ОКРЕМА ДУМКА
(спільна)
суддів Великої Палати Верховного Суду Прокопенка О. Б., Британчука В. В., Гриціва М. І., Єленіної Ж. М., Ситнік О. М.
на постанову Великої Палати Верховного Суду від 8 грудня 2021 року № 9901/407/19 (провадження № 11-43заі21)
в адміністративній справі за позовом ОСОБА_1 до Вищої кваліфікаційної комісії суддів України (далі - ВККС, Комісія), треті особи: Уповноважений Верховної Ради України з прав людини, ОСОБА_2 , Вищий адміністративний суд України, про визнання протиправним і скасування наказу, зобов`язання вчинити певні дії й стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу.
Короткий виклад історії справи
У серпні 2019 року ОСОБА_1 звернулася до Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду як суду першої інстанції з адміністративним позовом до ВККС, у якому з урахуванням заяви про збільшення позовних вимог просила:
- визнати протиправним і скасувати наказ виконувача обов`язків Голови ВККС від 10 липня 2019 року № 316-к/тр «Про відрахування ОСОБА_1 із штату Вищої кваліфікаційної комісії суддів України»;
- поновити ОСОБА_1 у штаті Комісії на посаді члена ВККС;
- стягнути з ВККС середній заробіток за час вимушеного прогулу з 11 липня 2019 року по дату прийняття рішення суду.
На обґрунтування позову ОСОБА_1 зазначила, що оскаржуваним наказом її повноваження як члена Комісії були припинені у зв`язку із закінченням строку, на який її було призначено. При цьому строк її повноважень відповідач обчислював із застосуванням положень підпункту 5 пункту 5 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 12 лютого 2015 року № 192-VIII «Про забезпечення права на справедливий суд» (далі - Закон № 192-VIII), відповідно до якого строк повноважень члена ВККС становить чотири роки з дня обрання (призначення).
Позивачка стверджувала, що строк її повноважень як члена Комісії має обчислюватися в порядку та спосіб, що визначені Законом України від 7 липня 2010 року № 2453-VI «Про судоустрій і статус суддів» (тут і далі - у редакції, чинній на час призначення позивачки членом ВККС; далі - Закон № 2453-VI), згідно з приписами частини другої статті 92 якого строк повноважень члена Комісії становив шість років з дня набуття повноважень. Оскільки ОСОБА_1 було призначено членом ВККС 19 грудня 2014 року, то такі повноваження закінчувалися лише 19 грудня 2020 року.
На думку ОСОБА_1 , відповідач не мав правових підстав для припинення її повноважень та відрахування зі штату Комісії, оскільки жодна обставина, передбачена частиною першою статті 97 Закону України від 2 лютого 2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів» (далі - Закон № 1402-VIII), не настала.
Короткий зміст установлених обставин та рішення суду попередньої інстанції
Розпорядженням Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини від 19 грудня 2014 року № 01/35-14 ОСОБА_1 призначено членом ВККС.
Наказом від 4 квітня 2019 року № 191/к «Про призначення члена Вищої кваліфікаційної комісії суддів України» Уповноважений Верховної Ради України з прав людини у зв`язку з припиненням повноважень члена ВККС ОСОБА_1 та за результатами проведеного публічного конкурсу від 28 березня 2019 року призначив ОСОБА_2 членом Комісії.
5 червня 2019 року Уповноважений Верховної Ради України з прав людини видав наказ № 425/к «Про внесення змін до наказу № 191/к від 04.04.2019 «Про призначення члена Вищої кваліфікаційної комісії суддів України», яким у зв`язку з недопуском ОСОБА_2 до виконання повноважень члена ВККС вніс зміни до наказу від 4 квітня 2019 року № 191/к, виклавши його в новій редакції.
