ОКРЕМА ДУМКА
судді Великої Палати Верховного Суду Прокопенка О. Б.,
у справі № 826/23918/15 (провадження № 11-911апп18)
за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю (далі - ТОВ) «Магніт» до уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію Приватного акціонерного товариства «Всеукраїнський акціонерний банк» Славкіної М. А. (далі - Фонд, уповноважена особа Фонду, Банк, ПАТ «ВіЕйБі Банк» відповідно), третя особа - Фонд, про визнання протиправним та скасування рішення
У жовтні 2015 року ТОВ «Магніт» звернулось до суду з позовом, у якому просило визнати протиправним рішення уповноваженої особи Фонду від 28 серпня 2015 року № 11/1-27181 у формі повідомлення про нікчемність правочинів (договорів) (далі - Повідомлення), а саме договорів від 16 грудня 2013 року, 17 лютого, 1 квітня, 16 червня, 15 липня, 15 серпня, 18 серпня, 15 вересня, 15 жовтня 2014 року про внесення змін до кредитного договору від 31 травня 2013 року № 65-2013, укладеного між Банком та ТОВ «Магніт» (далі - Кредитний договір), та скасувати його.
Окружний адміністративний суд міста Києва постановою від 19 квітня 2016 року у задоволенні позову відмовив.
Київський апеляційний адміністративний суд ухвалою від 5 липня 2016 року постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 19 квітня 2016 року скасував, провадження в адміністративній справі закрив на підставі пункту 1 частини першої статті 157 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС) у редакції, чинній до 15 грудня 2017 року.
Не погодившись із такими рішеннями судів попередніх інстанцій, ТОВ «Магніт» звернулось із касаційною скаргою на зазначені судові рішення, у якій, посилаючись на неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права при визначенні підсудності спору, просить скасувати рішення цих судів, та прийняти нове - про задоволення позову.
Велика Палата Верховного Суду постановою від 31 жовтня 2018 року касаційну скаргу ТОВ «Магніт» задовольнила частково. Ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 5 липня 2016 рокув частині закриття провадження у справі за позовом ТОВ «Магніт» до уповноваженої особи Фонду, третя особа - Фонд, про визнання протиправним рішення уповноваженої особи Фонду від 28 серпня 2015 року № 11/1-27181 у формі повідомлення про нікчемність правочину (договору) та скасування його - змінила, виклавши її мотивувальну частину в редакції цієї постанови, в решті ухвалу суду залишила без змін.
У постанові Велика Палата Верховного Суду зазначила про те, що закриваючи провадження у цій справі, апеляційний суд, керувався правовими висновками, викладеними у постанові Верховного Суду України від 16 лютого 2016 року у справі № 826/2043/15.
Проте за правовою позицією Великої Палати Верховного Суду (справи № 910/12294/16, № 910/24198/16, № 910/17448/16), яка відступила від висновку Верховного Суду України, викладеного у згаданій вище постанові, такі правовідносини регулюються спеціальним Законом № 4452-VI і не підпадають під дію загального законодавства про банкрутство.
Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що спір стосовно формування переліку вкладників, які мають право на гарантоване державою відшкодування коштів за вкладами за рахунок Фонду є публічно-правовим та належить до юрисдикції адміністративних судів з урахуванням установленого частиною першою статті 26 Закону України від 23 лютого 2012 року № 4452-VІ«Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» (далі - Закон № 4452-VІ) граничного розміру відшкодування за вкладами. Аналогічна правова позиція висловлена, зокрема у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 квітня 2018 року (справа № 820/11591/15).
Щодо законності закриття провадження у справі щодо позовних вимог ТОВ «Магніт» про визнання протиправним та скасування рішення уповноваженої особи Фонду у формі Повідомлення про нікчемність правочину (договору) Велика Палата Верховного Суду зазначила таке.
