ОКРЕМА ДУМКА
судді Великої Палати Верховного Суду Прокопенка О. Б.
Справа № 805/5186/15-а (провадження № 11-732апп18)
у справі за позовом ОСОБА_3 до Фонду гарантування вкладів фізичних осіб, уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на здійснення ліквідації Публічного акціонерного товариства «Дельта Банк» Кадирова Владислава Володимировича (далі - Фонд, уповноважена особа Фонду, ПАТ «Дельта Банк» відповідно) про визнання протиправними дій, бездіяльності та зобов'язання вчинити певні дії
У грудні 2015 року ОСОБА_3 звернулася до суду з адміністративним позовом, у якому просила :
- визнати протиправними дії та рішення уповноваженої особи Фонду щодо нікчемності транзакцій (операцій) від 7 листопада 2014 року з перерахування коштів у сумі 149 500 грн на поточний (картковий) рахунок № НОМЕР_1 від клієнта банку - Товариства з обмеженою відповідальністю «Компанія «Мрія Інвест» (далі - ТОВ «Компанія «Мрія Інвест»), що була здійснена з призначенням платежу «надання безвідсоткової поворотної позики відповідно до договору позики № 20 від 7 листопада 2014 року без ПДВ» (далі - транзакція від 7 листопада 2014 року) та від 10 листопада 2014 року з перерахування коштів у сумі 60 тис. грн на поточний (картковий) рахунок № НОМЕР_1 від клієнта банку - ТОВ «Компанія «Мрія Інвест», що була здійснена з призначенням платежу «надання безвідсоткової поворотної позики відповідно до договору позики № 22 від 10 листопада 2014 року без ПДВ» (далі - транзакція від 10 листопада 2014 року), а також договору банківського вкладу від 1 грудня 2014 року № НОМЕР_2;
- визнати протиправною бездіяльність уповноваженої особи Фонду щодо невключення ОСОБА_3 до переліку вкладників, які мають право на відшкодування коштів за вкладами в ПАТ «Дельта Банк», зокрема, за договором від 30 жовтня 2014 року № 007-04534-301014 про відкриття та обслуговування поточного рахунку № НОМЕР_1 на суму 141 583 грн 34 коп. (далі - договір від 30 жовтня 2014 року) та договором банківського вкладу (депозиту) від 1 грудня 2014 року № НОМЕР_2 «Зростаючий оn-line» на суму 60 тис. грн (далі - договір від 1 грудня 2014 року);
- визнати протиправними дії уповноваженої особи Фонду щодо тимчасового обмеження (блокування) виплати відшкодування за рахунок коштів Фонду ОСОБА_3 за договорами від 30 жовтня та 1 грудня 2014 року;
- визнати протиправними дії та рішення Фонду щодо затвердження реєстру вкладників для здійснення виплати гарантованої суми відшкодування без включення ОСОБА_3 до реєстру вкладників, які мають право на відшкодування коштів за вкладами в ПАТ «Дельта Банк», зокрема, за договорами від 30 жовтня та 1 грудня 2014 року;
- зобов'язати уповноважену особу Фонду сформувати перелік вкладників, які мають право на відшкодування коштів за вкладами в ПАТ «Дельта Банк» за рахунок Фонду, із включенням до нього додаткової інформації щодо виплати відшкодування в розмірі 200 тис. грн ОСОБА_3;
- зобов'язати Фонд затвердити реєстр вкладників, які мають право на відшкодування коштів за вкладами в ПАТ «Дельта Банк», із включенням до нього ОСОБА_3;
- зобов'язати Фонд виплатити ОСОБА_3 кошти в розмірі 200 тис. грн за її вкладом, тобто за договорами від 30 жовтня та 1 грудня 2014 року.
Донецький окружний адміністративний суд ухвалою від 10 листопада 2016 року, залишеною без змін ухвалою Донецького апеляційного адміністративного суду від 14 грудня 2016 року, закрив провадження в адміністративній справі на підставі пункту 1 частини першої статті 157 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС) у чинній на той час редакції.
Ухвалюючи таке рішення, суд першої інстанції, з висновком якого погодився й суд апеляційної інстанції, дійшов висновку про те, що справа не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства, оскільки спір щодо захисту права в разі його порушення банком, який перебуває у стадії ліквідації, підлягає розгляду за правилами господарського судочинства.
