ОКРЕМА ДУМКА
суддів Верховного Суду Антонюк Н. О., Єленіної Ж. М., Лобойка Л. М., Рогач Л. І. у справі № 1-1/07 (провадження № 13-15зво20)
Постановою Великої Палати Верховного Суду від 27 травня 2020 року заяву ОСОБА_1 про перегляд вироку Апеляційного суду Полтавської області від 14 грудня 2007 року та ухвали Верховного Суду України від 10 липня 2007 року з підстав установлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов`язань при вирішенні справи судом задоволено та скасовано зазначені судові рішення з направленням справи на новий судовий розгляд.
Будучи незгодними із зазначеною постановою, висловлюємо окрему думку зтаких підстав.
Скасовуючи судові рішення з направленням справи на новий судовий розгляд, Велика Палата виходила з того, що в основу обвинувального вироку покладено дані явки з повинною ОСОБА_1 , результати процесуальних дій за його участю, проведених з констатованими міжнародною судовою установою порушеннями гарантованих Європейською конвенцією з прав людини (далі – Конвенцією) прав заявника, похідні від них засоби доказування, а всі інші докази не є прямими і в сукупності не можуть вважатися достатніми для беззаперечного визнання законними й обґрунтованими висновків суду про винуватість ОСОБА_1 у вчиненні злочинів.
Зазначеної позиції Великої Палати ми не поділяємо.
Безумовно, не можуть вважатися допустимими доказами дані явки з повинною ОСОБА_1 , протоколів його допиту як підозрюваного від 05 лютого 2003 року та відтворення обстановки і обставин події за участю заявника від 11 лютого 2003 року. Спосіб одержання під час цих слідчих дій зізнання заявника у причетності до організації посягання на життя потерпілого ЄСПЛ визнав несумісним з гарантіями, встановленими пунктом 1, підпунктом «с» пункту 3 Конвенції, а також статтею 3 цього міжнародно-правового акта у процесуальному аспекті.
Незаконність отримання цих даних нівелює доказове значення і похідних від них матеріалів документування виявлення та вилучення у вказаному ОСОБА_1 місці магазина з патронами і бойової пружини від пістолета Макарова, а також висновку судово-балістичної експертизи в частині, що стосується цих об`єктів. Відповідно до сформованої Європейським судом з прав людини (далі – ЄСПЛ) доктрини ці відомості є «плодами отруєного дерева», адже місце, куди ОСОБА_1 викинув розібрану зброю, було відоме лише йому. Якби заявник не вказав це місце в ході відтворення обстановки і обставин події, проведеного з порушенням його конвенційних прав, виявлення, вилучення й подальше експертне дослідження фрагментів знаряддя злочину було б неможливим.
На наше переконання, посилання на зазначені докази необхідно виключити з судових рішень.
Проте категорично не погоджуємося з викладеними в постанові висновками Великої Палати про те, що недотримання передбачених Конвенцією прав ОСОБА_1 на початку досудового слідства тягне скасування вироку та ухвали і призначення нового судового розгляду.
Вважаємо, що врахування у вироку окремих засобів доказування, недопустимих у зв`язку з констатованими ЄСПЛ порушеннями Україною міжнародних зобов`язань, не впливає на законність і обґрунтованість висновків суду в частині визнання ОСОБА_1 винуватим у вчиненні злочинів, за які його засуджено, кримінально-правової кваліфікації його дій та призначення покарання.
Адже такі висновки ґрунтуються на сукупності інших доказів, зміст яких докладно наведено у вироку і які були досліджені в судовому засіданні, ретельно перевірені й оцінені судом відповідно до вимог статті 67 Кримінально-процесуального кодексу 1960 року (далі - КПК 1960 року). Ці засоби доказування не були ні прямим, ні опосередкованим результатом початкових слідчих дій із ОСОБА_1 Невідповідності вимогам Конвенції процедури одержання, дослідження і використання судом відповідних доказів ЄСПЛ не констатував.
На підставі ґрунтовного аналізу показань потерпілого, свідків та інших доказів відносно подій, які передували замаху на життя ОСОБА_2 , суд переконливо встановив мотив ОСОБА_1 позбавити потерпілого життя.
