ОКРЕМА ДУМКА
(спільна)
суддів Великої Палати Верховного Суду Прокопенка О. Б., Британчука В. В., Лященко Н.П., Ситнік О. М., Яновської О. Г.
на постанову від 8 листопада 2018 року у справі № 800/536/17 (провадження № 11-589сап18)
за позовом ОСОБА_7 до Вищої ради правосуддя (далі - ВРП), третя особа - Генеральна прокуратура України, про визнання незаконним та скасування рішення
Короткий виклад історії справи
22 листопада 2017 року представник ОСОБА_7 - адвокат ОСОБА_8 звернувся до Вищого адміністративного суду України як суду першої інстанції, з позовом, у якому просив визнати незаконним та скасувати рішення ВРП від 29 вересня 2017 року № 3041/0/15-17, яким продовжено на два місяці - до 29 листопада 2017 року строк відсторонення судді Дзержинського районного суду міста Харкова ОСОБА_7 від здійснення правосуддя у зв'язку з притягненням його до кримінальної відповідальності (далі - Рішення ВРП, Оскаржуване рішення).
Позов мотивовано тим, що всупереч положенням статті 481 Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК) письмове повідомлення судді про підозру у вчиненні кримінального правопорушення здійснено не Генеральним прокурором України або його заступником, а суб'єктом, не уповноваженим на вчинення таких дій, у зв'язку з чим ОСОБА_7 не набув статусу підозрюваного у відповідному кримінальному провадженні, що є обов'язковою умовою для вирішення питання про відсторонення судді від здійснення правосуддя. Однак ВРП у своєму рішенні не надала юридичної оцінки цим обставинам.
Крім того, на думку позивача, наведені в Оскаржуваному рішенні підстави для продовження строку тимчасового відсторонення ОСОБА_7 від здійснення правосуддя є необґрунтованими та неналежними. Приймаючи Оскаржуване рішення, ВРП, на порушення принципу змагальності та рівності сторін, проігнорувала позицію ОСОБА_7, не надавши юридичної оцінки його доводам.
Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Судурішенням від 2 квітня 2018 рокуу задоволенні позову відмовив.
Ухвалюючи рішення про відмову в задоволенні позову, суд дійшов висновку, що підстав для скасування Рішення ВРП, визначених частиною другою статті 65 Закону України від 21 грудня 2016 року № 1798-VIII «Про Вищу раду правосуддя» (далі - Закон № 1798-VIII), немає, Оскільки оскаржуване рішення містить як посилання на визначені законом підстави його ухвалення, так і мотиви, з яких ВРП дійшла відповідних висновків.
У ході розгляду справи суд установив таке.
Постановою Верховної Ради України від 17 червня 2004 року № 1813-IV «Про обрання суддів» ОСОБА_7 обрано на посаду судді Дзержинського районного суду міста Харкова безстроково.
Рішенням ВРП від 19 серпня 2017 року № 2473/0/15-17 суддю Дзержинського районного суду міста Харкова ОСОБА_7 відсторонено від здійснення правосуддя у зв'язку з притягненням до кримінальної відповідальності до 30 вересня 2017 року.
20 вересня 2017 року до ВРП надійшло клопотання заступника Генерального прокурора - керівника Спеціалізованої антикорупційної прокуратури Генеральної прокуратури України (далі - САП ГПУ) Холодницького Н. І. від 19 вересня 2017 року про продовження на два місяці строку тимчасового відсторонення судді Дзержинського районного суду міста Харкова ОСОБА_7 від здійснення правосуддя у зв'язку з притягненням його до кримінальної відповідальності.
Оскаржуваним рішенням вказане клопотання задоволено: продовжено на два місяці - до 29 листопада 2017 року строк відсторонення судді Дзержинського районного суду міста Харкова ОСОБА_7 від здійснення правосуддя у зв'язку з притягненням його до кримінальної відповідальності.
ВРП установила, що 30 травня 2017 року у кримінальному провадженні № 42015000000000418 ОСОБА_7 повідомлено про підозру у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого частиною третьою статті 368 Кримінального кодексу України (далі - КК), тобто тяжкого корисливого злочину у сфері службової діяльності.
Так, ОСОБА_7 підозрюється в тому, що він, діючи умисно, як службова особа, яка займає відповідальне становище, вимагав із використанням наданої влади неправомірну вигоду за прийняття рішення на користь особи, що надала неправомірну вигоду, - позивача у цивільній справі та прийняв пропозицію отримати неправомірну вигоду.
Постановою заступника Генерального прокурора - керівника САП ГПУ Холодницького Н. І. від 19 вересня 2017 року досудове розслідування у кримінальному провадженні № 42015000000000418 продовжено до шести місяців, тобто до 30 листопада 2017 року.
