ОКРЕМА ДУМКА
суддів Великої Палати Верховного Суду
Ситнік О. М., ЛященкоН. П.
23 січня 2019 року
м. Київ
у справі № 761/2512/18 (провадження № 14-472цс18) за позовом ОСОБА_3 до уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію Публічного акціонерного товариства «Банк Михайлівський» ВолковаОлександра Юрійовича (далі - уповноважена особа Фонду, ПАТ «Банк Михайлівський» відповідно), Фонду гарантування вкладів фізичних осіб(далі - Фонд)
за касаційною скаргою ОСОБА_3 на ухвалу Шевченківського районного суду міста Києва від 17 травня 2018 року у складі судді Піхур О. В. та постанову Апеляційного суду міста Києва від 20 червня 2018 року у складі колегії суддів Вербової І. М., Білич І. М., Шахової О. В.
Оскаржуваною ухвалою Шевченківського районного суду міста Києва від 17 травня 2018 року, залишеною без змін постановою Апеляційного суду міста Києва від 20 червня 2018 року, провадження у справі за позовом ОСОБА_3 до уповноваженої особи Фонду, Фонду про визнання права на отримання гарантованої суми відшкодування за вкладом, скасування рішення про визнання правочину нікчемним закрито відповідно до пункту 1 частини першої статті 255 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), оскільки справа має розглядатися за правилами адміністративного судочинства.
За наслідками розгляду 23 січня 2019 року Великою Палатою Верховного Суду касаційну скаргу ОСОБА_3 задоволено частково. Ухвалу Шевченківського районного суду міста Києва від 17 травня 2018 року та постанову Апеляційного суду міста Києва від 20 червня 2018 року в частині закриття провадження у справі стосовно позовних вимог про скасування рішення уповноваженої особи Фонду, за яким встановлено нікчемність правочинів - змінено, викладено мотивувальну частину в редакції цієї постанови. В іншій частині ухвалу Шевченківського районного суду міста Києва від 17 травня 2018 року та постанову Апеляційного суду міста Києва від 20 червня 2018 року залишено без змін.
ВеликаПалата Верховного Суду зробила висновок, що встановлена правова наказу (повідомлення про нікчемність договору банківського вкладу) унеможливлює здійснення судового розгляду вимог про визнання протиправними дій уповноваженої особи Фонду щодо визнання нікчемним правочину за договором банківського вкладу (депозиту), відтак не може бути розглянута у судовому порядку (у тому числі в адміністративних, цивільних, господарських судах), а тому провадження у цій частині адміністративної справи підлягає закриттю. Також Велика Палата Верховного Суду зазначила, що Фонд є державною спеціалізованою установою, що виконує функції державного управління у сфері гарантування вкладів фізичних осіб, уповноважена особа Фонду в цьому випадку виконує від імені Фонду делеговані ним повноваження щодо гарантування вкладів фізичних осіб, а тому спір стосовно формування переліку вкладників, які мають право на гарантоване державою відшкодування коштів за вкладами за рахунок Фонду, та затвердження реєстру вкладників для здійснення гарантованих виплат, є публічно-правовим та належить до юрисдикції адміністративних судів.
З таким висновком не погоджуємося та висловлюємо окрему думку відповідно до статті 35 ЦПК України.
Судовий захист є основною формою захисту прав, інтересів та свобод фізичних та юридичних осіб, державних та суспільних інтересів.
Вважаємо, що вказаний спір має розглядатися за правилами цивільної юрисдикції, оскільки у даному випадку такі правовідносини не характеризуються тим, що Фонд керував, спрямовував волю, волевиявлення і поведінку позивача.
Звертаючись до суду з цим позовом, позивачка просила скасувати рішення уповноваженої особи Фонду, за яким встановлено нікчемність правочину та зобов'язати уповноважену особу Фонду подати до Фонду зміни та доповнення переліку рахунків, за якими вкладник є право на відшкодування за вкладами за рахунок коштів Фонду.
