Окрема думка
Суддів Великої Палати Верховного Суду Лященко Н. П., Ситнік О.М., Прокопенка О. Б.
у справі № 522/2201/15-ц
провадження № 14-179цс18
У лютому 2015 року заступник прокурора Приморського району м. Одеси подав в інтересах держави в особі Одеської міської ради позов і, уточнивши позовні вимоги, просив суд:
- визнати незаконним і скасувати державний акт на право власності на земельну ділянку серії НОМЕР_1 від 9 жовтня 2008 року, виданий ОСОБА_1 і зареєстрований за № 010850501379 у Книзі записів реєстрації державних актів на право власності на земельну ділянку та на право постійного користування землею, договорів оренди землі (далі - державний акт);
- визнати недійсним договір купівлі-продажу від 23 березня 2011 року, укладений ОСОБА_1 і ОСОБА_2 , посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Іллічовою Н. А. (далі - договір купівлі-продажу);
- визнати недійсним акт прийому-передачі нерухомого майна, підписаний 28 березня 2011 року Товариством з обмеженою відповідальністю «Івент Менеджмент груп» (далі - ТОВ «Івент Менеджмент груп») і ОСОБА_2 ;
- витребувати земельну ділянку з незаконного володіння ТОВ «Івент Менеджмент Груп» на користь територіальної громади в особі Одеської міської ради;
- скасувати рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень за № 14313727 від 9 липня 2014 року про реєстрацію права власності на земельну ділянку за ТОВ «Івент Менеджмент Груп».
Позов мотивовано тим, що ОСОБА_1 набув право власності на земельну ділянку площею 0,1000 га на АДРЕСА_1 АДРЕСА_2 (далі - земельна ділянка) на підставі рішення Печерського районного суду м. Києва від 4 грудня 2007 року у справі № 2-1491-1/07 (далі - судове рішення у справі № 2-1491-1/07), яке скасоване ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 3 квітня 2008 року. Оскільки право власності на земельну ділянку ОСОБА_1 набув неправомірно, то немає й підстави для видання відповідного державного акта на право власності на земельну ділянку, а тому заступник прокурора Приморського району м. Одеси вважав, що наступне відчуження земельної ділянки на користь ОСОБА_2 і її внесення до статутного капіталу ТОВ «Івент Менеджмент груп» також є неправомірними.
Рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 7 жовтня 2015 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Одеської області від 01 березня 2016 року, у задоволенні позову відмовлено.
Відмовляючи у задоволенні позовних вимог суди керувалися тим, що позивачем пропущено строк позовної давності для звернення до суду за захистом порушеного права, про застосування якої заявлено ТОВ «Івент Менеджмент груп».
Суд першої інстанції, з висновками якого погодився і апеляційний суд, виходив з того, що Одеська міська рада була стороною у справі № 2-1491-1/07 та про судове рішення дізналась принаймні 3 квітня 2008 року (у день, коли зазначене судове рішення скасоване в апеляційному порядку).
Про порушене право власності Одеської міської ради на земельну ділянку прокурор дізнався не пізніше 9 грудня 2010 року, що підтверджує лист за вих. № 77 від 9 грудня 2010 року, адресований Приморським районним судом м. Одеси першому заступнику прокурора м. Одеси з ухвалою Апеляційного суду міста Києва від 3 квітня 2008 року у справі № 2-1491-1/07, що не спростували ні прокурор, ні Одеська міська рада.
Враховуючи, що прокурором та позивачем не спростовані доводи відповідача щодо пропуску позовної давності, встановлені судом обставини стали підставою для відмови у задоволенні позову в частині вимог щодо визнання незаконним та скасування державного акта на право власності на земельну ділянку, визнання недійсним договору купівлі-продажу від 23 березня 2011 року, у зв`язку зі спливом строку позовної давності за спірними правовідносинами.
Крім того, суд зазначив, що Управління земельних ресурсів у м. Одеса, яке є спеціально створеним виконавчим органом Одеської міської ради у галузі земельних відносин, оформило та видало державний акт до оскарження судового рішення у справі № 2-1491-1/07, тому Одеська міська рада не тільки знала, але й не заперечувала, щоб земельна ділянка вибула з її власності та була передана у власність ОСОБА_1 .
