ОКРЕМА ДУМКА
13 грудня 2019 року
м. Київ
Справа № 916/15/18
Суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду Катеринчук Л.Й., Ткача І.В.
у складі колегії суддів об`єднаної палати Касаційного господарського суду Катеринчук Л.Й. - головуючої, Баранця О.М., Булгакової І.В., Дроботової Т.Б., Львова Б.Ю., Пількова К.М., Селіваненка В.П., Ткача І.В., Ткаченко Н.Г.
у справі № 916/15/18
за касаційною скаргою ПАТ "Імексбанк"" в особі уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію АТ "Імексбанк" Матвієнка Андрія Анатолійовича на постанову Південно-західного апеляційного господарського суду 03.04.2019 та рішення Господарського суду Одеської області 19.06.2018 за позовом ПАТ "Імексбанк" до ПрАТ "Футбольний клуб "Чорноморець" та ТОВ "Стадіон Чорноморець" про визнання договору недійсним, скасування державної реєстрації права управління нерухомим майном, виселення ТОВ "Стадіон Чорноморець" з нежитлових будівель Центрального стадіону "Чорноморець".
Постановою об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 13.12.2019 касаційну скаргу ПАТ "Імексбанк" в особі уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію АТ "Імексбанк" Матвієнка Андрія Анатолійовича на зазначені судові рішення залишено без задоволення, а постанову Південно-західного апеляційного господарського суду 03.04.2019 та рішення Господарського суду Одеської області 19.06.2018 залишено без змін.
Нами, суддями об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду Катеринчук Л.Й. та Ткачем І.В. при прийнятті цієї постанови 13.12.2019, відповідно до частини 3 статті 34 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України),було висловлено окрему думку, яка полягає у такому:
1. Відповідно до частини 1, 2 статті 2 ГПК України, завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов`язаних із здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави. Суд та учасники судового процесу зобов`язані керуватися завданням господарського судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі.
2. З аналізу приписів статей 6, 11, 627 ЦК України вбачається, що підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, є договори та інші правочини, при укладенні яких сторони можуть відступити від положень актів цивільного законодавства та врегулювати свої правовідносини на власний розсуд, що узгоджується з передбаченим статтею 627 ЦК України принципом свободи договору.
Разом з тим, якщо в актах цивільного законодавства прямо вказано про те, що сторони не можуть відступити від їх положень, а також у разі якщо обов`язковість приписів таких актів для сторін договору випливає з їх змісту або суті договірних правовідносин, сторони цивільно-правового договору не вправі відступити від положень актів цивільного законодавства при його укладенні. Протилежне може бути підставою для визнання недійсним такого договору згідно з частиною 1 статті 203 ЦК України (зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам).
3. Відповідно до частини 1 статті 1 Закону України "Про іпотеку", іпотека це вид забезпечення виконання зобов`язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов`язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом. Також, іпотекодавець має право володіти та користуватись предметом іпотеки відповідно до його цільового призначення, якщо інше не встановлено цим Законом.
Частиною 3 статті 9 Закону України "Про іпотеку" передбачено, що іпотекодавець має право виключно на підставі згоди іпотекодержателя, зокрема, передавати предмет іпотеки в спільну діяльність, лізинг, оренду, користування. А частиною 3 статті 12 цього Закону визначено правові наслідки порушення обов`язків іпотекодавця, зокрема, правочин щодо відчуження іпотекодавцем переданого в іпотеку майна або його передачі в наступну іпотеку, спільну діяльність, лізинг, оренду чи користування без згоди іпотекодержателя є недійсним.
Отже, застосована законодавцем заборона іпотекодавцю щодо передачі у користування чи спільну діяльність предмета іпотеки без погодження з іпотекодержателем є імперативною та такою, що існує в силу закону, незалежно від умов, визначених договором іпотеки, а наслідком порушення такої заборони є недійсність правочину щодо передачі майна іпотекодавця без погодження з іпотекодержателем в користування чи спільну діяльність. Такий наслідок застосовується щодо будь-якого виду правочинів, які містять положення про передачу у користування майна особи, яка є іпотекодавцем без попереднього погодження з іпотекодержателем його укладення.
