ОКРЕМА ДУМКА
судді Великої Палати Верховного Суду
Ситнік О. М.
30 січня 2019 року
м. Київ
у справі № 826/26079/15 (провадження № 11-1352апп18) за позовом ОСОБА_2 до уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію Публічного акціонерного товариства «Дельта банк» (далі - уповноважена особа Фонду, ПАТ «Дельта банк» відповідно) Кадирова Владислава Володимировича, третя особа - Фонд, про визнання протиправним і скасування рішення, зобов'язання вчинити дії
за касаційною скаргою ОСОБА_2 на ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 21 липня 2016 року у складі колегії суддів Губської О. А., Грибан І. О., Беспалова О. О.
Оскаржуваною ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 21 липня 2016 року постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 28 квітня 2016 року скасовано. Провадження у справі закрито на підставі пункту 1 частини першої статті 157 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) у редакції, чинній на час розгляду справи у судах першої та апеляційної інстанцій.
За наслідками розгляду 30 січня 2019 року Великою Палатою Верховного Суду касаційну скаргу ОСОБА_2 задоволено частково. Ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 21 липня 2016 року в частині закриття провадження у справі щодо позовних вимог ОСОБА_2 до уповноваженої особи Фонду про зобов'язання уповноважену особу Фонду включити до переліку вкладників, які мають право на відшкодування коштів за вкладом за рахунок Фонду, відомості про позивача та подати до Фонду додаткову інформацію про ОСОБА_2 як вкладника, якому необхідно здійснити за рахунок Фонду виплату відшкодування за договором банківського вкладу (депозиту) «Лояльний» у доларах США від 10 лютого 2015 року № 003-21958-100215, укладеним між позивачем та ПАТ «Дельта Банк, - скасовано, справу в цій частині направлено до Шостого апеляційного адміністративного суду для продовження розгляду. В іншій частині ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 21 липня 2016 року змінено, виклавши її мотивувальну частину в редакції постановиВеликоїПалати Верховного Суду.
Велика Палата Верховного Суду зробила висновок, що спір стосовно формування переліку рахунків, за якими вкладники мають право на відшкодування коштів за вкладами за рахунок коштів Фонду, з визначенням сум, що підлягають відшкодуванню, та затвердження реєстру відшкодувань вкладникам за рахунок коштів Фонду є публічно-правовим і належить до юрисдикції адміністративних судів. Аналогічна правова позиція висловлена в постановах Великої Палати Верховного Суду від 18 квітня 2018 року у справі № 813/921/16 та від 23 травня 2018 року у справі № 820/3770/16.
Крім того, Велика Палата Верховного Суду, погоджуючись із висновком апеляційного суду щодо закриття провадження у справі стосовно позовних вимог про визнання протиправним та скасування рішення відповідача, оформленого наказом, про нікчемність договору банківського вкладу (депозиту) «Лояльний» у доларах США від 10 лютого 2015 року № 003-21958-100215, укладеного між ОСОБА_2 та ПАТ «Дельта банк», та застосування до нього наслідків нікчемного правочину, змінила його мотивувальну частину. При цьому зазначила, що правочин є нікчемним відповідно до закону, а не рішення уповноваженої особи.
На думку Великої Палати Верховного Суду, наказ про нікчемність правочину є внутрішнім документом банку, який прийнято особою, що здійснює повноваження органу управління банку, воно не створює жодних обов'язків для третіх осіб (у тому числі й контрагентів банку), жодні права яких не можуть порушуватися унаслідок прийняття цього рішення. Тобто права позивачки в цій справі не можуть бути порушені внаслідок ухвалення внутрішнього документа банку, сфера застосування якого обмежується внутрішніми відносинами відповідного банку як юридичної особи.
Встановлена правова природа згаданого рішення унеможливлює здійснення судового розгляду щодо визнання його недійсним, а тому позовні вимоги про визнання протиправним і скасування оскаржуваного рішення уповноваженої особи Фонду, оформленого наказом від 16 вересня 2015 року № 813, у частині визнання нікчемним договору банківського вкладу (депозиту) від 10 лютого 2015 року № 003-21958-100215,не можуть розглядатися у судах (у тому числі в господарських).
З наведеними мотивами ВеликоїПалати Верховного Суду погодитися не можна, оскільки вони не враховують вимоги матеріального та процесуального права і уможливлюють порушення принципу доступу до правосуддя, перешкоджаючи особі вирішити спір по суті.
Судовий захист є основною формою захисту прав, інтересів та свобод фізичних та юридичних осіб, державних та суспільних інтересів.
