедурного характеру строку, який не встановлює жодних часових обмежень Комісії, а лише стимулює її до завершення оцінювання у розумні строки, не відповідає меті ухвалення законодавцем такої норми.
Вважає, що суд першої інстанції, коли ухвалював оскаржуване рішення, витлумачив зміст приписів пункту 3 розділу I «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 3511-IX неточно і таким чином перебрав на себе не властиві йому функції. Погоджується, що ЄСПЛ допускає можливість тлумачення національними судами норм національного законодавства, проте зауважує, що таке тлумачення не повинне бути свавільним (таке, що змінює зміст норми поза законною компетенцією суб`єкта застосування норми) та необґрунтованим. Тимчасом висновки суду, які визначили характер строку (наведеного у пункті 3 розділу I «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 3511-IX) як властиво процедурний і тому не обов`язковий, призвели до повної зміни змісту цієї норми.
Автор скарги посилається на те, що, хоча порушення своїх прав він мотивував та пов`язував з правовою визначеністю в питанні продовження своєї суддівської кар`єри, а також правомірних очікувань щодо проведення стосовно нього оцінювання на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України, суд натомість оцінив питання можливості доступу до професії через інші способи, не пов`язані з механізмом забезпечення працею працівників ліквідованої установи шляхом переведення, як того вимагає закон, а в інший спосіб - спосіб первинного працевлаштування, тобто взяття участі в конкурсі на будь-яку вакантну посаду судді на загальних підставах.
У наступних аргументах апеляційної скарги скаржник зазначає, що його право на повагу до приватного життя, яке охоплює, зокрема, право на продовження професії, захищене Конвенцією (стаття 8) і ця норма не дозволяє втручання у здійснення цього права, окрім випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.
З покликанням на рішення ЄСПЛ (у справах «Овчаренко та Колос проти України», заяви № 27276/15 і № 33692/15; «Фернандез Мартінез проти Іспанії», «Олександр Волков проти України»; «Азер Ахмадов проти Азербайджану», «С. і Марпер проти Сполученого Королівства»; «Фернандез Мартінез проти Іспанії»,) зазначає, що непроведення оцінювання щодо нього у визначені пунктом 3 розділу II «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 3511-IX строки порушило його право на повагу до приватного життя і таке втручання не відповідає вимогам «якості закону», а тому не є правомірним у розумінні статті 8 Конвенції.
Підсумовуючи, скаржник зазначив, що оскаржувана бездіяльність є прямим порушенням його прав, гарантованих законами № 1402-VIII та № 3511-IX, статтями 3, 8 та 19 Конституції України, статтею 8 Конвенції. У матеріалах справи нема жодного належного та допустимого доказу на підтвердження наявності підстав для порушення Комісією згаданого вище строку або посилань на обставин, які фактично унеможливлювали завершення оцінювання щодо нього на відповідність займаній посаді, що свідчить про наявність підстав для задоволення позовних вимог. А відсутність у Законі № 3511-ІХ правничих наслідків недотримання шестимісячного строку не може слугувати підставою для відмови в задоволенні позовних вимог, оскільки пропуск такого строку має бути розцінений як порушення відповідачем принципу правової визначеності як однієї з ключових та фундаментальних засад верховенства права.
Зміст постанови Великої Палати Верховного Суду
23 січня 2025 року постановою Великої Палати Верховного Суду апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення. Рішення Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 14 жовтня 2024 року у справі № № 990/234/24 залишено без змін.
Велика Палата Верховного Суду погодилася з висновком Касаційного адміністративного суду щодо відсутності в діях Комісії протиправної бездіяльності, оскільки загальний контекст обставин перебігу процедури кваліфікаційного оцінювання суддів на відповідність займаній посаді, критика (розбір) конкретних дій та рішень ВККС України в масиві питань, пов`язаних з кваліфікаційним оцінюванням великої кількості суддів України, та в аспекті «перманентного» регулювання процедури кваліфікаційного оцінювання законодавцем, а також характерний зміст власної поведінки судді, стосовно якого провадиться кваліфікаційне оцінювання, зокрема судді ОСОБА_1 , дисципліна останнього під час проходження кваліфікаційного оцінювання впродовж 2019 року, зокрема й час та чинники, які зумовили звернутися до суду саме тоді, коли звернувся, а не раніше, якщо після настання певної події в його суддівській кар`єрі суддя мав право перевестися до іншого суду за прийнятними для нього правилами, коли таки насправді мав щире бажання змінити місце своєї суддівської кар`єри, в своїй сукупності не дозволяють визнати, що ВККС України принаймні стосовно особи судді ОСОБА_1 допустила бездіяльність у формі зволікання проведення процедури кваліфікаційного оцінювання та несвоєчасного її завершення загалом до певної дати, зокрема до 30 червня 2024 року.
