ОКРЕМА ДУМКА
Суддів Ситнік О. М., Британчука В. В., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б.
від 17 жовтня 2018 року
Справа № 753/22010/14-ц
Провадження № 14-211цс18
за позовом Приватного акціонерного товариства «Фармацевтична фірма «Дарниця» (далі - ПАТ «Фармацевтична фірма «Дарниця») до ОСОБА_1, ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за договором купівлі-продажу нерухомого майна
за касаційною скаргою ОСОБА_1, ОСОБА_2 на заочне рішення Дарницького районного суду міста Києва від 20 лютого 2015 року у складі судді Сухомлінова С. М. та постанову Апеляційного суду міста Києва від 15 січня 2018 року у складі колегії суддів Лапчевської О. Ф., Кулікової С. В., Махлай Л. Д.
17 жовтня 2018 року Велика Палата Верховного Суду вказану касаційну скаргу задовольнила частково. Заочне рішення Дарницького районного суду міста Києва 20 лютого 2015 року та постанову Апеляційного суду міста Києва від 15 січня 2018 року скасувала, а справу направила на новий розгляд до суду першої інстанції.
Підставою скасування судових рішень та направлення справи на новий розгляд зазначено ті обставини, що суди не надали оцінки довідці ПАТ «Фармацевтична фірма «Дарниця» від 07 вересня 2012 року про заборгованість відповідачів, яка зазначена у рішенні Апеляційного суду міста Києва від 13 лютого 2013 року у справі №22-ц/796/2658/2013 та не дослідили розрахунок боргу та заперечення відповідачів проти такого боргу, а також залишили поза увагою, що на час перегляду заочного рішення не враховано, що у виконавчому провадженні проведена заміна стягувача на підставі договору купівлі-продажу права вимоги від 30 вересня 2016 року, укладеного позивачем з Товариством з обмеженою відповідальністю «ФК «Інвест Груп», та не дослідили, чи буде впливати вказане рішення на права та обов'язки вказаної юридичної особи, не застосували вимоги статті 13 ЦК України у редакції від 2003 року щодо тлумачення змісту правочину.
З таким висновком Великої Палати Верховного Суду не погоджуємося та відповідно до вимог частини третьої статті 35 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) викладаємо окрему думку.
Вважаємо, що касаційна скарга підлягала задоволенню, заочне рішення Дарницького районного суду міста Києва 20 лютого 2015 року та постанова Апеляційного суду міста Києва від 15 січня 2018 року - скасуванню з ухваленням нового рішення про відмову у задоволенні позову з огляду на таке.
У грудні 2014 року позивач звернувся до суду з вказаним позовом.
Зазначав, що 06 лютого 1997 року Закрите акціонерне товариство «Фармацевтична фірма «Дарниця» (далі - ЗАТ «Фармацевтична фірма «Дарниця»), правонаступником якого є позивач, уклало договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 відповідачами.
Пунктами 4 і 5 договору передбачено, що продаж квартири здійснено за 42 196,00 грн, що на момент розрахунку становило 22 281 умовних одиниць за курсом Національного банку України (далі - НБУ) на день укладення договору, які покупці зобов'язалися виплатити продавцю протягом п'ятнадцяти років з моменту укладення договору, тобто до 06 лютого 2012 року.
Вважало, що відповідачі сплатили кошти за договором не у повному обсязі, оскільки вартість квартири мала бути визначена за офіційним курсом національної валюти до долара США, установленим НБУ на день платежу, а не на день укладання договору, просило стягнути 328 910,68 грн заборгованості за договором з урахуванням трьох процентів річних відповідно до статті 625 Цивільного кодексу (далі - ЦК) України.
20 лютого 2015 року Дарницький районний суд міста Києва ухвалив заочне рішення, яким задовольнив позов та стягнув на користь позивача солідарно з відповідачів 328 910,68 грн заборгованості.
Суд першої інстанції вказав, що відповідачі мали сплатити вартість квартири, виходячи з курсу долара США станом на день здійснення платежу, а не на час укладення договору в національній валюті. Визначено заборгованість у розмірі 13 043 доларів США, що еквівалентно 328 910,68 грн, з яких: 301 684,59 грн основного боргу, проценти річних за прострочення виконання грошового зобов'язання - 27 226,09 грн.