Правочин є нікчемним відповідно до закону, а не наказу/повідомлення уповноваженої особи Фонду. Такий правочин є нікчемним з моменту укладення в силу закону (частини другої статті 215 Цивільного кодексу України та частини третьої статті 38 Закону № 4452-VI) незалежно від того, чи проведена передбачена частиною другою статті 38 цього Закону перевірка правочинів Банку із затвердженням її результатів відповідною комісією. Наслідки нікчемності правочину також настають для сторін у силу вимог закону. Рішення уповноваженої особи Фонду не є підставою для застосування таких наслідків. Таке рішення є внутрішнім розпорядчим документом, яке прийнято уповноваженою особою, що здійснює повноваження органу управління банку. Такий правовий висновок висловлено Великою Палатою Верховного Суду у справах № 910/12294/16, № 910/24198/16 та № 819/353/16.
Оскільки рішення про нікчемність правочинів є внутрішнім документом банку, який прийнято особою, що здійснює повноваження органу управління банку, таке рішення не створює жодних обов'язків для третіх осіб (у тому числі й контрагентів банку), тому не можуть порушуватися будь-які права таких осіб унаслідок прийняття такого рішення. Таким чином, права позивача у цій справі не можуть бути порушені внаслідок ухвалення внутрішнього документа банку, сфера застосування якого обмежується внутрішніми відносинами цього банку як юридичної особи.
Отже, встановлена правова природа такого рішення (Повідомлення) унеможливлює здійснення судового розгляду вимог щодо визнання його протиправним, а тому позовні вимоги ТОВ «Магніт» про визнання протиправним та скасування рішення уповноваженої особи Фонду у формі Повідомлення про нікчемність правочину (договору) не можуть бути розглянуті у судовому порядку (в тому числі в господарських судах).
Таким чином, Велика Палата Верховного Суду погодилась з висновком суду апеляційної інстанції про закриття провадження в адміністративній справі, але з мотивів наведених вище.
Відповідно до частини третьої статті 34 КАС у редакції Закону України від 3 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» (далі - Закон № 2147-VIII)суддя, не згодний із судовим рішенням за наслідками розгляду адміністративної справи, може письмово викласти свою окрему думку.
Розглядаючи справу, Велика Палата Верховного Суду виходила з того, що спір у цій справі щодо визнання протиправним та скасування рішення уповноваженої особи Фонду про визнання нікчемним правочину не належить до юрисдикції адміністративних судів, проте з таким висновком не можна погодитись з огляду на такі міркування.
На час винесення постанови Великою Палатою Верховного Суду чинним є КАС у редакції Закону № 2147-VIII. Здійснюючи перевірку застосування судами попередніх інстанцій норм процесуального права, потрібно з'ясувати, чи дотримано судами положення КАС, які були чинними на момент винесення рішень.
Статтею 6 КАС (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) встановлено право на судовий захист і передбачено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або інтереси.
Відповідно до частини другої статті 2 КАС (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) до адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження.
За змістом частини першої статті 17 КАС (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) юрисдикція адміністративних судів поширюється на правовідносини, що виникають у зв'язку зі здійсненням суб'єктом владних повноважень владних управлінських функцій.
Вичерпний перелік публічно-правових справ, на які не поширюється юрисдикція адміністративних судів, визначено в частині третій цієї статті КАС.
Отже, КАС регламентує порядок розгляду не всіх публічно-правових спорів, а лише тих, які виникають у результаті здійснення суб'єктом владних повноважень управлінських функцій і розгляд яких безпосередньо не віднесено до підсудності інших судів. Не поширюють свою дію ці положення на правові ситуації, що вимагають інших юрисдикційних форм захисту від стверджувальних порушень прав чи інтересів.
При розмежуванні юрисдикційних форм захисту порушеного права основним критерієм є характер (юридичний зміст) спірних відносин.
У контексті конкретних обставин цієї справи зміст (суть) спірних правовідносин обмежується встановленням реальної правової природи спірних правовідносин, з'ясуванням статусу Фонду, мети його створення, завдань, поставлених перед ним, повноважень та обов'язків Фонду та його уповноважених осіб, функцій, які на нього покладаються, порядку здійснення контролю за його діяльністю.
Спеціальними у цій сфері є Закон № 4452-VI та Закон України від 7 грудня 2000 року № 2121-III «Про банки і банківську діяльність».