Наказом Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини від 4 квітня 2019 року № 191/к (зі змінами, внесеними наказом Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини від 5 червня 2019 року № 425/к) установлено, що відповідно до пункту 4 частини другої та частини восьмої статті 94, частини двадцять третьої статті 95, пункту 1 частини першої статті 97 Закону № 1402-VIII, ураховуючи підпункт 5 пункту 5 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 192-VIII, за результатами проведення публічного конкурсу від 28 березня 2019 року та проходження спеціальної перевірки, передбаченої Законом України від 14 жовтня 2014 року № 1700-VII «Про запобігання корупції», призначено членом ВККС ОСОБА_2 строком на чотири роки з дня призначення, припинено виконання повноважень члена Комісії ОСОБА_1 за квотою Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, а також зобов`язано службу управління персоналом (на правах самостійного відділу) Секретаріату Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини надіслати копію цього наказу до ВККС для включення (зарахування) ОСОБА_2 до складу Комісії та до Вищого адміністративного суду України для припинення відрядження ОСОБА_1 до ВККС.
Комісія наказом від 10 липня 2019 року № 316-к/тр «Про відрахування ОСОБА_1 із штату Вищої кваліфікаційної комісії суддів України» оголосила пункт 2 наказу Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини від 4 квітня 2019 року № 191/к, яким припинено виконання повноважень члена ВККС ОСОБА_1 за квотою Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, а також відрахувала ОСОБА_1 зі штату ВККС 10 липня 2019 року у зв`язку з припиненням повноважень члена Комісії. Цим же наказом передбачено виплатити ОСОБА_1 грошову компенсацію за невикористані дні щорічної основної та додаткової оплачуваної відпустки.
Вважаючи вказаний наказ відповідача протиправним, позивачка зверталася до суду із цим позовом.
Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду рішенням від 21 січня 2021 року адміністративний позов ОСОБА_1 задовольнив частково: визнав протиправним і скасував наказ виконувача обов`язків Голови ВККС від 10 липня 2019 року № 316-к/тр; визнав ОСОБА_1 відрахованою зі штату Комісії із 7 листопада 2019 року відповідно до пункту 2 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 16 жовтня 2019 року № 193-IX «Про внесення змін до Закону України «Про судоустрій і статус суддів» та деяких законів України щодо діяльності органів суддівського врядування» (далі - Закон № 193-IX) у зв`язку з припиненням її повноважень та стягнув з Комісії на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу в розмірі 1 119 604,92 грн. У задоволенні інших позовних вимог суд відмовив. Рішення суду в частині стягнення з ВККС на користь позивачки середнього заробітку за час вимушеного прогулу в межах суми стягнення за один місяць, що становить 259 908,28 грн, звернуто до негайного виконання.
Судове рішення мотивовано тим, що:
- строк повноважень позивачки мав визначатися з урахуванням особливостей, передбачених пунктом 26 розділу XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1402-VIII, конструкція якого побудована таким чином, що для обчислення строку повноважень членів ВККС, обраних до 30 вересня 2016 року, необхідно встановити, на який строк їх було обрано (призначено);
- позивачку призначено членом ВККС розпорядженням Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини від 19 грудня 2014 року № 01/35-14 відповідно до статей 92, 93 Закону № 2453-VI строком на шість років, а відтак її повноваження як члена Комісії з урахуванням вимог законів № 2453-VI та № 1402-VIII мали б закінчуватися лише 19 грудня 2020 року;
- у спірних правовідносинах передбачена пунктом 1 частини першої статті 97 Закону № 1402-VIII обставина не настала, у зв`язку із чим у відповідача не було підстав для відрахування ОСОБА_1 зі штату ВККС;
- аналіз положень статей 96, 97 Закону № 1402-VIII дає підстави для висновку, що з підстав, передбачених частиною першою статті 96 Закону № 1402-VIII, повноваження члена ВККС припиняються з настанням відповідної події, зокрема у зв`язку із закінченням строку повноважень;
- законодавець не пов`язує припинення повноважень члена Комісії з виданням суб`єктом призначення відповідного наказу, а відтак наказ Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини від 4 квітня 2019 року № 191/к (зі змінами, внесеними наказом Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини від 5 червня 2019 року № 425/к) не міг бути самостійною підставою для відрахування ОСОБА_1 зі штату ВККС;
- 7 листопада 2019 року повноваження всіх членів ВККС припинено на підставі пункту 2 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 193-ІХ, що унеможливлює прийняття судом рішення про поновлення ОСОБА_1 на посаді члена Комісії.
