ОКРЕМА ДУМКА
(спільна)
суддів Великої Палати Верховного Суду Прокопенка О. Б., Саприкіної І. В.
у справі № 814/337/18 (провадження № 11-781апп18)
за позовом Приватного підприємства «Виробничо-комерційне підприємство «Каро» (далі - ПП «ВКП «Каро») до виконавчого комітету Первомайської міської ради Миколаївської області (далі - Виконком), Врадіївської районної державної адміністрації Миколаївської області (далі - Врадіївська РДА), державного реєстратора прав на нерухоме майно Виконкому (далі - реєстратор) Брагаря Геннадія Йосиповича, реєстратора Потеряйко ОлександриОлександрівни, треті особи: ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8, про скасування рішень
Короткий виклад історії справи
У лютому 2018 року ПП «ВКП «Каро» звернулося до суду з позовом, у якому просило скасувати:
- рішення Врадіївської РДА від 29 травня 2017 року № 35408771, № 35405927 та № 35407591 про державну реєстрацію за ОСОБА_8 права оренди земельних ділянок з кадастровими номерами НОМЕР_1, НОМЕР_2 та НОМЕР_3 відповідно;
- рішення реєстраторів від 26 грудня 2017 року № 38947362, № 38946297, № 38947603, якими відмовлено в реєстрації права оренди вказаних земельних ділянок за позивачем.
Суд установив, що 10 та 30 жовтня 2011 року між ОСОБА_6 та ПП «ВКП «Каро» укладено договори оренди землі, відповідно до яких позивач прийняв у строкове платне користування земельні ділянки з кадастровими номерами НОМЕР_1, НОМЕР_2 та НОМЕР_3 для ведення товарного сільськогосподарського виробництва строком на п'ятнадцять років.
19 грудня 2017 року ПП «ВКП «Каро» подало до Виконкому заяви про державну реєстрацію за підприємством права оренди вказаних земельних ділянок.
26 грудня 2017 року реєстраторами прийнято рішення № 38947362, № 38946297, № 38947603, якими відмовлено в реєстрації за ПП «ВКП «Каро» права оренди земельних ділянок з кадастровими номерами НОМЕР_1, НОМЕР_2 та НОМЕР_3.
З позову також убачається, що 23 травня 2017 року між ОСОБА_8 і ОСОБА_7 укладено договори оренди земельних ділянок за вказаними кадастровими номерами строком на 10 років.
29 травня 2017 року Врадіївська РДА прийняла рішення № 35408771, № 35405927 та № 35407591 про державну реєстрацію за ОСОБА_8 права оренди земельних ділянок з кадастровими номерами НОМЕР_1, НОМЕР_2 та НОМЕР_3.
Не погодившись із рішеннями реєстраторів від 26 грудня 2017 року № 38947362, № 38946297, № 38947603 та рішеннями Врадіївської РДА від 29 травня 2017 року № 35408771, № 35405927, № 35407591, ПП «ВКП «Каро» звернулося до суду з цим позовом.
Миколаївський окружний адміністративний суд ухвалою від 9 лютого 2018 року, залишеною без змін постановою Одеського апеляційного адміністративного суду від 25 квітня 2018 року, відмовив у відкритті провадження в адміністративній справі на підставі пункту 1 частини першої статті 170 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС).
Відмовляючи у відкритті провадження в адміністративній справі, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й суд апеляційної інстанції, керувався тим, що цей позов не належить розглядати за правилами адміністративного судочинства.
Не погодившись із судовими рішеннями, представник ПП «ВКП «Каро» в касаційній скарзі зазначив, що висновок судів про те, що спір у цій справі не є публічно-правовим та не належить до юрисдикції адміністративних судів, є помилковим. На думку скаржника, суди належним чином не визначили характер спору, суб'єктний склад правовідносин, предмет та підстави заявлених вимог, унаслідок чого дійшли помилкового висновку щодо належності спору до юрисдикції цивільного суду. При цьому нерухоме майно та права на нього не є предметом спору у заявленому позові, а вимоги про скасування рішень державних реєстраторів не є похідними від спору щодо права на таке майно. На підставі викладеного скаржник просить скасувати рішення судів першої та апеляційної інстанцій та передати справу до суду першої інстанції для продовження розгляду.
