ОКРЕМА ДУМКА
Судді Великої Палати Верховного Суду Лященко Н. П.
на постанову від 18 вересня 2019 року
у справі № 638/17850/17
провадження № 14-341цс19
Відповідно до частини третьої статті 35 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) викладаю окрему думку.
У листопаді 2017 року ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом до уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію Публічного акціонерного товариства «Банк Михайлівський» (далі - уповноважена особа), Фонду гарантування вкладів фізичних осіб (далі - Фонд), третя особа - Товариство з обмеженою відповідальністю «Інвестиційно-розрахунковий центр» (далі - ТОВ «Інвестиційно-розрахунковий центр»), про визнання правочину щодо переказу коштів дійсним.
На обґрунтування позову ОСОБА_1 посилався на те, що 4 квітня 2014 року між ним і Публічним акціонерним товариством «Банк Михайлівський» (далі - ПАТ «Банк Михайлівський») укладено договір, відповідно до умов якого банк відкрив на ім`я позивача поточний рахунок № НОМЕР_1 . 10 травня 2016 року між ОСОБА_1 та ТОВ «Інвестиційно-розрахунковий центр» укладено договір, за умовами якого позивач передає у власність ТОВ «Інвестиційно-розрахунковий центр» грошові кошти у розмірі 100 000,00 грн на строк не більше 181 дня зі сплатою процентів за користування ними, а товариство повертає грошові кошті та сплачує проценти позивачеві на його рахунки № НОМЕР_1 та № НОМЕР_2 відповідно, відкриті в ПАТ «Банк Михайлівський». 19 травня 2016 року ТОВ «Інвестиційно-розрахунковий центр» здійснило дострокове повернення коштів позивачеві у сумі 100 000,00 грн на рахунок № НОМЕР_1 , відкритий у ПАТ «Банк Михайлівський», що підтверджується випискою банку. На підставі рішень Правління Національного банку України від 23 травня 2016 року № 14/БТ та від 12 липня 2016 року № 124-рш виконавчою дирекцією Фонду прийняті рішення: від 23 травня 2016 року № 812 про запровадження тимчасової адміністрації в ПАТ «Банк Михайлівський» з 23 травня 2016 року; від 12 липня 2016 року № 1213 про початок процедури ліквідації цього банку з 13 липня 2016 року відповідно. Листами від 12 та 13 вересня 2016 року уповноважена особа Фонду на ліквідацію ПАТ «Банк Михайлівський» повідомила ОСОБА_2 про нікчемність переказу коштів, здійсненого 19 травня 2016 року ТОВ «Інвестиційно-розрахунковий центр», у сумі 100 000,00 грн на рахунок позивача № НОМЕР_1 , з огляду на що ОСОБА_2 не включено до загального реєстру вкладників, які мають право на відшкодування коштів за вкладами за рахунок Фонду.
Вважаючи незаконним рішення уповноваженої особи Фонду на ліквідацію ПАТ «Банк Михайлівський» про нікчемність переказу коштів (транзакції), здійсненого ТОВ «Інвестиційно-розрахунковий центр» 19 травня 2016 року, в сумі 100 000,00 грн з призначенням платежу «Повернення коштів згідно з договором № 980?006?000235867 від 10 травня 2016 року на рахунок
№ НОМЕР_1 », ОСОБА_2 просить визнати правочин щодо такого переказу коштів (транзакцію) дійсним.
Ухвалою Дзержинського районного суду міста Харкова від 30 листопада 2017 року відкрито провадження у справі.
Ухвалою Дзержинського районного суду міста Харкова від 29 листопада 2018 року провадження у справі закрито. Роз`яснено позивачу його право на звернення до суду у порядку адміністративного судочинства.
Ухвалу місцевого суду мотивовано тим, що Фонд є державною спеціалізованою установою, яка виконує функції державного управління у сфері гарантування вкладів фізичних осіб, а спори, які виникають у цих правовідносинах, є публічно-правовими та підлягають розгляду за правилами Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України).