Як зазначено в Оскаржуваному рішенні, при наданні оцінки обставинам щодо наявності підстав для продовження строку відсторонення судді від здійснення правосуддя ВРП виходила з обґрунтованості клопотання заступника Генерального прокурора - керівника САП ГПУ Холодницького Н. І., під час розгляду якого ВРП встановлено, що підстави для тимчасового відсторонення судді ОСОБА_7 від здійснення правосуддя продовжують існувати, оскільки є ризики використання ОСОБА_7 посади судді для впливу на свідків - працівників суду; знищення або спотворення ним документів, які є ймовірними доказами вчинення кримінального правопорушення, а сторона обвинувачення стверджує, що не мала можливості забезпечити досягнення цілей, заради яких було застосовано тимчасове відсторонення, іншими способами протягом дії попереднього рішення ВРП, оскільки окремі слідчі дії не проводилися з незалежних від сторони обвинувачення обставин.
Отже, задовольняючи клопотання та приймаючи рішення про продовження строку тимчасового відсторонення ОСОБА_7 від здійснення правосуддя, ВРП дійшла висновку про обґрунтованість мотивів заступника Генерального прокурора та існування обставин, які дають підстави вважати, що підозрюваний надалі, перебуваючи на посаді судді, може вчинити інше кримінальне правопорушення. Також зазначено, що ВРП не встановила обставин, які б свідчили, що вказане клопотання є формою незаконного впливу, тиску чи втручання у діяльність судді ОСОБА_7 щодо здійснення правосуддя.
Представник позивача ОСОБА_7 - ОСОБА_8 подав апеляційну скаргу на рішення Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 2 квітня 2018 року, у якій, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, просив скасувати це рішення та ухвалити нове - про задоволення позову.
Скаржник вважає, що суд першої інстанції обмежився дослідженням Рішення ВРП лише на предмет його відповідності визначеним у законі формальним критеріям, однак усупереч основоположним засадам адміністративного судочинства не перевірив законність підстав і обґрунтованість мотивів прийняття Оскаржуваного рішення, залишивши поза увагою і не надавши юридичної оцінки наведеним у позовній заяві доводам.
Постановою Великої Палати Верховного Суду від 8 листопада 2018 року рішення Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 2 квітня 2018 року змінено, мотивувальну частину рішення викладено в редакції цієї постанови. В іншій частині рішення залишено без змін.
Основні мотиви, викладені у постанові ВеликоїПалати Верховного Суду
Велика Палата Верховного Суду зазначає, що починаючи з 5 січня 2017 року ВРП стала суб'єктом кримінальних процесуальних відносин в частині ухвалення рішень про тимчасове відсторонення судді від здійснення правосуддя у зв'язку з притягненням його до кримінальної відповідальності, а також про продовження тимчасового відсторонення судді від здійснення правосуддя, які ухвалюються на підставі вмотивованого клопотання Генерального прокурора або його заступника в порядку, встановленому законом.
Притягненням до кримінальної відповідальності є стадія кримінального провадження, яка починається з моменту повідомлення особі про підозру у вчиненні кримінального правопорушення (пункт 14 статті 3 КПК). На момент вирішення питання про тимчасове відсторонення судді від здійснення правосуддя, а тим більше на момент з`ясування ВРП підстав для його продовження, стадія притягнення ОСОБА_7 до кримінальної відповідальності уже розпочалася.
Дотримуючись порядку, визначеного Законом № 1798-VІІІ і Регламентом ВРП, затвердженого рішенням ВРП від 24 січня 2017 року № 52/0/15-17 (далі - Регламент), ВРП як суб`єкт кримінальних процесуальних відносин має керуватися також положеннями КПК, що визначають загальні правила застосування заходів забезпечення кримінального провадження і продовження строку їх дії.
Загальним правилом застосування заходів забезпечення кримінального провадження є те, що застосування їх не допускається, якщо слідчий, прокурор не доведе, що існує обґрунтована підозра щодо вчинення кримінального правопорушення (пункт 1 частини першої статті 132 КПК).
ВРП, вирішуючи питання про застосування заходу забезпечення кримінального провадження, перевіряє повідомлення про підозру в частині обґрунтованості підозри.
У цій справі встановлено, що в існуванні обґрунтованої підозри щодо ОСОБА_7 ВРП переконалася під час відкритого засідання і відобразила це у своєму рішенні.
Водночас повноваженнями щодо перевірки процесуального порядку вручення письмового повідомлення про підозру ВРП не наділена ні кримінальним процесуальним законом, ні Законом № 1798-VІІІ, ані іншими законами.
Розглядаючи клопотання про продовження строку тимчасового відсторонення судді від здійснення правосуддя, ВРП не переоцінює первинного рішення про відсторонення судді. Її обов'язком на цьому етапі є з`ясування питання лише про те, чи підлягає задоволенню клопотання про продовження строку тимчасового відсторонення судді від здійснення правосуддя.
