ОКРЕМА ДУМКА
судді Великої Палати Верховного Суду
Ситнік О. М.
13 лютого 2019 року
м. Київ
у справі № 826/1314/16 (провадження № 11-1225апп18) за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Профі-Факторинг» (далі - ТОВ «Профі-Факторинг») до уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію Публічного акціонерного товариства «Банк «Національні інвестиції» (далі - уповноважена особа Фонду; АТ «Банк «Національні інвестиції» відповідно), третя особа - Фонд гарантування вкладів фізичних осіб (далі - Фонд), про визнання протиправним та скасування рішення
за касаційною скаргою ТОВ «Профі-Факторинг» на ухвалу Окружного адміністративного суду м. Києва від 20 червня 2018 року (суддя Катющенко В. П.) та постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 09 серпня 2018 року (у складі колегії суддів Лічевецького І. О., Кузьменка В. В., Мельничука В. П.).
Оскаржуваною ухвалою Окружного адміністративного суду м. Києва від 20 червня 2018 року, залишеною без змін постановою Київського апеляційного адміністративного суду від 09 серпня 2018 року, закрито провадження у справі на підставі пункту 1 частини першої стаття 238 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України), оскільки спір у справі не є публічно-правовим і не належить до юрисдикції адміністративних судів. Позивачу роз'яснено, що спірні правовідносини врегульовані нормами Господарського процесуального кодексу України.
За наслідками розгляду 13 лютого 2019 року Великою Палатою Верховного Суду касаційну скаргу ТОВ «Профі-Факторинг» задоволено частково. Ухвалу Окружного адміністративного суду м. Києва від 20 червня 2018 року та постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 09 серпня 2018 рокузалишено без змін.
Велика Палата Верховного Суду зробила висновок, що наказ (рішення) про нікчемність правочинів є внутрішнім документом банку, який приймається особою, що здійснює повноваження органу управління банку, він не створює жодних обов'язків для третіх осіб (у тому числі й вкладників банку), тому не може порушувати жодних прав таких осіб унаслідок прийняття цього наказу. Відтак права позивача в цій справі не можуть бути порушені внаслідок ухвалення внутрішнього документа банку, сфера застосування якого обмежується внутрішніми відносинами відповідного банку як юридичної особи. Встановлена правова природа згаданого рішення унеможливлює здійснення судового розгляду щодо визнання його протиправним, а тому вимога про скасування наказу (рішення) уповноваженої особи Фонду в частині визнання нікчемними договорів про відступлення права вимоги, не може бути розглянута у порядку адміністративного судочинства (в тому числі у господарських судах).
З наведеними висновками Великої Палати Верховного Суду щодо визначення правової природи рішення уповноваженої особи Фонду про нікчемність правочину погодитися не можна.
Звертаючись до суду з цим позовом, ТОВ «Профі-Факторинг» зазначило, що між ним та АТ «Банк «Національні інвестиції» укладено ряд договорів, а саме:
- договір відступлення права вимоги від 31 березня 2015 року № 24-14/15-Ф щодо передачі банку права вимоги за кредитним договором від 27 січня 2014 року № 24-14, укладеним між AT «Банк «Національні інвестиції» та ОСОБА_3;
- договір відступлення права вимоги від 31 березня 2015 року № 28-08/15-Ф щодо передачі банку права вимоги за кредитним договором від 15 січня 2008 року № 28-08, укладеним між AT «Банк «Національні інвестиції» та ОСОБА_4;
- договір відступлення права вимоги від 31 березня 2015 року № 172-08/15-Ф щодо передачі банку права вимоги за кредитним договором від 20 березня 2008 року № 172-08, укладеним між AT «Банк «Національні інвестиції» та ОСОБА_4;
- договір відступлення права вимоги від 31 березня 2015 року № 219-08/15-Ф щодо передачі банку права вимоги за кредитним договором від 04 квітня 2008 року № 219-08, укладеним між AT «Банк «Національні інвестиції» та ОСОБА_5;
- договір відступлення права вимоги від 01 квітня 2015 року № 262-14/15-Ф щодо передачі банку права вимоги за кредитним договором від 17 листопада 2014 року № 262-14, укладеним між AT «Банк «Національні інвестиції» та ОСОБА_6;
- договір відступлення права вимоги від 31 березня 2015 року № 346-10/15-Ф щодо передачі банку права вимоги за кредитним договором від 02 вересня 2010 року № 24-14, укладеним між AT «Банк «Національні інвестиції» та ОСОБА_7;
- договір відступлення права вимоги від 18 червня 2015 року № 359-13/15-Ф щодо передачі банку права вимоги за кредитним договором від 07 листопада 2013 року № 359-13, укладеним між AT «Банк «Національні інвестиції» та ТОВ «Профелектро»;
- договір відступлення права вимоги від 31 березня 2015 року № 631-07/15-Ф щодо передачі банку права вимоги за кредитним договором від 13 вересня 2007 року № 631-07, укладеним між AT «Банк «Національні інвестиції» та ОСОБА_7
На підставі постанови Правління Національного банку України (далі - НБУ) від 17 вересня 2015 року № 613 «Про віднесення AT «Банк «Національні інвестиції» до категорії неплатоспроможних» виконавчою дирекцією Фонду того ж дня прийнято рішення № 172 «Про запровадження тимчасової адміністрації в AT «Банк «Національні інвестиції» та делегування повноважень тимчасового адміністратора банку».