15 січня 2018 року Апеляційний суд міста Києва постановою залишив без змін заочне рішення Дарницького районного суду міста Києва від 20 лютого 2015 року, вказавши, щопозивач, укладаючи договір та визначаючи ціну в умовних одиницях, мав на увазі долар США як стабільну і тверду валюту та надав відповідачам розстрочку на п'ятнадцять років виплати вартості квартири, і правомірно сподівався отримати кошти відповідно до еквіваленту долара США на день платежу, а не на день укладання договору.
З матеріалів цивільної справи вбачається, що між ПАТ «Фармацевтична фірма «Дарниця» (до цього - ЗАТ «Фармацевтична фірма «Дарниця») та працівниками існують протягом тривалого часу численні спори з приводу відчуження квартир.
Такі спори між учасниками вказаної справи перебували на розгляді суду і у 2012 та 2013 роках.
Рішенням колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11 липня 2012 року відмовлено у задоволенні позову ЗАТ «Фармацевтична фірма «Дарниця» до фізичних осіб, серед яких були і відповідачі ОСОБА_1 та ОСОБА_2, про визнання угоди недійсною у частині пункту 4 у договорах купівлі-продажу квартир. У вказаному рішенні зазначено, що відповідно до статті 169 ЦК Української РСР 1963 року грошові зобов'язання повинні були бути виражені і підлягали оплаті у національній валюті. Вираження і оплата грошових зобов'язань в іноземній валюті допускалася лише у випадках та порядку, встановлених законом. Разом з тим, зазначила колегія суддів, заборони визначати грошове зобов'язання в іноземній валюті законодавство не містило.
У рішенні колегії суддів судової палати у цивільних справах апеляційного суду міста Києва від 13 лютого 2012 року за позовом фізичних осіб, серед яких були ОСОБА_1 та ОСОБА_2 до ПАТ «Фармацевтична фірма «Дарниця» про усунення перешкод у користуванні власністю та зобов'язання вчинити дії зроблено висновок про відмову у позові з тих підстав, що позивачами не надано доказів на спростування довідки ПАТ «Фармацевтична фірма «Дарниця» про заборгованість у розмірі 13 043,00 долара США.
Тобто у вказаних справах предметом доказування не було дослідження розміру оплати за договором купівлі-продажу та відсутній висновок про те, як розуміти визначення у п. 4 договору купівлі-продажу квартири від 06 лютого 1997 року «Умовна одиниця за курсом НБУ».
Отже, при розгляді вказаного спору суди мали дослідити умови договору купівлі-продажу від 06 лютого 1997 року та визначити наявність чи відсутність заборгованості з розрахунку за вказаним договором.
Численні і тривалі судові спори між вказаними особами, протилежні за змістом судові рішення, невизначеність змісту правовідносин, є порушенням права на правову визначеність фізичних осіб - учасників договірних правовідносин, з урахуванням того, що їм протистоїть потужна юридична особа, яка має можливість організувати правовий супровід справи та була чи є роботодавцем іншої сторони. Крім того, вбачається, що проект договору купівлі-продажу було підготовлено ПАТ (до цього - ЗАТ «Фармацевтична фірма «Дарниця»), оскільки аналогічні договори укладені з усіма покупцями квартир.
Вважаємо, що справи за позовами покупців квартир - фізичних осіб до ПАТ (до цього - ЗАТ «Фармацевтична фірма «Дарниця») є аналогічними і при вирішенні вказаного спору має бути врахована відповідно до частини першої статті 360-7 ЦПК України у редакції, що діяла до 15 грудня 2017 року, та статті 18 ЦПК України у редакції від 03 жовтня 2017 року правова позиція, висловлена Верховним Судом України та Касаційним цивільним судом у складі Верховного Суду у таких справах.
Судами встановлено і сторонами не заперечується, що 06 лютого 1997 року між ЗАТ (у наступному - ПАТ «Фармацевтична фірма «Дарниця») та ОСОБА_1 і ОСОБА_1. укладено договір купівлі-продажу квартири, згідно з умовами якого продавець продав, а покупці купили квартиру АДРЕСА_1 загальною площею 68,7 кв. м.