Велика Палата Верховного Суду постановою від 12 грудня 2018 року касаційну скаргу ПП «ВКП «Каро» залишила без задоволення, ухвалу Миколаївського окружного адміністративного суду від 9 лютого 2018 року та постанову Одеського апеляційного адміністративного суду від 25 квітня 2018 року - без змін.
Основні мотиви, викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду
На думку більшості суддів Великої Палати Верховного Суду, висновок судів першої та апеляційної інстанцій про те, що спір у цій справі не є публічно-правовим та не належить до юрисдикції адміністративних судів, ґрунтується на неправильному застосуванні норм процесуального права.
Ключовим мотивом такого рішення визнано те, що виникнення спірних правовідносин обумовлено не стільки незгодою позивача з рішеннями відповідачів як суб'єктів, наділених владно-управлінськими функціями, скільки з правом ОСОБА_7 на оренду вказаних земельних ділянок, що свідчить про приватноправовий, а не публічно-правовий характер спірних правовідносин.
У постанові Великої Палати Верховного Суду зазначено, що оскарження рішень про державну реєстрацію права оренди спірних земельних ділянок за третьою особою, так само як і оскарження рішень реєстраторів про відмову в реєстрації цих земельних ділянок за ПП «ВКП «Каро» є захистом прав позивача на оренду земельних ділянок від їх порушення іншою особою, за якою зареєстровано аналогічне право щодо того ж самого нерухомого майна. З огляду на суб'єктний склад сторін спору він може вирішуватися за правилами цивільного чи господарського судочинства залежно від того, чи буде залучений до участі у справі орендодавець (фізична особа) як відповідач.
Згідно із частиною першою статті 19 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК) суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають із цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства. Суди розглядають у порядку цивільного судочинства також вимоги щодо реєстрації майна та майнових прав, інших реєстраційних дій, якщо такі вимоги є похідними від спору щодо такого майна або майнових прав, якщо цей спір підлягає розгляду в місцевому загальному суді і переданий на його розгляд з такими вимогами.
Справи у спорах, що виникають із земельних відносин, у яких беруть участь суб'єкти господарської діяльності, проте предмет спору в яких безпосередньо стосується прав і обов'язків фізичних осіб, підлягають розгляду за правилами цивільного судочинства.
Таким чином, перевіривши застосування судом апеляційної інстанції норм процесуального права на підставі встановлених фактичних обставин справи та в межах наведених у касаційній скарзі доводів, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про залишення касаційної скарги без задоволення.
Підстави і мотиви для висловлення окремої думки
Відповідно до частини третьої статті 34 КАС суддя, не згодний із судовим рішенням, може письмово викласти свою окрему думку.
Розглядаючи справу, ВеликаПалата Верховного Суду виходила з того, що спір у цій справі є приватноправовим та не належить до юрисдикції адміністративних судів, проте з таким висновком не погоджуємося з огляду на таке.
Відповідно до статті 19 Конституції Україниоргани державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Акти, прийняті суб'єктами владних повноважень, дії, вчинені ними під час здійснення управлінських функцій, а також невиконання повноважень, установлених законодавством (бездіяльність) можуть бути оскаржені до суду відповідно до статті 55 Конституції України. Для реалізації кожним конституційного права на оскарження рішень, дій чи бездіяльності вказаних суб'єктів у сфері управлінської діяльності в Україні утворено систему адміністративних судів.
Конституційний Суд України у Рішенні від 14 грудня 2011 року № 19-рп/2011 надав конституційне тлумачення положень частини другої статті 55 Конституції України. Так, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові і службові особи наділені публічною владою, тобто мають реальну можливість на підставі повноважень, встановлених Конституцією і законами України, приймати рішення чи вчиняти певні дії. Особа, стосовно якої суб'єкт владних повноважень прийняв рішення, вчинив дію чи допустив бездіяльність, має право на захист.