Зокрема, відповідно до показань ОСОБА_2 очолювана ним філія ТОВ «Комсомольський Укрсплав» з`явилася на ринку металобрухту, коли там уже працював ОСОБА_1 . Потерпілий мав усі необхідні дозвільні документи, і станом на 1999–2000 роки його підприємство стало найприбутковішим у місті Комсомольську. На відміну від ОСОБА_2 , ОСОБА_1 здійснював діяльність із металобрухтом нелегально, навпроти приймального пункту потерпілого відкрив власний і неодноразово пропонував об`єднати бізнес, однак ОСОБА_2 це було невигідно і він відмовлявся. З огляду на зазначене потерпілий був переконаний, що саме ОСОБА_1 замовив його вбивство як конкурента.
Факт здійснення засудженим нелегальних операцій з металобрухтом поряд з приймальним пунктом ОСОБА_2 було задокументовано актом перевірки Ліцензійної палати від 27 жовтня 1999 року, а також підтверджено показаннями свідків ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 (т. 3, а. с. 55, т. 4, а. с. 287–289, т. 6. а. с. 176).
Як зазначав у своїх показаннях свідок ОСОБА_7 – міський голова міста Комсомольська, у 1999 чи 2000 році приймальний пункт металобрухту приватного підприємства «Кодак», належного ОСОБА_8 , було закрито у зв`язку з виявленням уповноваженими органами незаконності його діяльності – відсутністю реєстраційної картки і дозвільних документів.
Натомість підприємство ОСОБА_2 було одним з найуспішніших у місті, на що звертали увагу свідки ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 та ОСОБА_7 . Правомірність здійснення потерпілим операцій з металобрухтом установлено актом комісії представництва Ліцензійної палати України від 15 лютого 2000 року на підставі свідоцтва про реєстрацію підприємницької діяльності, відповідних ліцензій і дозволів (т. 3, а. с. 73–80, 82, 83, т. 5, а. с. 173–178).
Свідчення ОСОБА_2 про його відмову від пропозицій ОСОБА_1 об`єднати підприємницьку діяльність підтвердив у своїх показаннях і свідок ОСОБА_3 – батько потерпілого. Окрім наведеного, цей свідок, а також ОСОБА_4 та ОСОБА_5 повідомили, що після замаху на життя ОСОБА_2 робота філії ТОВ «Комсомольський Укрсплав» практично припинилася більш як на рік, і в цей час колишні клієнти потерпілого здавали металобрухт ОСОБА_9 .
За результатом аналізу наведених доказів в їх сукупності і взаємозв`язку суд, на нашу думку, дійшов обґрунтованих висновків про зацікавленість ОСОБА_1 позбавити життя ОСОБА_2 , котрий мав значну перевагу над ним у сфері операцій з металобрухтом, зокрема, завдяки правомірності такої діяльності. Перепони в роботі власного підприємства, у тому числі зумовлені її нелегальним характером, втрата у зв`язку із цим прибутків, неможливість конкурувати з потерпілим у законний спосіб та його відмова від об`єднання бізнесу спонукали засудженого ОСОБА_1 фізично усунути ОСОБА_2 для зайняття його місця на ринку.
Крім цього, інший співучасник злочину – ОСОБА_10 у своїх показаннях як підозрюваний, у тому числі в ході відтворення обстановки і обставин події, за участю захисника прямо вказував на ОСОБА_1 як на замовника вбивства. Як слідувало з наведених свідчень, у вересні 2000 року заявник попросив ОСОБА_10 за винагороду у 3000 дол. США застрелити людину, котра, як і ОСОБА_1 , займалася операціями з металобрухтом, і дав для цього пістолет Макарова з вісьмома патронами. ОСОБА_10 повідомляв, що, виконуючи прохання заявника, він дочекався потерпілого біля будинку за місцем його проживання і з метою позбавлення життя чотири рази вистрілив у ОСОБА_2 , після чого той забіг у під`їзд. У подальшому ОСОБА_1 заплатив ОСОБА_10 обіцяну суму винагороди і повідомив, що потерпілий не вбитий, а лише поранений. Окрім наведеного, виконавець замаху на вбивство дізнався від замовника, що той розібрав пістолет і викинув його у річку.
У цих показаннях ОСОБА_10 конкретизував такі деталі, зокрема, як специфічні ознаки наданого йому пістолета, напрямок пострілів, опис місцевості біля будинку ОСОБА_2 й автомобіля потерпілого, які могли бути відомі йому лише як особі, котра вчинила злочин у вказаний спосіб (т. 1, а. с. 191–199).
