Окрема думка суддів К. М. Пількова, Л. Й. Катеринчук, В. М. Сімоненко
до постанови Великої Палати Верховного Суду від 18.05.2022 у справі № 9901/484/21, провадження № 11-9заі22
Велика Палата Верховного Суду постановою від 18.05.2022 залишила апеляційну скаргу ОСОБА_1 без задоволення, ухвалу Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 21.12.2021 у цій справі за позовом ОСОБА_1 до Вищої кваліфікаційної комісії суддів України (далі - ВККС) про визнання протиправним та скасування рішення - без змін.
Мотивуючи прийняте рішення, Велика Палата Верховного Суду виходила з того, що позивач пропустив встановлений частиною п`ятою статті 122 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) місячний строк для звернення до суду у справах щодо прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби. При цьому, звернувшись на виконання ухвали суду першої інстанції із заявою про поновлення цього строку, позивач не навів поважних причин його пропуску, оскільки зазначені ним мотиви не підтверджують об`єктивно непереборних обставин, які б перешкоджали своєчасному оскарженню ним спірної частини рішення ВККС, що, за висновком Великої Палати, свідчить про наявність у суду першої інстанції передбачених частиною другою статті 123 КАС України підстав для повернення позовної заяви.
З наведеними висновками не погоджуємось з таких мотивів.
Предметом оскарження за цим позовом є пункт 3 резолютивної частини рішення ВККС про результати кваліфікаційного оцінювання судді ОСОБА_1 на відповідність займаній посаді від 18.03.2019 № 18/ко-19 (далі - Рішення), який стосується порядку набрання чинності зазначеним рішенням.
Положеннями частини першої статті 83 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» (далі - Закон) передбачено, що з метою визначення здатності судді (кандидата на посаду судді) здійснювати правосуддя у відповідному суді за визначеними законом критеріями ВККС проводить кваліфікаційне оцінювання, за результатами якого ухвалює одне з рішень, визначених цим Законом, зокрема мотивоване рішення про підтвердження або непідтвердження здатності судді (кандидата на посаду судді) здійснювати правосуддя у відповідному суді (частина друга статті 84, частина перша статті 88 Закону).
Відповідно до частини п`ятої статті 101 Закону рішення ВККС, її палат та колегій викладаються у письмовій формі. У рішенні зазначаються дата і місце ухвалення рішення, склад Комісії (палати, колегії), питання, що розглядалося, мотиви ухваленого рішення.
Також відповідно до частини третьої статті 88 Закону рішення ВККС, ухвалене за результатами проведення кваліфікаційного оцінювання, може бути оскаржене та скасоване виключно з таких підстав:
1) склад членів Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, який провів кваліфікаційне оцінювання, не мав повноважень його проводити;
2) рішення не підписано будь-ким із складу членів Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, який провів кваліфікаційне оцінювання;
3) суддя (кандидат на посаду судді) не був належним чином повідомлений про проведення кваліфікаційного оцінювання - якщо було ухвалено рішення про непідтвердження здатності судді (кандидата на посаду судді) здійснювати правосуддя у відповідному суді з підстав неявки для проходження кваліфікаційного оцінювання;
4) рішення не містить посилання на визначені законом підстави його ухвалення або мотивів, з яких Комісія дійшла відповідних висновків.
Кожна з наведених вище підстав для скасування рішення ВККС кореспондує відповідному можливому дефекту рішення ВККС, як воно описане у частині п`ятій статті 101 Закону.
Відповідно до статті 55 Конституції України кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.
Конституційний Суд України, вирішуючи питання, порушені в конституційному зверненні і конституційному поданні щодо тлумачення частини другої статті 55 Конституції України, в Рішенні від 14.12.2011 № 19-рп/2011 зазначив, що права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави (частина друга статті 3 Конституції України). Для здійснення такої діяльності органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові і службові особи наділені публічною владою, тобто мають реальну можливість на підставі повноважень, встановлених Конституцією і законами України, приймати рішення чи вчиняти певні дії. Особа, стосовно якої суб`єкт владних повноважень прийняв рішення, вчинив дію чи допустив бездіяльність, має право на захист. Право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб порушення, про яке стверджує позивач, було обґрунтованим. Таке порушення прав має бути реальним, стосуватися індивідуально виражених прав або інтересів особи, яка стверджує про їх порушення.
Велика Палата Верховного Суду також неодноразово наголошувала, що гарантоване статтею 55 Конституції України й конкретизоване у законах України право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб порушення, про яке стверджує позивач, було обґрунтованим. Таке порушення прав має бути реальним, стосуватися індивідуально виражених прав або інтересів особи, яка стверджує про їх порушення.
За частиною першої статті 5 КАС України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист, шляхом, зокрема, визнання протиправними дій суб`єкта владних повноважень, визнання протиправним та скасування акта індивідуальної дії або окремих його положень.
За змістом пункту 1 частини першої статті 19 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема у спорах фізичних осіб із суб`єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом встановлено інший порядок судового провадження.
При цьому відповідно до пункту 19 частини першої статті 4 КАС України індивідуальним актом є акт (рішення) суб`єкта владних повноважень, виданий (прийняте) на виконання владних управлінських функцій або в порядку надання адміністративних послуг, який стосується прав або інтересів визначеної в акті особи або осіб, та дія якого вичерпується його виконанням або має визначений строк.