ВРП установила наявність зазначених у частині четвертій статті 64 Закону № 1798-VIIIпідстав і відобразила їх в Оскаржуваному рішенні.
Питання ж про законність і обґрунтованість вручення судді письмового повідомлення про підозру не Генеральним прокурором або його заступником, а іншим прокурором має вирішуватися в межах кримінального провадження і не належить до компетенції ВРП.
ВеликаПалата Верховного Суду вважає правильним висновок суду першої інстанції про відсутність правових підстав для визнання незаконним і скасування Оскаржуваного рішення, однак зауважує, що питання про законність і обґрунтованість вручення судді письмового повідомлення про підозру не Генеральним прокурором або його заступником, а іншим прокурором має вирішуватися в межах кримінального провадження.
Підстави і мотиви для висловлення окремої думки
Відповідно до частини третьої статті 34 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС) суддя, не згодний із судовим рішенням, може письмово викласти свою окрему думку.
Відповідно до частини першої статті 2 КАС завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свободвід 4 листопада 1950 року (далі - Конвенція) передбачено, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.
Основними принципами щодо незалежності правосуддя, що були прийняті Генеральною Асамблеєю ООН у листопаді 1985 року, передбачено, що незалежність судових органів гарантується державою і закріплюється в конституції або законах країни. Усі державні та інші установи зобов'язані поважати незалежність судових органів і дотримуватися її.
Висновок N 1 (2001) Консультативної ради європейських суддів для Комітету Міністрів Ради Європи про стандарти незалежності судових органів та незмінюваність суддів від 1 січня 2001 року містить положення, що незалежність судової влади є головною умовою забезпечення верховенства права та основоположною гарантією справедливого судового розгляду. На суддів «покладається обов'язок приймати остаточне рішення з питань життя та смерті, свободи, прав, обов'язків та власності громадян» (як це передбачено у вступі до Основних принципів ООН, що дістали відображення в Пекінській декларації, а також у статтях 5 та 6 Європейської конвенції з прав людини). Незалежність судів є прерогативою чи привілеєм, що надається не на користь власних інтересів суддів, а на користь забезпечення верховенства закону та в інтересах тих осіб, що покладають надію на правосуддя. Незалежність використовується як гарантія неупередженості. Зрозуміло, що це впливає майже на всі аспекти кар'єри судді: від його підготовки до призначення, підвищення на посаді чи вжиття дисциплінарних заходів.
Приймаючи Рекомендацію CM/Rec (2010) 12 державам-членам щодо суддів: незалежність, ефективність та обов'язки, Комітет Міністрів Ради Європипідкреслював, що незалежність судової влади забезпечує кожній особі право на справедливий суд і тому є не привілеєм суддів, а гарантією поваги до прав людини та основоположних свобод, що дає змогу кожній особі відчувати довіру до судової системи.
Стаття 126 Конституції України декларує, що незалежність і недоторканність судді гарантуються Конституцією і законами України.
Як убачається з Рішення Конституційного Суду України у справі про офіційне тлумачення положень частин першої, другої статті 126 Конституції України та частини другої статті 13 Закону України «Про статус суддів» (справа про незалежність суддів як складову їхнього статусу) від 1 грудня 2004 року № 1-1/2004, незалежність суддів є невід'ємною складовою їхнього статусу. Вона є конституційним принципом організації та функціонування судів, а також професійної діяльності суддів, які при здійсненні правосуддя підкоряються лише закону. Незалежність суддів забезпечується насамперед особливим порядком їх обрання або призначення на посаду та звільнення з посади; забороною будь-якого впливу на суддів; захистом їх професійних інтересів; особливим порядком притягнення суддів до дисциплінарної відповідальності; забезпеченням державою особистої безпеки суддів та їхніх сімей; гарантуванням фінансування та належних умов для функціонування судів і діяльності суддів, їх правового і соціального захисту; забороною суддям належати до політичних партій та профспілок, брати участь у будь-якій політичній діяльності, мати представницький мандат, займатися за сумісництвом певними видами діяльності; притягненням до юридичної відповідальності винних осіб за неповагу до суддів і суду; суддівським самоврядуванням.
Недоторканність суддів - один із елементів їхнього статусу. Вона не є особистим привілеєм, а має публічно-правове призначення - забезпечити здійснення правосуддя неупередженим, безстороннім і справедливим судом.
Згідно з пунктом 2 частини п'ятої статті 48 Закону України від 2 червня 2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів» (далі - Закон № 1402-VIII) незалежність судді забезпечується недоторканністю та імунітетом судді.
У статті 49 Закону № 1402-VIII розкривається зміст понять недоторканність та імунітет судді.
Відповідно до частини четвертої зазначеної статті судді може бути повідомлено про підозру у вчиненні кримінального правопорушення лише Генеральним прокурором або його заступником.