Суд указав на неправомірність застосування до спірних правовідносин положень статті 388 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), як підстави для віндикаційного позову до ТОВ «Івент Менеджмент груп» як останнього набувача земельної ділянки.
27 липня 2016 року Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою залишив без змін рішення Приморського районного суду м. Одеси від 7 жовтня 2015 року й ухвалу Апеляційного суду Одеської області від 1 березня 2016 року.
У лютому 2017 року заступник Генерального прокурора України звернувся до Верховного Суду України із заявою про перегляд судових рішень. Просив їх скасувати й ухвалити нове рішення про задоволення позовних вимог.
Заява про перегляд судових рішень подана з передбачених пунктами 1 і 4 частини першої статті 355 ЦПК України (в редакції, чинній до 15 грудня 2017 року) підстав неоднакового застосування судами касаційної інстанції статей 116 і 118 Земельного кодексу України (далі - ЗК України), статей 261 та 388 ЦК України, що спричинило ухвалення судами касаційної інстанції різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, а також невідповідності рішень у справі викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права.
На підтвердження зазначених підстав подання заяви про перегляд судових рішень заявник надав копії:
- постанов Вищого господарського суду України від 10 травня 2016 року у справі № 911/263/15 та від 8 листопада 2016 року у справі № 916/1624/15-г;
- ухвал Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 24 лютого 2016 року у справі № 6-34931ск15, від 12 грудня 2016 року у справі № 335/829/14-ц та від 21 грудня 2016 року у справі № 761/10146/15-ц;
- постанов Верховного Суду України від 24 квітня 2013 року у справі № 6-14цс13, від 23 жовтня 2013 року у справі № 6-83цс13, від 16 квітня 2014 року у справі № 6-146цс13, від 11 червня 2014 року у справі № 6-52цс14, від 28 січня 2015 року у справі № 6-218цс14, від 24 червня 2015 року у справі № 6-535цс15, від 5 жовтня 2016 року у справі № 3-604гс16 та від 2 листопада 2016 року у справі № 522/10652/15-ц.
У наведених судових рішеннях, на думку заявника, інакше, ніж у справі № 522/2201/15-ц, застосовані зазначені приписи ЗК та ЦК України.
Постановою Великої Палати Верховного Суду від 05 грудня 2018 року заяву заступника Генерального прокурора України задоволено частково.
Скасовано ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27 липня 2016 року, ухвалу Апеляційного суду Одеської області від 01 березня 2016 року та рішення Приморського районного суду м. Одеси від 7 жовтня 2015 року; справу направлено на новий розгляд до суду першої інстанції.
Оскільки ми не в повній мірі погоджуємося з висновками Великої Палати Верховного Суду, на підставі частини третьої статті 35 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) викладаємо окрему думку.
Встановлено невідповідність рішення суду касаційної інстанції у справі, яка переглядалась, викладеним у постановах Верховного Суду України від 11 червня 2014 року у справі № 6-52цс14, 28 січня 2015 року у справі № 6-218цс14, 24 червня 2015 року у справі 6-535цс15 та від 05 жовтня 2016 року у справі № 3-604гс16 висновкам щодо застосування норм матеріального права, зокрема статей 256, 257, 261, 268 ЦК України у поєднанні зі статтею 388 ЦК України.
У справі, яка переглядалась, суди зробили висновок про вибуття земельної ділянки за волею Одеської міської ради, оскільки її виконавчий орган видав державний акт на виконання судового рішення, яке надалі було скасоване.
У постановах від 11 червня 2014 року у справі № 6-52цс14 та від 24 червня 2015 року у справі № 6-535цс15 Верховний Суд України дійшов висновку, що за змістом статті 388 ЦК України майно, яке вибуло з володіння власника на підставі рішення суду, ухваленого щодо цього майна, але надалі скасованого, вважається таким, що вибуло з володіння власника поза його волею. Близька за змістом правова позиція висловлена у постанові Верховного Суду України від 28 січня 2015 року у справі № 6-218цс14.