Системний аналіз зазначених законів дає підстави стверджувати, що законодавець закріпив за Фондом нормотворчу та регулятивну функцію у сфері гарантування вкладів фізичних осіб та виведення неплатоспроможних банків з ринку та їх ліквідацію. Фонд також уповноважений здійснювати функції нагляду та перевірки банків та має право на застосування примусу (у тому числі шляхом накладення адміністративних санкцій), що переконливо свідчить про наявність у Фонду владних та управлінських повноважень.
Згідно з частинами першою, другою статті 3 Закону № 4452-VI Фонд є установою, що виконує спеціальні функції у сфері гарантування вкладів фізичних осіб та виведення неплатоспроможних банків з ринку. Фонд є юридичною особою публічного права.
У межах своїх функцій та повноважень Фонд здійснює нормативне регулювання системи гарантування вкладів фізичних осіб та виведення неплатоспроможних банків з ринку, приймає нормативно-правові акти з питань, віднесених до його повноважень, які є обов'язковими до виконання банками, юридичними та фізичними особами (частини перша, друга статті 6 Закону № 4452-VI).
Отже, Фонд має виключні повноваження у сфері забезпечення функціонування системи гарантування вкладів фізичних осіб та виведення неплатоспроможних банків з ринку, при реалізації яких Фонд виконує функції державного управління, а тому спори, які виникають у цих правовідносинах є публічно-правовими і підлягають розгляду за правилами КАС.
Спір у цій справі виник через те, що на підставі частин першої та другої статті 38 Закону № 4452-VI за результатами проведеної перевірки правочинів на предмет виявлення правочинів, які є нікчемними з підстав, визначених частиною третьою цієї статті, уповноваженою особою Фонду визнано нікчемними договори від 16 грудня 2013 року, 17 лютого, 1 квітня, 16 червня, 15 липня, 15 серпня, 18 серпня, 15 вересня, 15 жовтня 2014 року про внесення змін до кредитного договору від 31 травня 2013 року № 65-2013, укладеного між Банком та ТОВ «Магніт».
З аналізу положень частин першої та другої статті 38 Закону № 4452-VI вбачається, що обов'язок Фонду щодо збереження активів банку реалізується шляхом забезпечення проведення Фондом протягом дії тимчасової адміністрації перевірки правочинів на предмет виявлення правочинів, що є нікчемними.
Згідно із частиною другою статті 38 Закону № 4452-VI протягом дії тимчасової адміністрації Фонд зобов'язаний забезпечити перевірку правочинів (у тому числі договорів), вчинених (укладених) банком протягом одного року до дня запровадження тимчасової адміністрації банку, на предмет виявлення правочинів (у тому числі договорів), що є нікчемними з підстав, визначених частиною третьою цієї статті. Ця норма містить перелік підстав, за яких правочини (у тому числі договори) неплатоспроможного банку є нікчемними.
Фактично позивач оскаржив рішення уповноваженої особи Фонду, видане на виконання владних управлінських повноважень за результатом здійсненої перевірки правочинів на предмет їх нікчемності.
Підставою таких позовних вимог має бути частина перша статті 54 Закону
№ 4452-VI, якою передбачено, що рішення, які приймаються відповідно до цього Закону Національним банком України, Фондом, працівниками Фонду, що виконують функції, передбачені цим Законом, у тому числі у процесі здійснення тимчасової адміністрації, ліквідації банку, виконання плану врегулювання, можуть бути оскаржені до суду.
Таким чином, обов'язки Фонду, визначені у статті 38 Закону № 4452-VI, стосуються реалізації законодавчо закріплених функцій та повноважень Фонду та виконуються з метою збереження активів банку, запобігання втратам майна та збиткам банку при проведенні процедури виведення з ринку неплатоспроможного банку під час тимчасової адміністрації. У таких правовідносинах Фонд діє як суб'єкт владних повноважень, адже реалізація цієї функції Фонду має публічний (за сферою реалізації) та владний характер (за методом впливу).