Не погодившись із рішенням суду першої інстанції, ОСОБА_1 подавала апеляційну скаргу, на обґрунтування якої зазначала, що суд неповно з`ясував обставини, що мають значення для справи, та неправильно застосував норми матеріального і процесуального права, що призвело до ухвалення незаконного рішення та порушень законних прав та інтересів позивачки. Просила скасувати оскаржуване рішення суду першої інстанції та ухвалити нове, яким її позовні вимоги задовольнити повністю.
Скаржниця вказувала, зокрема, про те, що суд, визнавши її відрахованою зі штату Комісії із 7 листопада 2019 року, помилково застосував порядок поновлення працівника на роботі, передбачений при ліквідації установи. На переконання скаржниці, суд також помилково застосував до спірних правовідносин пункт 2 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 193-IX.
На думку ОСОБА_1 , суд порушив принципи правової визначеності та незворотності дії закону в часі й неможливості застосування закону до особи, яка не могла знати про його існування, оскільки в позивачки виникли легітимні очікування, що у зв`язку з призначенням на посаду 19 грудня 2014 року строком на шість років термін такої каденції мав закінчитися 19 грудня 2020 року. До того ж суд першої інстанції мав би звернути увагу на очевидні суперечності між Законом № 193-ІХ і нормами Конституції України і відповідно до частини четвертої статті 7 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС) не мав застосовувати цей Закон, натомість повинен був застосувати норми Конституції України як норми прямої дії та звернутися як суб`єкт права на конституційне подання до Конституційного Суду України про внесення подання щодо конституційності цього Закону, зокрема, в частині пункту 2 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення». На переконання скаржниці, пункт 2 розділу II «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 193-ІХ не визнаний неконституційним лише тому, що в цій частині не було звернення до Конституційного Суду України. Водночас усі норми цього Закону, що були предметом розгляду в Конституційному Суді України (на підставі подання Верховного Суду), були визнані такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними) згідно з Рішенням Конституційного Суду України від 11 березня 2020 року № 4-р/2020. Крім цього, скаржниця вказала на те, що суд першої інстанції не надав оцінки тій обставині, що на час застосування положень пункту 2 розділу II «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 193-IX (7 листопада 2019 року), дія яких поширювалася виключно на конкретних суб`єктів (членів Комісії) і припинялась одноразовим застосуванням, позивачка вже була незаконно звільнена, а тому в трудових відносинах із ВККС не перебувала.
ОСОБА_1 також зазначала, що суд першої інстанції неправильно застосував положення статті 235 Кодексу законів про працю України та пункту 18 постанови Пленуму Верховного Суду України від 6 листопада 1992 року № 9 «Про практику розгляду судами трудових спорів», унаслідок чого не поновив її на посаді члена ВККС та не стягнув на її користь середній заробіток за весь час вимушеного прогулу (за період з дня, наступного за днем прийняття незаконного наказу про припинення повноважень позивачки як члена ВККС (11 липня 2019 року), по останній день її каденції як члена ВККС відповідно до статей 92, 93 Закону № 2453-VI, тобто по 19 грудня 2020 року щонайменше, якщо не по день ухвалення судового рішення згідно з трудовим законодавством), а відтак суд не відновив порушених прав, свобод та інтересів позивачки у сфері публічно-правових відносин.
Скаржниця також зазначала про порушення розумного строку розгляду справи.
Треті особи - Уповноважений Верховної Ради України з прав людини та ОСОБА_2 також подавали апеляційні скарги, на обґрунтування яких зазначали, що суд першої інстанції порушив норми процесуального права та неправильно застосував норми матеріального права. Просили скасувати оскаржуване рішення суду першої інстанції та закрити провадження у справі.
