ОКРЕМА ДУМКА (частково розбіжна)
суддів Великої Палати Верховного Суду Гудими Д. А., Єленіної Ж. М., Пількова К. М., Ситнік О. М., Ткача І. В., Ткачука О. С.
Справа № 990/80/23
Провадження № 11-85заі23
1. ІСТОРІЯ СПРАВИ
(1.1) Короткий виклад позовної заяви
1. 28 квітня 2023 року ОСОБА_1 (далі - позивач) звернувся до суду з позовом до Верховної Ради України (далі - ВР України). Просив:
1.1. Визнати протиправними та нечинними Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо виконання рішень Європейського суду з прав людини» від 18 жовтня 2022 року (далі - Закон № 2689-ІХ) та Закон України «Про внесення змін до Кодексу України про адміністративні правопорушення, Кримінального Кодексу України та Кримінального процесуального Кодексу України щодо виконання рішень Європейського суду з прав людини» від 18 жовтня 2022 року (далі - Закон № 2690-ІХ).
1.2. Стягнути з ВР України на користь позивача 1 200 000 грн відшкодування шкоди, завданої прийняттям дискримінаційних Законів № 2689-ІХ і № 2690-ІХ.
2. Мотивував так:
2.1. Позивач засуджений до довічного позбавлення волі. Згідно з ухвалою Верховного Суду України від 5 квітня 2005 року вирок набрав законної сили. На момент подання позову до суду загальний строк відбутого позивачем покарання становить більше 22 років.
2.2. Роменський міжрайонний суд Сумської області ухвалив рішення від 16 квітня 2018 року про зарахування строку попереднього ув`язнення позивача у загальний строк відбування покарання за період з 22 лютого 2003 року до 5 квітня 2005 року з розрахунку день за два.
2.3. Права позивача на рівність перед законом і право на звернення до суду звужені та порушені через прийняття ВР України Законів № 2689-ІХ і № 2690-ІХ, які погіршують становище позивача як ув`язненого до довічного позбавлення волі, оскільки:
2.3.1. Право довічно ув`язнених на пряме, безпосереднє звернення до суду для перегляду покарання не передбачене. Заміна довічного ув`язнення на певний строк здійснюється за клопотанням керівництва виправної установи відбування покарання. Тобто ці закони позбавили позивача права на пряме звернення до суду для перегляду покарання згідно зі статтею 82 Кримінального кодексу України (далі - КК України) для заміни на більш м`який вид покарання, тоді як в інших ув`язнених таке право залишається, що є дискримінацією та позбавленням позивача доступу до суду для вирішення цього питання.
2.3.2. Частина п`ята статті 82 КК України передбачає, що покарання у виді довічного позбавлення волі може бути замінено на покарання у виді позбавлення волі строком від 15 до 20 років, якщо засуджений відбув не менше 15 років призначеного судом покарання. А згідно з частиною другою статті 63 КК України позбавлення волі встановлюється на строк від 1 до 15 років за винятком випадків, передбачених Загальною частиною цього Кодексу. Тому, на думку позивача, положення частини п`ятої статті 82 КК України (у частині заміни покарання у виді довічного позбавлення волі на покарання у виді позбавлення волі строком від 15 до 20 років) суперечить «по верхній межі заміни покарання» частині третій статті 22 Конституції України та частині другій статті 63 КК України.
2.3.3. Позивач переконаний, що частина п`ята статті 82 КК України з урахуванням приписів Конституції України та статті 73 КК України дозволяє заміну покарання у виді довічного позбавлення волі тільки на один строк у 15 років і не більше. Натомість парламент, допустивши можливість заміни покарання у виді довічного позбавлення волі на покарання у виді позбавлення волі строком від 15 до 20 років, поставив позивача у нерівне становище з іншими засудженими, до котрих застосовується інститут заміни покарання більш м`яким, і порушив засади законодавства про граничний строк позбавлення волі (15 років згідно з частиною другою статті 63 КК України).