Вважаю, що вказаний спір має розглядатися за правилами цивільної юрисдикції, оскільки у даному випадку такі правовідносини не характеризуються тим, що Фонд керував, спрямовував волю, волевиявлення і поведінку позивачки.
Звертаючись до суду з цим позовом, ОСОБА_2 зазначила, що 10 лютого 2015 року між нею та ПАТ «Дельта банк» укладено договір № 003-21958-100215 банківського вкладу (депозиту) «Лояльний» у доларах США, за яким банк прийняв на вкладний (депозитний) рахунок грошові кошти. Вважала, що уповноважена особа Фонду безпідставно та необґрунтовано застосувала до цього договору пункт 7 частини третьої статті 38 Закону України від 23 лютого 2012 року № 4452-VI «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» (далі - Закон № 4452-VI); у відповідача не було правових підстав для визнання договору банківського вкладу нікчемним, а тому її безпідставно не включено до переліку вкладників, які мають право на відшкодування коштів за вкладами в ПАТ «Дельта банк» за рахунок Фонду.
У зв'язку з цим просила: визнати протиправним і скасувати рішення уповноваженої особи Фонду, оформлене наказом від 16 вересня 2015 року № 813 (у тому числі додатки до нього), в частині про нікчемність договору банківського вкладу (депозиту) «Лояльний» у доларах США від 10 лютого 2015 року № 003-21958-100215, укладеного між позивачем та ПАТ «Дельта банк», та застосування до нього наслідків нікчемності правочину. Зобов'язати уповноважену особу Фонду включити до переліку вкладників, які мають право на відшкодування коштів за вкладом за рахунок Фонду, відомості про неї та подати до Фонду додаткову інформацію про ОСОБА_2 як вкладника, якому необхідно здійснити за рахунок Фонду виплату відшкодування за договору банківського вкладу (депозиту) «Лояльний» у доларах США від 10 лютого 2015 року № 003-21958-100215.
Правовідносини між позивачкою та ПАТ «Дельта банк» виникли з договору банківського вкладу.
Оскільки у ПАТ «Дельта банк» з 03 березня 2015 року запроваджено тимчасову адміністрацію, повноваження тимчасового адміністратора банку делеговано уповноваженій особі Фонду, тому на спірні правовідносини поширюється дія Закону України від 23 лютого 2012 року № 4452-VI «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» (далі - Закон № 4452-VI).
З аналізу статей 1, 3 і 4 Закону № 4452-VI вбачається, що Фонд здійснює як владні повноваження відносно банків, здійснюючи регуляторну діяльність, перебравши на себе частину повноважень НБУ, передбачених статтями 99, 100 Конституції України та статтями 6, 7 Закону України від 20 травня 1999 року№ 679-XIV «Про Національний банк України», так і повноваження, які не можна віднести до владних, оскільки здійснення процедури виведення неплатоспроможних банків з ринку, у тому числі шляхом здійснення тимчасової адміністрації та ліквідації банків і організація відчуження всіх або частини активів і зобов'язань неплатоспроможного банку (пункт 8 частини 2 статті 4, частина 3 та 5 статті 34 та частини 1 статті 36, статті 47, 48 Закону № 4452-VI).
Отже, функції Фонду при тимчасовій адміністрації полягають у здійсненні повноважень з управління банком як органу управління цього банку та функцій регулятора.
Також відсутні ознаки публічності і у сфері фінансування діяльності Фонду. У пункті 9 частини першої статті 19 Закону № 4452-VI передбачені кошти Державного бюджету України (у тому числі облігації внутрішньої державної позики) як джерела формування коштів Фонду.
Кошти з Державного бюджету України Фонд отримує на поворотній і платній основі, що підтверджується у щорічних звітах Фонду у підрозділі «Формування фінансових ресурсів»(див.http://www.fg.gov.ua).
Формування коштів Фонду відбувається за рахунок коштів державного бюджету на поворотній і оплатній основі, тобто на підставі договорів позики. За договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти (частина перша статті 1046 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) і власником вказаних коштів стає їх набувач (позичальник), який стає зобов'язаним не лише повернути отримані кошти, але і оплатити послугу за користування цими грошима (частина перша статті 1048, частина перша статті 1049 ЦК України).
Отримання коштів державного бюджету у позику не свідчить про публічність правовідносин, оскільки Фонд зобов'язаний повернути ці кошти і сплатити відсотки за користування ними, як і інші особи, яким може надаватися така позика, чи зобов'язання якої гарантуються державою. Однак розпорядження такими коштами із контрагентами такого позичальника також не свідчить про публічність таких правовідносин.