Не погодившись із такими рішеннями судів попередніх інстанцій, позивач звернулася до Вищого адміністративного суду України з касаційною скаргою на зазначені судові рішення, у якій, посилаючись на неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм процесуального права при визначенні підсудності спору, просила скасувати ухвали цих судів, а справу направити до суду першої інстанції для продовження розгляду.
На обґрунтування касаційної скарги ОСОБА_3посилається на те, що цей спір підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства, оскільки у спірних правовідносинах між сторонами відсутній спір про право, а дослідженню підлягають виключно владні, управлінські рішення та дії відповідачів, які у межах спірних правовідносин діють як суб'єкти владних повноважень.
Вищий адміністративний суд України ухвалою від 12 січня 2017 року відкрив касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_3
На підставі частини шостої статті 346 КАС справа за позовом ОСОБА_3 передана на розгляд Великої Палати Верховного Суду.
ВеликаПалата Верховного Суду постановою від 12 вересня 2018 року касаційну скаргу позивача задовольнила частково. Ухвалу Донецького окружного адміністративного суду від 10 листопада 2016 року та ухвалу Донецького апеляційного адміністративного суду від 14 грудня 2016 року у справі № 805/5186/15-а вчастині закриття провадження у справі щодо позовних вимог ОСОБА_3 про визнання протиправною бездіяльність уповноваженої особи Фонду щодо невключення ОСОБА_3 до переліку вкладників, які мають право на відшкодування коштів за вкладами в ПАТ «Дельта Банк» за договорами від 30 жовтня та від 1 грудня 2014 року; визнання протиправними дій уповноваженої особи Фонду щодо тимчасового обмеження (блокування) виплати відшкодування за рахунок коштів Фонду ОСОБА_3 за цими договорами; визнання протиправними дій та рішення Фонду щодо затвердження реєстру вкладників для здійснення виплати гарантованої суми відшкодування без включення ОСОБА_3 до реєстру вкладників, які мають право на відшкодування коштів за вкладами в ПАТ «Дельта Банк» за договорами від 30 жовтня та 1 грудня 2014 року; зобов'язання уповноваженої особи Фонду сформувати перелік вкладників, які мають право на відшкодування коштів за вкладами в ПАТ «Дельта Банк» за рахунок Фонду, із включенням до нього додаткової інформації щодо виплати відшкодування в розмірі 200 тис. грн ОСОБА_3.; зобов'язання Фонду затвердити реєстр вкладників, які мають право на відшкодування коштів за вкладами в ПАТ «Дельта Банк», із включенням до нього ОСОБА_3; зобов'язання Фонду виплатити ОСОБА_3 кошти в розмірі 200 тис. грн за її вкладом - скасовано. Справу № 805/5186/15-а у цій частині направлено до суду першої інстанції для продовження розгляду. В іншій частині ухвалу Донецького окружного адміністративного суду від 10 листопада 2016 року та ухвалу Донецького апеляційного адміністративного суду від 14 грудня 2016 року у справі № 805/5186/15-а залишено без змін.
На обґрунтування такої позиції зазначено, що відповідно до статті 3 Закону України від 23 лютого 2012 року № 4452-VІ «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб»
(далі - Закон № 4452-VI) Фонд є не органом державної влади, а установою, що виконує спеціальні функції у сфері гарантування вкладів фізичних осіб і виведення неплатоспроможних банків з ринку. Аналіз функцій Фонду, викладених у статтях 4, 26, 27, 37, 38 вказаного Закону, свідчить, що Фонд бере участь у правовідносинах у різних статусах: з одного боку - він ухвалює обов'язкові для банків та інших осіб рішення, а з іншого - здійснює повноваження органів управління банку, який виводиться з ринку, тобто представляє банк у приватноправових відносинах з третіми особами.
Залишаючи без змін ухвали суду першої та апеляційної інстанцій про закриття провадження у частині позовних вимог про визнання протиправними дії та рішення уповноваженої особи Фонду щодо нікчемності транзакцій (операцій) від 7 та 10 листопада 2014 року, а також договору від 1 грудня 2014 року, ВеликаПалата Верховного Суду виходила з того, що відповідно до закону нікчемним є правочин, а не рішення уповноваженої особи Фонду. Наслідки нікчемності правочину також настають для сторін у силу вимог закону. Рішення уповноваженої особи Фонду не є підставою для застосування таких наслідків. Таке рішення є внутрішнім розпорядчим документом, яке прийнято особою, що здійснює повноваження органу управління банку.