2.3.4. Заміна довічного позбавлення волі на таке позбавлення строком від 15 до 20 років проводиться без урахування відбутого строку з фактичним визначенням нового строку та постановленням нового вироку, строк відбування якого обчислюється не з початку фактичного відбування покарання, а з моменту заміни. Тобто відбувається друге (повторне) засудження за одне й те ж саме діяння. Інакше кажучи, парламент змушує суд, замінюючи довічне позбавлення волі на більш м`який вид покарання, не брати до уваги попередній відбутий позивачем строк (понад 22 роки) та не зараховувати його до загального строку відбування покарання. Тоді як для інших ув`язнених відбутий строк покарання обов`язково береться до уваги та зараховується до загального строку відбуття покарання. Такий підхід парламенту до регулювання цих відносин є дискримінаційним.
2.3.5. Право на заміну покарання у виді довічного позбавлення волі на більш м`яке настає після фактичного відбуття 15 років довічного позбавлення волі. Те, що позивач втратив право на таку заміну більше 7 років тому (оскільки вже відбуває покарання понад 22 років), Закони № 2689-ІХ і № 2690-ІХ ніяк не врахували та не передбачили компенсаційний механізм за ті роки, впродовж яких позивач відбував покарання понад 15 років. Вказане погіршило становище позивача у порівнянні із засудженими до того ж покарання - довічного позбавлення волі, - але які на момент набрання чинності зазначеними Законами відбули менше 15 років покарання.
2.3.6. Згідно з частиною третьою статті 74 КК України призначена засудженому міра покарання, що перевищує санкцію нового закону, знижується до максимальної межі покарання, встановленої новою санкцією закону. У разі якщо така межа передбачає більш м`який вид покарання, відбуте засудженим покарання зараховується з перерахуванням за правилами, встановленими частиною першою статті 72 цього Кодексу. Проте у частині першій статті 72 КК України довічного позбавлення волі як визначеного статтею 51 КК України виду покарання для такого перерахунку не передбачено (не встановлено, скільком дням, тижням або місяцям строкового позбавлення волі дорівнює один день довічного позбавлення волі, що необхідно для коректного перерахунку). Це підтверджує відсутність належного компенсаційного механізму для тих засуджених до довічного позбавлення волі, які на момент набрання чинності Законами № 2689-ІХ і № 2690-ІХ відбули більше 15 років покарання. Таке відмінне поводження із зазначеними групами засуджених є дискримінаційним.
2.3.7. Зміни до статті 81 КК України також не надають довічно ув`язненому позивачеві права на звернення до суду про умовно-дострокове звільнення від подальшого відбування покарання, тоді як в інших ув`язнених таке право існує. Таке поводження теж є дискримінаційним.
2.3.8. За більш ніж 20 років відбування покарання Україна не намагалася виправити позивача. Тому немає реальних підстав замінити йому довічне позбавлення волі на таке позбавлення на визначений строк.
2.3.9. Така перспектива може виникнути для позивача у разі відбуття ще 15 років довічного позбавлення волі, під час якого згідно із Законами № 2689-ІХ і № 2690-ІХ до нього треба застосовувати механізми виправлення. Які саме механізми, ці Закони не передбачають, не встановлюють кроки, які має зробити позивач, щоби довічне позбавлення волі гарантовано було замінене строковим. Оскільки протягом більше ніж 20 років до позивача не застосовували механізми виправлення, то Україна буде відмовляти позивачеві у заміні покарання на більш м`яке, стверджуючи, що для цього немає підстав. Таким чином, мінімальний строк відбуття довічного позбавлення волі для позивача може становити понад 37 років. Це ставить його у нерівне становище із тими засудженими до довічного позбавлення волі, яким суд призначив це покарання після набрання чинності Законами № 2689-ІХ і № 2690-ІХ, а саме з листопада 2022 року. Це також є дискримінаційним поводженням і невиконанням Україною рішень Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ).