Постановою Харківського апеляційного суду від 20 лютого 2019 року ухвалу Дзержинського районного суду міста Харкова від 29 листопада
2018 року залишено без змін.
Погодившись із висновками суду першої інстанції, апеляційний суд зазначив, що вимога про визнання правочину щодо переказу коштів дійсним не свідчить про наявність між сторонами спору про право цивільне, оскільки з наведених позивачем підстав позову вбачається, що він не погоджується з рішенням Фонду про відмову у виплаті йому коштів у межах гарантованої державою суми відшкодування за вкладами. Сам по собі переказ коштів не є правочином, а дією з виконання відповідної угоди.
У березні 2019 року ОСОБА_2 подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив скасувати ухвалу Дзержинського районного суду міста Харкова від 29 листопада 2018 року та постанову Харківського апеляційного суду від 20 лютого 2019 року і направити справу для продовження розгляду до суду першої інстанції.
Касаційну скаргу мотивовано тим, що цей спір виник з цивільно-правової угоди. Позивач просить суд визнати дійсним правочин щодо переказу коштів (транзакцію), здійснений ТОВ «Інформаційно-розрахунковий центр» на рахунок ОСОБА_2 , який не визнається відповідачем, а тому справа підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства. З огляду на висновки, викладені в постановах Великої Палати Верховного Суду, повідомлення уповноваженої особи Фонду про нікчемність правочину (транзакції) не створює жодних юридичних наслідків для позивача. З вимогою про застосування наслідків недійсності правочину жодна з його сторін не зверталася. Вимога про встановлення правочину дійсним відповідає ефективному способу захисту цивільних прав.
18 вересня 2019 року постановою Великої Палати Верховного Суду касаційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково, змінено мотивувальну частину постанови Харківського апеляційного суду від 20 лютого 2019 року, шляхом викладення її в редакції цієї постанови, яку мотивовано тим, що:
- спір у цій справі виник у зв`язку з реалізацією позивачем свого права на отримання ним гарантованої суми відшкодування коштів як вкладником банку, а тому правовідносини виникли між позивачем та Фондом (уповноваженою особою Фонду) та спрямовані на оскарження дій щодо невключення позивача до переліку вкладників, які мають право на відшкодування коштів за вкладами за рахунок Фонду. За таких обставин правильним є висновки судів попередніх інстанцій про неможливість вирішити в порядку цивільного судочинства спір, який виник з виконання Фондом владних управлінських функцій у публічно-правових відносинах, та про закриття провадження у справі (пункти 5.28, 5.29 зазначеної постанови);
- вимога позивача до уповноваженої особи Фонду та Фонду про визнання дійсним правочину позивача з третьою особою, який відповідачами не визнається, є фактично вимогою про встановлення юридичного факту у спорі з відповідачами щодо отримання гарантованого відшкодування, а тому не підлягає розгляду в порядку позовного провадження в судах будь-якої юрисдикції. Якщо позивач вважає, що відповідачі, не включивши його до загального реєстру вкладників, які мають право на гарантоване відшкодування коштів за вкладами за рахунок Фонду, діяли незаконно, за відсутності законних підстав відносити спірний переказ коштів до нікчемних правочинів, чим порушили його права, то позивач не позбавлений можливості звернутися до суду за захистом своїх прав в інший спосіб (пункти 5.38-5.40 цієї постанови).
В іншій частині постанову Харківського апеляційного суду від 20 лютого 2019 року залишено без змін.
Із висновками Великої Палати Верховного Суду повністю погодитись не можута висловлюю окрему думку з огляду на таке.
Згідно із частиною першою статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Частиною першою статті 19 ЦПК України установлено, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства.
Разом з тим відповідно до частини першої статті 19 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема спорах фізичних чи юридичних осіб із суб`єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом встановлено інший порядок судового провадження.