Звертаємо увагу на те, що ОСОБА_10 до ЄСПЛ не звертався, і міжнародна судова установа не констатувала порушень конвенційних прав цього засудженого. Даних про такі порушення, як і про невідповідність порядку проведення процесуальних дій з ОСОБА_10 вимогам національного кримінально-процесуального закону, матеріали справи не містять.
Доводи цього засудженого про недопустимість як доказів його початкових свідчень, у тому числі зумовлену застосуванням недозволених методів слідства, були перевірені судом і аргументовано спростовані.
У контексті наведеного звертаємо увагу, що в порядку екстраординарного судового провадження Велика Палата, дотримуючись принципу юридичної визначеності, не здійснює повторної касаційної процедури, а переглядає судові рішення лише з точки зору впливу встановленого ЄСПЛ недотримання Україною міжнародних зобов`язань на справедливість судового розгляду. Повноваженнями перевіряти правильність висновків судів щодо інших питань, не пов`язаних з констатованими міжнародною судовою установою порушеннями конвенційних прав заявника, у тому числі оцінки доказів, одержання яких не є наслідком зазначених порушень, Верховний Суд за результатами перегляду справи на підставу пункту 2 частини першої статті 400-12 КПК 1960 року не наділений.
Виходячи з викладеного вважаємо, що правові підстави для констатації Великою Палатою незаконності чи необґрунтованості вироку та ухали в частині врахування показань ОСОБА_10 як допустимих доказів винуватості ОСОБА_11 в організації замаху на вбивство ОСОБА_2 відсутні.
Крім цього, свідчення ОСОБА_10 щодо обставин посягання на життя потерпілого узгоджувалися з послідовними показаннями ОСОБА_2 , котрий упізнав ОСОБА_10 як безпосереднього виконавця злочину (т. 3, а. с. 1–13, т. 5, а. с. 21–34).
Повідомлені цим засудженим обставини щодо зброї, наданої йому ОСОБА_1 , та способу виконання замовлення на вбивство об`єктивно підтверджені даними: висновків судово-медичних експертиз про кількість, характер, локалізацію завданих ОСОБА_2 вогнепальних поранень і можливість їх заподіяння пострілами з пістолета системи Макарова; протоколу огляду місця події від 16 вересня 2000 року щодо фіксації слідової картини злочину, а також виявлення та вилучення трьох гільз і кулі, які відповідно до висновку судово-балістичної експертизи № 3121 від 27 травня 2003 року є частинами патрона 9x18 мм ПМ (т. 1, а. с. 4–9, 12–14, т. 2, а. с. 110–115).
Попри те, що у висновку судово-балістичної експертизи № 3121 від 27 травня 2003 року відображені, крім іншого, результати дослідження виявлених у вказаному ОСОБА_1 місці фрагментів розібраної зброї, зазначена обставина не впливає на допустимість як доказів даних цього висновку в частині встановлення групових ознак гільз та кулі, вилучених біля під`їзду будинку ОСОБА_2 16 вересня 2000 року. Адже кулю та гільзи було вилучено на місці злочину одразу після його вчинення, задовго до затримання ОСОБА_1 , надання ним викривальних свідчень і незалежно від повідомлених цим засудженим обставин. Таким чином, результати експертного дослідження у відповідній частині не можуть вважатися «плодами отруєного дерева».
На підставі показань свідків ОСОБА_12 , ОСОБА_13 , ОСОБА_14 та ОСОБА_5 суд установив відсутність у ОСОБА_10 особистого мотиву позбавляти потерпілого життя, оскільки він не мав жодних стосунків з ОСОБА_2 і навіть не був знайомий з ним.
Не можемо погодитися і з викладеними в постанові висновками Великої Палати про відсутність прямих доказів винуватості ОСОБА_1 у вчиненні злочину, крім його явки з повинною і початкових визнавальних показань.
Критерієм поділу доказів на прямі і непрямі є наявність або відсутність безпосереднього зв`язку змісту доказу з предметом доказування. Прямими є докази, які безпосередньо, одноступенево підтверджують обставини, що підлягають встановленню у справі згідно зі статтею 64 КПК 1960 року, у тому числі подію злочину і винуватість обвинуваченого в його вчиненні. Тобто змістом прямого доказу є відомості, які самі по собі стосуються предмета доказування. Непрямі докази містять дані лише щодо проміжних фактів, за допомогою яких шляхом умовиводів можна встановити існування головного факту.