Ключовим мотивом при прийнятті рішення Великої Палати Верховного Суду було те, що наказ про нікчемність правочинів є внутрішнім документом банку, який прийнято особою, що здійснює повноваження органу управління банку, він не створює жодних обов'язків для третіх осіб (у тому числі й контрагентів банку), тому ним не можуть порушуватися будь-які права таких осіб унаслідок прийняття цього наказу. Звідси права позивачів в цій справі не можуть бути порушені внаслідок ухвалення внутрішнього документа банку, сфера застосування якого обмежується внутрішніми відносинами відповідного банку як юридичної особи.
Крім того, зазначено, що встановлена правова природа згаданого рішення унеможливлює здійснення судового розгляду щодо визнання його недійсним, а тому позовні вимоги про визнання протиправними дії та рішення уповноваженої особи Фонду щодо нікчемності транзакцій (операцій)від 7 та 10 листопада 2014 року, а також договору від 1 грудня 2014 року, не можуть бути розглянуті у судовому порядку (в тому числі в господарських судах).
За таких обставин судді Великої Палати Верховного Суду погодились із висновком судів попередніх інстанцій про закриття провадження у цій справі на підставі пункту 1 частини першої статті 157 КАС в зазначеній частині.
Відповідно до частини третьої статті 34 КАС у чинній редакції суддя, не згодний із судовим рішенням за наслідками розгляду адміністративної справи, може письмово викласти свою окрему думку.
Розглядаючи справу, Велика Палата Верховного Суду виходила з того, що спір у цій справі в частині позовних вимог про визнання протиправними дії та рішення уповноваженої особи Фонду щодо нікчемності транзакцій (операцій) від 7 та 10 листопада 2014 року, а також договору від 1 грудня 2014 року, не належить до юрисдикції адміністративних судів, проте з таким висновком не погоджуюся з огляду на таке.
Відповідно до статті 19 Конституції Україниоргани державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Акти, прийняті суб'єктами владних повноважень, дії, вчинені ними під час здійснення управлінських функцій, а також невиконання повноважень, встановлених законодавством (бездіяльність), можуть бути оскаржені до суду відповідно до статті 55 Конституції України. Для реалізації кожним конституційного права на оскарження рішень, дій чи бездіяльності вказаних суб'єктів у сфері управлінської діяльності в Україні утворено систему адміністративних судів.
Конституційний Суд України у Рішенні від 14 грудня 2011 року № 19-рп/2011 надав конституційне тлумачення положень частини другої статті 55 Конституції України. Так, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові і службові особи наділені публічною владою, тобто мають реальну можливість на підставі повноважень, встановлених Конституцією і законами України, приймати рішення чи вчиняти певні дії. Особа, стосовно якої суб'єкт владних повноважень прийняв рішення, вчинив дію чи допустив бездіяльність, має право на захист.
Відносини, що виникають між фізичною чи юридичною особою і представниками органів влади під час здійснення ними владних повноважень, є публічно-правовими і поділяються, зокрема, на правовідносини у сфері управлінської діяльності та правовідносини у сфері охорони прав і свобод людини і громадянина, а також суспільства від злочинних посягань. Діяльність органів влади, у тому числі судів, щодо вирішення спорів, які виникають у публічно-правових відносинах, регламентується відповідними правовими актами.
Конституційний Суд України зазначив, що КАС регламентує порядок розгляду не всіх публічно-правових спорів, а лише тих, які виникають у результаті здійснення суб'єктом владних повноважень управлінських функцій і розгляд яких безпосередньо не віднесено до підсудності інших судів.
Крім того, Конституційний Суд України у Рішенні від 25 листопада 1997 року № 6-зп сформулював правову позицію, за якою удосконалення законодавства в контексті статті 55 Конституції України має бути поступовою тенденцією, спрямованою на розширення судового захисту прав і свобод людини, зокрема, судового контролю за правомірністю і обґрунтованістю рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень. Ця правова позиція кореспондується з положеннями статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція) щодо ефективного засобу юридичного захисту від порушень, вчинених особами, які здійснюють свої офіційні повноваження.