Разом з тим сторони по-різному тлумачать пункт 4 договору, оскільки позивач вважає, що усі розрахунки за вказаним договором мають відбуватися у доларах США, посилаючись на текст договору, у якому є визначення «умовні одиниці». Відповідачі вважають, що здійснили повний розрахунок за договором, оскільки сплатили у повному обсязі вартість квартири, визначену у національній валюті України - гривні.
Продаж вчинено за 42 196, 00 грн, що на момент здійснення операції складає 22 281 умовну одиницю за курсом НБУ на день укладення даного договору.
До вказаних правовідносин слід застосовувати законодавство, що існувало на час їх виникнення, тобто ЦК Української РСР 1963 року та Декрет Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання і валютного контролю» від 19 лютого 1993 року за № 15-93 (далі - Декрет).
Вважаємо, що застосування ЦК України у редакції від 2003 року до спірних правовідносин застосовуватися не може, оскільки вимоги до договору купівлі-продажу, укладеного у 1997 році, повинні визначатися за вимогами того закону, що був чинним на час укладання такого договору.
У ЦК Української РСР 1963 року у статті 41 угодами визнаються дії громадян і організацій, спрямовані на встановлення, зміну або припинення цивільних прав або обов'язків.
Угоди можуть бути односторонніми і дво- або багатосторонніми (договори).
В силу зобов'язання, відповідно до статті 151 цього Кодексу, одна особа (боржник) зобов'язана вчинити на користь іншої особи (кредитора) певну дію, як-от: передати майно, виконати роботу, сплатити гроші та інше або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.
Зобов'язання виникають з договору або інших підстав, зазначених у статті 4 цього Кодексу.
Відповідно до статті 153 цього Кодексу договір вважається укладеним, коли між сторонами в потрібній у належних випадках формі досягнуто згоди по всіх істотних умовах.
Істотними є ті умови договору, які визнані такими за законом або необхідні для договорів даного виду, а також всі ті умови, щодо яких за заявою однієї з сторін повинно бути досягнуто згоди.
Форма договору купівлі-продажу житлового приміщення передбачена у статті 227 Української РСР 1963 року, договір купівлі-продажу жилого будинку повинен бути нотаріально посвідчений, якщо хоча б однією з сторін є громадянин. Недодержання цієї вимоги тягне недійсність договору (стаття 47 цього Кодексу).
Договір купівлі-продажу жилого будинку підлягає реєстрації у виконавчому комітеті місцевої Ради народних депутатів.
Відповідно до статті 47 ЦК Української РСР 1963 року нотаріальне посвідчення угод обов'язкове лише у випадках, зазначених у законі. Недодержання в цих випадках нотаріальної форми тягне за собою недійсність угоди з наслідками, передбаченими частиною другою статті 48 цього Кодексу.
Істотні умови договору купівлі-продажу передбачені у статті 224 ЦК Української РСР 1963 року, згідно з якою за договором купівлі-продажу продавець зобов'язується передати майно у власність покупцеві, а покупець зобов'язується прийняти майно і сплатити за нього певну грошову суму.
Отже, істотними умовами договору купівлі-продажу за ЦК України від 1963 року є як визначення предмета, конкретного майна, що відчужується, так і його ціна.
Такий висновок підтверджується у статті 228 цього Кодексу, що продаж майна провадиться за цінами, що встановлюються за погодженням сторін, якщо інше не передбачено законодавчими актами.
Оскільки договір купівлі-продажу є грошовим зобов'язанням, то відповідно до статті 169 названого Кодексу грошові зобов'язання повинні бути виражені і підлягають оплаті в валюті України.
Вираження і оплата грошових зобов'язань в іноземній валюті допускається лише у випадках і в порядку, встановлених законодавством України.
Згідно з вимогами статті 49 названого Кодексу якщо угода укладена з метою, завідомо суперечною інтересам держави і суспільства, то при наявності умислу у обох сторін - в разі виконання угоди обома сторонами - в доход держави стягується все одержане ними за угодою, а в разі виконання угоди однією стороною з другої сторони стягується в доход держави все одержане нею і все належне з неї першій стороні на відшкодування одержаного. При наявності ж умислу лише у однієї з сторін все одержане нею за угодою повинно бути повернуто другій стороні, а одержане останньою або належне їй на відшкодування виконаного стягується в доход держави.