4. Главою 70 ЦК України (статті 1029-1045 ЦК України) передбачено особливості укладення, виконання та припинення договорів управління майном, як різновиду цивільно-правових договорів, що визначають взаємні права та обов`язки установника управління, як власника майна, що є предметом управління, та управителя майна, який в силу взятих на себе договірних зобов`язань за плату здійснює від свого імені управління належним установнику управління майном в інтересах установника управління або вказаної ним особи (вигодонабувача).
Частиною 1 статті 1029 ЦК України врегульовано, що за договором управління майном одна сторона (установник управління) передає другій стороні (управителеві) на певний строк майно в управління, а друга сторона зобов`язується за плату здійснювати від свого імені управління цим майном в інтересах установника управління.
Отже, установник управління, як власник майна, не може передати управителю більший обсяг прав щодо майна, яке є предметом управління, ніж той, яким наділений сам управитель щодо володіння, користування та розпорядження належним йому на праві власності майном. Обсяг прав управителя за договором про управління майном залежить від існуючих обмежень обсягу прав самого власника майна. Відтак, договір про управління майном не може розширювати повноваження управителя щодо володіння, користування та розпорядження майном при укладенні ним правочинів щодо такого майна в порівнянні з повноваженнями власника, який є одночасно іпотекодавцем, що випливає із системного застосування частини 1 статті 1032 та частини 5 статті 1033 ЦК України.
5. Договір про передачу майна в управління, яким управителю передано права володіння, користування та розпорядження майном установника управління-іпотекодавця на умовах користування майном та укладення будь-яких видів правочинів щодо такого майна на розсуд управителя, не складає винятку з правочинів, щодо яких існує імперативна заборона на їх укладення без погодження з іпотекодержателем згідно з частиною 3 статті 9 Закону України "Про іпотеку". А в силу положень статті 68 Конституції України, якою встановлено презумпцію знання законів, власник майна-іпотекодавець вважається обізнаним про його обмеження щодо передачі в користування за будь-якими видами правочинів належного йому майна, яке обтяжене іпотекою, без погодження з іпотекодержателем.
6. Відтак, з огляду на пряму законодавчу заборону передання предмета іпотеки в користування згідно з частиною 3 статті 9 Закону України "Про іпотеку" без згоди іпотекодержателя, договори управління повинні визнаватися недійсними судами, як такі, що містять умови про передання предмета іпотеки в користування третій особі (управителю), без погодження з іпотекодержателем, оскільки умова договору про передачу майна в користування управителю є невіддільною від усього змісту договору управління. Без такої умови договір управління не може бути укладено, так як управитель залежно від обсягу повноважень за договором управління повинен до певної міри користуватися предметом управління для належного виконання прийнятих на себе зобов`язань з управління майном.
7. Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що управитель згідно з підпунктом 6.3.1 пункту 6.3 оспорюваного договору має право "володіти та користуватися Об`єктом у встановлених чинним законодавством та цим договором межах (зокрема пунктом 5.5 даного Договору), зокрема, укладати будь-які контракти, угоди та договори з третіми особами, які направлені на досягнення Мети цього Договору, в тому числі самостійно, без погодження з установником управління та на власний розсуд, визначати умови договорів, угод та контрактів, які укладаються" (том 1, а.с. 43).
Також, суди встановили, що відповідно до попередньо укладеного договору іпотеки установник управління, як іпотекодавець, прийняв на себе зобов`язання не відчужувати предмет іпотеки у будь-який спосіб та не обтяжувати його зобов`язаннями з боку третіх осіб (зокрема, не передавати його в оренду, найм, не передавати в наступну заставу тощо), не видавати довіреності на користування та/або розпорядження предметом іпотеки, а також не виступати поручителем за третіх осіб без отримання попередньо письмової згоди на це від іпотекодержателя (підпункт 4.1.4 пункту 4.1 іпотечного договору б/н від 25.12.2014).
Отже, укладення договору управління майном з наданням управителю необмежених прав щодо користування майном, яке попередньо передано в іпотеку, та повноважень щодо укладення правочинів з третіми особами, внаслідок чого спірне майно (предмет іпотеки) обтяжується зобов`язаннями перед третіми особами, має наслідком пряме порушення заборони щодо передання в користування предмета іпотеки, передбачене частиною 3 статті 9 Закону України "Про іпотеку", та здійснено з виходом за межі власних правомочностей установника управління, які були ним обмежені за власним волевиявленням при попередньому укладенні договору іпотеки згідно з підпунктом 4.1.4. пункту 4.1. іпотечного договору від 25.12.2014.
