ОКРЕМА ДУМКА
Судді Ситнік О. М.
29 травня 2019 року
м. Київ
У справі № 523/44/15-ц (провадження № 14-193цс19)
за позовом Публічного акціонерного товариства (далі - ПАТ «УкрСиббанк» до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за кредитним договором
за касаційною скаргою ОСОБА_1
на рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 24 лютого 2016 року, у складі судді Сувертак І. В. та ухвалу Апеляційного суду Одеської області від 30 листопада 2016 року у складі колегії суддів Фальчука В. П., Кравця Ю. І., Журавльова О. Г.
За наслідками розгляду 29 травня 2019 року Великою Палатою Верховного Суду вказаної справи, касаційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення. Рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 24 лютого 2016 року, яким стягнуто солідарно на користь ПАТ «УкрСиббанк» з ОСОБА_1 , ОСОБА_2 заборгованість за кредитним договором № 191-08 МК від 21 березня 2006 року у розмірі 66 334,08 доларів США, що станом на 16 грудня 2014 року за офіційним курсом Національного банку України становило 1 045 450,44 грн, з яких: борг за кредитом - 59 994,19 доларів США (еквівалент - 945 531,35 грн); борг за простроченими процентами - 6 339,89 доларів США (еквівалент - 99 919,09 грн), пеня - 127,38 грн, з яких: пеня за несвоєчасне повернення кредиту - 30,26 грн, за несвоєчасне повернення процентів - 97,12 грн, залишене без змін ухвалою Апеляційного суду Одеської області від 30 листопада 2016 року - залишено без змін.
Із такими висновками Великої Палати Верховного Суду в повному обсязі не можу погодитися та з огляду на статтю 35 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) висловлюю окрему думку, керуючись наступним.
Звертаючись до суду із вказаним позовом, позивач зазначав, що позичальником та поручителем порушені умови кредитного договору та договору поруки, невиконані вимоги про дострокове повернення кредитної заборгованості, що потягло виникнення заборгованості у розмірі 66 334,08 доларів США, яку банк просив стягнути солідарно з ОСОБА_1 та ОСОБА_2 .
Погоджуюся з висновками Великої Палати Верховного Суду, щодо визначення цивільної юрисдикції справи, оскільки позичальник та поручитель уклали кредитний договір, додаткові угоди до нього та договір поруки і додаткові угоди до нього як фізичні особи. Призначенням кредиту є придбання нерухомого майна без вказівки у договорі про його використання у підприємницькій діяльності. Підтвердження про отримання кредиту позивачем, як учасником реалізації Програми державної підтримки підприємництва в Україні у матеріалах справи відсутні.
Разом з тим, не можу погодитися із висновками Великої Палати Верховного Суду про правильність висновків судів попередніх інстанцій та наявність правових підстав для примусового солідарного стягнення з відповідачів кредитної заборгованості.
У рішенні Конституційного Суду України від 11 липня 2013 року № 7-рп/2013зазначено, що з огляду на приписи частини четвертої статті 42 Конституції України участь у договорі споживача як слабкої сторони, яка підлягає особливому правовому захисту у відповідних правовідносинах, звужує дію принципу рівності учасників цивільно-правових відносин.
Вважаю очевидним, що фізичні особи - позичальники у більшості випадків є більш слабкою стороною цивільних кредитних відносин, оскільки банки фактично визначають умови договорів, і, в такому випадку, економічна та юридична свобода укладення договору не завжди співпадають.
Прикладом такого неспівпадіння можуть бути укладені з банком договори, в силу того, що банк як сторона даного договору займає економічно сильнішу позицію та має змогу встановлювати свої умови та правила отримання та повернення коштів, які не завжди враховують інтереси іншої сторони.
Як правило, в таких правовідносинах саме банки обліковують отримання та повернення позикових коштів,тобто ведуть облік операцій з видачі, пролонгування та погашення кредиту, визначають види кредитних операцій і відкривають рахунки для погашення кредиту. Тому позичальник, перебуваючи в нерівному становищі, повинен доводити необґрунтованість вимог банку, маючи обмежений обсяг таких повноважень та дій, однією з яких є витребування письмових доказів, які б підтверджували як отримання коштів за кредитним договором, так і погашення заборгованості за таким договором. Якщо фізична особа, яку банк зазначив відповідачем за позовом про стягнення заборгованості за кредитним договором чи договором забезпечення, заперечує саме укладення такого договору чи договорів, вона може підтвердити свої заперечення шляхом звернення до суду із заявою про забезпечення доказів у вигляді їх витребування від позивача, оскільки сама об`єктивно позбавлена можливості їх надати. Аналогічно відповідач може діяти і у випадку наявності спору щодо розміру заборгованості за кредитним договором.