На час винесення постанови Великою Палатою Верховного Суду чинним є КАС у редакції Закону № 2147-VIII. Здійснюючи перевірку застосування судами попередніх інстанцій норм процесуального права, потрібно з'ясувати, чи дотримано судами положення КАС, які були чинними на момент винесення рішення у справі.
Статтею 6 КАС (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) встановлено право на судовий захист і передбачено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або інтереси.
Відповідно до частини другої статті 2 КАС (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) до адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження. За частиною третьою цієї статті у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень належить перевіряти, чи прийняті (вчинені) вони, зокрема: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 6) розсудливо; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.
За змістом частини першої статті 17 КАС (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) юрисдикція адміністративних судів поширюється на правовідносини, що виникають у зв'язку зі здійсненням суб'єктом владних повноважень владних управлінських функцій.
Вичерпний перелік публічно-правових справ, на які не поширюється юрисдикція адміністративних судів, визначено в частині третій цієї статті КАС.
Крім того, необхідно врахувати правове регулювання юрисдикції адміністративних судів, передбачене КАС у чинній редакції Закону.
Так, згідно з пунктом 1 частини першої статті 19 КАС у чинній редакції Закону юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом встановлено інший порядок судового провадження.
Публічно-правовий спір - спір, у якому, зокрема, хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції, в тому числі на виконання делегованих повноважень, і спір виник у зв'язку із виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій (частина друга статті 4 КАС у чинній редакції).
З аналізу наведених норм права вбачається, що КАС регламентує порядок розгляду не всіх публічно-правових спорів, а лише тих, які виникають у результаті здійснення суб'єктом владних повноважень управлінських функцій і розгляд яких безпосередньо не віднесено до підсудності інших судів. Не поширюють свою дію ці положення на правові ситуації, що вимагають інших юрисдикційних форм захисту від стверджувальних порушень прав чи інтересів.
При розмежуванні юрисдикційних форм захисту порушеного права основним критерієм є характер (юридичний зміст) спірних відносин.
В обсязі конкретних обставин цієї справи зміст (суть) спірних правовідносин обмежується встановленням реальної правової природи спірних правовідносин, з'ясуванням статусу Фонду, мети його створення, завдань, поставлених перед ним, повноважень та обов'язків Фонду та його уповноважених осіб, функцій, які на нього покладаються, порядку здійснення контролю за його діяльністю.
Відповідно до статті 6 Конституції України державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову. Органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених цією Конституцією межах і відповідно до законів України.
Суспільні відносини регулюються обов'язковими до виконання нормативно-правовими актами, які видаються органами законодавчої та виконавчої влади, у межах наданих їм повноважень.
Верховна Рада України, реалізуючи законодавчу функцію, визначила Фонд та Національний банк України (далі - НБУ) особливими суб'єктами, які мають повноваження у сфері регулювання банківської діяльності, гарантування вкладів фізичних осіб та виведення неплатоспроможних банків з ринку.
Спеціальними законами у цій сфері є Закон № 4452-VI та Закон України від 7 грудня 2000 року № 2121-III «Про банки і банківську діяльність».
Системний аналіз зазначених законів дає підстави стверджувати, що законодавцем закріплено за Фондом нормотворчу та регулятивну функцію у сфері гарантування вкладів фізичних осіб та виведення неплатоспроможних банків з ринку та їх ліквідацію. Фонд також уповноважений здійснювати функції нагляду та перевірки банків та має право на застосування примусу (у тому числі шляхом накладення адміністративних санкцій), що переконливо свідчить про наявність у Фонду владних та управлінських повноважень.
За правилами частини сьомої статті 3 Закону № 4452-VI органи державної влади та НБУ не мають права втручатись у діяльність Фонду щодо реалізації законодавчо закріплених за ним функцій та повноважень.
Статтею 1 Закону № 4452-VI встановлюються правові, фінансові та організаційні засади функціонування системи гарантування вкладів фізичних осіб, повноваження Фонду, порядок виплати Фондом відшкодування за вкладами, а також регулюються відносини між Фондом, банками, НБУ, визначаються повноваження та функції Фонду щодо виведення неплатоспроможних банків з ринку і ліквідації банків. Відносини, що виникають у зв'язку зі створенням і функціонуванням системи гарантування вкладів фізичних осіб, виведенням неплатоспроможних банків з ринку та ліквідації банків, регулюються цим Законом, іншими законами України, нормативно-правовими актами Фонду та НБУ.