Крім того, необхідно зазначити, що виплата гарантованого у частині першій статті 26 Закону № 4452-VI відшкодування коштів за вкладом у граничному розмірі не менше 200 000 грн також здійснюється за рахунок коштів Фонду, переданих у позику банку, що виводиться з ринку.
Вказана обставина підтверджується як усталеною практикою Фонду, так і правовим забезпеченням, а саме, відповідно до частини першої статті 20 Закону № 4452-VI Фонд є єдиним розпорядником коштів, акумульованих у процесі його діяльності.
Кошти Фонду не включаються до Державного бюджету України, не підлягають вилученню і можуть використовуватися Фондом виключно для надання цільової позики банку, для оплати витрат, пов'язаних із здійсненням діяльності банку, передбачених пунктом 2 частини шостої статті 36, пунктами 7, 8 частини другої статті 37 та частиною четвертою статті 47 цього Закону (пункт 7 частини другої статті 20 Закону № 4452-VI).
Зазначене кореспондується з пунктом 3 частини першої статті 52 Закону № 4452-VI - кошти, одержані в результаті ліквідації та продажу майна (активів) банку, спрямовуються Фондом на задоволення вимог кредиторів у такій черговості вимоги Фонду, що виникли у випадках, визначених цим Законом, у тому числі покриття витрат Фонду, передбачених пунктом 7 частини другої статті 20 цього Закону, витрат, пов'язаних із консолідованим продажем активів Фондом.
Отже, і правовідносини між банком, що ліквідується, та Фондом з приводу здійснення гарантованої виплати відповідно до частини першої статті 26 Закону № 4452-VI є фактично договірними, що підпадають під регулювання статей 1046?1048 ЦК України.
За таких обставин визначення Фонду як юридичної особи публічного права (частина друга статті 3 Закону № 4452-VI) не свідчить, що сама участь Фонду у будь-яких правовідносинах уже переводить ці правовідносини у публічно-правову площину, але підтверджує правило частини першої статті 82 ЦК України, що на юридичних осіб публічного права у цивільних відносинах поширюються положення цього Кодексу, якщо інше не встановлене законом.
У Законі № 4452-VI не міститься вказівки на те, що правовідносини, у яких стороною є Фонд, не регулюються нормами ЦК України. За відсутності прямої заборони, необхідно визначити зміст правовідносин і застосувати до них ті норми права, як їх регулюють.
Оскільки інших, відмінних від ЦК України норм щодо правовідносин, які виникають із договору позики, банківського вкладу чи банківського рахунку, у спеціальному Законі № 4452-VI не наведено, до таких правовідносин застосовуються норми ЦК України.
У даній справі правовідносини виникають тільки на підставі цивільно-правової угоди банківського вкладу, які за своєю правовою природою є приватноправовими відносинами, врегульовані ЦК України (глава 71 Книги п'ятої), а відповідно до частини першої статті 1 ЦК України ним регулюються цивільні правовідносини, засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників.
У даному випадку Фонд виступає гарантом перед вкладником за виконання банком своїх повноважень і має ознаки забезпечення зобов'язання, передбачені статтями 546, 548 ЦК України. Це зобов'язання Фонду ґрунтується безпосередньо на нормах Закону № 4452-VI, що відповідає вимогам частини третьої статті 11 ЦК України.
Оскільки позивачка звернулася за захистом порушених, на її думку, прав, що виникли із цивільних відносин, а саме із цивільно-правової угоди, тому такий спір підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.
У разі визначення юрисдикційності спору не за змістом правовідносин, що виникли між сторонами, а за розміром вкладу, який підлягає відшкодуванню, без урахування змісту позовних вимог та мети позову - отримати свій вклад і нараховані проценти, чому перешкоджає невизнання уповноваженою особою Фонду, як органом управління банком, права позивача на вклад, тобто наявність спору про майнове право, яке підлягає захисту з урахуванням статті першої Першого Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція), статей 41 та 55 Конституції України, не ґрунтується на вимогах закону.
У рішенні від 10 жовтня 2001 року № 13-рп/2001 Конституційний Суд України зазначив, що відповідно до Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності (частина перша статті 41); ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності, право приватної власності є непорушним (частина четверта статті 41).
Грошові кошти є об'єктом права власності, у тому числі приватної.
Відповідно до частини першої статті 1058 ЦК України за договором банківського вкладу (депозиту) одна сторона (банк), що прийняла від другої сторони (вкладника) або для неї грошову суму (вклад), що надійшла, зобов'язується виплачувати вкладникові таку суму та проценти на неї або дохід в іншій формі на умовах та в порядку, встановлених договором. Відповідно до частини першої статті 1063 ЦК України особа може укласти договір банківського вкладу на користь третьої особи.