Вжитий у цій процесуальній нормі термін «суб`єкт владних повноважень» позначає орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхню посадову чи службову особу, інший суб`єкт при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на підставі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, або наданні адміністративних послуг (пункт 7 частини першої статті 4 КАС України).
Термін «публічно-правовий спір» охоплює, зокрема, спори, у яких хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції, в тому числі на виконання делегованих повноважень, і спір виник у зв`язку із виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій) (пункт 2 частини першої статті 4 КАС України).
Визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є характер спору. Публічно-правовим спором, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спір між учасниками публічно-правових відносин, що стосується саме цих відносин.
При визначенні предметної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі.
Законом України від 23 лютого 2012 року № 4452-VI «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» (далі - Закон № 4452-VI) установлені правові, фінансові та організаційні засади функціонування системи гарантування вкладів фізичних осіб, порядок виплати Фондом відшкодування за вкладами. Цим Законом також регулюються відносини між Фондом, банками, Національним банком України, визначаються повноваження та функції Фонду щодо виведення неплатоспроможних банків з ринку і ліквідації банків.
Відповідно до пункту 17 частини першої статті 2 зазначеного Закону уповноважена особа Фонду - це працівник Фонду, який від імені Фонду та в межах повноважень, передбачених цим Законом, виконує дії із забезпечення виведення банку з ринку під час здійснення тимчасової адміністрації неплатоспроможного банку та/або ліквідації банку.
За змістом статті 3 Закону № 4452-VI Фонд є установою, що виконує спеціальні функції у сфері гарантування вкладів фізичних осіб і виведення неплатоспроможних банків з ринку і ліквідації банків у випадках, встановлених цим Законом. Фонд є юридичною особою публічного права, має відокремлене майно, яке є об`єктом права державної власності і перебуває у його господарському віданні.
Відповідно до частини другої статті 81 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦК України) юридична особа публічного права створюється розпорядчим актом Президента України, органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування.
Водночас основні ознаки поняття юридичної особи універсальні і не залежать від складу та статусу його засновників (учасників і членів).
Зазначене правило знайшло відображення у частині першій статті 82 ЦК України, згідно з якою на юридичних осіб публічного права у цивільних відносинах поширюються положення цього Кодексу про участь юридичних осіб у цивільному обороті, якщо інше не встановлено законом.
Юридичні особи публічного права при здійсненні цивільної правосуб`єктності виступають суб`єктами приватного права.
Аналіз функцій Фонду, викладених у статтях 4, 26, 27, 37, 38 вказаного Закону, свідчить про те що Фонд бере участь у правовідносинах у різних статусах: з одного боку, він ухвалює обов`язкові для банків та інших осіб рішення на виконання делегованих державною повноважень, а з іншого - здійснює повноваження органів управління банку, який виводиться з ринку, тобто представляє банк у приватноправових відносинах з третіми особами.
Велика Палата Верховного Суду неодноразово висловлювалась щодо дуалістичності правомочностей Фонду, який залежно від здійснюваних повноважень фактично має як публічно-, так і приватноправовий статуси, зокрема у постановах від 5 червня 2018 року у справі № 598/1470/15-ц (провадження № 14-160цс18), від 28 листопада 2018 року у справі № 727/8980/15 (провадження № 14-332цс18), від 12 червня 2019 року у справі № 761/13371/18 (провадження № 14-256цс19).
Так, відповідно до частини п`ятої статті 34 Закону № 4452-VI під час тимчасової адміністрації Фонд має повне і виняткове право управляти банком відповідно до цього Закону, нормативно-правових актів Фонду та вживати дії, передбачені планом врегулювання.
За вимогами частини першої статті 36 цього Закону з дня початку процедури виведення Фондом банку з ринку призупиняються всі повноваження органів управління банку (загальних зборів, спостережної ради і правління (ради директорів)) та органів контролю (ревізійної комісії та внутрішнього аудиту). Фонд набуває всі повноваження органів управління банку та органів контролю з дня початку тимчасової адміністрації і до її припинення.