Заперечуючи проти позову, ОСОБА_1 неодноразово вказувала про сплату 94 836,88 доларів США для погашення кредитної заборгованості шляхом внесення коштів на рахунки, які не були зазначені у кредитному договорі, у зв`язку із чим неодноразово зверталася як до суду першої, так і апеляційної інстанцій із клопотаннями про призначення судової почеркознавчої, судової економічної та судової технічної експертиз і про витребування доказів.
Вважаю, що формальне ставлення до дотримання судами першої та апеляційної інстанцій вимог цивільного процесуального законодавства щодо забезпечення рівності сторін, розгляду клопотань про витребування доказів та їх оцінювання призводить до ухвалення незаконного та необґрунтованого рішення.
Особи, які беруть участь у справі і вважають, що подання потрібних доказів є неможливим, або у них є складнощі в поданні цих доказів, мають право заявити клопотання про забезпечення цих доказів (стаття 133 ЦПК України в редакції, чинній на момент розгляду справи судами попередніх інстанцій).
Способами забезпечення судом доказів є, зокрема, призначення експертизи для з`ясування обставин, що мають значення для справи і потребують спеціальних знань у галузі науки, мистецтва, техніки, ремесла тощо (статті 143-145 ЦПК України в редакції, чинній на момент розгляду справи судами попередніх інстанцій) та витребування та (або) огляд доказів, у тому числі за їх місцезнаходженням, у випадках, коли щодо отримання доказів у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, є складнощі (статті 137, 140 ЦПК України в редакції, чинній на момент розгляду справи судами попередніх інстанцій).
Вважаю, що такими діями, які вплинули на формування повноти доказової бази під час розгляду вказаної справи стала відмова судів першої та апеляційної інстанцій у задоволенні клопотань відповідачки про забезпечення доказів та призначення судової економічної експертизи.
Як вбачається із фотокопій кредитного договору, а також додаткової угоди, доданих позивачем до позовної заяви, вони містять різні номери договорів.
Крім того, в указаних договорах зазначені різні рахунки для зарахування коштів на повернення кредитної заборгованості та усіх її складових на які ОСОБА_1 повинна була вносити гроші.
Зокрема, згідно з кредитним договором № 191-08МК від 21 березня 2006 року, погашення тіла кредиту повинно було здійснюватися на рахунок № НОМЕР_1 , проценти на рахунок № НОМЕР_2 , комісія на рахунок № НОМЕР_3 в АКІБ «УкрСиббанк».
Додатковою угодою № 1 від 20 лютого 2009 року до кредитного договору від 21 березня 2006 року передбачено здійснення усіх платежів за договором на єдиний рахунок № НОМЕР_4 в АКІБ «УкрСиббанк».
Відповідно до наданих відповідачкою платіжних доручень, кошти, сплачені ОСОБА_1 на погашення тіла кредиту, заборгованості за нарахованими процентами впродовж 2006-2014 років зараховувалися банком самостійно на інші рахунки, не передбачені умовами договорів.
Судами попередніх інстанцій обставини чи були зараховані банком вказані суми коштів у рахунок погашення заборгованості за спірним кредитним договором не перевірялися, хоча на це неодноразово звертала увагу відповідачка.
Відповідачка наполягала, що у неї відсутня кредитна заборгованість, надавши докази про внесення коштів до банку на погашення заборгованості за кредитним договором.
Проте від результатів дослідження цих доказів та надання їм належної оцінки залежить право вимагати банком погашення зобов`язання внаслідок його порушення, враховуючи, що форми та зміст строкового зобов`язання та порядок його виконання розробляються банками самостійно, тому останні ведуть облік операцій з повернення кредиту та повинні зазначати наданий особовий рахунок позичальника номер рахунку, а також загальні рекомендовані й додаткові параметри, що характеризують позичальника та кредитну угоду і які необхідні для виконання обліку. Перевірка правильності ведення бухгалтерського обліку та складання відповідних бухгалтерських документів не входить до кола обов`язків позичальника, який виконує свої зобов`язання з погашення кредиту та вносить кошти до банку.