Згідно з частинами першою, другою статті 3 Закону № 4452-VI Фонд є установою, що виконує спеціальні функції у сфері гарантування вкладів фізичних осіб та виведення неплатоспроможних банків з ринку. Фонд є юридичною особою публічного права.
У межах своїх функцій та повноважень Фонд здійснює нормативне регулювання системи гарантування вкладів фізичних осіб та виведення неплатоспроможних банків з ринку, приймає нормативно-правові акти з питань, віднесених до його повноважень, які є обов'язковими до виконання банками, юридичними та фізичними особами (частини перша, друга статті 6 Закону № 4452-VI).
Отже, законодавець наділив Фонд виключними повноваженнями у сфері забезпечення функціонування системи гарантування вкладів фізичних осіб та виведення неплатоспроможних банків з ринку, при реалізації яких Фонд виконує функції державного управління, а тому спори, які виникають у цих правовідносинах, є публічно-правовими та підлягають розгляду за правилами КАС.
Як убачається з матеріалів справи, рішенням уповноваженої особи Фонду визнано нікчемними транзакції від 7 та 10 листопада 2014 року, а також договір банківського вкладу від 1 грудня 2014 року № НОМЕР_2.
Тобто спір у цій справі виник через те, що уповноважена особа Фонду на підставі частин першої та другої статті 38 Закону № 4452-VI за результатами проведеної перевірки правочинів (договорів, операцій) на предмет виявлення правочинів, які є нікчемними з підстав, визначених частиною третьою цієї статті, прийняла рішення, яким, зокрема, визнано нікчемними правочини: транзакції від 7 та 10 листопада 2014 року та договір банківського вкладу від 1 грудня 2014 року № НОМЕР_2.
Згідно з частиною другою статті 38 Закону № 4452-VI протягом дії тимчасової адміністрації Фонд зобов'язаний забезпечити перевірку правочинів (у тому числі договорів), вчинених (укладених) банком протягом одного року до дня запровадження тимчасової адміністрації банку, на предмет виявлення правочинів (у тому числі договорів), що є нікчемними з підстав, визначених частиною третьою цієї статті. Ця норма містить перелік підстав, за яких правочини (у тому числі договори) неплатоспроможного банку є нікчемними.
Фактично позивач оскаржив рішення уповноваженої особи Фонду, видане на виконання владних управлінських повноважень за результатом здійсненої перевірки правочинів на предмет їх нікчемності.
Підставою таких позовних вимог має бути частина перша статті 54 Закону № 4452-VI, якою передбачено, що рішення, які приймаються відповідно до цього Закону НБУ, Фондом, працівниками Фонду, що виконують функції, передбачені цим Законом, у тому числі у процесі здійснення тимчасової адміністрації, ліквідації банку, виконання плану врегулювання, можуть бути оскаржені до суду.
На мою думку, дії та рішення уповноваженої особи Фонду при виконанні вимог частини другої статті 38 Закону № 4452-VIвчиняються на виконання функцій та завдань Фонду та належать до його компетенції як суб'єкта владних повноважень.
Так, основним завданням Фонду є забезпечення функціонування системи гарантування вкладів фізичних осіб та виведення неплатоспроможних банків з ринку. На виконання свого основного завдання Фонд у порядку, передбаченому цим Законом, здійснює низку функцій, зокрема здійснює процедуру виведення неплатоспроможних банків з ринку, у тому числі шляхом здійснення тимчасової адміністрації та ліквідації банків (частини перша, друга статті 4 Закону № 4452-VI).
Тимчасова адміністрація - це процедура виведення банку з ринку, що запроваджується Фондом стосовно неплатоспроможного банку в порядку, встановленому цим Законом (стаття 2 Закону № 4452-VI).
Особливості запровадження процедури тимчасової адміністрації, права та обов'язки Фонду та уповноваженої особи Фонду на період запровадження тимчасової адміністрації банку передбачено розділом VII Закону № 4452-VI.