На мою думку, Фонд при виконанні обов'язку, передбаченого статтею 38 Закону № 4452-VI, діє як суб'єкт владних повноважень у розумінні КАС.
Оскільки обов'язок Фонду, визначений статтею 38 Закону № 4452-VI, віднесений до компетенції Фонду як суб'єкта владних повноважень при реалізації публічно-владних управлінських функцій, то виконання цього обов'язку уповноваженою особою Фонду при делегуванні їй таких повноважень свідчить про те, що вона діє як посадова особа, а не як керівник банку. Той факт, що Фонд делегує частину повноважень уповноваженій особі Фонду, не змінює владного та управлінського характеру таких функцій, а також не змінює їх суті та змісту. Отже, в цьому випадку діяльність самої уповноваженої особи Фонду має публічний і владний характер.
Таким чином, спір, предметом якого є перевірка законності дій чи рішень посадової особи Фонду щодо виконання покладених на неї владно-управлінських функцій у сфері реалізації публічних інтересів держави на відповідність законам України та іншим нормативно-правовим актам, підлягає вирішенню за правилами адміністративного судочинства.
Крім того, Фонд чи уповноважена особа Фонду не були стороною правочинів, укладених між позивачем та Банком, тож між позивачем та Фондом чи його уповноваженою особою не виникло інших правовідносин, ніж ті, що випливають з оскаржуваного рішення, яке за своєю юридичною природою є рішенням суб'єкта владних повноважень та приймається на підставі та у спосіб, визначений законом.
Отже, обсяг і зміст конкретних обставин цієї справи та їх нормативне регулювання дають підстави вважати, що незгода з рішенням уповноваженої особи Фонду про віднесення правочину до нікчемних, підстави визнання яких встановлені законом, спричиняють публічно-правовий спір, пов'язаний зі здійсненням владних управлінських функцій, що підпадає під юрисдикцію адміністративних судів.
Крім того, не можна погодитися з висновком Великої Палати Верховного Суду про те, що рішення про нікчемність правочинів не встановлює обов'язки для третіх осіб, зокрема контрагентів банку, тому сам факт прийняття рішення про нікчемність правочину не може вважатися порушенням прав іншої сторони правочину.
Так, відповідно до пункту 4 частини другої статті 37 Закону № 4452-VI Фонд безпосередньо або його уповноважена особа (у разі делегування їй повноважень) має право повідомляти сторони за договорами, зазначеними у частині другійстатті 38 цього Закону, про нікчемність цих договорів та вчиняти дії щодо застосування наслідків нікчемності договорів.
З положень статей 37, 38 Закону № 4452-VI вбачається, що Фонд або його уповноважена особа наділені повноваженнями щодо виявлення ознак, які свідчать про нікчемність правочинів, тобто мають право здійснювати юридичну кваліфікацію таких правочинів стосовно їх нікчемності, приймати відповідне рішення і повідомляти про це сторони правочину, а також вчиняти дії щодо застосування наслідків нікчемності правочинів.
Такі повноваження мають характер публічно-владних, оскільки під час їх реалізації в односторонньому порядку виражається воля суб'єкта владних повноважень - Фонду або його уповноваженої особи, а реалізація цих повноважень зумовлює правові наслідки для банку, його контрагентів чи вкладників незалежно від їх волі чи бажання.
Таким чином, оскільки в силу вимог статті 38 Закону № 4452-VI Фонд зобов'язаний здійснювати не тільки перевірку правочинів на предмет виявлення нікчемних правочинів, але і вчиняти дії щодо застосування наслідків нікчемності правочинів, таке рішення Фонду або його уповноваженої особи впливає на права іншої сторони.
Крім того, Велика Палата Верховного Суду у своїй постанові зазначила про правову природу рішення уповноваженої особи Фонду як внутрішнього документа банку, який не впливає на права жодних осіб, що свідчить про те, що жодні права жодних осіб не порушені, а отже, не можуть бути захищені в жодному судочинстві.
