СУДОВА КОЛЕГІЯ В КРИМІНАЛЬНИХ СПРАВАХ ВЕРХОВНОГО СУДУ УКРАЇНИ
УХВАЛА
від 26.11.98
(Витяг)
Вироком судової колегії в кримінальних справах Вінницького обласного суду від 23 липня 1998 р. засуджено: Т. - за ст. 94, ч. 1 ст. 106 КК ( 2001-05 ), за ч. 3 ст. 193 КК ( 2002-05 ) і за сукупністю злочинів на 12 років позбавлення волі у виправно-трудовій колонії посиленого режиму; Ш. - за ст. 94, ч. 1 ст. 106 КК і за сукупністю злочинів на 10 років позбавлення волі у виправно-трудовій колонії посиленого режиму.
Т. і Ш. засуджені за те, що 17 листопада 1996 р., перебуваючи у стані алкогольного сп'яніння, вони вчинили умисне вбивство з помсти К. та заподіяли легкі тілесні ушкодження з короткочасним розладом здоров'я Г. і Л. Крім того, Т. викрав паспорт та інші особисті документи К.
Як визнав суд, близько 20-ї години 17 листопада 1996 р. Т. і Ш., вважаючи, що водій К. збив своїм автомобілем КамАЗ належний Т. мотоцикл "Ява-350", який стояв на узбіччі дороги, приїхали на поле КСП "Вільшанське" з метою помститися К.
Зустрівшись із ним, Т. розпочав бійку, першим ударив К. кулаком в обличчя, а коли той упав на землю, продовжував бити його ногами. При цьому Т. вимагав, щоб К. наступного дня о 13-й годині приїхав до нього й відшкодував збитки за пошкоджений мотоцикл. Ш. теж один раз ударив К. кулаком в обличчя.
Коли К. сів у кабіну автомобіля, Т. витягнув його й ударив у обличчя і ногою в груди, а Ш. двічі ударив потерпілого кулаком в обличчя й ногою по тулубу. Л., який вибіг на допомогу К., Ш. також ударив кулаком в обличчя, а потім ногою по тулубу.
Після бійки Т. з метою викрадення документів К. проник у кабіну автомобіля і забрав паспорт К., посвідчення водія та інші документи. Знявши з автомобіля К. державні номери, Т. і Ш. поїхали з поля.
Близько 22-ї години того самого дня Т. і Ш. знову побачили на околиці села автомобіль К., підійшли до нього і почали розмову з водієм. Коли до машини підійшли Л. і Г., Т. ударив Л. кулаком в обличчя, від чого той упав на землю. Ш. почав бити Г. і ударом кулака в обличчя розбив йому губу. Т. також декілька разів ударив кулаком Г. Потерпілим Л. і Г. було заподіяно легкі тілесні ушкодження з короткочасним розладом здоров'я.
К. спробував перепинити бійку, але Т. ударив його кулаком в обличчя, і вони почали боротися, перекочуючись по землі, Т. схопив К. за шию, К., побачивши поруч Ш., схопив його за ноги, а останній декілька разів ударив К. ногою в обличчя. Т. завдав кілька ударів ногами у різні частини тіла К., у тому числі в груди і голову. Смерть К. настала від черепно-мозкової травми голови.
У касаційному поданні прокурора зазначено, що суд дав правильну оцінку не всім доказам, безпідставно перекваліфікував дії засуджених з п. "б" ст. 93 і ч. 2 ст. 206 КК ( 2001-05, 2002-05 ) на статті 94 і 106 КК та призначив засудженим надмірно м'яке покарання, і порушено питання про скасування вироку з направленням справи на новий судовий розгляд.
На вирок було подано також касаційні скарги.
Засуджений Т. зазначив, що умислу позбавити К. життя у нього не було, він лише хотів з'ясувати, чи дійсно той збив його мотоцикл, чим заподіяв йому шкоду, але К. став лаятись і вдарив його кулаком в обличчя, тому почалась бійка. Він, Т., зняв з автомобіля номерні знаки та забрав документи К., щоб пізніше останнього можна було знайти і щоб той відшкодував збитки. Коли через деякий час він знову підійшов до автомобіля К., бійку розпочав Л., потім почали битися Ш. і Г., а К. накинувся на нього, Т. Коли вони з К. боролися, перекочуючись по землі, той схопив Ш. за ногу, а Г. бив останнього ногами. На околиці села ні він, ні Ш. руками чи ногами К. не били. Він, Т., лише перекочувався з потерпілим по землі.