Підозрою є обґрунтоване припущення слідчого та/або прокурора про вчинення особою кримінального правопорушення. Праву підозрюваного «знати, у вчинені якого кримінального правопорушення його підозрюють» (пункт 1 частини третьої статті 42 КПК) кореспондує обов'язок сторони обвинувачення довести це до його відома, повідомити про наявність підозри та роз'яснити її зміст.
Повідомлення про підозру - один з найважливіших етапів стадії досудового розслідування, що становить систему процесуальних дій та рішень слідчого або прокурора, спрямованих на формування законної і обґрунтованої підозри за умови забезпечення особі, яка стала підозрюваним, можливості захищатись усіма дозволеними законом засобами і способами.
Цим актом у кримінальному провадженні вперше формулюється та обґрунтовується підозра конкретної особи у вчиненні кримінального правопорушення.
Викладена у письмовому повідомленні підозра є підґрунтям для виникнення системи кримінально-процесуальних відносин та реалізації засади змагальності у кримінальному провадженні, і у такий спосіб з'являються можливості для підозрюваного впливати на наступне формулювання обвинувачення.
Сформульована підозра встановлює межі, в рамках яких слідчий зможе найефективніше закінчити розслідування, а підозрюваний, його захисник та законний представник одержують можливість цілеспрямованіше реалізовувати функцію захисту. З моменту повідомлення особі про підозру слідчий, прокурор набувають щодо підозрюваного додаткових владних повноважень, а особа, яка отримала статус підозрюваного, набуває процесуальних прав та обов'язків, визначених статтею 42 КПК.
Загальний порядок повідомлення про підозру передбачений главою 22 КПК, яка має назву «Повідомлення про підозру» та складається з таких статей: «Випадки повідомлення про підозру» (стаття 276); «Зміст письмового повідомлення про підозру» (стаття 277); «Вручення письмового повідомлення про підозру» (стаття 278). Отже, саме така побудова глави дає підстави зробити висновок, що законодавець пов'язує процесуальну діяльність із повідомлення про підозру з сукупністю процесуальних дій слідчого та/або прокурора, зміст яких полягає у встановленні юридичних і фактичних підстав для повідомлення про підозру (стаття 276 КПК), складанні письмового процесуального документа (повідомлення про підозру) (стаття 277 КПК) та його врученні особі (стаття 278 КПК).
Слід зазначити, що наведені три статті не вичерпують зміст діяльності під час повідомлення особі про підозру, бо системне тлумачення норм КПК вказує також на те, що, крім названих дій, під час процесуальної діяльності, пов'язаної зі здійсненням повідомлення про підозру, слідчий та/або прокурор зобов'язані встановити точне місцезнаходження особи і саму особу, якій має бути вручено повідомлення про підозру; роз'яснити права підозрюваному, що є невід'ємним обов'язковим етапом процедури повідомлення про підозру. Причому на прохання підозрюваного після повідомлення про його права слідчий, прокурор зобов'язані детально роз'яснити кожне із вказаних прав (частини друга, третя статті 276 КПК).
Варто зауважити, що право знати та розуміти, в чому особа підозрюється (обвинувачується), є одним із складових елементів визначеного в статті 6 Конвенції права на справедливий суд. Так, стаття 6 § 3 a) вказує на необхідність особливо ретельно повідомляти «обвинувачення» зацікавленій особі. Обвинувальний акт відіграє вирішальну роль у кримінальному переслідуванні: починаючи від його пред'явлення особа, проти якої порушено кримінальну справу, є офіційно повідомленою про юридичну і фактологічну базу сформульованих проти неї обвинувачень (Kamasinski (Камазінскі) проти Австрії, § 79; Pelissier і Sassi (Пеліс'є і Сассі) проти Франції [ВП], § 51). Стаття 6 § 3 a) Конвенції визнає за обвинуваченим право бути поінформованим не лише про «причину» обвинувачення, тобто про матеріальні факти, висунені проти нього і на яких ґрунтується обвинувачення, але й про «характер» обвинувачення, тобто про юридичну кваліфікацію цих фактів (Mattoccia (Маточча) проти Італії, § 59; Penev (Пенєв) проти Болгарії, §§ 33 і 42). Обов'язок повідомити обвинуваченого повністю покладається на сторону обвинувачення, і він не може бути дотриманий у пасивний спосіб, створюючи інформацію і не повідомляючи про це сторону захисту (Mattoccia (Маточча) проти Італії, § 65).
Отже, з огляду на результати аналізу правових норм КПК, на нашу думку, слід розмежовувати: а) підозру як припущення про вчинення особою кримінально караного діяння; б) письмове повідомлення про підозру як процесуальне рішення; в) повідомлення про підозру як комплекс процесуальних дій, який включає в себе складання та вручення повідомлення про підозру, роз'яснення процесуальних прав підозрюваного, суті підозри, внесення відповідних відомостей до Єдиного реєстру досудових розслідувань.
