ОКРЕМА ДУМКА
судді Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду Ступак О. В.
справа № 450/624/15
провадження № 61-14887св20
Постановою Верховного Суду від 15 червня 2022 року касаційну скаргу касаційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково. Касаційну скаргу ОСОБА_2 , подану адвокатом Жиравецьким Т. М., задоволено. Рішення Пустомитівського районного суду Львівської області від 14 листопада 2017 року та постанову Львівського апеляційного суду від 08 вересня 2020 року у частині вирішення вимоги ОСОБА_1 про виділення їй 1/2 частини статутного капіталу ПП «Асторія» скасовано, ухвалено у цій частині нове судове рішення. У задоволенні вимоги ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про виділення 1/2 частини статутного капіталу ПП «Асторія» відмовлено. Постанову Львівського апеляційного суду від 08 вересня 2020 року в частині вирішення вимоги ОСОБА_1 про поділ нерухомого майна ПП «Асторія» змінено, шляхом викладення її мотивувальної частини у редакції цієї постанови.Вирішено питання розподілу судових витрат.
Ухвалюючи рішення, колегія суддів Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, відмовляючи у виділенні ОСОБА_1 1/2 частини статутного капіталу ПП «Асторія», виходила з того, що висновок апеляційного суду про віднесення до об`єктів спільної сумісної власності подружжя внеску ОСОБА_2 до статутного капіталу ПП «Асторія» у розмірі 360 500,00 грн та нежитлових будівель, розташованих на АДРЕСА_1 , що були набуті ПП «Асторія» під час перебування сторін у зареєстрованому шлюбі є помилковим, таким, що не відповідає висновкам Великої Палати Верховного Суду, викладеним у постанові від 29 червня 2021 року у справі № 916/2813/18 (провадження № 12-71гс20).
У разі внесення одним із подружжя (колишнього подружжя), який є учасником господарського товариства, грошових коштів чи майна у статутний капітал цього товариства за рахунок спільних коштів подружжя, саме товариство стає їх власником, тоді як право іншого з подружжя на спільні кошти/майно трансформується в інший об`єкт - право вимоги на виплату частки у статутному капіталі товариства.
У вказаній категорії спорів позивач наділений правом вимагати компенсації половини вартості частки (іншого з подружжя) у статутному капіталі товариства, а не виплати половини вартості внеску відповідача як засновника у статутний капітал товариства чи половини вартості внесеного подружжям майна.
Верховний Суд не погодився з мотивами відмови апеляційного суду в задоволенні вимоги ОСОБА_1 про поділ нерухомого майна ПП «Асторія», а також із висновками апеляційного суду в частині задоволення вимоги ОСОБА_1 про виділення їй 1/2 частини статутного капіталу ПП «Асторія», що станом на 28 листопада 2011 року (на момент розірвання шлюбу) становив становив 360 500,00 грн, яка за своїм змістом є вимогою про стягнення на її користь із ОСОБА_2 грошової компенсації 1/2 частини внеску до статутного капіталу ПП «Асторія».
Про те, що вимога ОСОБА_1 про виділення їй 1/2 частини статутного капіталу, є саме вимогою про стягнення грошового внеску до статутного капіталу, а не вимогою про стягнення вартості частки у статутному капіталі свідчить конкретно визначена нею сума - 180 250,00 грн, що становить 1/2 від розміру внеску до статутного капіталу, що на момент розірвання шлюбу становив 360 500,00 грн, а також окремо заявлена нею вимога про виділення їй 1/2 частини нерухомого майна ПП «Асторія», яке складається з нежитлових приміщень, розташованих на АДРЕСА_1 .
Отже, у спірних правовідносинах позивач наділена правом вимагати компенсації половини вартості частки учасника (іншого з подружжя), а не частини внеску (частки) до статутного капіталу приватного підприємства, однак з такими вимогами вона до суду не зверталася, що не позбавляє її права на звернення до суду з позовом про стягнення з колишнього подружжя грошової компенсації вартості частки у статутному капіталі ПП «Асторія».
Із висновками та результатом розгляду цієї справи я не погоджуюся, у зв`язку із чим, відповідно до частини третьої статті 35 ЦПК України, викладаю окрему думку.
Обставини справи
Судами попередніх інстанцій установлено, що ОСОБА_1 та ОСОБА_2 перебували в зареєстрованому шлюбі з 18 липня 1998 року, який розірвано рішенням Пустомитівського районного суду Львівської області від 15 березня 2012 року.