Засуджений стверджував, що Г. і Л. обмовили його й Ш., оскільки вони перші почали бійку, а він і Ш. лише оборонялися, і просив урахувати всі обставини та пом'якшити покарання.
Адвокат Д. посилався на неправильність кваліфікації дій засудженого Т. за ст. 94 КК ( 2001-05 ) та суворість призначеного покарання, на необгрунтованість його засудження за ч. 3 ст.193 КК ( 2002-05). На думку адвоката, у Т. не було умислу на позбавлення К. життя і він не завдавав К. ударів у голову під час бійки на околиці села. Захисник просив змінити вирок, перекваліфікувати дії Т. зі ст. 94 КК на ч. 3 ст. 101 КК і обрати покарання в мінімальних межах цього закону, а в частині засудження Т. за ч. 3 ст. 193 КК вирок скасувати і справу закрити.
Засуджений Ш. зазначав, що не визнає себе винним у вбивстві К. та заподіянні тілесних ушкоджень Г. і Л., і стверджував, що ні органи розслідування, ні суд не встановили дійсного мотиву вчинення злочинів та неправильно кваліфікували його дії, що доказів його винності в завданні К. ударів, від яких могла настати смерть потерпілого, немає, і просив скасувати вирок у частині його засудження за ст. 94 КК ( 2001-05 ) і справу закрити.
Адвокат К. А. також посилався на відсутність доказів винності Ш. у вбивстві К. та умислу підзахисного позбавити потерпілого життя, просив скасувати вирок у частині засудження Ш. за ст. 94 КК ( 2001-05 ) і закрити справу, а також виключити з вироку вказівку про участь Ш. у солідарному відшкодуванні шкоди. При цьому адвокат зазначав, що ні Т., ні потерпілі Л. і Г. не підтвердили, що Ш. бив К. на околиці села.
Заслухавши доповідача, прокурора, який підтримав подання, пояснення адвокатів Д. і К. А., які підтримали доводи скарг, вивчивши матеріали справи й доводи, наведені в касаційному поданні державного обвинувача та касаційних скаргах, судова колегія в кримінальних справах Верховного Суду України визнала, що подання і скарги підлягають частковому задоволенню з таких підстав.
Відповідно до вимог ст. 22 КПК ( 1001-05 ) суд, прокурор, слідчий і особа, яка проводить дізнання, зобов'язані вжити всіх передбачених законом заходів для всебічного, повного й об'єктивного дослідження обставин справи. У даній справі ці вимоги закону судом належним чином не виконані.
У судовому засіданні суд не перевірив з достатньою повнотою й об'єктивністю всіх доказів, на які послалися слідчі органи на обгрунтування своїх висновків про винність Т. і Ш. у вчиненні умисного вбивства К., не дослідив обставин, що стосуються спрямованості умислу підсудних, мотивів та мети вчинення ними дій 17 листопада 1996 р. о 20-й годині на полі та о 22-й годині на околиці села.
Крім того, вирок постановлено з порушенням ст. 334 КПК ( 1003-05 ), згідно з якою в його мотивувальній частині суд повинен, крім способу вчинення злочину, зазначити також форму вини й мотиви останнього, обставини, які визначають ступінь винності підсудних, та докази, на яких грунтується висновок суду щодо кожного з них.
Як на доказ винності Т. і Ш. в умисному вбивстві К. слідчі органи послалися на показання самих обвинувачених, дані ними на попередньому слідстві, з яких видно, що на околиці села о 22-й годині вони обидва завдавали ударів К.
Однак суд у судовому засіданні не оголосив ці показання Т. і Ш., не перевірив їх і не дав їм оцінку у вироку, тому посилання прокурора в касаційному поданні на те, що суд дав оцінку не всім доказам, є обгрунтованим. При новому розгляді справи належить всебічно, повно й об'єктивно дослідити всі зібрані у справі докази та обгрунтувати ними у вироку висновки суду щодо кожного підсудного. При цьому необхідно перевірити також посилання Т. і Ш. на те, що їм під час розслідування не було роз'яснено їхні права і вони підписували протоколи допитів, не читаючи їх.
Пред'являючи Т. і Ш. обвинувачення у вчиненні злочину, передбаченого п. "б" ст. 93 КК ( 2001-05 ), слідчі органи зазначили, що вони завдавали ударів у голову потерпілому К. з метою позбавити його життя. У судовому засіданні Т. і Ш. пояснювали, що вони не мали такого наміру. Однак суд у вироку не спростував таке твердження підсудних і, визнаючи їх винними у вчиненні умисного вбивства, не сформулював та не обгрунтував спрямованість і ознаки їх умислу.