При цьому вважаємо за необхідне звернути увагу на те, що законодавець на нормативному рівні щодо процесуального порядку повідомлення про підозру вживає терміни «складання», «вручення» та «здійснення» повідомлення про підозру.
Письмове повідомлення про підозру не може набути в процесуальному аспекті якості дійсності, реальності тільки внаслідок створення, складання та погодження його певними уповноваженими суб'єктами кримінального процесу. Сам факт складання письмового тексту повідомлення про підозру без його безпосереднього вручення відповідною особою не може бути розцінений як виконання нею усього комплексу дій, що охоплюють поняття «здійснити повідомлення про підозру».
Відповідно до статті 277 КПК письмове повідомлення про підозру складається прокурором або слідчим за погодженням з прокурором і має містити, крім іншого, прізвище та посаду слідчого, прокурора, який здійснює повідомлення, та підпис слідчого, прокурора, який здійснив повідомлення.
Проаналізувавши зміст цієї статті, можна зайвий раз переконатися у системному характері дій з повідомлення про підозру. Посада прокурора, який здійснює повідомлення, повинна бути зазначена у цьому процесуальному документі. Той прокурор, який склав повідомлення або його погодив, повинен довести процедуру повідомлення до логічного завершення - сповістити про своє обґрунтоване припущення про вчинення кримінального правопорушення певну особу.
Особливості повідомлення про підозру окремій категорії осіб визначаються главою 37 КПК. Отже, у КПК закріплений єдиний процесуальний прядок повідомлення про підозру будь-якій особі, проте існує категорія осіб, щодо яких процесуальна форма їх повідомлення про підозру ускладнюється, тобто запроваджуються додаткові, порівняно із главою 22 КПК, гарантії, що надаються державою.
Правова природа таких гарантій полягає в тому, що вони не можуть розглядатися як особисті привілеї, а навпаки - мають публічно-правове призначення та служать засобом захисту від необґрунтованого притягнення до кримінальної відповідальності, політичної репресії, примусового усунення від виконання своїх посадових або професійних обов'язків.
Так, відповідно до пункту 3 частини першої статті 481 КПК письмове повідомлення про підозру судді здійснюється Генеральним прокурором України або його заступником. Така норма дублює положення частини четвертої статті 49 Закону № 1402-VIII та свідчить про підвищену увагу законодавця до необхідності забезпечення гарантій незалежності судді.
Як убачається з матеріалів справи, повідомлення про підозру було вручено ОСОБА_7 прокурором четвертого відділу управління процесуального керівництва, підтримання державного обвинувачення та представництва в суді САП ГПУ за дорученням заступника Генерального прокурора - керівника САП ГПУ Холодницького Н. І. (аркуші справи 131, 133, том 1).
Що стосується можливості надання прокурором вищого рівня доручення слідчому або іншому прокурору вручити судді повідомлення про підозру, то вважаємо за необхідне зазначити таке.
Частина друга статті 19 Конституції України передбачає, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Згідно з частиною другою статті 36 КПК прокурор, здійснюючи нагляд за додержанням законів під час проведення досудового розслідування у формі процесуального керівництва досудовим розслідуванням, уповноважений доручати слідчому, органу досудового розслідування проведення у встановлений прокурором строк слідчих (розшуковик) дій, негласних слідчих (розшукових) дій, інших процесуальних дій або давати вказівки щодо їх проведення чи брати участь у них, а в необхідних випадках - особисто проводити слідчі (розшукові) та процесуальні дії в порядку, визначеному КПК. Проте в цій статті унормовується процесуальне становище прокурора - процесуального керівника досудовим розслідуванням.
Крім того, слідчий, який діє за дорученням прокурора, має діяти в кримінальному провадженні в межах своєї компетенції, тобто він має виконувати доручення прокурора - процесуального керівника, якщо ці доручення охоплюються колом його посадових обов'язків.
Однак не можна казати, що компетенція слідчого поширюється на всі процесуальні дії у кримінальному провадженні. Так, слідчий не має права виконати доручення прокурора на підтримання публічного обвинувачення в суді, бо це не охоплюється його компетенцією.
З огляду на це можна стверджувати, що правомочність прокурора щодо надання відповідних доручень на проведення процесуальних дій слідчому обмежується компетенцією самого слідчого.
На нашу думку, здійснення повідомлення про підозру особам, вказаним у главі 37 КПК (у тому числі й судді), не входить до кола повноважень слідчого або іншого прокурора, а, отже, не може бути їм доручене в порядку пункту 4 частини другої статті 36 КПК.