З положень статей 34-43 Закону № 4452-VI вбачається, що на Фонд під час проведення процедури тимчасової адміністрації банку покладається ряд обов'язків, які належать йому як суб'єкту владних повноважень, а не як суб'єкту господарювання чи його керівним органам, зокрема: обов'язок розпочати процедуру виведення неплатоспроможного банку з ринку у строк, визначений цим Законом; обов'язок здійснити заходи щодо збереження активів банку, запобігання втрати майна та збитків банку; обов'язок затвердити план врегулювання (рішення Фонду, що визначає спосіб, економічне обґрунтування, строки та умови виведення неплатоспроможного банку з ринку).
Отже, під час виконання зазначених обов'язків у межах процедури тимчасової адміністрації Фонд чи уповноважена особа Фонду здійснює владні управлінські повноваження на виконання законодавчо закріплених завдань та функцій.
Після запровадження процедури тимчасової адміністрації банку на Фонд покладено обов'язок вжити заходи щодо забезпечення збереження активів банку, запобігання втрати майна та збитків банку, передбачені статтею 38 Закону
№ 4452-VI.
З аналізу положень частин першої та другої статті 38 Закону № 4452-VI вбачається, що обов'язок Фонду щодо збереження активів банку реалізується шляхом забезпечення проведення Фондом протягом дії тимчасової адміністрації перевірки правочинів на предмет виявлення правочинів, що є нікчемними.
Вказана норма стосується правочинів, однією із сторін яких є банк, щодо якого запроваджено тимчасову адміністрацію, що свідчить про те, що законодавець передбачив спеціальні норми, які покликані встановити нікчемні правочини, мета яких суперечить майновим інтересам банку. Ці норми мають пріоритет над загальними нормами цивільного законодавства щодо нікчемності правочинів.
Отже, обов'язки Фонду, визначені у статті 38 Закону № 4452-VI, стосуються реалізації законодавчо закріплених функцій та повноважень Фонду та виконуються з метою збереження активів банку, запобігання втрати майна та збитків банку при проведенні процедури виведення з ринку неплатоспроможного банку під час тимчасової адміністрації. У таких правовідносинах Фонд діє як суб'єкт владних повноважень, адже реалізація цієї функції Фонду має публічний (за сферою реалізації) та владний (за методом впливу) характер.
Таким чином, Фонд при виконанні обов'язку, передбаченого статтею 38 Закону
№ 4452-VI, діє як суб'єкт владних повноважень у розумінні КАС.
Відповідно до частини десятої статті 38 Закону № 4452-VI усі або частина повноважень Фонду, визначених цією статтею, можуть бути делеговані Фондом уповноваженій особі Фонду.
Уповноважена особа Фонду - працівник Фонду, який від імені Фонду та в межах повноважень, передбачених цим Законом та/або делегованих Фондом, виконує дії із забезпечення виведення банку з ринку під час здійснення тимчасової адміністрації неплатоспроможного банку та/або ліквідації банку (пункт 17 статті 2 Закону
№ 4452-VI).
Абзацом другим частини третьої статті 34 Закону № 4452-VI передбачено, що усі або частина повноважень Фонду, визначені цим Законом, можуть бути делеговані одній або кільком уповноваженим особам Фонду. У разі делегування повноважень кільком уповноваженим особам Фонд зазначає обсяг повноважень кожної з них. Здійснення повноважень органів управління банку може бути делеговано тільки одній уповноваженій особі.
Тобто делегування повноважень Фонду є правом, а не обов'язком Фонду, а обсяг делегованих повноважень у кожному конкретному випадку може бути різним.
Оскільки обов'язок Фонду, визначений статтею 38 Закону № 4452-VI, віднесено до компетенції Фонду як суб'єкта владних повноважень при реалізації публічно-владних управлінських функцій, то виконання цього обов'язку уповноваженою особою Фонду при делегуванні їй таких повноважень свідчить про те, що вона діє як посадова особа, а не як керівник банку. Той факт, що Фонд делегує частину повноважень уповноваженій особі Фонду, не змінює владний та управлінський характер таких функцій, а також не змінює їх суті та змісту. Отже, в цьому випадку має місце публічний і владний характер діяльності самої уповноваженої особи Фонду.
Таким чином, спір, предметом якого є перевірка законності дій чи рішень посадової особи Фонду щодо виконання покладених на неї владно-управлінських функцій у сфері реалізації публічних інтересів держави на відповідність законам України та іншим нормативно-правовим актам, підлягає вирішенню за правилами адміністративного судочинства.