У статті 129 цього Кодексу вказано, що перелік предметів, що за своїм значенням для народного господарства, з міркувань державної безпеки або з інших підстав можуть бути придбані лише з особливого дозволу (зброя, вибухові і радіоактивні речовини, сильнодіючі отрути, шрифти, множильні апарати тощо), а також порядок видачі цих дозволів визначаються законодавством України.
Валютні цінності: іноземна валюта (банкноти, казначейські білети, монети); платіжні документи (чеки, векселі, акредитиви та інші) і фондові цінності (акції, облігації та інші) в іноземній валюті; банківські платіжні документи в карбованцях (чеки та інші), які купуються за іноземну валюту з правом обернення їх в таку валюту; дорогоцінні метали - золото, срібло, платина і метали платинової групи (паладій, іридій, родій, рутеній і осмій) у будь-якому вигляді і стані та природні дорогоцінні камені в сирому і обробленому вигляді (алмази, брильянти, рубіни, ізумруди, сапфіри, а також перли), за винятком ювелірних та інших побутових виробів із цих металів і каменів, а також лому таких виробів, можуть бути предметом угод лише в порядку і межах, встановлених законодавством України.
У Декреті передбачалося, що він установлює режим здійснення валютних операцій на території України, визначає загальні принципи валютного регулювання, повноваження державних органів і функції банків та інших кредитно-фінансових установ України в регулюванні валютних операцій, права й обов'язки суб'єктів валютних відносин, порядок здійснення валютного контролю, відповідальність за порушення валютного законодавства.
У статті 1 Декрету терміни, що використовуються в цьому Декреті, мають таке значення: 1) «валютні цінності»: валюта України - грошові знаки у вигляді банкнотів, казначейських білетів, монет і в інших формах, що перебувають в обігу та є законним платіжним засобом на території України, а також вилучені з обігу або такі, що вилучаються з нього, але підлягають обмінові на грошові знаки, які перебувають в обігу, кошти на рахунках, у внесках в банківських та інших кредитно-фінансових установах на території України; платіжні документи та інші цінні папери (акції, облігації, купони до них, бони, векселі (тратти), боргові розписки, акредитиви, чеки, банківські накази, депозитні сертифікати, ощадні книжки, інші фінансові та банківські документи), виражені у валюті України; іноземна валюта - іноземні грошові знаки у вигляді банкнотів, казначейських білетів, монет, що перебувають в обігу та є законним платіжним засобом на території відповідної іноземної держави, а також вилучені обігу або такі, що вилучаються з нього, але підлягають обмінові на грошові знаки, які перебувають в обігу, кошти у грошових одиницях іноземних держав і міжнародних розрахункових (клірингових) одиницях, що перебувають на рахунках або вносяться до банківських та інших кредитно-фінансових установ за межами України.
Для цілей Декрету надалі під термінами: «валюта України» розуміється як власне валюта України, так і платіжні документи та інші цінні папери, виражені у валюті України; «іноземна валюта» розуміється як власне іноземна валюта, так і монетарні метали, платіжні документи та інші цінні папери, виражені в іноземній валюті або монетарних металах; «конвертована валюта» - іноземна валюта, що віднесена до цієї категорії Національним банком України; «резиденти»: фізичні особи (громадяни України, іноземні громадяни, особи без громадянства), які мають постійне місце проживання на території України, у тому числі ті, що тимчасово перебувають за кордоном; юридичні особи, суб'єкти підприємницької діяльності, що не мають статусу юридичної особи (філії, представництва тощо), з місцезнаходженням на території України, які здійснюють свою діяльність на підставі законів України.
Відповідно до статті 7 Декрету у розрахунках між резидентами і нерезидентами в межах торговельного обороту використовується як засіб платежу іноземна валюта. Такі розрахунки здійснюються лише через уповноважені банки.
У статті 8 Декрету зазначено, що для валютних операцій використовуються валютні (обмінні) курси іноземних валют, виражені у валюті України, курси валютних цінностей в іноземних валютах, а також у розрахункових (клірингових) одиницях. Зазначені курси встановлюються Національним банком України за погодженням з Кабінетом Міністрів України.