Згідно зі свідоцтвом про державну реєстрацію (перереєстрацію) суб`єкта підприємницької діяльності - юридичної особи, ПП «Асторія» зареєстровано 23 жовтня 2000 року, його засновником є ОСОБА_2 .
На момент державної реєстрації ПП «Асторія», його статутний капітал становив 100,00 грн.
16 серпня 2004 року проведено державну реєстрацію ПП «Асторія» за адресою: АДРЕСА_1 .
Засновником ОСОБА_2 неодноразово приймалися рішення про збільшення статутного капіталу (фонду) підприємства, а саме: 11 серпня 2004 року - до 60 500,00 грн, 05 березня 2005 року - до 160 500,00 грн, 08 листопада 2007 року - до 260 500,00 грн, 28 грудня 2011 року - до 360 500,00 грн, у зв`язку з чим вносилися відповідні зміни до статуту підприємства.
Станом на дату звернення до суду із зазначеним позовом, статутний капітал ПП «Асторія» становив 360 500,00 грн.
Звертаючись до суду із позовом ОСОБА_1 просила поділити майно, що є спільною сумісною власністю подружжя, у тому числі, шляхом виділення їй у власність 1/2 частини статутного капіталу ПП «Асторія», що станом на 28 листопада 2011 року (на момент розірвання шлюбу) становив 180 250,00 грн.
Суд апеляційної інстанції, задовольняючи позов ОСОБА_1 у частині вимог про поділ статутного капіталу та майна ПП «Асторія», виходив із того, що статутний капітал ПП «Асторія», був сформований відповідачем під час перебування у шлюбі з позивачем, є об`єктом спільної сумісної власності подружжя, а тому ОСОБА_1 , яка не є засновником приватного підприємства, має право на компенсацію їй 1/2 його частини, виходячи з розміру статутного капіталу на час розірвання шлюбу сторін, що становив 360 500,00 грн. ОСОБА_2 не довів належними та допустимими доказами, що формування та збільшення статутного капіталу підприємства відбувалося за рахунок його особистих коштів та/або особистого майна. Сам по собі факт зазначення у рішеннях засновника (власника) ПП «Асторія» про те, що збільшення статутного капіталу підприємства відбувалося за рахунок «внеску власника», «власних коштів засновника», не є підтвердженням таких доводів. Крім того, наявними у справі доказами підтверджено, що позивач у період із 2008 року по 2012 рік отримувала дохід від підприємницької діяльності, а отже, формування статутного капіталу відбулося за рахунок спільних коштів подружжя.
Застосовані норми права
Відповідно до частини першої статті 62 ГК України підприємством є самостійний суб`єкт господарювання, створений компетентним органом державної влади або органом місцевого самоврядування, або іншими суб`єктами для задоволення суспільних та особистих потреб шляхом систематичного здійснення виробничої, науково-дослідної, торговельної, іншої господарської діяльності в порядку, передбаченому цим Кодексом та іншими законами.
Приватним підприємством визнається підприємство, що діє на основі приватної власності одного або кількох громадян, іноземців, осіб без громадянства та його (їх) праці чи з використанням найманої праці, а також підприємство, що діє на основі приватної власності суб`єкта господарювання - юридичної особи (частина перша статті 113 цього ж Кодексу).
Частиною першою статті 63 ГК України передбачена класифікація підприємств за ознакою форми власності. Велика Палата Верховного Суду в постанові від 11 червня 2019 року в справі № 917/1338/18 (провадження № 12-23гс19) погодилась із висновком, сформульованим у постанові Верховного Суду від 03 жовтня 2018 року в справі № 917/1887/17, що характеристика юридичної особи як приватного підприємства - це характеристика того, на підставі якої власності його створено.
Отже, приватне підприємство - це не окрема організаційно-правова форма юридичної особи, а класифікуюча ознака юридичних осіб залежно від форми власності.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 29 червня 2021 року у справі № 916/2813/18 (провадження № 12-71гс20) вказала, що у пункті 1 резолютивної частини Рішення Конституційного Суду України від 19 вересня 2012 року № 17-рп/2012 зазначено, що в аспекті конституційного звернення положення частини першої статті 61 СК України треба розуміти так, що статутний капітал та майно приватного підприємства є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Водночас у пункті 2.1 мотивувальної частини цього рішення зазначено, що власність у сім`ї існує у двох правових режимах: спільна сумісна власність подружжя та особиста приватна власність кожного з подружжя. Отже, передусім статутний капітал та майно приватного підприємства може бути об`єктом права спільної сумісної власності подружжя не в усіх випадках, а лише за умови, що це майно не є особистою приватною власністю дружини чи чоловіка (якщо воно отримане, наприклад, у спадок).