Крім того, ураховуючи важливість акту повідомлення особі про підозру, а також беручи до уваги правило вирішення конкуренції загальної (пункту 4 частини другої статті 36 КПК) та спеціальної норм (пункт 3 частини першої статті 481 КПК), Генеральний прокурор або його заступник не вправі давати доручення про здійснення письмового повідомлення про підозру судді іншим службовим особам. Це виняткове повноваження Генерального прокурора або його заступника.
Вищезазначені норми права є імперативними й абсолютно визначеними. Вони чітко і категорично вказують поведінку суб'єктів суспільних відносин і не підлягають розширеному тлумаченню. Таке врегулювання не залишає особі, яка застосовує ці норми, можливостей для розсуду, а їх неправильне тлумачення призводить до того, що письмове повідомлення про підозру судді у вчиненні кримінального правопорушення здійснюється суб'єктами, які не передбачені статтею 481 КПК.
Крім того, стосовно положення, закріпленого в частині четвертій статті 49 Закону № 1402-VIII, слід зазначити, що значення слова «лише» маєобмежувальний характер. Тож ніхто, крім вказаних в цій нормі Генерального прокурора України та його заступника, не має права повідомляти судді про підозру у вчиненні кримінального правопорушення.
Законодавець, наділяючи процесуальними повноваженнями Генерального прокурора щодо здійснення повідомлення про підозру окремим категоріям осіб, передбачає додаткові правові гарантії щодо їх притягнення до кримінальної відповідальності.
Підсумовуючи викладене, зазначимо, що підозрюваною особа стає з моменту вручення їй повідомлення про підозру. Повідомлення про підозру судді має підписати і вручити саме Генеральний прокурор України або його заступник. Вручення повідомлення про підозру іншим прокурором є врученням його неналежною (неуповноваженою) особою і не має своїм наслідком залучення судді до участі у кримінальному провадженні як підозрюваного. Такий підхід має бути загальним і принциповим до реалізації підвищеного ступеня процесуальної гарантії від необґрунтованого притягнення до кримінальної відповідальності судді як носія судової влади, суб'єкта здійснення правосуддя у державі.
Припис пункту 3 частини першої статті 481 КПК є додатковою гарантією незалежності суддів, їхньої професійної діяльності,оскільки забезпечує ефективне виконання ними службових функцій шляхом установлення ускладненого порядку кримінального переслідування. Такий порядок передбачає запровадження додаткових заходів захисту від можливого використання незаконних методів, спрямованих на перешкоджання професійній діяльності суддів, чинення на них тиску у зв'язку із відправленням ними правосуддя та реалізацією судового контролю.
На нашу думку, через недотримання стороною обвинувачення вимог статті 481 КПК повідомлення про підозру ОСОБА_7 було здійснено неповноважною особою.
Водночас, здійснення повідомлення про підозру судді неналежним суб'єктом має правові наслідки - така особа не вважається притягнутою до кримінальної відповідальності. На це вказує й практика Європейського суду з прав людини. Зокрема, у пункті 46 рішення від 27 лютого 1980 року № 6903/75 у справі Девеер проти Бельгії (Deweer V. Belgium) зазначається, що «для цілей частини першої статті 6 Конвенції «звинувачення» (charge) може бути визначене як офіційне повідомлення, надане індивіду компетентним суб'єктом про те, що така особа підозрюється у вчиненні кримінального правопорушення».
Статтею 1 Закону №1798-VIIIвизначено, що ВРП є колегіальним, незалежним конституційним органом державної влади та суддівського врядування, який діє в Україні на постійній основі для забезпечення незалежності судової влади, її функціонування на засадах відповідальності, підзвітності перед суспільством, формування доброчесного та високопрофесійного корпусу суддів, додержання норм Конституції і законів України, а також професійної етики в діяльності суддів і прокурорів.
Відповідно до пункту 8 частини першої статті 3 Закону №1798-VIIIухвалення рішення про тимчасове відсторонення судді від здійснення правосуддя є повноваженням ВРП.
Суддю може бути тимчасово відсторонено від здійснення правосуддя за рішенням ВРП: у зв'язку з притягненням до кримінальної відповідальності; при проведенні кваліфікаційного оцінювання; в порядку застосування дисциплінарного стягнення. Тимчасове відсторонення судді від здійснення правосуддя з інших підстав не допускається (стаття 62 Закону № 1798-VIII).
Згідно зі статтею 63 Закону № 1798-VIII (в редакції, чинній на час прийняття оскаржуваного рішення) тимчасове відсторонення судді від здійснення правосуддя у зв'язку з притягненням до кримінальної відповідальності здійснюється ВРП на строк не більше двох місяців на підставі вмотивованого клопотання Генерального прокурора або його заступника. На стадії судового провадження строк відсторонення встановлюється до набрання законної сили вироком суду або закриття кримінального провадження.