Скаржники стверджували, що оскаржуване рішення прийнято Верховним Судом як судом першої інстанції з порушенням правил інстанційної юрисдикції, визначених статтею 22 КАС, оскільки оскаржуваний позивачкою наказ виконувача обов`язків Голови ВККС від 10 липня 2019 року № 316-к/тр «Про відрахування ОСОБА_1 із штату Вищої кваліфікаційної комісії суддів України» не відноситься до нормативно-правових актів, а також не є індивідуальним актом, що видається (приймається) Комісією на виконання владних управлінських функцій відповідача. На переконання третіх осіб, оскаржуваний наказ ВККС є внутрішнім розпорядчим документом, який виданий виконувачем обов`язків Голови Комісії в межах вирішення кадрових питань, пов`язаних, зокрема, із призначенням особи на посаду члена ВККС, припиненням повноважень члена Комісії, звільненням члена ВККС з посади, що регулюється статтями 94-97 Закону № 1402-VIII. При цьому Комісія у правовідносинах з ОСОБА_1 виступає не як суб`єкт владних повноважень, а як роботодавець у трудових відносинах. На думку скаржників, оскаржуване судове рішення підлягає скасуванню на підставі статті 318 КАС.
На переконання третіх осіб, справа не підлягала розгляду в порядку адміністративного судочинства, а тому в силу положень пункту 1 частини першої статті 238 та частини першої статті 319 КАС рішення суду першої інстанції підлягає скасуванню із закриттям провадження у справі, оскільки в цій справі не публічно-правовий, а виключно трудовий спір, у зв`язку із чим він повинен вирішуватися за правилами цивільного судочинства.
Треті особи у своїх апеляційних скаргах також зазначали, що суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про те, що на час видання наказу від 10 липня 2019 року № 316-к/тр «Про відрахування ОСОБА_1 із штату Вищої кваліфікаційної комісії суддів України» повноваження позивачки на посаді члена Комісії ще не припинилися. На думку скаржників, хоч питання обчислення строку повноважень членів ВККС на цей час врегульовано однопредметними нормативними правовими актами однакової сили - законами № 1402-VIII та № 192-VIII, але за своїм змістом вони не суперечать один одному, оскільки між їхніми нормами - пунктом 26 розділу XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1402-VIII та підпунктом 5 пункту 5 розділу II «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 192-VIII немає неузгодженості. Чинний з 30 вересня 2016 року пункт 26 розділу XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1402-VIII не містить положень про те, що члени ВККС, обрані (призначені) на посади до набрання чинності цим Законом, продовжують здійснювати свої повноваження протягом строку, визначеного відповідно до законодавства, що діяло на день їх призначення (обрання). Конструкція пункту 26 розділу XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1402-VIII побудована таким чином, що для обчислення строку повноважень членів Комісії, обраних до 30 вересня 2016 року, необхідно встановити, на який строк їх було обрано (призначено). Оскільки з 27 лютого 2015 року норми Закону № 2453-VI викладено в редакції Закону № 192-VIII і з цього часу частина друга статті 92 Закону № 2453-VI щодо встановлення строку повноважень члена ВККС тривалістю в шість років з дня набуття повноважень втратила чинність, то з огляду на положення підпункту 5 пункту 5 розділу II «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 192-VIII з 27 лютого 2015 року строк, на який позивачку було призначено членом ВККС, становить чотири роки з дня призначення (чотири роки, починаючи з 19 грудня 2014 року), що не суперечить положенням пункту 26 розділу XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1402-VIII. Таким чином, строк повноважень позивачки як члена Комісії з урахуванням вимог законів № 1402-VIII та № 192-VIII закінчився 19 грудня 2018 року, що в силу положень частини другої статті 97 Закону № 1402-VIII є для ВККС підставою для відрахування позивачки зі штату Комісії, а для Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини - призначення нової особи членом ВККС за результатами проведення публічного конкурсу.
Постановою Великої Палати Верховного Суду від 8 грудня 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, апеляційні скарги Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини та ОСОБА_2 задоволено частково. Рішення Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 21 січня 2021 року в частині стягнення з ВККС на користь ОСОБА_1 середнього заробітку за час вимушеного прогулу змінено.
Постановлено викласти мотивувальну частину в редакції цієї постанови.