Отже, можна зробити висновок, що відповідає висновку Верховного Суду України у постановах від 21 грудня 2016 року у справі №6-753/10435/14-ц та від 08 лютого 2017 року у справі № 6-753/12836/14-ц, від якого вважаємо немає підстав відступати, що відповідно до статті 169 ЦК Української РСР 1963 року, чинної на час укладення сторонами спірних договорів, грошові зобов'язання повинні бути виражені й підлягають оплаті в національній валюті. Вираження і оплата грошових зобов'язань в іноземній валюті допускається лише у випадках і в порядку, встановлених законом.
Згідно зі статтею 99 Конституції України та частиною першою статті 3 Декрету валюта України є єдиним законним засобом платежу на території України, якщо інше не передбачено Декретом, іншими актами валютного законодавства.
Закон передбачає обов'язкове здійснення платежів на території України в національній валюті, однак він не забороняє використання в обчисленні розміру грошових зобов'язань іноземної валюти або інших розрахункових величин.
Згідно із частиною четвертою Прикінцевих та перехідних положень ЦК України цей Кодекс застосовується до цивільних відносин, що виникли після набрання ним чинності (з 1 січня 2004 року). Щодо цивільних відносин, які виникли до набрання чинності ЦК України, його положення застосовуються до тих прав і обов'язків, що виникли або продовжують існувати після набрання ним чинності.
Іноземна валюта може використовуватися в Україні у випадках і в порядку, встановлених законом (частини перша, друга статті 192 ЦК України).
Такими випадками є статті 193, 524 та 533 ЦК України, Закон України від 16 квітня 1991 року № 959-XII «Про зовнішньоекономічну діяльність», Декрет, Закон України від 23 вересня 1994 року № 185/94-ВР «Про порядок здійснення розрахунків в іноземній валюті».
За змістом частин першої, другої статті 533 ЦК України грошове зобов'язання має бути виконане в гривнях. Якщо в зобов'язанні визначено грошовий еквівалент в іноземній валюті, сума, що підлягає сплаті у гривнях, визначається за офіційним курсом відповідної валюти на день платежу, якщо інший порядок її визначення не встановлений договором або законом чи іншим нормативно-правовим актом.
Разом з тим вважаємо, що ні Декрет, ні ЦК Української РСР 1963 року, ні ЦК України від 2003 року не містять визначення «умовна одиниця». Позивачем не надано доказів того, що визначення «умовна одиниця» стосується саме долара США, оскільки іноземна валюта, яка застосовувалася у випадках, передбачених законом, у розрахунках між контрагентами, визначалася і у грошовій одиниці країн Європи та Азії, відповідно.
Оскільки у договорі не визначено, яка валюта була обумовлена сторонами під позначенням «умовні одиниці», вважаємо, що розрахунки між сторонами повинні здійснюватися у валюті України - гривні, оскільки у договорі сторони чітко і недвозначно узгодили ціну договору саме у національній валюті. Визначення ціни договору у еквіваленті «умовна одиниця» сторонами не узгоджено, жоден нормативний акт, чинний на час укладення цього договору, не передбачав такого визначення, що підтверджується і НБУ у листі від 12 березня 1999 року за №18-215/720-2125 (т. 1, а. с.144).
У позовній заяві та додатках до неї позивачем надано розрахунок заборгованості по внесенню оплати за квартиру (т. 1, а. с. 2-5, 38-39, 49-50).
У мотивувальній частині заочного рішення зазначено, що суд погодився із розрахунком заборгованості, наданим позивачем (т. 1, а. с.54-55).
У мотивувальній частині постанови Апеляційного суду міста Києва також визначено розмір внесеної відповідачами оплати - 9 238,00 доларів США (т. 2, а. с.161)
Отже, судами першої та апеляційної інстанцій досліджувалися докази щодо оплати за договором купівлі-продажу та розміру внесеної плати.