В абзаці п`ятому пункту 2.2 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України вказано, що вклад до статутного капіталу та виділене зі спільної сумісної власності подружжя майно (кошти) передаються у власність приватного підприємства. Це твердження узгоджуватиметься з резолютивною частиною Рішення Конституційного Суду України, у якій вказано, що майно приватного підприємства - це об`єкт права спільної сумісної власності подружжя, якщо виходити з того, що в резолютивній частині мається на увазі приватне підприємство як єдиний майновий комплекс (про що також йдеться в зазначеному абзаці з посиланням на статтю 191 ЦК України), а не лише як юридична особа.
Отже, проведений аналіз свідчить, що висновки, викладені в Рішенні Конституційного Суду України, необхідно розуміти так: статутний капітал приватного підприємства - юридичної особи або майно приватного підприємства - єдиного майнового комплексу можуть бути об`єктами права спільної сумісної власності подружжя (якщо вони не є об`єктами права особистої власності одного з подружжя).
Іншими словами, пункт 1 резолютивної частини Рішення Конституційного Суду України охоплює два різні випадки: перший - коли майно передано у власність юридичної особи, зареєстрованої як приватне підприємство. Тоді частка в статутному капіталі такої юридичної особи (але не її майно) може належати на праві приватної спільної сумісної власності подружжю; другий - коли йдеться про єдиний майновий комплекс, тобто про підприємство в розумінні статті 191 ЦК України, яке не передане як вклад юридичній особі, а використовується одним з подружжя без створення юридичної особи, зокрема, як фізичною особою - підприємцем. Тоді майно, яке входить до складу підприємства як єдиного майнового комплексу (але не частка в статутному капіталі майнового комплексу, бо майновий комплекс не може мати статутного капіталу), може належати на праві спільної сумісної власності подружжю.
Висновки за результатами розгляду справи
З огляду на викладене та з урахуванням пред`явлених позовних вимог, вважаю, що ОСОБА_1 має право вимагати виплати їй половини суми грошових коштів, внесеної ОСОБА_2 до статутного капіталу ПП «Асторія», в порядку поділу спільного майна подружжя.
Колегія суддів, відмовляючи ОСОБА_1 у задоволенні вимог про виділення їй 1/2 частини статутного капіталу ПП «Асторія», не звернула уваги на те, що статутний капітал цього приватного підприємства сформований за рахунок внесення спільних коштів подружжя під час шлюбу, а тому, обираючи спосіб захисту при поділі майна подружжя, позивачка має право на компенсацію половини вартості внесків, за рахунок яких сформовано статутний капітал ПП «Асторія», оскільки вони здійснені за період перебування у шлюбі та за рахунок спільних сумісних коштів.
Позиція Верховного Суду про те, що частка у статутному капіталі підприємства як об`єкт корпоративних прав не є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя та не може бути предметом поділу, оскільки майно переходить у власність цього підприємства, а в іншого з подружжя право власності на майно (тобто речове право) трансформується в право вимоги (зобов`язальне право), сутність якого полягає у праві вимоги виплати половини вартості внесеного майна в разі поділу майна подружжя або право вимоги половини отриманого доходу від діяльності підприємства, є сталою та зрозумілою.
Так, у справі № 675/347/18-ц Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду Ступак О. В. (суддя-доповідач),суддів: Гулейкова І. Ю., Погрібного С. О., Усика Г. І., Яремка В. В., ухвалюючи рішення в аналогічній справі, дійшов висновку про наявність підстав для стягнення з відповідача на користь позивачки 14 865 000,00 грн у рахунок компенсації Ѕ частини коштів, внесених відповідачем до статутного капіталу ПП «Експрес» та стягнення з останнього на користь позивачки 6 871 000,00 грн у рахунок компенсації Ѕ частини коштів, внесених до статутного капіталу ПП «Експрес Агро».
Задовольняючи вимоги у справі № 675/347/18-ц, Верховний Суд виходив із того, що статутний капітал приватних підприємств сформований за рахунок внесення спільних коштів подружжя під час шлюбу, а тому позивачка має право на компенсацію половину вартості таких внесків. Суд врахував правову позицію, сформульовану у постанові Верховного Суду від 11 березня 2020 року у справі № 161/19023/17 про те, що грошові кошти, внесені одним з подружжя, який є учасником господарського товариства, у статутний капітал цього товариства (приватного підприємства) за рахунок спільних коштів подружжя, стають власністю цього товариства (підприємства), а право іншого з подружжя на спільні кошти трансформується в інший об`єкт - право вимоги на виплату половини такого внеску.