Викладено абзац четвертий резолютивної частини в новій редакції:
«Стягнути з Вищої кваліфікаційної комісії суддів України (ідентифікаційний код 37316378; місцезнаходження: 03109, м. Київ, вул. Генерала Шаповала, 9) на користь ОСОБА_1 (реєстраційний номер облікової картки платника податківНОМЕР_1 , місце проживання: АДРЕСА_1 ) середній заробіток за час вимушеного прогулу в розмірі 895 561,73 грн (вісімсот дев`яносто п`ять тисяч п`ятсот шістдесят одна гривня 73 копійки) з утриманням із цієї суми установлених законодавством України податків і зборів».
В іншій частині рішення Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 21 січня 2021 року залишено без змін.
Основні мотиви, викладені в постанові Великої Палати Верховного Суду
Велика Палата Верховного Суду вважає обґрунтованим висновок суду першої інстанції про те, що в спірних правовідносинах передбачена пунктом 1 частини першої статті 97 Закону № 1402-VIII (повноваження члена ВККС припиняються, зокрема, у разі закінчення строку, на який його обрано (призначено)) обставина не настала, у зв`язку із чим у відповідача не було підстав для відрахування ОСОБА_1 зі штату ВККС.
При цьому більшість суддів Великої Палати Верховного суду дійшла висновку про те, що законодавець не пов`язує припинення повноважень члена Комісії з виданням суб`єктом призначення відповідного наказу, а відтак наказ Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини від 4 квітня 2019 року № 191/к (зі змінами, внесеними наказом Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини від 5 червня 2019 року № 425/к) не міг бути самостійною підставою для відрахування ОСОБА_1 зі штату ВККС.
Таким чином, Велика Палата Верховного Суду вважає правильним висновок суду першої інстанції про наявність підстав для визнання протиправним і скасування наказу виконувача обов`язків Голови ВККС від 10 липня 2019 року № 316-к/тр.
Підстави і мотиви для висловлення окремої думки
Відповідно до частини третьої статті 34 КАС суддя, не згодний із судовим рішенням, може письмово викласти свою окрему думку.
Згідно із частиною другою статті 2 КАС у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Гарантоване статтею 55 Конституції України та КАС право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб порушення, про яке стверджує позивач, було обґрунтованим. Таке порушення прав має бути реальним, стосуватися індивідуально виражених прав або інтересів особи, яка стверджує про їх порушення.
За правилами пункту 2 частини першої статті 5 КАС кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист шляхом визнання протиправним і скасування індивідуального акта чи окремих його положень.
Особливості провадження у справах щодо оскарження актів, дій чи бездіяльності Верховної Ради України, Президента України, Вищої ради правосуддя, ВККС, бездіяльності Кабінету Міністрів Українипередбачені статтею 266 КАС.
Відповідно до пунктів 2, 3 частини першої статті 266 КАС правила цієї статті поширюються на розгляд адміністративних справ щодо законності дій чи бездіяльності Верховної Ради України, Президента України, Вищої ради правосуддя, ВККС, законності актів Вищої ради правосуддя, ВККС.
З огляду на особливий статус та повноваження ВККС Верховному Суду як суду першої інстанції підсудні не будь-які справи за участі вказаного суб`єкта владних повноважень, а лише справи щодо оскарження актів, рішень дій чи бездіяльності, прийнятих / вчинених ВККС на виконання повноважень, визначених Законом № 1402-VIII.
Частиною другою статті 19 Конституції України встановлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Статтею 92 Закону № 1402-VIII визначено статус ВККС. Відповідно до цієї норми ВККС є державним органом суддівського врядування, який на постійній основі діє у системі правосуддя України. Комісія є юридичною особою, має печатку із зображенням Державного Герба України та своїм найменуванням, самостійний баланс та рахунки в органах Державної казначейської служби України. Порядок роботи ВККС визначається цим Законом. ВККС більшістю голосів від її складу, визначеного законом, затверджує регламент, що визначає порядок роботи Комісії в межах, установлених цим Законом.