2.3.10. 2 грудня 2022 року, тобто до набрання законної сили наказом Міністерства юстиції України «Про визначення ступеня виправлення засудженого» від 19 січня 2023 року (набрав чинності 2 лютого 2023 року), адміністрація Роменської виправної колонії (№ 56) (далі - адміністрація) вирішувала питання про можливість представлення позивача до заміни покарання у виді довічного позбавлення волі на покарання у виді позбавлення волі на певний строк. Із позивачем у спеціально відведеному місці знаходилися ще 3 засуджених. Адміністрація витратила 3-4 хвилини на розгляд питань стосовно 4 засуджених і відмовила позивачеві у поданні відповідних документів до суду. Вважала, що для цього немає підстав, бо позивач не виправився.Таке рішення, як і відповідна процедура, були суто формальними.
2.3.11. Україна може відмовляти у заміні довічного позбавлення волі на більш м`яке покарання нескінченно довго - аж до смерті позивача. Згідно з КК України та Кримінально-виконавчим кодексом України єдиними критеріями виправлення ув`язнених є праця, поведінка та навчання. Але ні праця позивача, ні його навчання, ні гарна поведінка та громадянська позиція, ні бажання захищати Україну не є реальним критерієм рівня «виправлення». Адміністрація жодного разу не забезпечила позивача працею, яка є основним інструментом виправлення ув`язнених. Стверджувала, що відсутні робочі місця. Під час відбування покарання позивач самостійно вчився. Самовдосконалення було незмінною частиною його життя (хатха-йога, бджолярство, соціальна психологія). Позивач має бажання вивчити 3D-анімацію та гейм-дизайн. Але відчуває себе безсилим і без жодної можливості звільнитись, оскільки, що би він не робив, це не є критерієм виправлення, а реальні критерії заміни довічного позбавлення волі на більш м`яке покарання - невідомі. Пом`якшення вироку та звільнення позивача є ілюзорними.
2.4. Держава повинна компенсувати позивачеві завдану йому описаним вище поводженням немайнову шкоду. Грошовим еквівалентом останньої є 1 200 000 грн.
(1.2) Короткий зміст ухвали суду першої інстанції
3. 8 травня 2023 року Верховний Суд у складі судді Касаційного адміністративного суду постановив ухвалу про відмову у відкритті провадження у справі. Обґрунтував так:
3.1. У законотворчому процесі ВР України не виконує владних управлінських функцій, які можуть бути предметом оскарження в адміністративному суді. Тому цей спір не є публічно-правовим спором у розумінні пункту 2 частини першої статті 4 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) та не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства.
3.2. Розгляд цього спору з огляду на його предмет і суб?єктний склад перебуває поза межами не лише юрисдикції адміністративних судів, але й не належить до юрисдикції жодного іншого суду.
(1.3) Короткий зміст апеляційної скарги позивача
4. У травні 2023 року позивач подав апеляційну скаргу. Просив скасувати ухвалу суду першої інстанції й ухвалити нове рішення про задоволення позову. Аргументував так:
4.1. Закони № 2689-ІХ і № 2690-ІХпорушують права позивача, а також права інших довічно ув`язнених, які опинилися у схожій ситуації. Оскаржити ці нормативно-правові акти позивач не має змоги.
4.2. Парламент не врахував становище засуджених, які відбули більше 15 років позбавлення волі на момент набрання чинності Законами № 2689-ІХ і № 2690-ІХ. Для цих засуджених не передбачили жодних перехідних чи прикінцевих положень, аби поставити їх у рівне становище з іншими - які були засуджені до довічного позбавлення волі порівняно недавно. Першим доведеться відбути ще «мінімум 11 років і 3 місяці, максимум - 20 років», що очевидно є дискримінаційнимта може порушувати вимоги Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), коли de jure порядок існує, однак de facto він не дає право на реальну перспективу звільнення.
(1.4) Короткий зміст відзиву ВР України на апеляційну скаргу позивача
5. 27 червня 2023 року ВР України подала відзив на апеляційну скаргу позивача. Просила залишити без змін ухвалу суду першої інстанції. Обґрунтувала так:
5.1. Позовні вимоги стосуються законотворчої діяльності ВР України, під час якої остання не реалізовує публічно-владних управлінських функцій.