Отже, Велика Палата Верховного Суду виснувала, що оскільки від початку процедури кваліфікаційного оцінювання, зокрема, стосовно судді ОСОБА_1 (червень 2018 року) й до початку оскарження ним протиправної бездіяльності ВККС України до запровадженої законом дати завершення процедури кваліфікаційного оцінювання сплинув встановлений законом шестимісячний строк, а сам по собі пропуск цього строку в контексті доводів позовної заяви, які ще раз були артикульовані в апеляційній скарзі, не можна віднести до протиправної бездіяльності.
Велика Палата Верховного Суду наголосила, що позивач не доводить, яким способом окреслена ним протиправна бездіяльність ВККС України безпосередньо порушує чи зачіпає саме його право, інтерес чи свободу на певне благо, зокрема бути суддею певного суду чи залишитися позбавленим можливості на певні зміни в його суддівській кар`єрі, а саме бути переведеним з ліквідованого суду до іншого суду того самого або нижчого рівня в порядку, визначеному законом.
За висновком Великої Палати Верховного Суду, суддя ОСОБА_1 не навів обґрунтування, яким саме чином факт незавершення ВККС України кваліфікаційного оцінювання в межах передбаченого законом шестимісячного строку вплинуло на його права чи інтереси і на які саме, яким чином поведінкова діяльність ВККС обмежила його здатність володіти статусом судді або безповоротно звузила поступ у його суддівській кар`єрі. Без такого обґрунтування порушеного права з боку особи, яка заявляє про нього, вимоги останньої про визнання бездіяльності суб`єкта владних повноважень протиправною не можуть (не повинні) отримати судового захисту, оскільки не містять ознак юридичного спору і виражають лише стороннє судження (бачення) певного правничого явища, яке така особа не схвалює і намагається отримати судову оцінку цього явища, але не захищатися від нього.
Крім того, як зазначила Велика Палата Верховного Суду, позивач жодним чином не обґрунтовує, яким чином визнання протиправною бездіяльності Комісії захистить (відновить) його порушене право.
В аспекті наведеного Велика Палата Верховного Суду виснувала, що незавершення такої обов`язкової процедури (у визначений строк) ніяким чином не порушує право позивача на правову визначеність у питанні продовження його суддівської кар`єри та правомірних сподівань щодо проведення в майбутньому відносно нього кваліфікаційного оцінювання на відповідність займаній посаді. Те, що ВККС України вчасно не завершила процедуру кваліфікаційного оцінювання стосовно нього, не означає що суддя ОСОБА_1 перестав бути суддею певного суду чи залишився позбавленим можливості на певні зміни в його суддівській кар`єрі, зокрема бути переведеним з ліквідованого суду до іншого суду того самого або нижчого рівня в порядку, визначеному законом.
Що ж до обґрунтованих сподівань позивача бути переведеним до іншого суду на підставі згаданої статті Закону № 3511-IX, то Велика Палата Верховного Суду наголосила, що таке переведення можливе тільки у випадку підтвердження таким суддею відповідності займаній посаді судді. Тому Велика Палата Верховного Суду визнала безпідставними посилання позивача на порушення ВККС України принципу правової визначності, оскільки позивач, коли послався на порушення цього принципу, мав би обґрунтувати не тільки те, яких актів права не дотрималися органи публічної влади, чи не виконали своїх обіцянок, але й те, чи вони (приписи) давали надію, «пробуджували» правомірне сподівання позивача, що реалізація приписів актів права дозволить набути право на щось конкретне.
Підстави і мотиви для висловлення окремої думки
Відповідно до частини третьої статті 34 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) суддя, не згодний із судовим рішенням, може письмово викласти свою окрему думку.