Повноваження ВККС передбачені у статті 93 Закону № 1402-VIII, відповідно до частини першої цієї норми ВККС: веде облік даних про кількість посад суддів у судах, у тому числі вакантних; проводить добір кандидатів для призначення на посаду судді, у тому числі організовує проведення щодо них спеціальної перевірки відповідно до закону та приймає кваліфікаційний іспит; вносить до Вищої ради правосуддя рекомендацію про призначення кандидата на посаду судді; вносить рекомендацію про переведення судді відповідно до цього Закону, крім переведення як дисциплінарної санкції; визначає потреби у державному замовленні на професійну підготовку кандидатів на посаду судді у Національній школі суддів України; затверджує форму і зміст заяви про участь у доборі кандидатів на посаду судді, анкети кандидата на посаду судді, порядок складення відбіркового іспиту та методику оцінювання його результатів, порядок проходження спеціальної підготовки кандидатів на посаду судді, порядок складення кваліфікаційного іспиту та методику оцінювання кандидатів, положення про проведення конкурсу на зайняття вакантної посади судді, порядок та методологію кваліфікаційного оцінювання, порядок формування і ведення суддівського досьє (досьє кандидата на посаду судді) та інші процедури виконання Комісією її функцій; проводить кваліфікаційне оцінювання; забезпечує ведення суддівського досьє, досьє кандидата на посаду судді; бере у межах компетенції участь у міжнародному співробітництві, у тому числі встановлює зв`язки з іноземними закладами, установами та організаціями, проектами міжнародної технічної допомоги, є бенефіціаром, реципієнтом міжнародної технічної допомоги, головним розпорядником міжнародної допомоги від іноземних держав, банків і міжнародних фінансових організацій; здійснює інші повноваження, визначені законом.
Відповідно до частин другої та четвертої статті 98 Закону № 1402-VIII Голова ВККС організовує роботу Комісії, визначає обов`язки заступника Голови, веде засідання Комісії, здійснює підготовку засідань ВККС та організовує діловодство. Голова ВККС видає накази, розпорядження та доручення, які є обов`язковими до виконання.
Проте, як свідчить зміст позовних вимог та їх обґрунтування, правовідносини між сторонами у цій справі виникли з приводу оскарження наказу виконувача обов`язків Голови ВККС про відрахування позивачки зі штату.
Комісія у відношенні до позивачки у спірних правовідносинах повноважень, передбачених Законом 1402-VIII, не здійснювала.
Зважаючи на те, що наказ ВККС від 10 липня 2019 року № 316-к/тр «Про відрахування ОСОБА_1 із штату Вищої кваліфікаційної комісії суддів України» підписаний лише виконувачем обов`язків Голови ВККС Бутенком В. І., оскаржуваний наказ не може вважатися актом Комісії як колегіального органу, у розумінні статті 266 КАС.
Разом з тим наказ Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини від 4 квітня 2019 року № 191/к (зі змінами, внесеними наказом Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини від 5 червня 2019 року № 425/к) є первинним організаційно-розпорядчим документом, на підставі якого ініційовано оскарження наказу Комісії від 10 липня 2019 року № 316-к/тр щодо відрахування позивачки зі штату ВККС, тобто наказ виконувача обов?язків Голови ВККС є похідним від рішення органу, до компетенції якого відноситься питання припинення повноважень члена ВККС.
За змістом наказу Комісії від 10 липня 2019 року № 316-к/тр цим документом оголошено пункт 2 наказу Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини від 4 квітня 2019 року № 191/к, яким припинено виконання повноважень члена ВККС ОСОБА_1 за квотою Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, а також відраховано ОСОБА_1 зі штату ВККС 10 липня 2019 року у зв`язку з припиненням повноважень члена Комісії. Цим же наказом передбачено виплату позивачці грошової компенсації за невикористані дні щорічної основної та додаткової оплачуваної відпустки.
Як убачається з матеріалів справи, ОСОБА_1 скористалася правом оскарження до суду наказів Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини від 4 квітня 2019 року № 191/к «Про призначення члена Вищої кваліфікаційної комісії суддів України» та від 5 червня 2019 року № 425/к «Про внесення змін до наказу № 191/к від 04.04.2019 «Про призначення члена Вищої кваліфікаційної комісії суддів України».