Клопотання про тимчасове відсторонення судді від здійснення правосуддя у зв'язку з притягненням до кримінальної відповідальності подається до ВРП стосовно судді, який є підозрюваним, обвинувачуваним (підсудним), на будь-якій стадії кримінального провадження.
Клопотання про тимчасове відсторонення судді від здійснення правосуддя у зв'язку з притягненням до кримінальної відповідальності, подане без дотримання визначених законом вимог, повертається ВРП Генеральному прокурору або його заступнику.
За результатами розгляду клопотання про тимчасове відсторонення судді від здійснення правосуддя ВРП ухвалює рішення, копія якого не пізніше семи робочих днів направляється Генеральному прокурору або його заступнику, судді, стосовно якого ухвалено рішення, а також невідкладно направляється до суду, в якому такий суддя обіймає посаду.
Статтею 64 Закону № 1798-VIII (в редакції, чинній на час прийняття Оскаржуваного рішення) передбачено, що продовження строку тимчасового відсторонення судді від здійснення правосуддя у зв'язку з притягненням до кримінальної відповідальності здійснюється в порядку, визначеному статтею 63 цього Закону для тимчасового відсторонення судді від здійснення правосуддя, на строк не більше двох місяців, а в разі, якщо обвинувальний акт передано до суду, - до набрання законної сили вироком суду або закриття кримінального провадження.
Клопотання про продовження строку тимчасового відсторонення судді від здійснення правосуддя подається Генеральним прокурором або його заступником не пізніше як за десять днів до закінчення строку, на який суддю було відсторонено.
У разі ухвалення ВРП рішення про продовження строку тимчасового відсторонення судді від здійснення правосуддя у зв'язку з притягненням до кримінальної відповідальності суддя відстороняється від посади з дня ухвалення ВРП такого рішення на строк, зазначений у рішенні, який не може становити більше двох місяців, а в разі, якщо обвинувальний акт передано до суду, - до набрання законної сили рішенням суду за результатами закінчення судового провадження.
Отже, суддю може бути тимчасово відсторонено від здійснення правосуддя у зв'язку з притягненням до кримінальної відповідальності лише за вмотивованим рішенням ВРП, яке приймається за результатами розгляду відповідного клопотання Генерального прокурора або його заступника.
Аналогічно, рішення про продовження строку тимчасового відсторонення судді від здійснення правосуддя у зв'язку з притягненням до кримінальної відповідальності приймається за результатами розгляду відповідного клопотання Генерального прокурора або його заступника.
При цьому закон чітко встановлює, що клопотання про тимчасове відсторонення, так само як і про продовження строку тимчасового відсторонення, має бути подане до ВРП стосовно судді, який є підозрюваним, обвинуваченим (підсудним), на будь-якій стадії кримінального провадження.
Як передбачено частиною третьою статті 64 Закону № 1798-VIIIклопотання про продовження строку тимчасового відсторонення судді від здійснення правосуддя у зв'язку з притягненням до кримінальної відповідальності, подане без дотримання визначених законом вимог, повертається ВРП Генеральному прокурору або його заступнику без розгляду.
Отже, отримавши клопотання про продовження строку тимчасового відсторонення ОСОБА_7 від здійснення правосуддя у зв'язку з притягненням до кримінальної відповідальності, ВРП насамперед зобов'язана була перевірити питання, чи є суддя підозрюваним у вчиненні кримінального правопорушення, відповідно до вимог КПК, та чи підлягає таке клопотання розгляду.
Проте такі дії ВРП здійснено не було.
Аргументи Великої Палати Верховного Суду про те, що ВРП, вирішуючи питання про застосування заходу забезпечення кримінального провадження, перевіряє повідомлення про підозру лише в частині її обґрунтованості, а повноваженнями щодо перевірки процесуального порядку вручення письмового повідомлення про підозру ВРП не наділена ні кримінальним процесуальним законом, ні Законом № 1798-VIII, ані іншими законами, на нашу думку, не є достатньо обґрунтованими.
Як слушно наголошено Великою Палатою Верховного Суду, КПК не встановлює порядку розгляду ВРП клопотань Генерального прокурора чи його заступника про тимчасове відсторонення судді від здійснення правосуддя у зв'язку з притягненням його до кримінальної відповідальності. Проте, дотримуючись порядку, визначеного Законом № 1798-VІІІ і Регламентом, ВРП як суб`єкт кримінальних процесуальних відносин має керуватися також положеннями КПК, що визначають загальні правила застосування заходів забезпечення кримінального провадження і продовження строку їх дії.
Перелік обставин, які мають бути враховані ВРП при вирішенні питання про тимчасове відсторонення судді від здійснення правосуддя у зв'язку з притягненням його до кримінальної відповідальності (так само як і при продовженні строку такого відсторонення), не містить ані Закон № 1798-VІІІ, ані Регламент.