Крім того, Фонд чи уповноважена особа Фонду не були сторонами правочинів, укладених між позивачем та ПАТ «Дельта Банк», відповідно, між позивачем та Фондом чи його уповноваженою особою не виникло інших правовідносин, ніж ті, що випливають з оскаржуваного рішення, яке за своєю юридичною природою є рішенням суб'єкта владних повноважень, яке приймається на підставі та у спосіб, визначені законом.
Отже, обсяг і зміст конкретних обставин цієї справи та їх нормативне регулювання дають підстави вважати, що незгода з рішенням уповноваженої особи Фонду про віднесення правочину до переліку нікчемних, підстави визнання яких встановлені законом, спричиняють публічно-правовий спір, пов'язаний зі здійсненням владних управлінських функцій, що підпадає під юрисдикцію адміністративних судів.
Правовідносини, які складаються між зацікавленими особами та уповноваженою особою Фонду стосовно зазначених та подібних їм обставин, є публічними, за яких ця особа на підставі регулятивного акта реалізує владні управлінські повноваження (функції), однією з яких, зокрема, і є її обов'язок прийняти рішення про віднесення правочину (договору) до нікчемних на підставі закону.
На моє переконання, саме за правилами адміністративного судочинства особа, яка оскаржує дії або рішення Фонду чи її уповноваженої особи, вправі (за наявності для цього підстав та з дотриманням процедури розгляду) вимагати визнання протиправними дій чи рішення уповноваженої особи Фонду щодо віднесення правочину до нікчемних, у разі коли таке рішення прийнято не на підставі закону, який містить перелік підстав, за яких правочини (у тому числі договори) неплатоспроможного банку є нікчемними (частина третя статті 38 Закону № 4452-VI).
Крім того, не можу погодитись із висновком Великої Палати Верховного Суду про те, що наказ про нікчемність правочинів не може встановлювати обов'язки для третіх осіб, зокрема контрагентів банку, тому сам факт прийняття рішення про нікчемність правочину не може вважатися порушенням прав іншої сторони правочину.
Так, відповідно до пункту 4 частини другої статті 37 Закону № 4452-VI Фонд безпосередньо або уповноважена особа Фонду (у разі делегування їй повноважень) має право повідомляти сторони за договорами, зазначеними у частині другій статті 38 цього Закону, про нікчемність цих договорів та вчиняти дії щодо застосування наслідків нікчемності договорів.
З положень статей 37, 38 Закону № 4452-VI вбачається, що Фонд або його уповноважена особа наділені повноваженнями щодо виявлення ознак, які свідчать про нікчемність правочинів, тобто мають право здійснити юридичну кваліфікацію таких правочинів стосовно їх нікчемності, прийняти відповідне рішення і повідомити про це сторони правочину, а також вчиняти дії щодо застосування наслідків нікчемності правочинів.
Такі повноваження мають характер публічно-владних, оскільки під час їх реалізації в односторонньому порядку виражається воля суб'єкта владних повноважень - Фонду або його уповноваженої особи, а їх реалізації зумовлює правові наслідки для банку, його контрагентів чи вкладників незалежно від їх волі чи бажання.
Таким чином, оскільки в силу вимог статті 38 Закону № 4452-VI Фонд зобов'язаний у межах заходів щодо забезпечення збереження активів банку, запобігання втратам майна та збитків банку протягом дії тимчасової адміністрації здійснити не тільки перевірку правочинів на предмет виявлення нікчемних правочинів, але і вчинити дії щодо застосування наслідків нікчемності правочинів, таке рішення Фонду або його уповноваженої особи впливає на права іншої сторони.
Зважаючи на те, що у відносинах, які виникають при виконанні обов'язку, передбаченого статтею 38 Закону № 4452-VI, Фонд або його уповноважена особа здійснюють публічно-владні управлінські функції і за змістом статті 4 КАС він є суб'єктом владних повноважень, то такий спір підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства.
Крім того, Велика Палата Верховного Суду у своїй постанові зазначила про правову природу рішення уповноваженої особи Фонду як внутрішнього документа банку, який не впливає на права жодних осіб, що свідчить про те, що жодні права жодних осіб не порушені, а отже, не можуть бути захищені в жодному судочинстві.