Згідно із частиною другою статті 37 Закону № 4452-VI Фонд безпосередньо або уповноважена особа Фонду у разі делегування їй повноважень має право, зокрема, вчиняти будь-які дії та приймати рішення, що належали до повноважень органів управління і органів контролю банку; укладати від імені банку будь-які договори (вчиняти правочини), необхідні для забезпечення операційної діяльності банку, здійснення ним банківських та інших господарських операцій, з урахуванням вимог, установлених цим Законом; повідомляти сторони за договорами, зазначеними у частині другій статті 38 зазначеного Закону, про нікчемність цих договорів та вчиняти дії щодо застосування наслідків нікчемності договорів.
Аналіз наведених норм свідчить про те, що уповноважена особа Фонду у частині реалізації своїх повноважень щодо банку, до якого застосовано тимчасову адміністрацію, є по суті його органом управління, оскільки після призначення тимчасової адміністрації керівництво банку втрачає свої повноваження.
Наслідки початку процедури ліквідації банку передбачені у статті 46 Закону № 4452-VI. Частина друга вказаної статті передбачає, що з дня початку процедури ліквідації банку припиняються всі повноваження органів управління банку (загальних зборів, спостережної ради і правління (ради директорів)) та органів контролю (ревізійної комісії та внутрішнього аудиту). Якщо в банку, що ліквідується, здійснювалася тимчасова адміністрація, з дня прийняття рішення про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію банку тимчасова адміністрація банку припиняється. Керівники банку звільняються з роботи у зв`язку з ліквідацією банку.
Отже, з аналізу правової природи юридичної особи публічного права, з урахуванням особливостей, передбачених Законом № 4452-VI, можна зробити висновок, що Фонд як юридична особа публічного права може бути суб`єктом як публічно-правових, так і приватноправових відносин. У приватноправових відносинах під час здійснення функцій органу управління банку, у якому запроваджено тимчасову адміністрацію, чи банку, який ліквідується, Фонд не є суб`єктом владних повноважень у розумінні пункт 7 частини першої статті 4 КАС України.
Звертаючись до суду із зазначеним позовом, ОСОБА_1 обрав способом захисту свого права на кошти, переказ яких здійснено ТОВ «Інвестиційно-розрахунковий центр» на поточний рахунок позивача, шляхом визнання такого переказу дійсним, вважаючи цю транзакцію правочином.
Стаття 19 ЦПК України визначає об`єктом захисту порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов`язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи.
В абзаці другому частині другої статті 215 ЦК України закріплено, що у випадках, установленим цим Кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним.
У такому випадку якщо сторона прагне визнання правочину як такого, що породжує конкретні правові наслідки, вона може заявити вимоги про визнання такого правочину (договору) дійсним.
Відповідно до частини першої статті 36 Закону 4452-VI Фонд набуває всі повноваження органів управління банку та органів контролю з дня початку тимчасової адміністрації і до її припинення.
Згідно із частиною першою статті 92 ЦК України юридична особа набуває цивільних прав і обов`язків і здійснює їх через свої органи, які діють відповідно до установчих документів та закону.
Тому дії (акти) Фонду, ухвалені відповідно до вимог статті 38 Закону № 4452-VI, є діями юридичної особи (банку).
У справі, яка розглядається, спірні правовідносини пов`язані з невизнанням відповідачем дії, спрямованої на набуття позивачем права на грошові кошти, перераховані йому на підставі цивільно-правової угоди; позовні вимоги стосуються не виконання уповноваженою особою Фонду повноважень Фонду, а представництва ним банку у приватноправових, цивільних правовідносинах, тому спір не вважається публічно-правовим, а випливає з цивільних відносин і має вирішуватися судами за правилами ЦПК України, що суди попередніх інстанцій не врахували.
За змістом принципу диспозитивності цивільного судочинства, закріпленого у статті 13 ЦПК України, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Аналогічна норма містилась у статті 11 ЦПК України у редакції, чинній на час звернення ОСОБА_1 до суду з позовом про визнання правочину дійсним.