Не погоджуюсь із висновком Великої Палати Верховного Суду про відсутність підстав для задоволення позовних вимог з таких міркувань.
Спірним питанням у цій справі є встановлення наявності або відсутності бездіяльності ВККС України у процедурі проведення (завершення) кваліфікаційного оцінювання позивача у строк до 30 червня 2024 року, визначений пунктом 3 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 3511-ІХ.
Оцінка поведінки суб`єкта владних повноважень за критерієм правомірності судом при вирішенні адміністративного позову, безумовно, повинна ґрунтуватися насамперед на конституційному положенні про законність діяльності органів державної влади, місцевого самоврядування та їх посадових осіб.
Велика Палата Верховного Суду у своїх постановах неодноразово висновувала, що протиправну бездіяльність суб`єкта владних повноважень слід розуміти як зовнішню форму поведінки (діяння) цього органу, що полягає (проявляється) у неприйнятті рішення чи у нездійсненні юридично значимих й обов`язкових дій на користь заінтересованих осіб, які на підставі закону та/або іншого нормативно-правового регулювання віднесені до компетенції суб`єкта владних повноважень, були об`єктивно необхідними і реально можливими для реалізації, але фактично не були здійснені.
Водночас для визнання бездіяльності протиправною недостатньо одного факту несвоєчасного виконання обов`язкових дій, натомість важливими є також конкретні причини, умови та обставини, через які дії, що підлягали обов`язковому виконанню відповідно до закону, фактично не були виконані чи були виконані з порушенням строків. Значення мають юридичний зміст, важливість, тривалість та межі бездіяльності, фактичні підстави її припинення, а також шкідливість бездіяльності для прав та інтересів особи.
Самі по собі строки, встановлені правовою нормою для прийняття зобов`язаним суб`єктом рішення (вчинення певної дії / дій), поза зв`язком із конкретною правовою ситуацією, сукупністю фактів, умов та обставин, за яких розгорталися події, не мають жодного значення. Сплив чи настання строку набуває (може набути) правового сенсу в сукупності з подіями або діями, для здійснення чи утримання від яких встановлюється цей строк. Така правова позиція була викладена у постановах Великої Палати Верховного Суду від 19 квітня 2018 року у справі № П/9901/137/18 (№ 800/426/17), від 27 лютого 2020 року у справі № 800/304/17, а також у постанові Верховного Суду України від 13 червня 2017 року у справі № 12-1393а17.
Підтримуючи висновок суду першої інстанції про відсутність підстав для задоволення позову про визнання протиправною бездіяльності ВККС України, Велика Палата Верховного Суду виходила з того, що позивач не доводить, яким способом окреслена ним протиправна бездіяльність Комісії безпосередньо порушує чи зачіпає саме його право, інтерес чи свободу на певне благо, зокрема бути суддею.
Не погоджуюсь з наведеним висновком з таких підстав.
Відповідно до частини другої статті 77 КАС України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача. Суб`єкт владних повноважень повинен подати суду всі наявні у нього документи та матеріали, які можуть бути використані як докази у справі.
Разом з тим, у відзивах на позовну заяву та апеляційну скаргу позивача Комісія не наводить об`єктивних обставин, які стали підставою непроведення або неможливості проведення кваліфікаційного оцінювання позивача на відповідність займаній посаді до 30 червня 2024 року відповідно до пункту 3 розділу ІІ Закону № 3511-ІХ.
Таким чином, ВККС України не довела, що існували дійсно поважні або непереборні обставини, які завадили їй виконати вимоги закону щодо завершення кваліфікаційного оцінювання позивача на відповідність займаній посаді в строк до 30 червня 2024 року.
З огляду на недоведеність ВККС України існування зазначених обставин, вважаю, що суд першої інстанції та відповідач дійшли помилкового висновку про відсутність протиправної бездіяльності Комісії щодо невиконання вимог пункту 3 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 3511-ІХ у частині завершення до 30 червня 2024 року процедури проведення оцінювання на відповідність займаній посаді судді Окружного адміністративного суду міста Києва ОСОБА_1.
Нагадаю, що 15 грудня 2022 року набрав чинності Закон № 2825-IX, яким ліквідовано Окружний адміністративний суд міста Києва та утворено Київський міський окружний адміністративний суд із місцезнаходженням у місті Києві. Пунктом 2 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» цього Закону встановлено, що Окружний адміністративний суд міста Києва припиняє здійснення правосуддя.