8. З огляду на зазначене, та виходячи із суті укладеного договору, а не з його назви, можна дійти висновку, що такий договір не відповідає імперативним вимогам частини 3 статті 9 Закону України "Про іпотеку" та положенням частини 1 статті 1032 ЦК України та відповідно до частини 1 статті 203, статті 215 ЦК України підлягає визнанню недійсним, як угода, зміст якої суперечить Цивільному кодексу України та Закону України "Про іпотеку".
9. Вважаємо помилковим тлумачення заборони щодо укладення договорів користування майном без погодження з іпотекодержателем згідно з частиною 3 статті 9 Закону України "Про іпотеку", як такої, що визначає перелік договорів за їх назвою, до якої не включено договору управління майном.
Вважаємо, що застосовуючи таке обмеження законодавець мав на увазі правову природу договору, яким передбачено будь-які способи передачі предмета іпотеки в користування третій особі без погодження з іпотекодержателем.
За своєю правовою природою договір управління майном може об`єднувати різні зобов`язання сторін, притаманні різним правочинам (надання послуг, виконання підрядних робіт та інше), однак, незалежно від обсягу повноважень, управитель не зможе належно виконувати прийняті на себе зобов`язання, якщо установник управління не передасть йому в певному обсязі право користування предметом договору управління, що вимагає попередньої згоди на таку передачу іпотекодержателя майна.
Відтак, укладення договору управління майном на умовах передачі такого майна в користування управителю, незалежно від того, що управитель згідно умов договору повідомляється про обтяження предмета управління іпотекою, порушує імперативні вимоги частини 3 статті 9 Закону України "Про Іпотеку", якщо іпотекодержатель попередньо не погодив передачу майна в користування на умовах такого договору управління майном.
10. З огляду на зазначене та керуючись повноваженнями згідно із статтею 311 ГПК України, яка надає касаційному суду повноваження скасувати судові рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині у випадку неправильного застосування закону або змінити судові рішення, вважаємо правильним змінити мотивувальну частину постанови апеляційного суду та рішення місцевого суду в частині розгляду позовних вимог про визнання недійсним договору управління нерухомим майном від 29.12.2014, зазначивши у висновках мотивувальної частини про недійсність договору управління нерухомим майном 29.12.2014, укладеного між відповідачами у справі на умовах передачі предмета іпотеки в користування управителю без попереднього погодження з іпотекодержателем, та застосувавши при цьому наслідки недійсності такого правочину відповідно до статті 216 ЦК України, які полягають у скасуванні державної реєстрації цього договору.
11. Звертаємо увагу на відсутність в матеріалах справи доказів та їх відповідної оцінки на предмет того, що спірний правочин міг бути вчиненим без включення до нього підпункту 6.3.1 пункту 6.3 договору, за яким власник майна без погодження з іпотекодержателем передав установнику управління права користування та необмежені повноваження щодо укладення будь-яких договорів з третіми особами, внаслідок чого відсутні підстави для визнання недійсним окремого пункту договору управління майном в порядку статті 217 ЦК України, а тому такий договір слід визнати недійсним цілому.
З огляду на таке, висновки апеляційного суду про відмову у визнанні оспорюваного договору недійсним в цілому та в частині окремих пунктів договору з посиланням на вихід за межі заявлених позовних вимог є помилковими та такими що не відповідають приписам статей 14, 46 ГПК України.
12. Судами встановлено, що оспорюваний договір управління майном було зареєстровано у відповідному державному реєстрі речових прав 31.05.2016 згідно запису №14829311 (том 2, а.с. 147-зворот), однак, суди дійшли висновку про відмову у задоволенні позовної вимоги про застосування наслідків недійсності цього договору в порядку статті 216 ЦК України, з огляду на відмову у задоволенні первісної вимоги про визнання недійсним договору.
Вважаємо такі висновки судів помилковими та з огляду на зазначені нами правові підстави для визнання недійсним оспорюваного правочину 29.12.2014 як такого, що не відповідає вимогам закону, вважаємо за можливе прийняти нове рішення про задоволення вимог позивача про скасування запису в державному реєстрі прав №14829311 від 31.05.2016 про реєстрацію договору управління майном, керуючись частинами 1, 5 статті 216 ЦК України про необхідність застосування судом наслідків недійсності правочину.