5.2. Юрисдикція адміністративного суду не поширюється на справи у спорах фізичних чи юридичних осіб із ВР України щодо її дій чи бездіяльності у законотворчому процесі.
(1.5) Короткий зміст відповіді позивача на відзив ВР України
6. 18 липня 2023 року позивач подав відповідь на відзив ВР України. Просив скасувати ухвалу суду першої інстанції, а справу повернути до Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду для належного вирішення питання про відкриття провадження у справі. Аргументував так:
6.1. Адміністративне судочинство має не лише захищати права людини від неправомірних дій органів влади, але й сприяти здійсненню ними влади у межах компетенції, гарантувати передбачуваність і правову визначеність публічних дій, допомагати забезпечувати підзвітність цих органів.
6.2. Суд першої інстанції не обґрунтував і не мотивував ухвалу у частині відмови у відкритті провадження у справі щодо вимог про стягнення з ВР України відшкодування шкоди, завданої прийняттям «неконституційного закону».
(1.6) Короткий зміст постанови Великої Палати Верховного Суду
7. 20 липня 2023 року Велика Палата Верховного Суду прийняла постанову про залишення без змін ухвали суду першої інстанції. Мотивувала так:
7.1. ВР України як єдиний законодавчий орган у законотворчому процесі не виконує владних управлінських функцій, які можуть бути предметом оскарження в адміністративному суді. У порядку адміністративного судочинства до Верховного Суду як суду першої інстанції можна оскаржувати тільки ті правові акти, дії чи бездіяльність, зокрема, Президента України, ВР України, які прийнято / вчинено / допущено у правовідносинах, у яких парламент реалізує свої владні (управлінські) функції.
7.2. Якщо разом із вимогами про визнання протиправними, нечинними законів України заявлені вимоги про відшкодування шкоди, завданої прийняттям цих законів, то вимоги про таке відшкодування теж не підпадають під юрисдикцію судів, бо якщо у суді не може бути першого (визнання протиправними законів України), то не може бути й другого (відшкодування шкоди, завданої прийняттям цих законів).
7.3. Предметом цього спору є визнання протиправними та нечинними Законів України і стягнення шкоди, завданої їхнім прийняттям. Отже, позовні вимоги стосуються насамперед законотворчої діяльності відповідача (ВР України), під час якої він не реалізовує публічно-владних управлінських функцій.
2. СУТЬ ОКРЕМОЇ ДУМКИ
8. Із постановою Великої Палати Верховного Суду у частині висновку щодо вимоги про відшкодування шкоди не погоджуємося. Вважаємо правильним те, що вимога про визнання протиправними та нечинними Законів № 2689-ІХ і № 2690-ІХ не належить до юрисдикції судів, бо стосується законотворчої діяльності, під час якої парламент не реалізовує публічно-владних управлінських функцій. Однак іншу вимогу - про відшкодування шкоди, завданої цими Законами № 2689-ІХ і № 2690-ІХ, які, за твердженням позивача, мають дискримінаційний характер, - повинні розглядати загальні суди за правилами цивільного судочинства. Тому Велика Палата Верховного Суду мала змінити мотиви ухвали суду першої інстанції щодо відмови у відкритті провадження у справі за вимогою про відшкодування шкоди.
9. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення (частина друга статті 124 Конституції України).
10. Право на доступ до суду реалізується на підставах і в порядку, встановлених законом. Кожний із процесуальних кодексів встановлює обмеження щодо кола питань, які можна вирішити у межах відповідних судових процедур. Зазначені обмеження спрямовані на дотримання оптимального балансу між правом людини на судовий захист і принципами юридичної визначеності, ефективності й оперативності судового процесу.
11. Суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства (абзац перший частини першої статті 19 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України)).
12. У справах про дискримінацію позивач зобов`язаний навести фактичні дані, які підтверджують, що дискримінація мала місце. У разі наведення таких даних доказування їх відсутності покладається на відповідача (частина друга статті 81 ЦПК України).