Конституційний Суд України зазначив, що стаття 19 КАС регламентує порядок розгляду не всіх публічно-правових спорів, а лише тих, які виникають у результаті здійснення суб'єктом владних повноважень управлінських функцій і розгляд яких безпосередньо не віднесено до підсудності інших судів.
Крім того, Конституційний Суд України в Рішенні від 25 листопада 1997 року
№ 6-зп сформулював правову позицію, за якою удосконалення законодавства в контексті статті 55 Конституції Українимає бути поступовою тенденцією, спрямованою на розширення судового захисту прав і свобод людини, зокрема судового контролю за правомірністю й обґрунтованістю рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень (пункт 2 мотивувальної частини). Ця правова позиція кореспондується з положеннями статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року щодо ефективного засобу юридичного захисту від порушень, вчинених особами, які здійснюють свої офіційні повноваження.
Згідно із частиною першою статті 19 КАС юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема спорах фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом встановлено інший порядок судового провадження.
Публічно-правовий спір - це спір, у якому, зокрема, хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції, в тому числі на виконання делегованих повноважень, і спір виник у зв'язку із виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій (частина друга статті 4 КАС).
З наведеного випливає, що КАС регламентує порядок розгляду не всіх публічно-правових спорів, а лише тих, які виникають у результаті здійснення суб'єктом владних повноважень управлінських функцій і розгляд яких безпосередньо не віднесено до підсудності інших судів. Не поширюють свою дію ці положення на правові ситуації, що вимагають інших юрисдикційних форм захисту від стверджувальних порушень прав чи інтересів.
Відповідно до частини першої статті 2 КАС завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
При розмежуванні юрисдикційних форм захисту порушеного права основним критерієм є характер (юридичний зміст) спірних відносин.
Предметом позовних вимог у цій справі є скасування рішень Врадіївської РДА від 29 травня 2017 року № 35408771, № 35405927 та № 35407591 про державну реєстрацію за ОСОБА_8 права оренди земельних ділянок з кадастровими номерами НОМЕР_1, НОМЕР_2 та НОМЕР_3 і рішень реєстраторів від 26 грудня 2017 року № 38947362, № 38946297, № 38947603, якими відмовлено в реєстрації права оренди вказаних земельних ділянок за позивачем.
На обґрунтування позовних вимог позивач зазначив, що відповідачі, приймаючи вказані рішення, порушили вимоги чинного законодавства, зокрема статті 125, 126 Земельного кодексу України (далі - ЗК), статті 10, 18 Закону України від 1 липня 2004 року № 1952-IV «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» (далі - Закон № 1952-IV), Порядок державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затверджений постановою Кабінету міністрів України від 25 грудня 2015 року № 1127.
Предметом доказування в цій справі є обставини, що підтверджують законність чи незаконність прийнятого відповідачами рішень, які за своєю юридичною природою є рішеннями суб'єкта владних повноважень та повинні прийматися в порядку, на підставі та у спосіб, визначені законом.
Вважаємо, що дослідженню в цій справі підлягають владні, управлінські рішення відповідачів щодо державної реєстрації речових прав, прийняті/вчинені відповідачами як суб'єктом владних повноважень.
Відносини, пов'язані з державною реєстрацією прав на нерухоме майно та їх обтяжень, регулюються Законом № 1952-IV.
Відповідно до пункту 1 частини першої статті 2 Закону № 1952-IV державна реєстрація речових прав на нерухоме майно - це офіційне визнання і підтвердження державою фактів виникнення, переходу або припинення прав на нерухоме майно, обтяження таких прав шляхом внесення відповідного запису до Державного реєстру прав.
Згідно зі статтею 11 цього Закону державний реєстратор самостійно приймає рішення за результатом розгляду заяв про державну реєстрацію прав та їх обтяжень.