13. Відмовляючи у задоволенні позовних вимог про виселення ТОВ "Стадіон Чорноморець" (далі - відповідач-2) з нежитлових приміщень, які були предметом договору управління майном, місцевий суд виходив з того, що позивачем не доведено належними доказами факту перебування відповідача-2 у цих приміщеннях, а також з того, що вимога про виселення є похідною щодо вимоги про недійсність договору 29.12.2014, а тому в її задоволенні слід відмовити. Апеляційний суд погодився з висновками місцевого суду у зазначеній частині, зокрема про те, що вимога про виселення є похідною щодо вимоги про недійсність договору управління майном.
Касаційний суд погодився з такими висновками, зазначивши про перегляд справи в межах доводів касаційної скарги, однак, відповідно до частини 4 статті 300 ГПК України касаційний суд може вийти за межі доводів касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.
Одним із доводів скаржника відповідно до пункту 9 описової частини даної постанови було те, що суди в порушення вимог статей 74, 165 ГПК України не надали жодної оцінки наявним в матеріалах справи доказам про державну реєстрацію місцезнаходження управителя майном (відповідача-2), як юридичної особи, за адресою: місто Одеса, вул. Маразліївська, 1/20 (том 2, а.с. 11-17), за адресою місцезнаходження майна, що є предметом договору управління 29.12.2014, а також відсутність заперечень щодо цього факту з боку відповідача-2, який систематично повідомлявся судом про судові засідання за цією адресою, а представник відповідача-2 - Фельдман О.А., приймаючи участь в судових засіданнях, не заперечував факту його належного повідомлення про час та місце розгляду справи.
Отже, судами порушено вимоги процесуального закону щодо повноти та правил оцінки доказів та обставин справи, які були наявні в матеріалах справи, на предмет наявності доказів про перебування відповідача-2 у приміщенні, яке належить на момент подання позову позивачу, та про усунення перешкод в користуванні яким позивач заявляв вимоги у позовній заяві, як з посиланням на статтю 216 ЦК України, так з наведенням доводів про порушення його прав власника згідно статей 321, 386, 387 ЦК України. Однак вимоги в цій частині позовних вимог з підстав порушення статей 321, 386, 387 ЦК України судами по суті не розглядалися.
З правовою позицією про те, що позовна вимога власника про виселення відповідача із займаного ним приміщення заявлена з посиланням на порушення його прав відповідно до статей 321, 391 ЦК України, є самостійною позовною вимогою (негаторним позовом), який може розглядатися в одному позовному провадженні з вимогою про визнання недійсним (нікчемним) оспорюваного правочину оренди майна, погодився Верховний Суд у постанові колегії суддів об`єднаної палати Касаційного господарського суду 11.10.2019 у справі №916/14/18.
З огляду на відсутність повноважень у касаційного суду щодо оцінки доказів у справі відповідно до статті 300 ГПК України, вважаємо правильним скасувати прийняті судами рішення та постанову в частині відмови у задоволенні позовних вимог про виселення позивача із займаного приміщення, направивши справу у зазначеній частині на новий розгляд до Господарського суду Одеської області для виправлення процесуальних порушень та порушення норм матеріального права в частині заявлених позовних вимог про усунення перешкод в користуванні спірним приміщенням та виселення відповідача-2 - ТОВ "Стадіон "Чорноморець".
14. Резюмуючи викладене, вважаємо правильним скасування постанови апеляційного суду та рішення місцевого суду в частині відмови у задоволенні вимог про визнання недійсним договору управління майном 29.12.2014 та застосування наслідків недійсності такого шляхом скасування запису у державному реєстрі прав про реєстрацію договору управління майном 29.12.2014. Вважаємо за можливе прийняття касаційним судом нового рішення у зазначеній частині про визнання недійсним договору управління майном 29.12.2014, укладеного між ПрАТ "Футбальний клуб "Чорноморець" та ТОВ "Стадіон Чорноморець" без відома та попереднього погодження з іпотекодержателем ПАТ "Імексбанк". Також висловлюємо правову позицію про можливість направлення на новий розгляд справи №916/15/18 в частині позовних вимог про виселення ТОВ "Стадіон "Чорноморець" із спірного приміщення, належного на праві власності ПАТ "Імексбанк" з підстав порушення прав власника відповідно до статей 321, 386, 387 ЦК України.
Суддя Л.Й. Катеринчук
Суддя І.В. Ткач