13. Критеріями відмежування справ цивільної юрисдикції від інших є, по-перше, наявність спору щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів в будь-яких правовідносинах, крім випадків, коли такий спір вирішується за правилами іншого судочинства, а, по-друге, такий суб`єктний склад цього спору, у якому однією зі сторін є, як правило, фізична особа. Отже, у порядку цивільного судочинства за загальним правилом можна розглядати будь-які справи, у яких зазвичай хоча б одна зі сторін є фізичною особою, якщо їх вирішення процесуальні закони не віднесли до юрисдикції інших судів.
14. Позивач, зокрема, доводив, що стосовно нього за ознакою засудження до довічного позбавлення волі прийняті парламентом Закони № 2689-ІХ і № 2690-ІХ мають дискримінаційний характер і без об`єктивного та розумного обґрунтування ставлять позивача у нерівне становище порівняно з двома соціальними групами: (1) засудженими до позбавлення волі на певний строк; (2) засудженими до довічного позбавлення волі, які до набрання чинності зазначеними Законами України відбули менше 15 років покарання. Вважав, що таке поводження завдає шкоди та просив стягнути з держави відповідне відшкодування. За змістом доводів позивача він обґрунтовував наявність стосовно нього непрямої дискримінації, бо Закони № 2689-ІХ і № 2690-ІХ формально встановили нейтральні для засуджених до довічного позбавлення волі правила, однак наслідки дії та застосування останніх поставили без правомірної й об`єктивно обґрунтованої мети цих засуджених у гірше становище, ніж зазначені вище соціальні групи.
15. Дискримінація - ситуація, за якої особа та/або група осіб за їх ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, віку, інвалідності, етнічного та соціального походження, громадянства, сімейного та майнового стану, місця проживання, мовними або іншими ознаками, які були, є та можуть бути дійсними або припущеними (далі - певні ознаки), зазнає обмеження у визнанні, реалізації або користуванні правами і свободами в будь-якій формі, встановленій цим Законом, крім випадків, коли таке обмеження має правомірну, об`єктивно обґрунтовану мету, способи досягнення якої є належними та необхідними (пункт 2 частини першої статті 1 Закону України «Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні» (далі - Закон № 5207-VI)).
16. Непряма дискримінація - ситуація, за якої внаслідок реалізації чи застосування формально нейтральних правових норм, критеріїв оцінки, правил, вимог чи практики для особи та/або групи осіб за їх певними ознаками виникають менш сприятливі умови або становище порівняно з іншими особами та/або групами осіб, крім випадків, коли їх реалізація чи застосування має правомірну, об`єктивно обґрунтовану мету, способи досягнення якої є належними та необхідними (пункт 3 частини першої статті 1 Закону № 5207-VI).
17. Підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є завдання майнової (матеріальної) та моральної шкоди іншій особі (пункт 3 частини другої статті 11 ЦК України). Таку шкоду може бути завдано і внаслідок дискримінаційного поводження. Одним зі способів захисту цивільних прав та інтересів є відшкодування моральної (немайнової) шкоди (пункт 9 частини другої статті 16 ЦК України). Особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав (частина перша статті 23 ЦК України). Таке право є, зокрема, і у випадку дискримінаційного поводження з людиною.
18. Велика Палата Верховного Суду погодилася з судом першої інстанції у тому, що вимога про відшкодування державою шкоди, завданої Законами № 2689-ІХ і № 2690-ІХ, які, за твердженням позивача, мають дискримінаційний характер, не належить до юрисдикції судів України, тобто її нібито не можна розглядати не тільки за правилами адміністративного, але й за правилами цивільного судочинства. Проте такий підхід є помилковим навіть з огляду на зміст приписів пунктів 2 і 3 частини першої статті 1 Закону № 5207-VI, пункту 3 частини другої статті 11, пункту 9 частини другої статті 16, частини першої статті 23 ЦК Українита частини другої статті 81 ЦПК України.