Згідно зі ст. 8 КК ( 2001-05 ) злочин визнається вчиненим умисно, коли особа, яка його вчинила, усвідомлювала суспільно небезпечний характер своєї дії або бездіяльності, передбачала її суспільно небезпечні наслідки і бажала їх або свідомо допускала настання цих наслідків.
Всупереч цим вимогам закону суд, кваліфікуючи дії засуджених як умисні злочини, у той самий час навів аргументацію вчинення злочину з необережності, і, зокрема, зазначив, що "завдаючи ударів у життєво важливий орган - голову, вони повинні були допускати можливість настання смерті".
Тому при новому розгляді справи необхідно з'ясувати, чи усвідомлювали Т. і Ш. суспільно небезпечний характер своїх дій, чи передбачали вони смерть К. та чи бажали або свідомо допускали настання таких наслідків. Якщо винність Т. і Ш. буде доведена, у відповідності з вимогами закону необхідно сформулювати у вироку форму вини кожного, обгрунтувати ознаки і спрямованість їх умислу.
Як визнав суд, Т. і Ш. завдавали потерпілому К. ударів руками і ногами в голову 17 листопада 1996 р. як о 20-й, так і о 22-й годині. Смерть потерпілого настала від черепно-мозкової травми. При цьому суд як на доказ послався на висновок комісійної судово-медичної експертизи про те, що ушкодження голови, які характеризують черепно-мозкову травму, виникли, напевно, 17 листопада 1996 р. від неодноразової дії тупих твердих предметів, внаслідок яких виникли вищезгадані ушкодження обличчя і м'яких покривів черепа.
Згідно з наведеними у вироку даними судово-медичної експертизи, не виключено, що спочатку К. отримав черепно-мозкову травму (струс або забій головного мозку) у першому епізоді побиття о 20-й годині, після чого не втратив здатності до здійснення цілеспрямованих активних дій, у тому числі до керування автомобілем, а побиття о 22-й годині посилило зазначену травму, яка на цей час, мабуть, була у К., і нові удари по голові призвели до смерті. Остаточний характер цієї травми сформувався у К. під час побиття о 22-й годині.
Проте суд не дав цьому висновку ніякої оцінки і не звернув уваги на те, що він грунтується на припущеннях ("не виключено", "мабуть"). Суд фактично не з'ясував - одержав К. о 20-й годині черепно-мозкову травму чи ні, і якщо так, то який вона мала вплив на наступну травму, одержану о 22-й годині. Проте це має істотне значення для кваліфікації дій винних.
У зв'язку з наведеним, вирок у частині засудження Т. і Ш. підлягає скасуванню, а справа - направленню на новий судовий розгляд, під час якого суду необхідно дослідити всі зібрані у справі докази і дати їм оцінку у вироку, обгрунтувавши, які з них суд визнає достовірними, а які відкидає. Залежно від встановленого у вироку, необхідно сформулювати обвинувачення, яке суд визнає доведеним, із зазначенням форми вини і ступеня винності кожного з підсудних та правильно кваліфікувати їхні дії.
Питання, що стосуються обгрунтованості засудження Т. за ч. 1 ст. 106, ч. 3 ст. 193 КК ( 2001-05, 2002-05 ), а Ш. - за ч. 1 ст. 106 КК, достовірності показань потерпілих Г. і Л., а також мотивів дій, призначення покарання тощо, про що йдеться у касаційних скаргах та поданні прокурора, підлягають перевірці при новому розгляді справи у суді першої інстанції.
З урахуванням наведених обставин, судова колегія в кримінальних справах Верховного Суду України не знайшла підстав до задоволення касаційних скарг у частині, в якій порушується питання про закриття справи щодо Ш. за ст. 94 КК ( 2001-05 ), а щодо Т. - за ч. 3 ст. 193 КК ( 2002-05 ) та про перекваліфікацію дій останнього зі ст. 94 КК на ч. 3 ст. 101 КК.
Разом з тим судова колегія частково задовольнила касаційне подання прокурора, касаційні скарги засуджених Т. і Ш. та адвокатів Д. і К. А., скасувала вирок судової колегії в кримінальних справах Вінницького обласного суду від 23 липня 1998 р. в частині засудження Т. за ст. 94, ч. 1 ст. 106 і ч. 3 ст. 193 КК ( 2001-05, 2002-05 ) та Ш. - за ст. 94 і ч. 1 ст. 106 КК і направила справу на новий судовий розгляд у той самий суд в іншому складі суддів.
Надруковано: "Рішення Верховного Суду України", 1999 р.