Правовідносини між позивачкою та ПАТ «Банк Михайлівський» виникли з договору банківського вкладу.
Оскільки у ПАТ «Банк Михайлівський» з 23 травня 2016 року запроваджено тимчасову адміністрацію, повноваження тимчасового адміністратора банку делеговано уповноваженій особі Фонду, тому на спірні правовідносини поширюється дія Закону України від 23 лютого 2012 року № 4452-VI «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» (далі - Закон № 4452-VI).
З аналізу статей 1, 3 і 4 Закону № 4452-VI вбачається, що Фонд здійснює як владні повноваження відносно банків, здійснюючи регуляторну діяльність, перебравши на себе частину повноважень Національного банку України (далі - НБУ), передбачених статтями 99, 100 Конституції України та статтями 6, 7 Закону України від 20 травня 1999 року№ 679-XIV «Про Національний банк України», так і повноваження, які не можна віднести до владних, оскільки здійснення процедури виведення неплатоспроможних банків з ринку, у тому числі шляхом здійснення тимчасової адміністрації та ліквідації банків і організація відчуження всіх або частини активів і зобов'язань неплатоспроможного банку (пункт 8 частини 2 статті 4, частина 3 та 5 статті 34 та частини 1 статті 36, статті 47, 48 Закону № 4452-VI).
Отже, функції Фонду при тимчасовій адміністрації полягають у здійсненні повноважень з управління банком як органів управління цього банку.
Також відсутні ознаки публічності і у сфері фінансування діяльності Фонду. У пункті 9 частини першої статті 19 Закону № 4452-VI передбачені кошти Державного бюджету України (у тому числі облігації внутрішньої державної позики) як джерела формування коштів Фонду.
За аналогією з фінансування Пенсійного фонду України можна передбачити, що такі кошти на безповоротній і безоплатній основі отримує і Фонд.
Разом з тим таке передбачення спростовується у щорічних звітах Фонду у підрозділі «Формування фінансових ресурсів»(див.http://www.fg.gov.ua).
Отже, формування коштів Фонду відбувається за рахунок коштів державного бюджету на поворотній і оплатній основі, тобто на підставі договорів позики. За договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти (частина перша статті 1046 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України)) і власником вказаних коштів стає їх набувач (позичальник), який стає зобов'язаним не лише повернути отримані кошти, але і оплатити послугу за користування цими грошима (частина перша статті 1048, частина перша статті 1049 ЦК України).
Тобто, отримання коштів державного бюджету у позику не свідчить про публічність правовідносин, оскільки Фонд зобов'язаний повернути ці кошти і сплатити відсотки за користування ними, як і інші особи, яким може надаватися така позика, чи зобов'язання якої гарантуються державою. Однак розпорядження такими коштами із контрагентами такого позичальника також не свідчить про публічність таких правовідносин.
Крім того, необхідно зазначити, що виплата гарантованого у частині першій статті 26 Закону № 4452-VI відшкодування коштів за вкладом у граничному розмірі не менше 200 000 грн також здійснюється за рахунок коштів Фонду, переданих у позику банку, що виводиться з ринку.
Вказана обставина підтверджується як усталеною практикою Фонду, так і правовим забезпеченням, а саме, відповідно до частини першої статті 20 Закону № 4452-VI Фонд є єдиним розпорядником коштів, акумульованих у процесі його діяльності.
Кошти Фонду не включаються до Державного бюджету України, не підлягають вилученню і можуть використовуватися Фондом виключно для надання цільової позики банку, для оплати витрат, пов'язаних із здійсненням діяльності банку, передбачених пунктом 2 частини шостої статті 36, пунктами 7, 8 частини другої статті 37 та частиною четвертою статті 47 цього Закону (пункт 7 частини другої статті 20 Закону № 4452-VI).