Таким чином, державний реєстратор є суб'єктом владних повноважень, а правовідносини, які виникають між ним та заявником прав чи їх обтяжень, є публічно-правовими. Захист прав та інтересів відповідного заявника від порушень з боку цього суб'єкта владних повноважень, якщо ці порушення полягають, наприклад, у перевищенні повноважень, недотриманні строків, процедури, умов та інших визначених законом особливостей вчинення реєстраційних дій, є завданням адміністративного судочинства та має відбуватися у відповідному порядку.
З огляду на положення частини першої статті 19 ЦПК та пункту 13 частини першої статті 20 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК) вимоги щодо реєстрації майна, інших реєстраційних дій можуть розглядатися судами в порядку цивільного чи господарського судочинства (залежно від суб'єктного складу), якщо такі вимоги є похідними від спору щодо такого майна або майнових прав у зв'язку з оскарженням заінтересованою особою не самої реєстраційної дії (рішення), а підстави її проведення, як-от правочину, свідоцтва тощо.
Згідно з абзацом другим частини першої статті 188 ЦПК, абзацом другим частини першої статті 173 ГПК похідною позовною вимогою є вимога, задоволення якої залежить від задоволення іншої позовної вимоги (основної вимоги).
Вважаємо, що вимога про оскарження реєстраційної дії може бути похідною вимогою, якщо вона заявлена разом із основної вимогою, наприклад такою, як вимога про визнання правочину недійним чи витребування майна із чужого незаконного володіння.
Якщо ж позивач обґрунтовує незаконність відповідної реєстраційної дії саме порушенням з боку державного реєстратора під час її здійснення, то така вимога не є похідною від будь-якої іншої вимоги, а є основною вимогою і має розглядатися за правилами адміністративного судочинства.
Таке розмежування обумовлене й обсягом судового контролю в адміністративному судочинстві, визначеним частиною другою статті 2 КАС, який не охоплює оцінки правомірності діянь/рішень суб'єкта владних повноважень з огляду на наслідки, які це діяння/рішення спричинили, чи правомірності юридичного факту, що став підставою реєстрації.
Зі змісту позовних вимог убачається, що предметом перевірки в цій справі є виключно дотримання державним реєстратором (як суб'єктом владних повноважень) під час виконання покладених на нього законом публічно-владних управлінських функцій установленого законом порядку прийняття рішень про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, зокрема правомірність здійснення повторної реєстрації похідного речового права - права користування земельною ділянкою в разі наявного та зареєстрованого тотожного права на ту саму земельну ділянку за іншим користувачем. Питання правомірності чи неправомірності набуття позивачем або третьою особою - ОСОБА_8, права користування згаданими вище земельними ділянками, як і питання, пов'язані з реалізацією власника права передачі в оренду земельних ділянок чи дотриманням умов укладених ним цивільно-правових угод, перед судом не порушено.
Такий висновок також випливає із аналізу порядку набуття прав на земельні ділянки.
Таким чином, спір у цій справі не має ознак приватноправового та підлягає розгляду за правилами адміністративного судочинства.
Так, право оренди земельної ділянки підлягає державній реєстрації відповідно до закону (частина п'ята статті 6 Закону України від 6 жовтня 1998 року № 161-XIV «Про оренду землі» (далі - Закон № 161-XIV).
Статтею 125 ЗК передбачено, що право власності на земельну ділянку, а також право постійного користування та право оренди земельної ділянки виникають з моменту державної реєстрації цих прав.
Відповідно до статті 126 ЗКправо власності, користування земельною ділянкою оформлюється відповідно до Закону № 1952-IV.
Згідно із частинами другою, третьою статті 3 Закону № 1952-IVречові права на нерухоме майно та їх обтяження, що підлягають державній реєстрації відповідно до цього Закону, виникають з моменту такої реєстрації. Речові права на нерухоме майно та їх обтяження, що виникли до 1 січня 2013 року, визнаються дійсними за наявності однієї з таких умов: 1) реєстрація таких прав була проведена відповідно до законодавства, що діяло на момент їх виникнення; 2) на момент виникнення таких прав діяло законодавство, що не передбачало їх обов'язкової реєстрації.