16 жовтня 2015 року уповноваженою особою Фонду видано наказ № 51-ос «Щодо заходів, пов'язаних з наслідками виявлення нікчемних правочинів (договорів)», відповідно до підпункту 1.7 пункту 1 якого визнано нікчемними правочини (договори) відступлення права вимоги за кредитними договорами та договорами забезпечення, укладеними між АТ «Банк «Національні інвестиції» та позивачем.
Оскільки у AT «Банк «Національні інвестиції» з 17 вересня 2015 року запроваджено тимчасову адміністрацію, повноваження тимчасового адміністратора банку делеговано уповноваженій особі Фонду, тому на спірні правовідносини поширюється дія Закону України від 23 лютого 2012 року № 4452-VI«Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» (далі - Закон № 4452-VI).
Судовий захист є основною формою захисту прав, інтересів та свобод фізичних та юридичних осіб, державних та суспільних інтересів.
У статті 6 Конвенції, яка в силу положень статті 9 Конституції України є частиною національного законодавства, закріплено принцип доступу до правосуддя.
Під доступом до правосуддя згідно зі стандартами Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) розуміють здатність особи безперешкодно отримати судовий захист до незалежного і безстороннього вирішення спорів за встановленою процедурою на засадах верховенства права.
Щоб право на доступ до суду було ефективним, особа повинна мати чітку фактичну можливість оскаржити діяння, що становить втручання у її права (рішення ЄСПЛ від 04 грудня 1995 року у справі «Белле проти Франції»).
При зверненні до практики ЄСПЛ (справа «Марченко М. В. проти України», заява № 63520/04) у контексті забезпечення права на доступ до правосуддя, можна зробити висновок, що для його реалізації на національному рівні необхідна наявність спору щодо «права» як такого, що визнане у внутрішньому законодавстві; мова повинна йти про реальний та серйозний спір; він повинен стосуватися як самого права, так і його різновидів або моделей застосування; предмет провадження повинен напряму стосуватися відповідного права цивільного характеру.
У пункті 52 рішення «Меньшакова проти України» (заява № 377/02) від 08 квітня 2010 року ЄСПЛ виклав конвенційні стандарти стосовно доступу до суду: «Суд повторює, що пункт 1 статті 6 Конвенції гарантує кожному право на звернення до суду з позовом щодо його прав та обов'язків цивільного характеру. Таким чином, він втілює в собі «право на суд», яке, згідно з практикою ЄСПЛ, включає в себе не тільки право ініціювати провадження, але й право розраховувати на «розгляд» спору судом (див., наприклад, рішення у справі «Кутіч проти Хорватії» (заява № 48778/99, пункт 25, ЄСПЛ 2002-ІІ).
Із мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України від 25 грудня 1997 року № 9-зп вбачається, що частина перша статті 55 Конституції України містить загальну норму, яка означає право кожного звернутися до суду, якщо його права чи свободи порушені або порушуються, створено або створюються перешкоди для їх реалізації або мають місце інші ущемлення прав та свобод. Зазначена норма зобов'язує суди приймати заяви до розгляду навіть у випадку відсутності в законі спеціального положення про судовий захист.
Відмова суду у прийнятті позовних та інших заяв чи скарг, які відповідають встановленим законом вимогам, є порушенням права на судовий захист, яке відповідно до статті 64 Конституції України не може бути обмежене.
Таким чином, положення частини першої статті 55 Конституції України закріплює одну з найважливіших гарантій здійснення як конституційних, так і інших прав та свобод людини і громадянина.
Частина перша статті 55 Конституції України відповідає зобов'язанням України, які виникли, зокрема, у зв'язку з ратифікацією Україною Міжнародного пакту про громадянські та політичні права, Конвенції про захист прав і основних свобод людини (Рим, 1950 рік), що згідно зі статтею 9 Конституції України є частиною національного законодавства України.