Таким чином, прямі докази винуватості особи в кримінальному правопорушенні становлять інформацію, що безпосередньо пов`язує її зі скоєнням відповідних протиправних дій. На відміну від них, непрямі докази встановлюють зв`язок особи з іншими обставинами, з якого аналітичним шляхом можна дійти висновку про її причетність до кримінально караних дій.
Відповідно до цих критеріїв прямими доказами, крім власного зізнання обвинуваченого, вважаються показання інших співучасників, потерпілих, свідків-очевидців, котрі безпосередньо сприймали вчинення конкретною особою дій, що становлять склад злочину, і викривають її в цьому. Непрямі докази самі по собі таких відомостей не містять, однак можуть підтверджувати наявність в особи мотиву, характерних слідів на її тілі та/або одязі, певних знань, умінь, навичок, а також інші факти, які в сукупності і взаємозв`язку з іншими можуть свідчити про участь обвинуваченого у кримінальному правопорушенні.
Як установлено судом у цій справі, ОСОБА_10 як співучасник безпосередньо сприймав дії ОСОБА_11 , які містять склад інкримінованого йому злочину – організації замаху на вбивство на замовлення. Такі дії полягали у проханні ОСОБА_1 позбавити потерпілого життя, наданні виконавцю необхідної для цього інформації та знаряддя злочину, обіцянці й виплаті ОСОБА_10 грошової винагороди та інших діях, які замовник вважав необхідними для позбавлення ОСОБА_2 життя. Таким чином, показання ОСОБА_10 щодо зазначених дій ОСОБА_1 є прямими доказами на підтвердження пред`явленого заявнику обвинувачення.
Сукупність цих свідчень з показаннями потерпілого, свідків, даними документів та іншими наведеними вище доказами, на наше переконання, суд обґрунтовано визнав достатньою для висновку про винуватість ОСОБА_1 в зазначеному злочині.
Крім цього, звертаємо увагу, що Велика Палата, так само як і суди апеляційної та касаційної інстанції, відповідно до частини третьої статті 374 КПК 1960 року при скасуванні вироку не має права вирішувати наперед питання про доведеність чи недоведеність обвинувачення, достовірність або недостовірність доказів, перевагу одних доказів над іншими, застосування судом першої інстанції того чи іншого кримінального закону та покарання.
Аналогічну за змістом заборону закріплено в частині другій статті 415, частині першій статті 434 Кримінального процесуального кодексу (далі – КПК).
Всупереч наведеним нормам процесуального права, Велика Палата, висловившись у постанові про непрямий характер всіх інших доказів, крім даних явки з повинною ОСОБА_1 та його початкових показань, а також про недостатність їх сукупності для беззаперечного визнання законними й обґрунтованими висновків суду про винуватість ОСОБА_1 у злочинах, по суті наперед вирішила питання щодо оцінки доказів та доведеності чи недоведеності обвинувачення. Зазначене є неприпустимим, адже прийняття рішення щодо вказаних питань є виключною компетенцією суду першої інстанції за результатами нового судового розгляду.
Вважаємо, що зміна за результатами виключного провадження судових рішень у цій справі шляхом виключення посилання на докази, недопустимі з точки зору висновків міжнародної судової установи, та похідні від них засоби доказування не призвела б до порушення з боку Великої Палати вимог статті 6 Конвенції, аналогічного встановленим ЄСПЛ у рішеннях у справах «Яременко проти України» (№ 2) і «Шабельник проти України» (№ 2).
Адже обставини даної справи оку істотно відрізняються від обставин, покладених в основу зазначених вище рішень міжнародної судової установи, і такі відмінності мають істотне значення з точки зору юридичних наслідків недотримання прав особи, передбачених Конвенцією.
Зокрема, за висновками Суду, викладеними у справах «Яременко проти України» (№ 2) і «Шабельник проти України» (№ 2), несправедливість провадження у Верховному Суді України була зумовлена не самим по собі прийняттям за результатами перегляду цим судом справи, процедура якого не передбачає повноважень досліджувати й оцінювати докази, рішення про зміну вироку шляхом виключення посилання на окремі засоби доказування, а насамперед у повторному врахуванні доказів, порядок одержання яких не відповідав вимогам Конвенції, похідних від них відомостей і в обґрунтуванні власного рішення іншою інформацією, використання якої в наведений спосіб було несумісним з гарантіями справедливого судового розгляду.