Таким чином, не можна визнати обґрунтованим висновок судів про наявність заборгованості без встановлення строків і сум погашення основного боргу та усіх складових кредитного зобов`язання, що відображені в долученому до позовної заяви банком розрахунком без перевірки вказаних даних із бухгалтерським обліком розрахунків за здійсненими ОСОБА_1 операціями із наданими їй банком квитанціями при поверненні кредиту лише на основі яких остання й може контролювати та підтвердити погашення кредиту, і які, ані стороною позивача, ані у мотивувальних частинах судових рішень жодним чином не спростовані.
Також з огляду на відсутність наданої банком виписки про рух коштів на поточних рахунках ОСОБА_1 , враховуючи вимоги Закону України від 07 грудня 2000 року № 2121-III «Про банки та банківську діяльність» та Інструкції про порядок відкриття і закриття рахунків клієнтів банків та кореспондентських рахунків банків - резидентів і нерезидентів затвердженої постановою Національного банку України від 12 листопада 2003 року № 492, не можна вважати підтвердженими наявні вимоги ПАТ «УкрСиббанк».
Вважаю, що висновки судів попередніх інстанцій про наявність заборгованості ОСОБА_1 перед банком та правових підстав для її стягнення без призначення судової економічної експертизи та задоволення клопотання про витребування доказів є необґрунтованим та незаконним, оскільки саме банки здійснюють кредитні операції, з нагромадження, обробки, узагальнення та зберігання інформації щодо проведених ним операцій, у тому числі кредитних.
Відмова судом апеляційної інстанції у задоволенні клопотань позичальника про призначення, зокрема й судової економічної експертиз і про витребування доказів унеможливила встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи (стаття 412 ЦПК України) та є обов`язком саме судів першої та апеляційної інстанцій.
Крім того, залишились поза увагою ті обставини, що суд першої інстанції, з висновками якого погодився й апеляційний суд, стягнув з боржника заборгованість в іноземній валюті та зазначив її еквівалент у національній валюті України, встановлений НБУ станом на момент здійснення розрахунку позивачем заборгованості за кредитним договором (16 грудня 2014 року).
Однак, Великою Палатою Верховного Суду неодноразово висловлювалась правова позиція з цього приводу, яку викладено у постановах від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) та від 27 березня 2019 року у справі № 521/21255/13-ц (провадження № 14-600цс18), де вказано, що як укладення, так і виконання договірних зобов`язань в іноземній валюті, зокрема позики, не суперечить чинному законодавству, а саме ЦК України та Декрету Кабінету Міністрів України від 19 лютого 1993 року № 15-93 «Про систему валютного регулювання і валютного контролю» (далі - Декрет № 15-93), чинного на момент виникнення спірних правовідносин.
Сторони, якими можуть бути як резиденти, так і нерезиденти - фізичні особи, які перебувають на території України, у разі укладення цивільно-правових угод, які виконуються на території України, можуть визначити в грошовому зобов`язанні заборгованість в іноземній валюті (статті 192, 533 ЦК України), оскільки відсутня заборона на укладення цивільних правочинів, предметом яких є іноземна валюта, крім використання іноземної валюти на території України як засобу платежу або як застави, за винятком оплати в іноземній валюті за товари, роботи, послуги, а також оплати праці, на тимчасово окупованій території України. У разі отримання у позику іноземної валюти позичальник зобов`язаний, якщо інше не передбачене законом чи договором, повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів у іноземній валюті, яка отримана у позику (Декрет № 15-93).
Суд має право ухвалити рішення про стягнення заборгованості за кредитним договором в іноземній валюті. При цьому з огляду на положення частини першої статті 1046 ЦК України, а також частини першої статті 1049 ЦК України належним виконанням зобов`язання з боку позичальника є повернення коштів у строки, у розмірі та саме у тій валюті, яка визначена договором позики, а не в усіх випадках та безумовно в національній валюті України.
Таким чином, визначення в резолютивній частині судового рішення заборгованості не лише у валюті кредитного зобов`язання, але і гривневому еквіваленті, не відповідає вказаним вимогам законодавства.
За викладених обставин вважаю, що рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 24 лютого 2016 року та ухвалу Апеляційного суду Одеської області від 30 листопада 2016 року необхідно скасувати та справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.
Суддя О. М. Ситнік