30 грудня 2023 року набрав чинності Закон № 3511-IX, яким Закон № 1402-VIII доповнено статтею 821 такого змісту:
«1. Переведення судді на посаду судді до іншого суду того самого або нижчого рівня може здійснюватися без конкурсу лише у випадках реорганізації, ліквідації або припинення роботи суду, в якому такий суддя обіймає посаду судді.
2. Переведення судці до іншого суду в порядку дисциплінарного стягнення здійснюється на підставі подання органу, який ухвалив рішення про притягнення судці до дисциплінарної відповідальності».
Указаним законом розділ XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1402-VIII доповнено пунктом 61 такого змісту:
«Переведення судді на посаду судді до іншого суду того самого або нижчого рівня у разі реорганізації або ліквідації суду, в якому такий суддя обіймає посаду, може здійснюватися без конкурсу виключно після підтвердження таким суддею відповідності займаній посаді судді, якого призначено на посаду строком на п`ять років або обрано суддею безстроково до набрання чинності Законом України «Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)».
У позовній заяві та в апеляційній скарзі позивач, зокрема, наголошує, що тривале незавершення його оцінювання унеможливлює продовження його суддівської кар`єри (здійснення правосуддя) та перешкоджає переведенню без конкурсу до іншого суду того ж самого рівня.
ЄСПЛ неодноразово підкреслював особливу роль у суспільстві судової влади, яка як гарант правосуддя та основоположної цінності у правовій державі повинна користуватися довірою громадськості, якщо це необхідно для успішного виконання нею своїх обов`язків [пункт 165 рішення у справі «Бака проти Угорщини» (Baka v. Hungary)]. З огляду на важливе місце, яке посідає судова влада серед державних органів у демократичному суспільстві, та зростаюче значення, що надається принципу поділу влади й необхідності гарантувати незалежність судової влади (див. пункт 196 рішення від 06 листопада 2018 року у справі «Рамос Нунеш де Карвальо е Са проти Португалії» [ВП] (Ramos Nunes de Carvalho e Sa v. Portugal) [GC], заява № 55391/13 та 2 інших), Суд приділяв особливу увагу захисту представників судової влади від заходів, що впливають на їхній статус або професійну діяльність і можуть загрожувати незалежності та автономії суддів.
У своїх рішеннях ЄСПЛ також зазначав, що приватне життя «включає право особи на формування та розвиток стосунків з іншими людьми, включаючи стосунки професійного або ділового характеру» (рішення від 07 серпня 1996 року у справі «С. проти Бельгії» (С. v. Belgium), пункт 25, Reports 1996-III). Стаття 8 Конвенції «захищає право на особистий розвиток та право встановлювати та розвивати стосунки з іншими людьми та оточуючим світом» (рішення у справі «Прітті проти Сполученого Королівства» (Pretty v. the United Kingdom), заява № 2346/02, пункт 61, ECHR 2002-III). Поняття «приватне життя» в принципі не виключає відносин професійного або ділового характеру. Врешті-решт, саме у межах трудової діяльності більшість людей мають значну можливість розвивати стосунки з оточуючим світом (рішення від 16 грудня 1992 року у справі «Німітц проти Німеччини» (Niemietz v. Germany), пункт 29, Series А № 251-В). Отже, обмеження, накладені на доступ до професії, були визнані такими, що впливають на «приватне життя» (рішення від 28 травня 2009 року у справах «Сідабрас та Джяутас проти Литви», заяви № 55480/00 та 59330/00, пункт 47, ECHR 2004-VIII, та «Бігаєва проти Греції» (Bigaeva v. Greece), заява № 26713/05, пункти 22-25). Схожим чином звільнення з посади було визнане втручанням у право на повагу до приватного життя (рішення від 19 жовтня 2010 року у справі «Озпінар проти Туреччини», заява № 20999/04, пункти 43-48). Насамкінець, стаття 8 Конвенції охоплює питання захисту честі та репутації як частину захисту права на повагу до приватного життя (рішення від 15 листопада 2007 року у справі «Пфайфер проти Австрії» (Pfeifer v. Austria), заява № 12556/03, пункт 35; рішення від 09 квітня 2009 року у справі «А. проти Норвегії» (А. v. Norway), заява № 28070/06, пункти 63 та 64).