Зазначене кореспондується з пунктом 3 частини першої статті 52 Закону № 4452-VI - кошти, одержані в результаті ліквідації та продажу майна (активів) банку, спрямовуються Фондом на задоволення вимог кредиторів у такій черговості вимоги Фонду, що виникли у випадках, визначених цим Законом, у тому числі покриття витрат Фонду, передбачених пунктом 7 частини другої статті 20 цього Закону, витрат, пов'язаних із консолідованим продажем активів Фондом.
Отже, і правовідносини між банком, що ліквідується, та Фондом з приводу здійснення гарантованої виплати відповідно до частини першої статті 26 Закону № 4452-VI є фактично договірними, що підпадають під регулювання статей 1046?1048 ЦК України.
За таких обставин визначення Фонду як юридичної особи публічного права (частина друга статті 3 Закону № 4452-VI) не свідчить, що сама участь Фонду у будь-яких правовідносинах уже переводить ці правовідносини у публічно-правові, але підтверджує правило частини першої статті 82 ЦК України, що на юридичних осіб публічного права у цивільних відносинах поширюються положення цього Кодексу, якщо інше не встановлене законом.
У Законі № 4452-VI не міститься вказівки на те, що правовідносини, у яких стороною є Фонд, не регулюються нормами ЦК України. За відсутності прямої заборони, необхідно визначити зміст правовідносин і застосувати до них ті норми права, як їх регулюють.
Оскільки інших, відмінних від ЦК України норм щодо правовідносин, які виникають із договору позики, банківського вкладу чи банківського рахунку, у спеціальному Законі № 4452-VI не наведено, до таких правовідносин застосовуються норми ЦК України.
У даній справі правовідносини виникають тільки на підставі цивільно-правової угоди банківського вкладу, які за своєю правовою природою є приватноправовими відносинами, врегульовані ЦК України (глава 71 Книги п'ятої), а відповідно до частини першої статті 1 ЦК України ним регулюються цивільні правовідносини, засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників.
У даному випадку Фонд виступає гарантом перед вкладником за виконання банком своїх повноважень і має ознаки забезпечення зобов'язання, передбачені статтями 546, 548 ЦК України. Це зобов'язання Фонду ґрунтується безпосередньо на нормах Закону № 4452-VI, що відповідає вимогам частини третьої статті 11 ЦК України.
Оскільки позивач звернувся за захистом порушених, на його думку, прав, що виникли із цивільних відносин, а саме із цивільно-правових угод, тому такий спір підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.
Згідно з пунктом 4 частини другої статті 37 Закону № 4452-VI Фонд безпосередньо або уповноважена особа Фонду в разі делегування їй повноважень має право повідомляти сторони за договорами, зазначеними в частині другій статті 38 цього Закону, про нікчемність цих договорів та вчиняти дії щодо застосування наслідків нікчемності договорів.
Як зазначено у частині другій статті 38 Закону № 4452-VI, протягом дії тимчасової адміністрації Фонд зобов'язаний забезпечити перевірку правочинів (у тому числі договорів), вчинених (укладених) банком протягом одного року до дня запровадження тимчасової адміністрації банку, на предмет виявлення правочинів (у тому числі договорів), що є нікчемними з підстав, визначених частиною третьою цієї статті.
Частиною третьою статті 38 Закону № 4452-VI встановлено підстави віднесення правочинів (у тому числі договорів) неплатоспроможного банку до нікчемних.
Відповідно до частини п'ятої статті 38 вказаного Закону у разі отримання повідомлення Фонду про нікчемність правочину на підставах, передбачених частиною третьою цієї статті, кредитор зобов'язаний повернути банку майно (кошти), яке він отримав від такого банку, а в разі неможливості повернути майно в натурі - відшкодувати його вартість у грошових одиницях за ринковими цінами, що існували на момент вчинення правочину.
Згідно із частиною першою статті 54 Закону № 4452-VI рішення, що приймаються відповідно до цього Закону НБУ, Фондом, працівниками Фонду, що виконують функції, передбачені цим Законом, у тому числі у процесі здійснення тимчасової адміністрації, ліквідації банку, виконання плану врегулювання, можуть бути оскаржені до суду.