Положеннями Закону № 1952-IV визначено порядок державної реєстрації прав, який включає перевірку документів на наявність підстав для зупинення розгляду заяви про державну реєстрацію прав, зупинення державної реєстрації прав або прийняття рішення про відмову в державній реєстрації прав.
Державній реєстрації підлягають виключно заявлені речові права на нерухоме майно та їх обтяження за умови їх відповідності законодавству і поданим документам (частина четверта статті 18 Закону № 1952-IV).
Частиною третьою статті 10 Закону № 1952-IVпередбачено, що державний реєстратор:
- встановлює відповідність заявлених прав і поданих документів вимогам законодавства, а також відсутність суперечностей між заявленими та вже зареєстрованими речовими правами на нерухоме майно та їх обтяженнями, зокрема: відповідність обов'язкового дотримання письмової форми правочину та його нотаріального посвідчення у випадках, передбачених законом, відповідність повноважень особи, яка подає документи для державної реєстрації прав, відповідність відомостей про речові права на нерухоме майно та їх обтяження, що містяться у Державному реєстрі прав, відомостям, що містяться у поданих документах, наявність обтяжень прав на нерухоме майно та наявність факту виконання умов правочину, з якими закон та/або відповідний правочин пов'язує можливість виникнення, переходу, припинення речового права, що підлягає державній реєстрації;
- перевіряє документи на наявність підстав для зупинення розгляду заяви про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, зупинення державної реєстрації прав, відмови в державній реєстрації прав та приймає відповідні рішення;
- під час проведення державної реєстрації прав, що виникли в установленому законодавством порядку до 1 січня 2013 року, запитує від органів влади, підприємств, установ та організацій, які відповідно до законодавства проводили оформлення та/або реєстрацію прав, інформацію (довідки, копії документів тощо), необхідну для такої реєстрації, у разі відсутності доступу до відповідних інформаційних систем, документів та/або у разі, якщо відповідні документи не були подані заявником. Органи державної влади, підприємства, установи та організації зобов'язані безоплатно протягом трьох робочих днів з моменту отримання запиту надати державному реєстратору запитувану інформацію в паперовій та (за можливості) в електронній формі;
- під час проведення державної реєстрації прав на земельні ділянки використовує відомості Державного земельного кадастру шляхом безпосереднього доступу до нього в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.
Із системного аналізу законодавчо закріпленої компетенції державного реєстратора вбачається, що одним з його обов'язків є встановлення відсутності суперечностей між заявленими та вже зареєстрованими правами на нерухоме майно та їх обтяженнями. І для перевірки цієї інформації з метою недопущення одночасного існування подвійної державної реєстрації прав державний реєстратор не лише вправі, а й повинен, зокрема, запитувати від відповідних органів інформацію, які відповідно до чинного на момент оформлення права законодавства проводили таке оформлення, вимагати за потреби подання додаткових документів тощо.
Такий обов'язок узгоджується із закріпленими частиною першою статті 3 Закону № 1952-IV засадами державної реєстрації прав, зокрема гарантуванням державою об'єктивності, достовірності та повноти відомостей про зареєстровані права на нерухоме майно та їх обтяження (пункт 1).
Законодавець поклав на відповідних посадових осіб обов'язок під час реєстрації перевіряти відповідність нормам законодавства форми таких правочинів, відсутність суперечності зареєстрованих прав і тих, що подаються до реєстрації, та в деяких випадках - факт виконання умов правочину. Зазначене свідчить, що реєстрація прав на нерухоме майно не є автоматичною, здійснюється не за явочним принципом. Приймаючи рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, відповідна посадова особа здійснює дії з аналізу поданих документів, зареєстрованих прав тощо та приймає відповідне рішення про здійснення реєстрації або про відмову у здійсненні такої реєстрації, яке є обов'язковим для заявника. Діяльність з державної реєстрації речових прав в такому випадку має організуючий, виконавчо-розпорядчий, підзаконний характер, здійснюється державним органом або суб'єктом з делегованими державою повноваженнями, тому має всі ознаки діяльності з державного управління. Суб'єкт такої діяльності здійснює від імені і за дорученням держави функції з контролю у сфері державної реєстрації (зокрема перевіряє подані документи), приймає обов'язкові для заявника управлінські рішення, тому має всі ознаки суб'єкта владних повноважень. Такі управлінські відносини за участю суб'єкта владних повноважень, що врегульовані нормами саме адміністративного законодавства, є адміністративними правовідносинами.