Усуваючи розбіжності у застосуванні норм матеріального права, з урахуванням встановлених у справі обставин, Велика Палата Верховного Суду у пункті 88 постанови зробила висновок, що оскільки Одеська міська рада не вчиняла дій щодо розпорядження земельною ділянкою у спосіб, передбачений законом, шляхом прийняття відповідного рішення, а судове рішення у справі № 2-1491-1/07, на виконання якого був виданий державний акт, було скасоване ухвалою Апеляційного суду міста Києва від 3 квітня 2008 року, відчуження майна відбулось без вираження волі територіальної громади міста Одеси.
Відповідно до статті 387 ЦК України власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.
Частина перша статті 388 ЦК України визначає: якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.
Майно не може бути витребувано від добросовісного набувача, якщо воно було продане у порядку, встановленому для виконання судових рішень (частина друга цієї статті).
У постанові від 5 жовтня 2016 року у справі № 916/2129/15 (№ 3-604гс16) Верховний Суд України погодився з висновком Вищого господарського суду України про те, що об`єкт нерухомості вибув з володіння територіальної громади поза її волею, а тому обґрунтованими є висновки суду касаційної інстанції про задоволення позову про витребування майна на підставі статті 388 ЦК України та про те, що приписи щодо позовної давності до заявлених позовних вимог про витребування майна за вказаною статтею не застосовуються.
Натомість, статтею 268 ЦК України визначено перелік вимог, на які позовна давність не поширюється. Вимоги на підставі статті 388 ЦК України не включені до цього переліку.
Частина друга зазначеної статті вказує, що законом можуть бути встановлені також інші вимоги, на які не поширюється позовна давність. Однак жодний нормативний акт не містить імперативної норми щодо незастосування строків позовної давності до позовних вимог, пред`явлених на підставі статті 388 ЦК України.
Доречним є посилання у постанові Великої Палати Верховного Суду на практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), який у справі «Dacia S.R.L.» проти Молдови» від 18 березня 2008 року (Dacia S.R.L. v. Moldova, заява № 3052/04) встановив, що припис Цивільного кодексу Молдови, згідно з яким позовна давність не поширювалася на позови державних організацій про повернення державного майна з незаконного володіння інших організацій чи громадян, сам по собі суперечить статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, оскільки у справі не було надано жодних аргументів на обґрунтування, чому державні організації у цих випадках мають бути звільнені від обов`язку додержуватися установлених строків давності, котрі б в аналогічних ситуаціях перешкодили розгляду позовів, поданих приватними особами чи компаніями. Це, на думку ЄСПЛ, потенційно може призводити до руйнування багатьох усталених правовідносин і надає дискримінаційну перевагу державі без будь-якої переконливої підстави (пункт 76). Європейський суд з прав людини констатував, що зміна правовідносин, які стали остаточними внаслідок спливу позовної давності або повинні були б стати остаточними, якби строк позовної давності було застосовано без дискримінації на користь держави, є несумісним з принципом правової визначеності (пункт 77).
Усуваючи розбіжності у застосуванні зазначених норм права, в пункті 52 постанови Велика Палата Верховного Суду зробила висновок, з яким ми погоджуємося, що на вимоги про витребування майна поширюється припис статті 257 ЦК України щодо загальної позовної давності, оскільки органи державної влади чи місцевого самоврядування мають нести ризик спливу позовної давності для оскарження виданих ними правових актів, а реалізація права на їх оскарження не має ставити під сумнів стабільність цивільного обороту.
З урахуванням встановлених при розгляді справи обставин, давши належну правову оцінку зібраним у справі доказам, суди попередніх інстанцій, на нашу думку, дійшли обґрунтованого висновку про те, що позивачами без поважних причин пропущено строк позовної давності.
Суди повно встановили дійсні обставини справи, дослідили зібрані докази, що дало можливість Великій Палаті Верховного Суду, усуваючи розбіжності у застосуванні норм матеріального права, зробити свої висновки.
З огляду на викладене, не погоджуємося з висновком більшості суддів Великої Палати Верховного Суду про направлення справи на новий розгляд до суду першої інстанції. Вважаємо, що були всі підстави ухвалити нове рішення про відмову в позові у зв`язку зі спливом позовної давності, про застосування якої заявлено відповідачем.
Судді: Н. П. Лященко
О. Б. Прокопенко
О. М. Ситнік