Вважаю, що такий висновок не є обґрунтованим, оскільки метою вказаного вище Закону та Фонду є захист прав вкладників коштів до банків України та збільшення довіри до банківської системи України з боку фізичних осіб, у тому числі фізичних осіб - підприємців, однак при цьому не мають бути порушені права та інтереси інших осіб, які є споживачами банківських послуг у широкому розумінні.
Фактично унеможливлюється доступ до правосуддя для осіб, які вважають, що їх права та інтереси порушені чи можуть бути порушені, не визнані чи оспорені у результаті віднесення правочину до категорії нікчемних.
У цьому випадку необхідно враховувати, що Фонд має специфічний правовий статус і виконує спеціальні функції у сфері виведення неплатоспроможних банків з ринку і ліквідації банків.
Тому забезпечення перевірки правочинів на предмет виявлення правочинів, що є нікчемними з підстав, визначених частиною третью статті 38 Закону № 4452-VI, пов'язане саме з виконанням уповноваженою особою Фонду спеціальних функцій у сфері ліквідації банків й апріорі зачіпає права та інтереси контрагентів банку.
Разом із тим при зверненні до практики Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) (справа «Марченко М. В. проти України») у контексті забезпечення права на доступ до правосуддя можна зробити висновок, що для його реалізації на національному рівні необхідна наявність спору щодо «права» як такого, що визнане у внутрішньому законодавстві; повинно йтися про реальний та серйозний спір; він повинен стосуватися як самого права, так і його різновидів або моделей застосування, предмет провадження повинен напряму стосуватися відповідного права цивільного характеру, щоб спір був дійсним та серйозним, і щоб предмет провадження напряму стосувався відповідного права цивільного характеру.
Унеможливлення цими сторонами оспорення рішення уповноваженої особи Фонду та оскарження застосування наслідків недійсності нікчемних правочинів обмежує їх права на судовий захист, є втручанням у принцип диспозитивності, який передбачає саме право особи, яка звертається до суду за захистом порушених, оспорених чи невизнаних прав, визначити межі позовних вимог та обрати спосіб їх захисту.
У разі невідповідності такого способу суд, виявивши порушення права, застосовує закон, що регулює спірні правовідносини і, частково задовольняючи позов, обирає спосіб захисту такого права.
ВеликаПалата Верховного Суду не зазначила, в який спосіб, з урахуванням конституційного принципу судового захисту та правової визначеності, відсутності будь-якого закону про заборону звернення до суду з таким позовом, позивач може захистити свої права, які вона вважає порушеними у зв'язку з віднесенням до нікчемних правочинів: транзакцій від 7 та 10 листопада 2014 року та договору банківського вкладу від 1 грудня 2014 року № НОМЕР_2.
У статті 6 Конвенції, яка в силу положень статті 9 Конституції України є частиною національного законодавства, закріплено принцип доступу до правосуддя.
Як доступ до правосуддя згідно зі стандартами ЄСПЛ розуміють здатність особи безперешкодно отримати судовий захист як доступ до незалежного і безстороннього вирішення спорів за встановленою процедурою на засадах верховенства права.
Щоб право на доступ до суду було ефективним, особа повинна мати чітку фактичну можливість оскаржити діяння, що становить втручання у її права (рішення ЄСПЛ від 4 грудня 1995 року у справі «Беллет проти Франції»).
Таким чином, Велика Палата Верховного Суду позбавила позивача можливості захищати свої права шляхом оспорювання рішення уповноваженої особи Фонду як такого, що, на її думку, не відповідає вимогам частини третьої статті 38 Закону № 4452-VI, що є порушенням статті 1 Першого протоколу Конвенції.
За таких обставин Велика Палата Верховного Суду, перевіряючи справу з точки зору дотримання судами попередніх інстанцій норм процесуального права, повинна була за наслідками розгляду касаційної скарги позивача ухвалу Донецького окружного адміністративного суду від 10 листопада 2016 року та ухвалу Донецького апеляційного адміністративного суду від 14 грудня 2016 року у справі № 805/5186/15-а скасувати у повному обсязі та направити справу до суду першої інстанції для розгляду по суті.
Суддя Великої Палати
Верховного Суду О. Б. Прокопенко