Відповідно до змісту рішення ЄСПЛ у справі «Яременко проти України» (№ 2), Верховний Суд України за результатами виключного судового провадження лише закріпив допущені під час досудового слідства і судового розгляду порушення конвенційних прав заявника, оскільки знову визнав належними і допустимими доказами винуватості ОСОБА_15 в умисному вбивстві його показання, відібрані, за викладеними в першому рішенні висновками міжнародної судової установи, з істотним обмеженням права на захист і на мовчання, за обставин, що викликали обґрунтовані сумніви в їх добровільності. У контексті наведеного ЄСПЛ звернув увагу, що інші докази, якими Верховний Суд України вмотивував свою постанову, не мали вирішального характеру і по суті були непрямими (пункти 1–13, 65, 66 зазначеного рішення).
У рішенні у справі «Шабельник проти України» (№ 2) встановлено недотримання вимог статті 6 Конвенції під час перегляду справи у зв`язку з тим, що Верховний Суд України, визнаючи законними й обґрунтованими висновки суду першої інстанції про доведеність висунутих заявнику обвинувачень, послався на докази, похідні від показань Шабельника на початку досудового слідства. Зазначені показання були одержані внаслідок констатованих міжнародною судовою установою в першому рішенні порушень конвенційних прав Шабельника, а доказове значення покладених в основу рішення Верховного Суду України даних протоколу огляду місця події і висновків експертиз ґрунтувалося лише на співставленні зафіксованої в них інформації з показаннями заявника, недопустимими з точки зору вимог Конвенції (пункти 51, 52).
Натомість у цій справі показання іншого засудженого ОСОБА_16 , потерпілого, свідків, дані висновків судово-медичних експертиз ОСОБА_2 , протоколу огляду місця злочину, висновку судово-балістичної експертизи в частині дослідження виявлених під час цього огляду кулі та гільз, документів щодо підприємницької діяльності ОСОБА_8 та ОСОБА_2 не мають ні прямого, ні опосередкованого зв’язку з установленими ЄСПЛ порушеннями державою міжнародних зобов`язань під час проведення з заявником початкових слідчих дій.
Зокрема, свідчення ОСОБА_16 та ОСОБА_2 стосувалися подій, що відбувалися за їх участю, і ґрунтувалися лише на безпосередньому сприйнятті кожним фактів і обставин. Крім цього, ОСОБА_16 зазначив окремі відомості, повідомлені йому особисто ОСОБА_1 до затримання правоохоронними органами. Показання свідків містили інформацію, безпосередньо сприйняту або одержану ними з інших джерел, не пов’язаних з поясненнями заявника працівникам міліції.
У протоколі огляду місця події від 16 вересня 2000 року, висновках судово-медичних експертиз Кобіка А. В. і висновку судово-балістичної експертизи в частині встановлення групових ознак кулі та гільз задокументовано виявлення, фіксацію та результати дослідження об’єктивних слідів, наслідків злочину, а також речових доказів. Всі ці засоби доказування були одержані без участі ОСОБА_1 , незалежно від змісту його явки з повинною і початкових показань.
Відтак врахування наведених доказів як належних і допустимих, на наше переконання, не підриває загальної справедливості судового розгляду.
Норми міжнародного права, національного процесуального закону і практика ЄСПЛ не свідчать про безумовну відсутність у компетентної національної судової установи повноважень за результатами перегляду рішень судів з підстав констатованих Судом порушень конвенційних прав особи змінити ці рішення лише в частині використання доказів, одержаних у результаті відповідних порушень, без призначення нового розгляду в суді першої інстанції.
У розумінні статті 10 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» повторний судовий розгляд справи, включаючи відновлення провадження, є одним із способів відновлення попереднього стану заявника (restitutio in integrum) і належить до додаткових заходів індивідуального характеру, спрямованих на виправлення встановлених ЄСПЛ порушень конвенційних прав цієї особи.
Пункт перший Рекомендації № R (2000) 2 Комітету Міністрів Ради Європи (далі – Комітет Міністрів) державам-членам «Щодо повторного розгляду або поновлення провадження у певних справах на національному рівні після прийняття рішень Європейським Судом з прав людини» (1), прийнятої на 694–му засіданні заступників міністрів від 19 січня 2000 року (далі – Рекомендація), містить загальні положення щодо забезпечення договірними сторонами на національному рівні адекватних можливостей досягнення restitutio in integrum, наскільки це можливо.