19. За змістом частини другої статті 2 ЦК України держава Україна є одним із учасників цивільних відносин. Держава набуває і здійснює цивільні права та обов`язки через органи державної влади у межах їхньої компетенції, встановленої законом (стаття 170 ЦК України). Держава відповідає за своїми зобов`язаннями своїм майном, крім майна, на яке відповідно до закону не може бути звернено стягнення (стаття 174 ЦК України). Це правило стосується як договірної, так і позадоговірної відповідальності держави, зокрема за завдання шкоди дискримінаційним поводженням.
20. Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що у випадку, коли держава вступає у цивільні правовідносини, вона має цивільну правоздатність нарівні з іншими їх учасниками. Держава набуває і здійснює цивільні права й обов`язки через відповідні органи, які діють у межах їхньої компетенції. Отже, поведінка органів, через які діє держава, розглядається як поведінка самої держави у конкретних, зокрема цивільних, правовідносинах. Тому у відносинах, у які вступає держава, органи, через які вона діє, не мають власних прав і обов`язків, а наділені повноваженнями (компетенцією) представляти державу у відповідних правовідносинах[1].
21. Велика Палата Верховного Суду також звертала увагу на те, що в судовому процесі держава бере участь у справі як сторона через її відповідний орган, наділений повноваженнями у спірних правовідносинах[2]. Тобто під час розгляду справи в суді фактичною стороною у спорі є держава, навіть якщо позивач визначив стороною у справі певний орган[3].Тому, зокрема, наявність чи відсутність у органу, через який діє держава, статусу юридичної особи, значення не має[4].
22. Те, що позивач вказав відповідачем у справі про відшкодування завданої державою шкоди її конкретний орган (який не має статусу юридичної особи), не означає, що у спірних правовідносинах суб`єктом відповідальності за завдану шкоду є не держава, а саме цей орган. Інакше кажучи, у деліктних спірних правовідносинах орган держави є представником її інтересів як можливого завдавача шкоди, а не суб`єктом владних повноважень, який здійснює щодо позивача публічно-владні управлінські функції[5]. З огляду на вказане те, що позивач визначив відповідачем ВР України, яка у спірних правовідносинах не здійснює публічно-владних управлінських функцій, не означає, що держава в особі цього органу не вступила з позивачем у цивільні відносини, якщо завдала останньому дискримінаційним поводженням моральну шкоду, про яку той стверджував у позовній заяві.
23. Згідно з пунктом 1 статті 6 Конвенції кожен має право на справедливий розгляд його справи судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо прав та обов`язків цивільного характеру.
24. Фраза «встановлений законом» поширюється не лише на правову основу існування суду, але й на дотримання таким судом норм, які регулюють його діяльність. Термін «суд, встановлений законом» у пункті 1 статті 6 Конвенції передбачає «усю організаційну структуру судів, включно з (...) питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів» (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справі «Сокуренко і Стригун проти України» (Sokurenko and Strygun v. Ukraine), заяви № 29458/04 і № 29465/04, § 24).
25. ЄСПЛ неодноразово наголошував, що право на доступ до суду, гарантоване статтею 6 Конвенції, не є абсолютним: воно може підлягати дозволеним за змістом обмеженням, зокрема, щодо умов прийнятності скарг. Такі обмеження не можуть шкодити самій суті права доступу до суду, мають переслідувати легітимну мету, а також має бути обґрунтована пропорційність між застосованими засобами та поставленою метою (див. mutatis mutandis рішення у справі «Перетяка та Шереметьєв проти України» (Peretyaka and Sheremetyev v. Ukraine) від 21 грудня 2010 року, заяви № 17160/06 та № 35548/06, § 33).
26. Відмова суду у відкритті провадження у справі за вимогою про відшкодування шкоди, завданої дискримінаційними, як стверджує позивач, положеннями Законів № 2689-ІХ і № 2690-ІХ, суперечить вимогам Конвенції та ЦПК України, бо не допускає можливість звернення з цією вимогою до загального суду за правилами цивільного судочинства. Зазначена відмова не переслідує жодної легітимної мети та шкодить суті права позивача на доступ до суду у цивільному спорі про стягнення з держави відшкодування шкоди.