Прийняття документа про віднесення правочину до нікчемних слід розглядати як дію, юридичний акт, що належить до підстав заявленого позову. Тобто перевірці підлягає те, чи були відповідно до статті 38 Закону № 4452-VI у уповноваженої особи Фонду підстави віднести правочини до нікчемних і чи відповідали правочини умовам щодо наявності ознак їх нікчемності і такі дії не належать до владних повноважень.
Спір у справі, що розглядається, є спором про наявність чи відсутність цивільного права визнаватися вкладником чи кредитором банку і отримати відшкодування за вкладом, а тому він має приватноправовий характер і підлягає судовому розгляду в межах цивільної юрисдикції.
У разі визначення юрисдикційності спору не за змістом правовідносин, що виникли між сторонами, а за розміром вкладу, який підлягає відшкодуванню, без урахування змісту позовних вимог та мети позову - отримати свій вклад і нараховані проценти, чому перешкоджає невизнання уповноваженою особою Фонду, як органом управління банком, права позивачів на вклад, тобто наявність спору про майнове право, яке підлягає захисту з урахуванням статті першої Першого Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція), статей 41 та 55 Конституції України, не ґрунтується на вимогах закону.
У рішенні від 10 жовтня 2001 року № 13-рп/2001 Конституційний Суд України зазначив, що відповідно до Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності (частина перша статті 41); ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності, право приватної власності є непорушним (частина четверта статті 41).
Грошові кошти є об'єктом права власності, у тому числі приватної.
Відповідно до частини першої статті 1058 ЦК України за договором банківського вкладу (депозиту) одна сторона (банк), що прийняла від другої сторони (вкладника) або для неї грошову суму (вклад), що надійшла, зобов'язується виплачувати вкладникові таку суму та проценти на неї або дохід в іншій формі на умовах та в порядку, встановлених договором. Відповідно до частини першої статті 1063 ЦК України особа може укласти договір банківського вкладу на користь третьої особи.
Наука цивільного права виходить із того, що розміщення особою коштів на рахунках банку з метою їх збереження є реалізацією її права власності на ці кошти.
Реальність будь-якого суб'єктивного права власності полягає в його гарантованості.
У статті 6 Конвенції, яка в силу положень статті 9 Конституції України є частиною національного законодавства, закріплено принцип доступу до правосуддя.
Під доступом до правосуддя згідно зі стандартами Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) розуміють здатність особи безперешкодно отримати судовий захист як доступ до незалежного і безстороннього вирішення спорів за встановленою процедурою на засадах верховенства права.
Щоб право на доступ до суду було ефективним, особа повинна мати чітку фактичну можливість оскаржити діяння, що становить втручання у її права (рішення ЄСПЛ від 04 грудня 1995 року у справі «Беллет проти Франції»).
При зверненні до практики ЄСПЛ (справа «Марченко М. В. проти України», заява № 63520/04) у контексті забезпечення права на доступ до правосуддя, можна зробити висновок, що для його реалізації на національному рівні необхідна наявність спору щодо «права» як такого, що визнане у внутрішньому законодавстві; мова повинна йти про реальний та серйозний спір; він повинен стосуватися як самого права, так і його різновидів або моделей застосування; предмет провадження повинен напряму стосуватися відповідного права цивільного характеру.
У пункті 52 рішення «Меньшакова проти України» (заява № 377/02) від 08 квітня 2010 року ЄСПЛ виклав конвенційні стандарти стосовно доступу до суду: «Суд повторює, що пункт 1 статті 6 Конвенції гарантує кожному право на звернення до суду з позовом щодо його прав та обов'язків цивільного характеру. Таким чином, він втілює в собі «право на суд», яке, згідно з практикою ЄСПЛ, включає в себе не тільки право ініціювати провадження, але й право розраховувати на «розгляд» спору судом (див., наприклад, рішення у справі «Кутіч проти Хорватії» (заява № 48778/99, пункт 25, ЄСПЛ 2002-ІІ).