Проте встановлення конкретних способів втілення цієї мети є компетенцією уповноважених органів держави і визначається нормами національного процесуального закону.
За змістом пункту другого Рекомендації Комітет Міністрів закликає договірні сторони забезпечити на національному рівні процесуальні механізми повторного розгляду справи, включаючи поновлення провадження, у разі визнання Судом порушень Конвенції насамперед у випадках:
і) коли потерпіла сторона і далі зазнає значних негативних наслідків рішення, ухваленого на національному рівні – наслідків, щодо яких справедлива сатисфакція не була адекватним засобом захисту і які не можна виправити інакше ніж через повторний розгляд або поновлення провадження;
іі) коли рішення Суду спонукає до висновку, що: а) оскаржене рішення національного суду суперечить Конвенції по суті, або b) в основі визнаного порушення лежали суттєві процедурні помилки чи недоліки, які ставлять під серйозний сумнів результат оскарженого провадження на національному рівні.
Ні Рекомендація, ні Закон України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» не встановлюють обмежень щодо того, суд якої інстанції має здійснювати повторний розгляд справи, включаючи поновлення провадження.
Водночас перегляд Великою Палатою судових рішень на підставі встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення державою міжнародних зобов’язань при вирішенні справи судом як особливий порядок виключної судової процедури вже сам по собі є формою поновлення провадження і повторного розгляду справи.
Окрім наведеного, у розумінні пункту другого Рекомендації засудження особи становить негативні наслідки констатованих ЄСПЛ порушень, які можуть бути виправлені виключно шляхом скасування судового рішення і повторного розгляду справи судом першої інстанції, лише у випадках, коли порядок постановлення вироку та/або його зміст загалом є несумісним з установленими Конвенцією гарантіями справедливого судового розгляду.
За відсутності підстав для висновку про те, що визнане міжнародною судовою установою недотримання прав особи призвело до несправедливості її засудження, виконання рішення ЄСПЛ не вимагає відновлення юридичного становища, яке засуджений мав до визнання його судом винуватим у вчиненні злочину.
Означений підхід узгоджується з послідовною практикою Суду. Зокрема, як зазначено ЄСПЛ у рішенні від 30 червня 2009 року у справі «Verein gegen Tierfabriken Schweiz (VgT) v. Switzerland», повторна процедура на національному рівні не є самоціллю; вона є лише засобом, який може бути задіяний для повного та належного виконання рішень Суду (пункт 90).
Водночас держава–відповідач під наглядом Комітету Міністрів має свободу вибору заходів, за допомогою яких вона виконуватиме своє юридичне зобов’язання за статтею 46 Конвенції, за умови, що такі заходи відповідають наведеним у рішенні Суду висновкам (пункт 249 рішення від 13 липня 2000 року у справі «Scozzari and Giunta v. Italy»).
Норми національного процесуального права з огляду на положення статті 467 КПК наділяють Велику Палату правом за результатами екстраординарного судового провадження виправити помилки судів нижчого рівня, зумовлені порушенням Україною міжнародних зобов`язань, у межах повноважень суду касаційної інстанції. Суд цієї ланки згідно із частиною першою статті 436 даного Кодексу вправі, крім іншого, змінити вирок та/або ухвалу.
Виходячи зі змісту частини першої статті 467 КПК право скасувати судове рішення за результатами його перегляду за виключними обставинами і передати справу на новий розгляд є лише одним з альтернативних, яким повноваження Великої Палати в разі повного або часткового задоволення заяви про такий перегляд не обмежуються.
Зміна вироку передбачає менший ступінь втручання в це судове рішення, порівняно з прийняттям Верховним Судом власного рішення, право прийняти яке прямо передбачено спеціальними процесуальними нормами. Виходячи з викладеного здійснення відповідної зміни в порядку екстраординарного судового провадження, на наше переконання, не може призвести до обмеження прав особи, установлених національним законодавством і визначених міжнародними стандартами.
З огляду на обставини цієї справи переконані, що хоча в основі визнаних міжнародною судовою установою порушень конвенційних прав заявника і лежать окремі суттєві процедурні помилки, однак вони не ставлять під сумнів результатів судового провадження щодо визнання ОСОБА_1 винуватим у вчиненні інкримінованих йому злочинів, не дають підстав вважати його засудження несправедливим, а зміст вироку – таким, що не відповідає вимогам Конвенції в цілому.