3. ВИСНОВКИ
27. На нашу думку, Велика Палата Верховного Суду мала змінити у мотивувальній частині ухвалу суду першої інстанції щодо відмови у відкритті провадження у справі за вимогою про відшкодування шкоди, завданої прийняттям дискримінаційних, як вважає позивач, Законів № 2689-ІХ і № 2690-ІХ, а саме вказати, що спір із державою в особі ВР України за цією вимогою є цивільним і належить до юрисдикції загального суду. Тобто останній має розглядати таку вимогу за правилами цивільного судочинства.
Судді| |Гудима Д. А.| |Ситнік О. М.|
| |Єленіна Ж. М.| |Ткач І. В.|
| |Пільков К. М.| |Ткачук О. С.|
[1] Див. постанови від 20 листопада 2018 року у справі № 5023/10655/11 (пункти 6.21, 6.22; № у ЄДРСР 78215459), від 26 лютого 2019 року у справі № 915/478/18 (пункти 4.19, 4.20; № у ЄДРСР 81329465), від 26 червня 2019 року у справі № 587/430/16-ц (пункт 26; № у ЄДРСР 84573553), від 15 січня 2020 року у справі № 698/119/18 (пункт 21; № у ЄДРСР 87053622), від 18 березня 2020 року у справі № 553/2759/18 (пункт 35; № у ЄДРСР 89252052),від 6 липня 2021 року у справі № 911/2169/20 (пункт 8.5; № у ЄДРСР 98483103), від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (пункт 80; № у ЄДРСР 101829985), від 15 лютого 2022 року у справі № 910/6175/19 (пункт 7.45; № у ЄДРСР 104827808), від 20 липня 2022 року у справі № 910/5201/19 (пункт 75; № у ЄДРСР 105852860), від 5 жовтня 2022 року у справах № 923/199/21 (підпункт 8.16; № у ЄДРСР 106841700) і № 922/1830/19 (підпункт 7.1; № у ЄДРСР 108285268), від 18 січня 2023 року у справі № 488/2807/17 (пункт 34; № у ЄДРСР 109364576), від 21 червня 2023 року у справі № 905/1907/21 (пункт 8.5; № у ЄДРСР 111742765), від 12 липня 2023 року у справі № 757/31372/18-ц (пункт 37; № у ЄДРСР 112516535).
[2] Див. постанови від 27 лютого 2019 року у справі № 761/3884/18 (пункт 35; № у ЄДРСР 80854809), від 26 червня 2019 року у справі № 587/430/16-ц (пункт 27; № у ЄДРСР 84573553), від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (пункт 81; № у ЄДРСР 101829985), від 20 липня 2022 року у справі № 910/5201/19 (пункт 76; № у ЄДРСР 105852860), від 5 жовтня 2022 року у справах № 923/199/21 (пункт 8.17; № у ЄДРСР 106841700) і № 922/1830/19 (пункт 7.2; № у ЄДРСР 108285268), від 18 січня 2023 року у справі № 488/2807/17 (пункт 35; № у ЄДРСР 109364576), від 21 червня 2023 року у справі № 905/1907/21 (пункт 8.6; № у ЄДРСР 111742765), від 12 липня 2023 року у справі № 757/31372/18-ц (пункт 38; № у ЄДРСР 112516535).
[3] Див. постанови від 26 червня 2019 року у справі № 587/430/16-ц (пункт 27; № у ЄДРСР 84573553), від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (пункт 81; № у ЄДРСР 101829985), від 5 жовтня 2022 року у справах № 923/199/21 (пункт 8.18; № у ЄДРСР 106841700) і № 922/1830/19 (пункт 7.3; № у ЄДРСР 108285268).
[4] Див. постанови від 6 липня 2021 року у справі № 911/2169/20 (пункти 8.10, 8.12; № у ЄДРСР 98483103) від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (пункт 81; № у ЄДРСР 101829985), від 18 січня 2023 року у справі № 488/2807/17 (пункт 35; № у ЄДРСР 109364576).
[5] Див. постанову від 12 липня 2023 року у справі № 757/31372/18-ц (пункт 39; № у ЄДРСР 112516535).