Так, ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 17 серпня 2020 року прийнято відмову від позову ОСОБА_1 до Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини про визнання протиправними дій щодо прийняття наказу від 4 квітня 2019 року № 191/к, визнання протиправним та скасування цього наказу. Цією ухвалою закрито провадження у справі № 640/6439/19.
ОСОБА_1 зверталась до Окружного адміністративного суду міста Києва з позовомдо Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини (справа № 640/12153/19), у якому просила визнати протиправним та скасувати наказ Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини від 5 червня 2019 року № 425/к «Про внесення змін до наказу 191/к від 04.04.2019 «Про призначення члена Вищої кваліфікаційної комісії суддів України». Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 31 серпня 2020 року позовну заяву ОСОБА_1 залишено без розгляду, оскільки від представника позивачки надійшла відповідна заява.
Крім того, рішенням Окружного адміністративного суду від 26 червня 2020 року, яке набрало законної сили 7 серпня 2020 року (справа № 640/9173/19), залишено без задоволення позов ОСОБА_1 до голови ліквідаційної комісії, керівника апарату ВККС про визння протиправними дій голови ліквідаційної комісії, керівника апарату ВККС щодо прийняття наказу від 24 травня 2019 року «Про припинення відрядження судді Вищого адміністративного суду України ОСОБА_1 » № 42-к, визнання протиправним та скасувати цього наказу.
У цій справі суд дійшов висновку, зокрема, про те, що оскаржуваний у справі № 640/9173/19 наказ від 24 травня 2019 року № 42-к є документом, прийнятим на виконання іншого нормативно-правого документа, а саме розпорядження Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини від 4 квітня 2019 року № 191/к, у зв`язку із чим наказ від 24 травня 2019 року жодним чином не визначає строк повноважень ОСОБА_1 як члена ВККС.
Зазначені рішення Окружного адміністративного суду міста Києва залишилися поза увагою більшості суддів Великої Палати Верховного Суду.
Отже, на момент видачі наказу Комісії про відрахування ОСОБА_1 зі штату ВККС наказ Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини від 4 квітня 2019 року № 191/к (зі змінами, внесеними наказом Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини від 5 червня 2019 року № 425/к) був чинним і висновків суду щодо його законності чи незаконності та порушення чи непорушення прав позивачки немає.
За таких обставин спірщодо припинення виконання повноважень члена Комісії ОСОБА_1 не міг бути вирішений у цій справі за такого предмета оскарження і такого відповідача, оскільки наказ Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини від 4 квітня 2019 року № 191/к (зі змінами, внесеними наказом Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини від 5 червня 2019 року № 425/к) залишився в силі, а суд у цій справі не мав повноважень надавати йому оцінку.
Крім того, вважаємо, що скасування наказу Комісії від 10 липня 2019 року № 316-к/тр «Про відрахування ОСОБА_1 із штату Вищої кваліфікаційної комісії суддів України» не може мати наслідком відновлення правового становища, яке існувало до винесення оскаржуваного наказу, та поновлення ОСОБА_1 на посаді члена ВККС, оскільки для цього відсутнє волевиявлення одного із суб`єктів призначення членів ВККС - Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини. Водночас 7 листопада 2019 року набрав чинності Закон № 193-IX, пунктом 2 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» якого з дня набрання чинності цим Законом повноваження членів ВККС припиняються.
На нашу думку, Велика Палата Верховного Суду безпідставно погодилася з висновком Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду щодо визнання протиправним і скасування наказу виконувача обов`язків Голови ВККС від 10 липня 2019 року № 316-к/тр, що призвело до безпідставного стягнення з ВККС на користь ОСОБА_1 середнього заробітку.
Висновки
З огляду на викладене вважаємо, що Велика Палата Верховного Суду повинна була скасувати рішення Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 21 січня 2021 року та відмовити ОСОБА_1 у задоволенні позовних вимог.
Судді Великої ПалатиВерховного Суду О. Б. Прокопенко
В. В. Британчук
М. І. Гриців
Ж. М. Єленіна
О. М. Ситнік