Наука цивільного права виходить із того, що розміщення особою коштів на рахунках банку з метою їх збереження є реалізацією її права власності на ці кошти.
Реальність будь-якого суб'єктивного права власності полягає в його гарантованості.
У статті 6 Конвенції, яка в силу положень статті 9 Конституції України є частиною національного законодавства, закріплено принцип доступу до правосуддя.
Під доступом до правосуддя згідно зі стандартами Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) розуміють здатність особи безперешкодно отримати судовий захист до незалежного і безстороннього вирішення спорів за встановленою процедурою на засадах верховенства права.
Щоб право на доступ до суду було ефективним, особа повинна мати чітку фактичну можливість оскаржити діяння, що становить втручання у її права (рішення ЄСПЛ від 04 грудня 1995 року у справі «Белле проти Франції»).
Для визначення правової природи рішення про наявність підстав нікчемності правочину, складеного уповноваженою особою Фонду, підлягають застосуванню положення ЦК України про підстави і порядок визнання правочину нікчемним.
Так, згідно із частиною першою статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.
За приписами статті 215 ЦК України недійсним є правочин, якщо його недійсність установлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.
Нікчемний правочин є недійсним через невідповідність вимогам закону, незалежно від визнання його таким.
Відповідно до частин першої ? третьої статті 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Правочини можуть бути односторонніми. Одностороннім правочином є дія однієї сторони, яка може бути представлена однією або кількома особами. Односторонній правочин може створювати обов'язки для інших осіб лише у випадках, встановлених законом. Такі обов'язки встановлені у статті 38 Закону № 4452-VI при віднесення договорів до категорії нікчемних.
Згідно пункту 17 частини першої статті 2 Закону № 4452-VI уповноважена особа Фонду - працівник Фонду, який від імені Фонду та в межах повноважень, передбачених цим Законом та/або делегованих Фондом, виконує дії із забезпечення виведення банку з ринку під час здійснення тимчасової адміністрації неплатоспроможного банку та/або ліквідації банку.
Уповноважена особа Фонду, яка є співробітником Фонду та представляє Фонд у вказаних правовідносинах, має повноваження на віднесення правочинів до нікчемних на підставі положень статті 38 Закону № 4452-VI.
Разом із тим вважати, що таке віднесення, оформлене у даному випадку наказом № 813 від 16 вересня 2015 року, договору банківського вкладу (депозиту), укладеного між ПАТ «Дельта банк» та ОСОБА_2, до нікчемних внутрішнім документом, який не тягне жодних правових наслідків, є безпідставним.
Із самого наказу, виданого уповноваженою особою Фонду на здійснення тимчасової адміністрації від імені ПАТ «Дельта банк», вбачається, що окрім віднесення договору банківського вкладу до нікчемних, застосовано і наслідки нікчемності договору, про що зазначено і у повідомленні ОСОБА_2 (а. с. 16, 60 - 63).
Тобто відбулося втручання у майнові права фізичної особи та їх обмеження особою, яку можна визначити як Фонд, тобто юридичної особи публічного права, однак таке втручання залишається без можливості його оскарження у судовому порядку, а відтак обмежує право фізичної особи - вкладника на судовий захист, що прямо протирічить засадам демократичного суспільства.
Такий висновок унеможливлює не лише дослідження цього наказу, але і вирішення його долі, який залишаючись чинним, є перешкодою як для розгляду судом вимоги про внесення позивачки до переліку вкладників, які мають право на відшкодування коштів відповідно до статті 26 Закону № 4452-VI, та стягнення вказаного вкладу, так і перешкоджає виконанню такого рішення, оскільки чинний наказ спростовує право вкладника на отримання гарантованої виплати і залишається конкуруючим щодо рішення суду.
Тобто повернення справи для продовження розгляду до апеляційного суду в частині позовних вимог про включення до переліку вкладників не гарантує можливості ефективного захисту права фізичної особи на майно у вигляді грошових коштів без скасування наказу про віднесення договору банківського вкладу до нікчемних правочинів.
Саме право на судовий захист стає ілюзорним.
Вважаю, що ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 21 липня 2016 року необхідно змінити, у мотивувальній частині щодо посилання на необхідність розгляду позову в порядку господарського судочинства, вказавши, що з урахуванням правил предметної та суб'єктної підсудності, спір належить розглядати за правилами цивільного судочинства, оскільки особою, права якої підлягають захисту, є фізична особа.
Суддя |О. М. Ситнік|