Отже, за таких обставин, на нашу думку, ВРП як суб'єкт кримінальних процесуальних відносин в частині ухвалення рішень про тимчасове відсторонення судді від здійснення правосуддя у зв'язку з притягненням його до кримінальної відповідальності, а також про продовження тимчасового відсторонення судді від здійснення правосуддя, має обов'язково враховувати загальні обставини, передбачені частиною другою статті 157 КПК для відсторонення будь-якої особи, а саме: правову підставу для відсторонення від посади; достатність доказів, які вказують на вчинення особою кримінального правопорушення; наслідки відсторонення від посади для інших осіб, а також інші обставини, враховуючи особливості, що стосуються статусу судді.
Правовою підставою для відсторонення від посади, на нашу думку, є комплекс обставин, а саме: наявність передбаченої законом можливості відсторонення від посади, у зв'язку з притягненням до кримінальної відповідальності, наявність у особи, стосовно якої застосовується відсторонення від посади статусу підозрюваного чи обвинуваченого, а також звернення уповноваженої особи з клопотанням, яке відповідає вимогам статті 155 КПК.
Крім того, варто зауважити, що відповідно до частини п'ятої статті 155-1 КПК клопотання про продовження строку тимчасового відсторонення судді від здійснення правосуддя у зв'язку з притягненням до кримінальної відповідальності подається до ВРП стосовно судді, який є підозрюваним, обвинувачуваним (підсудним). Тому перевірка процесуального статусу судді як підозрюваного при розгляді клопотання про продовження строку тимчасового відсторонення судді від здійснення правосуддя є першочерговим та необхідним обов'язком ВРП як суб'єкта кримінальних процесуальних відносин.
Надання ж оцінки повідомленню про підозру лише в частині окремого аспекту (обґрунтованості підозри) призводить до порушення вимоги обґрунтованості прийнятого суб'єктом владних повноважень рішення, оскільки відповідно до вимог пункту 3 частини третьої статті 2 КАС обґрунтованим є рішення, прийняте з урахуванням усіх обставин, що мають значення для його прийняття.
Крім того, клопотання про продовження строку тимчасового відсторонення судді від здійснення правосуддя підлягає задоволенню, якщо: 1) обставини, які стали підставою для тимчасового відсторонення від здійснення правосуддя, продовжують існувати; 2) сторона обвинувачення не мала можливості забезпечити досягнення цілей, заради яких було застосовано тимчасове відсторонення від здійснення правосуддя, іншими способами протягом дії попереднього рішення (частина четверта статті 64 Закону № 1798-VIII).
Водночас, як вже було зазначено, на час прийняття ВРП Оскаржуваного рішення була відсутня основна обставина, що могла стати підставою для продовження строку тимчасового відсторонення судді, - наявність у ОСОБА_7 статусу підозрюваного. Тому таке клопотання, на нашу думку, не підлягало задоволенню.
Відповідно до вимог статті 65 Закону № 1798-VIII рішення ВРП про тимчасове відсторонення судді від здійснення правосуддя у зв'язку з притягненням до кримінальної відповідальності, продовження строку такого відсторонення може бути оскаржене та скасоване виключно з таких підстав: 1) склад ВРП, який ухвалив відповідне рішення, не мав повноважень його ухвалювати; 2) рішення не підписано будь-ким із складу членів ВРП, які брали участь у його ухваленні; 3) рішення не містить посилання на визначені законом підстави його ухвалення або мотиви, з яких ВРП дійшла відповідних висновків.
Оскільки ВРП не було належним чином перевірено підстави для звернення прокурора з клопотанням про продовження строку тимчасового відсторонення судді від здійснення правосуддя та не з'ясовано питання, чи є ОСОБА_7 підозрюваним у вчиненні кримінального правопорушення, Оскаржуване рішення не містить належного обґрунтування, а посилання на наявність визначених законом підстав його ухвалення є хибними через відсутність на час його прийняття основної обставини, з якою законодавець пов'язує можливість продовження строку тимчасового відсторонення судді, - наявності в останнього статусу підозрюваного.
Зважаючи на викладене, вважаємо, що Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду не взяв до уваги зазначені обставини і дійшов помилкового висновку про відсутність підстав для скасування рішення ВРП від 29 вересня 2017 року № 3041/0/15-17, яким продовжено на два місяці - до 29 листопада 2017 року строк відсторонення судді Дзержинського районного суду міста Харкова ОСОБА_7 від здійснення правосуддя у зв'язку з притягненням його до кримінальної відповідальності.
Відтак рішення Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 2 квітня 2018 року підлягало скасуванню з постановленням рішення про задоволення позовних вимог у повному обсязі.
Судді Великої Палати
Верховного Суду О. Б. Прокопенко
В. В.Британчук
Н. П.Лященко
О. М.Ситнік
О. Г.Яновська