Вимогу про включення позивача до переліку вкладників, які мають право на відшкодування коштів за вкладами за рахунок коштів Фонду, або визнання за ним права на таке відшкодування, чи визнання дій уповноваженої особи Фонду неправомірними позивач не заявляв, а тому висновок суду касаційної інстанції про те, що суди попередніх інстанцій достеменно з`ясували, що спір у цій справі виник у зв`язку з виконанням Фондом владних управлінських функцій у публічно-правових відносинах щодо здійснення виплати гарантованої державою суми коштів за вкладами за рахунок Фонду і що з цієї підстави спір не може бути вирішений в порядку цивільного судочинства - не відповідає принципу диспозитивності цивільного судочинства.
Щодо висновку про те, що зазначений спір не підлягає розгляду в порядку позовного провадження у судах будь-якої юрисдикції, оскільки є фактичною вимогою про встановлення юридичного факту у спорі з відповідачами щодо права на отримання гарантованого відшкодування, окрім невідповідності зазначеному вище принципу диспозитивності цивільного судочинства, слід зазначити про таке.
Судовий захист є основною формою захисту прав, інтересів та свобод фізичних та юридичних осіб, державних та суспільних інтересів.
У статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), яка в силу положень статті 9 Конституції України є частиною національного законодавства, закріплено принцип доступу до правосуддя.
Під доступом до правосуддя згідно зі стандартами Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) розуміють здатність особи безперешкодно отримати судовий захист як доступ до незалежного і безстороннього вирішення спорів за встановленою процедурою на засадах верховенства права.
Щоб право на доступ до суду було ефективним, особа повинна мати чітку фактичну можливість оскаржити діяння, що становить втручання у її права (рішення ЄСПЛ від 4 грудня 1995 року у справі «Беллет проти Франції»).
При зверненні до практики ЄСПЛ (справа «Марченко М. В. проти України») у контексті забезпечення права на доступ до правосуддя, можна зробити висновок, що для його реалізації на національному рівні необхідна наявність спору щодо «права» як такого, що визнане у внутрішньому законодавстві; повинно йтися про реальний та серйозний спір; він повинен стосуватися як самого права, так і його різновидів або моделей застосування; предмет провадження повинен напряму стосуватися відповідного права цивільного характеру.
У пункті 52 рішення «Меньшакова проти України» (заява № 377/02) від 8 квітня 2010 року ЄСПЛ виклав конвенційні стандарти стосовно доступу до суду: «Суд повторює, що пункт 1 статті 6 Конвенції гарантує кожному право на звернення до суду з позовом щодо його прав та обов`язків цивільного характеру. Таким чином, він втілює в собі «право на суд», яке, згідно з практикою ЄСПЛ, включає в себе не тільки право ініціювати провадження, але й право розраховувати на «розгляд» спору судом (див., наприклад, рішення у справі «Кутіч проти Хорватії» (заява № 48778/99, пункт 25, ЄСПЛ 2002-ІІ).
Із мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України від 25 грудня 1997 року № 9-зп вбачається, що частина перша статті 55 Конституції України містить загальну норму, яка означає право кожного звернутися до суду, якщо його права чи свободи порушені або порушуються, створено або створюються перешкоди для їх реалізації або мають місце інші ущемлення прав та свобод. Зазначена норма зобов`язує суди приймати заяви до розгляду навіть у випадку відсутності в законі спеціального положення про судовий захист.
Відмова суду у прийнятті позовних та інших заяв чи скарг, які відповідають встановленим законом вимогам, є порушенням права на судовий захист, яке відповідно до статті 64 Конституції України не може бути обмежене.
Таким чином, положення частини першої статті 55 Конституції України закріплює одну з найважливіших гарантій здійснення як конституційних, так і інших прав та свобод людини і громадянина.