Для визначення правової природи рішення про наявність підстав нікчемності правочину, складеного уповноваженою особою Фонду, підлягають застосуванню положення ЦК України про підстави і порядок визнання правочину нікчемним.
Так, згідно із частиною першою статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.
За приписами статті 215 ЦК України недійсним є правочин, якщо його недійсність установлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.
Нікчемний правочин є недійсним через невідповідність вимогам закону, незалежно від визнання його таким.
Відповідно до частин першої ? третьої статті 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Правочини можуть бути односторонніми. Одностороннім правочином є дія однієї сторони, яка може бути представлена однією або кількома особами. Односторонній правочин може створювати обов'язки для інших осіб лише у випадках, встановлених законом. Такі обов'язки встановлені у статті 38 Закону № 4452-VI при віднесення договорів до категорії нікчемних.
Фонд має повноваження відносити правочини до нікчемних на підставі положень статті 38 Закону № 4452-VI.
Зі змісту повідомлення уповноваженої особи Фонду щодо наслідків віднесення правочину до нікчемного відповідно до статті 38 Закону № 4452-VI та статті 228 ЦК України, позивача не включено до переліку та реєстру вкладників, які мають право на відшкодування коштів за вкладами за рахунок коштів Фонду, тобто для нього уже настали негативні наслідки, які потребують усунення, а права - поновлення. Крім того, такий наказ безпосередньо зачіпає права широкого кола осіб, якими можуть бути контрагенти вкладника (власника рахунку), а саме, позичальників, за виконання зобов'язань яких вкладник гарантував коштами на рахунку, осіб, які виконали перед вкладником (власником рахунку) грошові зобов'язання, інше.
При цьому у судовому рішенні не наведено жодного іншого способу захисту позивачами свого невизнаного, порушеного чи оспореного права.
Необхідно враховувати, що у цьому спорі з Фондом, за ним стоять значні майнові ресурси та можливості виставити проти однієї особи, яка зачасти не є фахівцем в області права, «армію» кваліфікованих правників, діяльність яких оплатити.
Отже, унеможливлення особою оспорити акт уповноваженої особи, як представника Фонду, та оскаржити застосування наслідків недійсності нікчемного правочину, обмежує її права на судовий захист, є втручанням у принцип диспозитивності, який передбачає саме право особи, яка звертається до суду за захистом порушених, оспорених чи невизнаних прав, визначити межі позовних вимог та обрати спосіб їх захисту.
Вважаємо, що спір про неможливість оскарження актів уповноваженої особи Фонду про віднесення правочинів до нікчемних повинен бути розглянутий судом, так як відсутній закон про обов'язковий судовий порядок урегулювання таких спорів у порядку цивільного судочинства, бо у вказаних правовідносинах Фонд діє як гарант виконання зобов'язання банку повернути вклад, хоча і у обмеженому статтею 26 Закону № 4452-VI розмірі. У іншому випадку, якщо обмежено доступ до правосуддя і особи обмежуються у праві на розгляд спору щодо віднесення правочинів до нікчемних, відсутній інший ефективний спосіб захисту, уможливлюється свавілля при винесенні таких актів Фондом, а фізична особа залишається у стані правової невизначеності та непроцесуального обмеження доступу до судового захисту.
Більш широко мотиви неодноразово викладені в окремих думках у аналогічних справах, які перебували на розгляді Великої Палати Верховного Суду, зокрема, у справі № 820/382/16 (провадження № 11-816апп18), у справі № 826/4280/16 (провадження № 11-767апп18), у справі № 804/1920/16 (провадження № 11-726апп18), у справі № 809/313/16 (провадження № 11-652апп18) та інших.
Вважаємо, що спір є цивільним і підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства у повному обсязі, з урахуванням позовних вимог про нікчемність наказу Фонду.
Судді |О. М. Ситнік|
|Н. П. Лященко|