Отже, до адміністративного суду можуть бути оскаржені лише ті рішення, дії чи бездіяльність суб`єкта владних повноважень, що призводять до виникнення певних юридичних наслідків у вигляді виникнення, зміни чи припинення прав та обов`язків у певних осіб (не суб`єктів владних повноважень). Оспорювані рішення, дії або бездіяльність повинні бути юридично значимими, тобто мати вплив на суб`єктивні права та обов`язки особи шляхом або позбавлення можливості повністю чи в частині реалізувати належне цій особі право, або безпідставного покладення на цю особу будь-якого обов`язку.
Рішення ВККС в цілому має ознаки акта індивідуальної дії, визначені статтею 4 КАС України, породжує права та/або обов`язки для особи, щодо якої воно прийняте, тобто для позивача.
Водночас у цій справі оскаржується Рішення ВККС, як стверджує позивач, лише в частині пункту 3 його резолютивної частини, за яким це рішення набирає чинності відповідно до абзацу третього підпункту 4.10.8 пункту 4.10 розділу IV Регламенту ВККС. Позивач оскаржує цю частину рішення з тих підстав, що її не було проголошено позивачу і вона порушує його права як професійного судді.
Однак в абзаці третьому підпункту 4.10.8 пункту 4.10 розділу IV Регламенту ВККС в редакції, чинній на час прийняття рішення, вказано: «Рішення про підтвердження здатності судді (кандидата на посаду судді) здійснювати правосуддя у відповідному суді набирає чинності з дня ухвалення цього рішення у разі, якщо воно буде підтримане не менше ніж одинадцятьма членами Комісії згідно з абзацом другим частини першої статті 88 Закону».
Абзац другий частини першої статті 88 Закону містить норму, відповідно до якої якщо Громадська рада доброчесності у своєму висновку встановила, що суддя (кандидат на посаду судді) не відповідає критеріям професійної етики та доброчесності, то Вища кваліфікаційна комісія суддів України може ухвалити рішення про підтвердження здатності такого судді (кандидата на посаду судді) здійснювати правосуддя у відповідному суді лише у разі, якщо таке рішення підтримане не менше ніж одинадцятьма її членами.
Отже оскаржувана позивачем частина Рішення є посиланням на норму Регламенту ВККС про порядок набрання чинності рішеннями ВККС, яка своєю чергою посилається на відповідну норму Закону.
Тобто текст, який позивач називає пунктом 3 резолютивної частини Рішення, не є рішенням індивідуального характеру стосовно позивача. Із наведенням цього тексту в Рішенні чи без нього, Рішення ВККС приймаються і набувають чинності відповідно до Закону, з дотриманням вимог абзацу другого частини першої статті 88 Закону.
Відтак текст Рішення ВККС в частині, що відтворює визначений підпунктом 4.10.8 пункту 4.10 розділу IV Регламенту ВККС не є тим, яке може бути оскаржено до суду, оскільки зазначене посилання є вимогою підзаконного нормативного акта, а не його тлумаченням.
З`ясування цього не потребує встановлення обставин, на які посилається позивач як на підставу позову. Достатньо лише проаналізувати твердження позивача, які викладені у позовній заяві, і відповідні норми Закону та Регламенту ВККС, аби дійти висновку про те, що у позові не стверджується про існування підстави позову (обставин, які б робили можливим висновок про порушення права позивача, за умови їх встановлення в процесі розгляду справи). Позов, у якому позивач не стверджує про існування обставин, які можуть становити підставу позову, може вважатись завідомо безпідставним, оскільки результат його розгляду не залежить від встановлення інших обставин, про які позивач стверджує.
Варто звернути увагу, що відповідно до частини першої статті 2 КАС України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.
Право на звернення до суду з адміністративним позовом обумовлюється метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів, зокрема фізичних осіб у правовідносинах із суб`єктами владних повноважень і у реалізації цього права та інших процесуальних прав позивач та інші учасники судового процесу повинні діяти добросовісно, не допускаючи зловживання ними (частина перша статті 45 КАС України).
Водночас пунктом третім частини другої статті 45 КАС України передбачено, що з урахуванням конкретних обставин справи суд може визнати зловживанням процесуальними правами дії, що суперечать завданню адміністративного судочинства, зокрема подання завідомо безпідставного позову.
Відповідно до частини третьої статті 45 КАС України якщо подання заяви визнається зловживанням процесуальними правами, суд з урахуванням обставин справи має право залишити без розгляду або повернути заяву. Позовна заява є однією із письмових заяв у позовному провадженні, як це передбачено статтею 159 КАС України.
Дії позивача з оскарження Рішення ВККС в частині посилання на норми Регламенту, яке саме по собі не призводить до настання юридичних наслідків для його прав та обов`язків, не має наслідком порушення прав, свобод та інтересів, які підлягають захисту судом, є такими, що суперечать завданню адміністративного судочинства та свідчать про зловживання позивачем своїми процесуальними правами.
З огляду на наведене вважаємо, що Велика Палата Верховного Суду мала виходити з того, що у Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду за наслідками надання оцінки зазначеним обставинам, були всі підстави повернути позов без розгляду та вжити передбачених процесуальним законом заходів із запобігання зловживання учасниками процесуальними правами.
Крім того, визнавши, що спірна частина Рішення ВККС може бути оскаржена самостійно як така, що впливає на права та обов`язки позивача, Велика Палата Верховного Суду в той же час дійшла суперечливих висновків про те, що позивачу було відомо про це Рішення також в оскарженій частині саме на час його проголошення, попри посилання останнього на те, що пункт 3 цього Рішення не було проголошено позивачу, на підтвердження чого послався на відеозапис, оприлюднений в мережі Інтернет на сторінці в Youtube.
Судді К. М. Пільков
Л. Й. Катеринчук
В. М. Сімоненко