Крім того, слід нагадати, що у рішенні від 22 липня 2021 року у справі «Гуменюк та інші проти України», заява № 11423/19, Суд визнав порушення статті 8 Конвенції з огляду на характер і тривалість негативних наслідків, які призвели до перешкоджання заявникам у виконанні ними своїх суддівських функцій. За висновком ЄСПЛ у згаданій справі, головним негативним наслідком, на який скаржилися заявники, була неможливість виконувати свої суддівські функції як суддів Верховного Суду після вжиття оскаржуваних заходів. У зв`язку із цим Суд зауважив, що навіть якщо припустити, що заявники не зазнали суттєвої фінансової шкоди, оскаржувані заходи позбавили їх можливості продовжувати свою суддівську діяльність та життя у професійному середовищі, де вони могли б досягти власних цілей професійного та особистого розвитку.
На моє переконання, непроведення протягом тривалого часу відносно позивача кваліфікаційного оцінювання на відповідність займаній посаді та, як наслідок, неможливість йому [ ОСОБА_1 ] реалізувати своє право бути переведеним без конкурсу до іншого суду того ж самого рівня значною мірою впливає на його [ОСОБА_1] приватне життя, що включає право на доступ до професії, і таке втручання порушує статтю 8 Конвенції.
У цьому аспекті також заслуговують на увагу доводи позивача про порушення принципу юридичної визначеності щодо проведення його кваліфікаційного оцінювання і, як наслідок, правомірних очікувань судді щодо можливості продовжувати здійснювати правосуддя (у тому числі й переведення без конкурсу на посаду судді до іншого суду того самого або нижчого рівня).
У Доповіді «Верховенство права», схваленій Європейською комісією «За демократію через право» на 86-му пленарному засіданні (Венеція, 25-26.03.2011) (CDL-AD (2011) 003rev), зазначено, що держава зобов`язана дотримуватись законів, які запровадила, і застосовувати їх у передбачуваний спосіб та з логічною послідовністю; передбачуваність означає, що закон має бути проголошений наперед - до його застосування та має бути передбачуваним щодо його наслідків: він має бути сформульований з достатньою мірою чіткості, аби особа мала можливість скерувати свою поведінку (пункт 44); юридична визначеність вимагає, щоб юридичні норми були чіткими, точними та спрямованими на забезпечення того, щоб ситуації та правовідносини залишались передбачуваними (пункт 46); юридична визначеність також означає, що держава загалом повинна дотримуватись узятих на себе певних зобов`язань, виконувати покладені на неї певні функції чи виголошені нею перед людьми певні обіцянки (поняття «законні очікування») (пункт 48).
У Рішенні від 11 жовтня 2018 року № 7-р/2018 [справа № 1-123/2018(4892/17)] Конституційний Суд України зазначив, що принцип юридичної визначеності як один з елементів верховенства права не виключає визнання за органом публічної влади певних дискреційних повноважень у прийнятті рішень, однак у такому випадку має існувати механізм запобігання зловживанню ними.
Отже, з прийняттям Закону № 3511-ІХ судді, які перебувають у процедурі кваліфікаційного оцінювання на відповідність займаній посаді або кваліфікаційного оцінювання у зв`язку з накладенням дисциплінарного стягнення, мали правомірні очікування, що здійснення такого оцінювання буде проведено із застосуванням належних процедур і строків згідно із законом.
Підсумовуючи наведене, не погоджуюсь з висновком Касаційного адміністративного суду, який підтримала Велика Палата Верховного Суду, про те, що оскаржувана позивачем бездіяльність ВККС України щодо невиконання приписів пункту 3 розділу ІІ Закону № 3511-ІХ щодо строку, в який мала б бути завершена процедура кваліфікаційного оцінювання позивача, не містить ознак протиправності та, як наслідок, про відсутність підстав для задоволення позовних вимог.
Натомість вважаю, що Велика Палата Верховного Суду повинна була задовольнити апеляційну скаргу ОСОБА_1 , скасувати постанову Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 14 жовтня 2024 року, а позов задовольнити.
Суддя Н. В. Шевцова