Вважаю, що такий висновок не є обґрунтованим, оскільки метою вказаного вище Закону є захист прав вкладників коштів до банків України та збільшення довіри до банківської системи України з боку фізичних осіб, у тому числі фізичних осіб - підприємців, однак при цьому не мають бути порушені права та інтереси інших осіб, які є споживачами банківських послуг у широкому розумінні.
Фактично унеможливлюється доступ до правосуддя для осіб, які вважають, що їх права та інтереси порушені чи можуть бути порушені, не визнані чи оспорені унаслідок віднесення правочину до категорії нікчемних.
У цьому випадку необхідно враховувати, що Фонд має специфічний правовий статус і виконує спеціальні функції у сфері виведення неплатоспроможних банків з ринку і ліквідації банків.
Тому здійснення перевірки правочинів на предмет виявлення правочинів, що є нікчемними з підстав, визначених частиною третьою статті 38 Закону № 4452-VI, пов'язане саме з виконанням уповноваженою особою спеціальних функцій у сфері ліквідації банків й апріорі зачіпає права та інтереси контрагентів банку.
Разом з тим при зверненні до практики Європейського суду з прав людини (далі -ЄСПЛ) (справа «Марченко М. В. проти України») у контексті забезпечення права на доступ до правосуддя можна зробити висновок, що для його реалізації на національному рівні необхідна наявність спору щодо «права» як такого, що визнане у внутрішньому законодавстві; повинно йтися про реальний та серйозний спір; він повинен стосуватися як самого права, так і його різновидів або моделей застосування, предмет провадження повинен напряму стосуватися відповідного права цивільного характеру, щоб спір був дійсним та серйозним.
Унеможливлення цими сторонами оспорення рішення уповноваженої особи Фонду та оскарження застосування наслідків недійсності нікчемних правочинів обмежує права на судовий захист осіб, є втручанням у принцип диспозитивності, який передбачає саме право особи, яка звертається до суду за захистом порушених, оспорених чи невизнаних прав, визначити межі позовних вимог та обрати спосіб їх захисту.
У разі невідповідності такого способу суд, виявивши порушення права, застосовує закон, що регулює спірні правовідносини, і, частково задовольняючи позов, обирає спосіб захисту такого права.
Велика Палата Верховного Суду не зазначила, в який спосіб, з урахуванням конституційного принципу судового захисту та правової визначеності, відсутності будь-якого закону про заборону звернення до суду з таким позовом, позивач може захистити свої права, які він вважає порушеними у зв'язку з віднесенням до нікчемних правочинів договорів від 16 грудня 2013 року, 17 лютого, 1 квітня, 16 червня, 15 липня, 15 серпня, 18 серпня, 15 вересня, 15 жовтня 2014 року про внесення змін до кредитного договору від 31 травня 2013 року № 65-2013, укладеного між Банком та ТОВ «Магніт».
У статті 6 Конвенції, яка в силу положень статті 9 Конституції України є частиною національного законодавства, закріплено принцип доступу до правосуддя.
Доступом до правосуддя згідно зі стандартами ЄСПЛ вважають здатність особи безперешкодно отримати судовий захист як доступ до незалежного і безстороннього вирішення спорів за встановленою процедурою на засадах верховенства права.
Щоб право на доступ до суду було ефективним, особа повинна мати чітку фактичну можливість оскаржити діяння, що становить втручання у її права (рішення ЄСПЛ від 4 грудня 1995 року у справі «Белле проти Франції»).
Таким чином, Велика Палата Верховного Суду позбавила позивача можливості захищати свої права шляхом оспорювання рішення уповноваженої особи Фонду, яке не відповідає вимогам частини третьої статті 38 Закону № 4452-VI, що є порушенням статті 1 Першого протоколу Конвенції.
За таких обставин Велика Палата Верховного Суду, перевіряючи справу в контексті дотримання судом апеляційної інстанції норм процесуального права, повинна була за наслідками розгляду касаційної скарги позивача, скасуватиухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 5 липня 2016 рокуу справі № 826/23918/15 та направити справу до суду апеляційної інстанції для розгляду по суті.
Суддя Великої Палати
Верховного Суду О. Б. Прокопенко