Висновок про неможливість оскарження прийнятого рішення уповноваженої особи Фонду про віднесення правочину (договору) до нікчемних та застосування наслідків нікчемності правочину, є тим обмеженням доступу до правосуддя, на які звертали увагу у своїх рішеннях, як ЄСПЛ, так і Конституційний Суд України.
Вважаю, що обмеження доступу до правосуддя можливе лише у випадках, встановлених законом. Тлумачення, тим більше розширювальне, такого обмеження, за наявності майнового спору між сторонами, недопустиме, виходить за межі повноважень суду.
Для визначення правової природи рішення про наявність підстав нікчемності правочину, складеного уповноваженою особою Фонду, підлягають застосуванню положення ЦК України про підстави і порядок визнання правочину нікчемним.
Так, згідно із частиною першою статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.
За приписами статті 215 ЦК України недійсним є правочин, якщо його недійсність установлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.
Нікчемний правочин є недійсним через невідповідність вимогам закону, незалежно від визнання його таким.
Відповідно до частин першої - третьої статті 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Правочини можуть бути односторонніми. Одностороннім правочином є дія однієї сторони, яка може бути представлена однією або кількома особами. Односторонній правочин може створювати обов'язки для інших осіб лише у випадках, встановлених законом. Такі обов'язки встановлені у статті 38 Закону України від 23 лютого 2012 року № 4452-VI «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» (далі - Закон № 4452-VI) при віднесення договорів до категорії нікчемних.
Фонд має повноваження на визнання правочинів нікчемними на підставі положень статті 38 Закону № 4452-VI у поєднанні з нормами ЦК України, які регулюють порядок визнання правочинів нікчемними.
Таким чином, висновки Великої Палати Верховного Суду про те, що наказ (рішення) про нікчемність правочинів є внутрішнім документом банку і не підлягає судовому оскарженню - не відповідають змісту повідомлення уповноваженої особи Фонду щодо наслідків віднесення правочину до нікчемного відповідно до статті 38 Закону № 4452-VI та статті 228 ЦК України, у зв'язку з чим позивача не включено до переліку та реєстру вкладників, які мають право на відшкодування коштів за вкладами за рахунок коштів Фонду.
Отже, унеможливлення особою оспорити рішення (акт) уповноваженої особи Фонду та оскаржити застосування наслідків недійсності нікчемного правочину, обмежує її права на судовий захист, є втручанням у принцип диспозитивності, який передбачає саме право особи, яка звертається до суду за захистом порушених, оспорених чи невизнаних прав, визначити межі позовних вимог та обрати спосіб їх захисту. У кінцевому рахунку вказаний висновок обмежує його право на мирне володіння майном.
Зважаючи на вимоги частини другої статті 38 Закону № 4452-VI, згідно з якою протягом дії тимчасової адміністрації Фонд зобов'язаний забезпечити перевірку правочинів (у тому числі договорів), вчинених (укладених) банком протягом одного року до дня запровадження тимчасової адміністрації банку, на предмет виявлення правочинів (у тому числі договорів), що є нікчемними з підстав, визначених частиною третьою цієї статті, можна зробити висновок, що Фонд не тільки перевіряє, а і встановлює, чи є підстави для визнання правочину нікчемним. Отже, у даному випадку поєднуються як встановлені законом підстави для віднесення правочинів до категорії нікчемних, так і вольова діяльність працівників Фонду, його уповноваженої особи, які наділені правом визначати підстави для віднесення правочину до нікчемних, що не забезпечує як помилки з боку вказаних осіб, так і можливості зловживання правом.
Зробивши зазначені висновки, Велика Палата Верховного Суду позбавила позивача можливості, у разі пред'явлення до нього позову про витребування майна, захищати своє право шляхом оспорювання рішення, що не відповідає вимогам частини третьої статті 38 Закону № 4452-VI та є порушенням статті першої Першого Протоколу до Конвенції.
При цьому Велика Палата Верховного Суду не зазначила, в який спосіб, з урахуванням конституційного принципу судового захисту та правової визначеності, відсутності будь-якого закону про заборону звернення до суду з таким позовом, позивач може захистити свої права, які він вважає порушеними у зв'язку з віднесенням до нікчемних правочинів банківської операції позивача.
На підставі викладеноговважаю помилковими висновки Великої Палати Верховного Суду про те, що вимога про визнання протиправним та скасування рішення уповноваженої особи Фонду не може бути розглянута у судовому порядку.
Суддя|О. М. Ситнік|