З урахуванням вказаного розміру у доларах США та даних щодо внесення відповідачами на рахунок позивача коштів у національній валюті України, що становить за довідкою ЗАТ «Фармацевтична фірма «Дарниця» від 04 квітня 2000 року - 12480,03 грн та за квитанцією банку від 08 вересня 2011 року - 29715,97 грн (т. 1, а. с. 111, 112), загалом відповідачами внесено кошти на загальну суму 42 196,00 грн, що відповідає ціні позову, зазначеній у пункті 4 договору купівлі-продажу.
Вважаємо, що посилання судів першої та апеляційної інстанції на рішення колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11 липня 2012 року щодо визначення розміру заборгованості є неналежним, оскільки предметом позову у вказаній справі було визначення дійсності умов договорів купівлі-продажу.
Також є неналежним і посилання на рішення колегії суддів судової палати у цивільних справах Апеляційного суду міста Києва від 13 лютого 2012 року за позовом фізичних осіб, серед яких були ОСОБА_1 та ОСОБА_2 до ПАТ «Фармацевтична фірма «Дарниця» про усунення перешкод у користуванні власністю та зобов'язання вчинити дії, оскільки у позові відмовлено у зв'язку з ненаданням позивачами належних доказів на спростування посилання відповідача про наявність заборгованості.
У цій справі наявні докази про внесення відповідачами на рахунок позивача коштів та визначено їх розмір.
Крім того, позивачем у справі до суду подано заяви про заміну сторони виконавчого провадження у зв'язку з тим, що 30 вересня 2016 року між ПАТ «Фармацевтична фірма «Дарниця» та ТОВ «ФК «Інвест Груп» було укладено договір купівлі-продажу права вимоги за договором купівлі-продажу квартири, укладеним між ПАТ «Фармацевтична фірма «Дарниця» та ОСОБА_1 та ОСОБА_2, згідно з умовами якого первісний кредитор (ПАТ «Фармацевтична фірма «Дарниця»), продав, а новий кредитор (ТОВ «ФК «Інвест Груп») купив (прийняв) право вимоги за договором купівлі-продажу квартири.
Зазначена обставина не має жодного значення для можливості розгляду справи, оскільки відповідно до вимог, як ЦПК України у редакції, що була чинною на час звернення до суду з позовом (стаття 11), так і ЦПК України у редакції від 03 жовтня 2017 року (пункт 5 частини другої статті 2 та стаття 13) суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до ЦПК України.
Тобто, примусити особу звернутися до суду з позовом суд не наділений повноваженнями.
Також ЦПК України не передбачає можливості заміни позивача у справі. У даному випадку саме ПАТ «Фармацевтична фірма «Дарниця» є позивачем, який відступив право вимоги іншій юридичній особі, яка лише за власною волею може стати учасником справи.
Щодо тлумачення змісту правочину відповідно до вимог статті 13 ЦК України від 2003 року, вважаємо, що у даному випадку ця стаття не може бути застосована, оскільки у позовній заяві відсутні вимоги щодо тлумачення судом змісту договору купівлі-продажу. При розгляді справи суди мали керуватися вимогами ЦПК України у редакції, що діяла на час вчинення процесуальної дії, у даному випадку оцінка умов договору купівлі-продажу відноситься до предмета доказування і суди мали враховувати вимоги статей 10, 58-61, 64 ЦПК України у контексті статті 212 ЦПК України у редакції, на час розгляду справи у суді першої інстанції та статей 12, 76-82, 89 ЦПК України у редакції від 03 жовтня 2017 року, згідно з якими суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу, який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу.
У даному випадку суди дослідили надані докази, прийняли їх до уваги при ухваленні рішення, вважаючи належними та допустимими, однак неправильно застосували норми права, які регулюють спірні правовідносини.
Вважаємо, що касаційна скарга ОСОБА_1, ОСОБА_2 мала бути задоволена.
Заочне рішення Дарницького районного суду міста Києва від 20 лютого 2015 року та постанову Апеляційного суду міста Києва від 15 січня 2018 року необхідно було скасувати та ухвалити нову постанову, якою у позові ПАТ «Фармацевтична фірма «Дарниця» до ОСОБА_1, ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за договором купівлі-продажу нерухомого майна відмовити.
Судді: О. М. Ситнік
В.В. Британчук
Н.П. Лященко
О.Б. Прокопенко