Аналогічні висновки містяться у постановах Верховного Суду України від 03 липня 2013 року у справі № 6-61цс13,від 02 жовтня 2013 року у справі № 6-79цс13, від 03 червня 2015 року у справі № 6-38цс15, а саме з моменту внесення грошових коштів до статутного капіталу господарського товариства вони є власністю самого товариства, зазначені спільні кошти (майно) подружжя втрачають ознаки об`єкта права спільної сумісної власності подружжя. Право на компенсацію вартості частини коштів виникає в іншого подружжя лише щодо спільних коштів, а не статутного капіталу, при цьому лише в тому разі, коли спільні кошти всупереч статті 65 CК України були використані одним із подружжя саме для внесення вкладу до статутного капіталу.
Колегія суддів, у справі, що переглядається, застосовуючи висновки Верховного Суду, сформульовані у постанові Великої Палати Верховного Суду від 29 червня 2021 року № 12-71гс20, вважала, що Велика Палата Верховного Суду відступила від висновків, викладених упостанові Верховного Суду України від 03 липня 2013 року у справі № 6-61цс13про те, що другий з подружжя у разі поділу майна подружжя має право на компенсацію вартості частини коштів, внесених до статутного капіталу.
Мною по іншому розуміються висновки Великої Палати Верховного Суду, сформульовані у постанові Великої Палати Верховного Суду від 29 червня 2021 року (провадження № 12-71гс20).
Велика Палата Верховного Суду у справі провадження № 12-71гс20 відступила від висновків Верховного Суду України, викладених у постанові від 03 липня 2013 року у справі № 6-61цс13 про те, що частка в статутному капіталі приватного підприємства, яка придбана за спільні кошти подружжя, не є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя та може бути відчужена одним з них без згоди іншого.
Відступаючи від висновків Верховного Суду України у справі № 6-61цс13), Велика Палата Верховного Суду у справі з провадженням № 12-71гс20 сформулювала висновок, що чоловік та дружина розпоряджаються цим майном (частковою) за взаємною згодою, наявність якої презюмується при укладенні договорів одним з подружжя (пункт 8.58 постанови). Презумпція розпорядження спільним майном одним з подружжя за згодою другого з подружжя встановлена саме на користь добросовісного набувача прав на таке майно (пункт 8.64 постанови). Тому укладення одним з подружжя договору щодо розпорядження спільним майном без згоди другого з подружжя може бути підставою для визнання такого договору недійсним лише в тому разі, якщо суд встановить, що третя особа (контрагент за таким договором) діяла недобросовісно, зокрема знала чи за обставинами справи не могла не знати про те, що майно належить подружжю на праві спільної сумісної власності і що той з подружжя, хто укладає договір, не отримав згоди на це другого з подружжя (пункт 8.65 постанови).
Таким чином, Велика Палата Верховного Суду не відступала від висновків про те, що в разі передання подружжям свого спільного сумісного майна до статутного фонду приватного підприємства, заснованого одним із них, майно переходить у приватну власність цього підприємства, а в іншого з подружжя право власності на майно (тобто речове право) трансформується в право вимоги (зобов`язальне право), сутність якого полягає у праві вимоги виплати половини вартості внесеного майна в разі поділу майна подружжя.
Тому не можу погодитись з висновка колегії суддів у розглядуваній справі № 450/624/15 про те, що позивачка не має права на половину коштів, що внесені до статутного капіталу підприємства за період перебування сторін у шлюбі.
Колегія суддів вказала, що у спірних правовідносинах позивач наділена правом вимагати компенсацію половини вартості частки учасника (іншого з подружжя), а не частини внеску (частки) до статутного капіталу приватного підприємства.
Позивачем ОСОБА_1 вимога сформульована так: «…виділити 1/2 частини статутного капіталу ПП «Асторія»».
Частиною першою статті 13 ЦПК України передбачено, що суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
Згідно з вимогами до форми та змісту позовної заяви вона повинна, зокрема, містити ім`я (найменування) відповідача, а також зміст позовних вимог (пункти 2 і 4 частини другої статті 175 ЦПК України).
У цивільному судочинстві діє принцип диспозитивності, який покладає на суд обов`язок вирішувати лише ті питання, про вирішення яких його просять сторони у справі (учасники спірних правовідносин), та позбавляє можливості суд ініціювати судове провадження. Особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Формування змісту та обсягу позовних вимог є диспозитивним правом позивача.