За таких обставин, на нашу думку, виконання Україною міжнародних зобов’язань не зумовлює необхідності відновлення юридичного становища, яке ОСОБА_1 мав до постановлення щодо нього обвинувального вироку. Натомість переконані, що виправлення допущених під час проведення з заявником окремих процесуальних дій порушень його конвенційних прав необхідно й можливо здійснити шляхом зміни вироку й ухвали і виключення з переліку доказів винуватості ОСОБА_1 у злочинах результатів відповідних слідчих дій і похідних від них засобів доказування.
Вважаємо за необхідне наголосити на необхідності при визначенні найбільш доцільного способу виправлення констатованих міжнародною судовою установою процедурних помилок дотримуватися справедливого балансу між захистом прав особи і принципом юридичної визначеності, який є одним із фундаментальних аспектів верховенства права і передбачає повагу до принципу res judicata – остаточності рішень суду.
Засада остаточності судових рішень полягає в тому, що жодна зі сторін не має права вимагати перегляду остаточного й обов`язкового рішення суду лише тому, що вона має на меті домогтися нового слухання справи та нового її вирішення. Повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватись для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, а не для здійснення нового судового розгляду (див. mutatis mutandis, рішення ЄСПЛ у справах від 28 листопада 1999 року «Брумареску проти Румунії», заява № 28342/95, пункти 61–62; від 24 липня 2003 року«Рябих проти Росії», заява № 52854/99, пункти 51–52; від 03 квітня 2008 року «Пономарьов проти України», заява № 3236/03, пункт 40; від 29 жовтня 2015 року «Устименко проти України», заява № 32053/13, пункт 46).
Відповідно до орієнтирів дотримання міжнародних зобов`язань, наведених ЄСПЛ у рішенні від 11 липня 2017 року у справі «Moreira Ferreira v. Portugal», відступ від принципу правовової визначеності є необхідним і виправданим у разі виявлення суттєвого недоліку попереднього провадження, яке може вплинути на результат справи, або у випадках, коли необхідність забезпечення відшкодування, особливо в контексті виконання рішень Суду, в цілому свідчить на користь поновлення провадження (пункт 62 рішення).
Скасування вироку, який набрав законної сили, з відновленням провадження в суді першої інстанції за відсутності для цього достатніх підстав вочевидь суперечить наведеному принципу і може істотно зашкодити інтересам правосуддя. Адже з плином часу можливість допитати в судовому засіданні потерпілих, свідків, одержати з показань вичерпні відомості щодо обставин, які стосуються предмета доказування, безпосередньо дослідити інші докази значно ускладнюється. Водночас забезпечення безпосередності судового розгляду є необхідною умовою прийняття за його результатами законного й обґрунтованого рішення, яке б відповідало встановленим статтею 6 Конвенції критеріям. За наведених обставин необґрунтоване призначення нового розгляду справи не узгоджується з вимогами загальної справедливості судового провадження і завданнями кримінального судочинства, які вимагають врахування інтересів не лише обвинувачених, підсудних, а і потерпілих, держави та суспільства.
Виходячи з наведеного вважаємо, що за результатами розгляду заяви ОСОБА_1 про перегляд судових рішень у порядку виключного провадження необхідним і достатнім способом виправлення допущених у справі порушень його конвенційних прав була зміна вироку та ухвали шляхом виключення посилання як на докази на дані: явки з повинною заявника від 05 лютого 2003 року; протоколу допиту ОСОБА_1 як підозрюваного від 05 лютого 2003 року; протоколу відтворення обстановки і обставин події за участю ОСОБА_1 від 11 лютого 2003 року; протоколу огляду місця події від 11 лютого 2003 року про виявлення й вилучення з дна річки Дніпра магазина з двома патронами та пружини пістолета; висновків судових експертиз: – криміналістичної № 3115 від 27 травня 2003 року та трасологічної № 3128 від 30 травня 2003 року за результатами дослідження цих речових доказів; висновку судово-балістичної експертизи № 3121 від 27 травня 2003 року в частині співставлення групових ознак патронів з магазина, вилученого з річки Дніпра, і виявлених на місці злочину гільз та кулі. У решті судові рішення, на наше переконання, необхідно було залишити без зміни.
Судді Великої Палати
Верховного Суду Н. О. Антонюк
Ж. М. Єленіна
Л. М. Лобойко
Л. І. Рогач