Здійснюючи дії при перевірці поданих документів, співставлення зареєстрованих та заявлених до реєстрації прав, державна реєстрація по суті є інститутом превентивного правосуддя, оскільки запобігає порушенню прав та законних інтересів власників, заставодержателів тощо від порушень внаслідок незаконних реєстраційних дій, тим самим зменшуючи кількість звернень до суду з вимогами про визнання реєстраційних дій незаконними.
Тому вважаємо неправильною позицію про те, що рішення державного реєстратора не можуть бути предметом судового контролю окремо від вимог, заявлених у цивільному чи господарському спорі, навіть у разі наявності порушень законодавства з боку державного реєстратора під час виконання ним своїх повноважень.
Позивач наголошував, що наявність такої суперечності між заявленим орендодавцем та зареєстрованим правом ПП «ВКП «Каро» врозумінні пункту 5 частини першої статті 24 Закону № 1952-IV є підставою для відмови в державній реєстрації прав.
Водночас позивач стверджував, що неналежне виконання відповідачем своїх обов'язків під час розгляду заяви про державну реєстрацію права користування земельною ділянкою, яке полягало у відсутності перевірки факту існування реєстрації права користування цією ж земельною ділянкою у позивача, призвело до подвійної державної реєстрації права користування.
Одночасне існування державної реєстрації кількох прав оренди на одну земельну ділянку суперечить засадам офіційного визнання і підтвердження державою фактів виникнення прав на нерухоме майно, є порушенням чинного законодавства та інтересів позивача, за яким право оренди земельної ділянки зареєстроване первинно та не припинялося.
Отже, обсяг та зміст конкретних обставин цієї справи та їх нормативне регулювання дають підстави вважати, що незгода з рішенням відповідача у зв'язку з недотриманням ним вимог законодавства, яке визначає підстави та порядок проведення реєстраційних дій, спричиняє публічно-правовий спір, пов'язаний зі здійсненням владних управлінських функцій, що підпадає під юрисдикцію адміністративних судів.
До компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності такого суб'єкта, прийнятих або вчинених ним при здійсненні владних управлінських функцій.
Спір у цій справі стосується виключно проведення державної реєстрації права оренди земельної ділянки, а не підстав набуття такого права, та не є спором про право. Такі вимоги підлягають розгляду за правилами адміністративного судочинства, оскільки спір виник унаслідок виконання відповідачем владних управлінських функцій та має публічно-правовий характер.
Крім того, відповідно до пункту 9 частини першої статті 4 КАС відповідачем є суб'єкт владних повноважень, а у випадках, визначених законом, й інші особи, до яких звернена вимога позивача.
На нашу думку, відповідачем у цій справі повинен бути суб'єкт владних повноважень, рішення якого оскаржується у зв'язку з порушенням вимог законодавства, а не фізична особа (орендодавець), чи особа (суб'єкт) (орендар), щодо якої прийнято рішення про реєстрацію права користування земельною ділянкою.
Ураховуючи наведене, не погоджуємось із висновком Великої Палати Верховного Суду про те, що зазначена категорія спорів не належить до юрисдикції адміністративних судів.
За наведених обставин вважаємо, що суди першої та апеляційної інстанцій дійшли неправильного висновку про те, що цей спір не підлягав розгляду в порядку адміністративного судочинства. Відтак касаційна скарга підлягала задоволенню із направленням справи до суду першої інстанції для продовження розгляду.
Судді Великої Палати
Верховного Суду О. Б. Прокопенко
І. В. Саприкіна