Отже, кожна сторона сама визначає стратегію свого захисту, зміст своїх вимог і заперечень, а також предмет та підстави позову, тягар доказування лежить на сторонах спору, а суд розглядає справу виключно у межах заявлених ними вимог та наданих доказів.
Згідно з частиною першою статті 15, частиною першою статті 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Право визначення предмету позову належить лише позивачу, який обирає правомірний та ефективний спосіб захисту прав та інтересів.
Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках.
Для застосування того чи іншого способу захисту, необхідно встановити які права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду. При оцінці обраного позивачем способу захисту потрібно враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення, та забезпечити поновлення порушеного права.
Відсутність порушеного права чи невідповідність обраного позивачем способу його захисту способам, визначеним законодавством, встановлюється при розгляді справи по суті і є підставами для прийняття судом рішення про відмову в позові.
Водночас, з метою ефективного захисту порушених прав законодавець застеріг, що ухвалення зазначених судових рішень обов`язково має супроводжуватися одночасним визнанням, зміною чи припиненням цим рішенням речових прав, обтяжень речових прав, зареєстрованих відповідно до законодавства (за наявності таких прав).
Вважаю, що некоректне, з точки зору лінгвістики, формулювання вимог позову («виділення 1/2 частини статутного капіталу ПП «Асторія»», а не як «компенсація 1/2 частини коштів, внесених до статутного капіталу ПП «Асторія») не може бути перешкодою для захисту порушеного права особи, яка звернулася до суду, оскільки надміру формалізований підхід щодо дослівного розуміння вимог позову, як реалізованого способу захисту, суперечить завданням цивільного судочинства, якими є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Основним завданням суду є вирішення спору між сторонами, тобто здійснення судом своєї базової функції - ухвалення обов`язкового рішення, яке безпосередньо припиняє спір, а не створює новий спір для цих самих сторін, які не можуть між собою дійти порозуміння у позасудовому порядку.
По суті вимог ОСОБА_1 просила компенсацію половини коштів, що внесені до статутного капіталу підприємства, а отже, відмова у задоволенні такої вимоги, у тому числі з підстав некоректного її формулювання є порушенням аксіоми цивільного судочинства «Aucupia verborum sunt judice indigna - Буквоїдство нижче гідності судді».
Колегія суддів, відмовляючи ОСОБА_1 у стягненні на її користь компенсації коштів, внесених до статутного капіталу ПП «Асторія», вказала на те, що позивачка має право вимагати компенсацію половини вартості частки учасника (іншого з подружжя), а не частини внеску (частки) до статутного капіталу приватного підприємства.
З таким висновком також не погоджуюсь, оскільки ототожнення поняття «внесок» та «частка» є помилковим.
Господарським товариством є юридична особа, статутний (складений) капітал якої поділений на частки між учасниками.
Відповідно до статті 13 Закону України «Про господарські товариства» вкладом до статутного (складеного) капіталу господарського товариства можуть бути гроші, цінні папери, інші речі або майнові чи інші відчужувані права, що мають грошову оцінку, якщо інше не встановлено законом.
Тобто, статутний капітал формується завдяки внескам, переданим товариству у власність від учасників (засновників).
Отже частка учасника у статутному капіталі (акцію) визначає обсяг корпоративних прав учасника в ідеальному виразі відповідно до номіналу вартості його внеску, коли за абсолютну величину корпоративних прав, пропорційну номінальному розміру статутного капіталу, береться одиниця або 100 %.
Зі змісту зазначених підстав позову є очевидним те, що позивач, звертаючись до суду, обґрунтовувала свої вимоги належним їй правом на отримання частини грошових коштів, внесених колишнім подружжям до статутного капіталу ПП «Асторія», визначила розмір цієї 1/2 частини - 180 250,00 грн, а отже, відмова у стягненні з відповідача таких коштів у рахунок компенсації їх внесення до статутного капіталу є необґрунтованою. Колегія суддів по іншому витлумачила та застосувала висновки Верховного Суду України та Великої Палати Верховного Суду.
Вважаю, що суд апеляційної інстанції дійшов висновків, які ґрунтуються на встановлених обставинах справи, а тому постановив рішення, яке відповідало вимогам закону та справедливості.
З огляду на викладене, вважаю, що постанова суду апеляційної інстанції в частині вирішення вимог ОСОБА_1 про виділення їй 1/2 частини статутного капіталу ПП «Асторія» підлягала залишенню без змін.
Суддя О. В. Ступак