Частина перша статті 55 Конституції України відповідає зобов`язанням України, які виникли, зокрема, у зв`язку з ратифікацією Україною Міжнародного пакту про громадянські та політичні права, Конвенції про захист прав і основних свобод людини (Рим, 1950 рік), що згідно зі статтею 9 Конституції України є частиною національного законодавства України.
Вважаю, що обмеження доступу до правосуддя можливе лише у випадках, встановлених законом. Тлумачення, тим більше розширювальне, такого обмеження, за наявності майнового спору між сторонами, недопустиме, виходить за межі повноважень суду.
Велика Палата Верховного Суду неодноразово висловлювала позицію, згідно з якою вимогу позивача про визнання протиправними дій уповноваженої особи Фонду в частині визнання нікчемним правочину не може бути розглянуто у судовому порядку (зокрема, у постанові від 24 квітня 2019 року у справі № 761/2499/18 (провадження № 14-176цс19), з якою не погоджуюсь, про що викладено відповідну окрему думку.
Разом із тим така позиція сформувала сталу практику при вирішенні зазначених вимог та призвела до звуженого тлумачення способів захисту цивільних прав особи, які вона вважає порушеними, та обмеження права на доступ до суду.
Висновок про неможливість оскарження в судовому порядку рішення уповноваженої особи Фонду про визнання нікчемним правочину у поєднанні з висновком про неможливість визнання судом такого правочину дійсним фактично позбавляє особу можливості захистити своє майнове право у спосіб, гарантований статтею 55 Конституції України, пунктом 1 статті 6 Конвенції, статтею 16 ЦК України.
Ураховуючи викладене та положення абзацу другого частини другої статті 215 ЦК України вважаю, що для визначення правової природи правочину та наявності підстав для визнання нікчемного правочину дійсним підлягають застосуванню положення ЦК України, адже спір виник внаслідок невизнання відповідачами наявності майнових вимог позивача з огляду на те, що вони виникли на підставі нікчемного правочину.
Таким чином висновок Великої Палати Верховного Суду про те, що у цій справі відсутній юридичний спір, а тому ця справа не може бути розглянута судами жодної юрисдикції (пункт 6.6 постанови) - обмежує права позивача на судовий захист, є втручанням у принцип диспозитивності, який передбачає саме право особи, яка звертається до суду за захистом порушених, оспорених чи невизнаних прав, визначити межі позовних вимог та обрати спосіб їх захисту. У кінцевому рахунку вказаний висновок обмежує його право на мирне володіння майном.
При цьому Велика Палата Верховного Суду не зазначила, в який спосіб, з урахуванням конституційного принципу судового захисту та правової визначеності, відсутності будь-якого закону про заборону звернення до суду з таким позовом, позивач може захистити свої права, які він вважає порушеними у зв`язку з віднесенням до нікчемних правочинів банківської операції позивача.
У пункті 5.40 постанови Великої Палати Верховного Суду міститься посилання на те, що позивач не позбавлений можливості звернутися до суду за захистом своїх прав в інший спосіб з урахуванням статті 54 Закону № 4452-VI, згідно з якою рішення, що приймаються відповідно до цього Закону Національним банком України, Фондом, працівниками Фонду, що виконують функції, передбачені цим Законом, у тому числі у процесі здійснення тимчасової адміністрації, ліквідації банку, виконання плану врегулювання, можуть бути оскаржені до суду. Оскарження рішень, визначених частиною першою цієї статті, не зупиняє виконання оскаржуваного рішення або дії.
Разом із тим таке посилання не вносить ясності у належність певного способу захисту порушеного права позивача з огляду на зазначену вище позицію про неможливість оскарження в судовому порядку рішення уповноваженої особи Фонду про визнання правочину нікчемним.
На підставі викладеного, вважаю помилковим висновок Великої Палати Верховного Суду про те, що не може бути розглянута у судовому порядку позовна вимога фізичної особи, адресована уповноваженій особі Фонду (Фонду), про визнання дійсним правочину, який відповідачем (що в такому випадку діє як керівний орган банку) не визнається з посиланням на його нікчемність.
Суддя |Н. П. Лященко |