"Кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції ( 995_004 ), було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження".
(а). Уряд стверджував, що скарга має бути відхилена в зв'язку з невичерпанням національних засобів захисту, оскільки спір заявниці про надання їй статусу учасника війни не розглядався в суді касаційної інстанції і заявниця не вимагала у національних судових органів продовження строку на подання касаційної скарги. Уряд вважає, що таке клопотання є ефективним засобом судового захисту, яке мало бути використане.
Заявниця заперечувала те, що вона пропустила строк для подання касаційної скарги та що у її справі новий процесуальний закон був застосований як такий, що має зворотну силу. Заявниця стверджувала, що вона використала всі ефективні національні засоби правового захисту, коли оскаржила відмову суду першої інстанції прийняти її касаційну скаргу.
Суд зазначає, що скарга заявниці за п. 1 статті 6 Конвенції ( 995_004 ) має два аспекти. Оскільки заявниця скаржиться відносно справедливості першого провадження та його результату, засоби правового , захисту, на які посилався Уряд, були належними щодо вищезазначеного провадження, оскільки заявниця не звернулась до Верховного Суду. Суд повторює, як він уже це зазначає, що оскарження в касаційній інстанції в українському цивільному процесі може вважатися ефективним засобом правового захисту у розумінні п. 1 статті 35 Конвенції для оскарження рішень судів нижчих інстанцій, прийнятих після 29 червня 2001 року, і тому має бути використане (див. ухвалу у справі Vorobyeva v. Ukraine, N 27517/02, 17 грудня 2002 року). Таким чином, цей аспект скарги має бути відхилений на підставі пп. 1 та 4 статті 35 Конвенції в зв'язку з невичерпанням всіх національних засобів правового захисту.
Проте, оскільки заявниця скаржиться на відсутність доступу до суду касаційної інстанції, Суд зазначає, що заявниця оскаржувала ухвалу суду першої інстанції про відмову в прийнятті її касаційної скарги в зв'язку з пропущенням встановленого строку до судів всіх інстанцій. Відповідно заперечення Уряду щодо цієї скарги мають бути відхилені як невідповідні.
(b). Суд наголошує, що право на звернення до суду, одним з аспектів якого є право доступу до суду (див. рішення у справі Golder v. the United Kingdom ( 980_086 ) від 21 лютого 1975 року, п. 36), не є абсолютним; воно може бути обмеженим, особливо щодо умов прийнятності скарги. Тим не менше, право доступу до суду не може бути обмежено таким чином або у такій мірі, що буде порушена сама його сутність. Ці обмеження повинні мати законну мету та бути пропорційними між використаними засобами та досягнутими цілями (див. Guerin v. France, рішення від 29 липня 1998 року, п. 37).
Правила регулювання строків для подання скарги, безумовно, мають на меті забезпечення належного відправлення правосуддя і дотримання принципу юридичної визначеності. Зацікавлені особи повинні розраховувати на те, що ці правила будуть застосовані. У той же час такі правила в цілому або їх застосування не повинні перешкоджати сторонам використовувати доступні засоби захисту (див. Perez de Rada Cavanilles v. Spain, рішення від 28 жовтня 1998 року, Reports 1998-VIII, с. 3255, п. 45). Суд підкреслює, що, оскільки питання стосується принципу юридичної визначеності, це піднімає не лише проблему трактування правових норм у звичайному сенсі, а також і проблему недоцільного формулювання процесуальних вимог, що може перешкоджати розгляду позову щодо суті, тим самим спричиняючи порушення права на ефективний судовий захист (див., mutatis mutandis , Miragall Escolano and Others v. Spain, рішення N 38366/97, п. 37, ECHR 2001-I; Zlovsky and Zlovska v. the Czech Republic, рішення N 46129/99, п. 51, ECHR 2002-IX).
Більше того, спосіб, у який стаття 6 застосовується до апеляційних та касаційних судів, має залежати від особливостей процесуального характеру, а також до уваги мають бути взяті норми внутрішнього законодавства та роль касаційних судів у них (див., наприклад, Monnel and Morris v. the United Kingdom, рішення від 2 березня 1987 року, серія А, N 115, с. 22, п. 56, а також Helmers v. Sweden, рішення від 29 жовтня 1996 року, серія А, N 212-А, с. 15, п. 31); вимоги до прийнятності апеляції щодо суті закону мають бути жорсткішими, ніж для звичайної апеляційної скарги (Levages Prestation Services v. France, рішення від 23 жовтня 1996 року, Reports 1996-V, с. 1544, п. 45).
Суд зазначає, що в цій справі заявниця подала касаційну скаргу після того, як її справа була вирішена в судах першої та апеляційної інстанцій. Суд нагадує, що, як раніше зазначалося, касаційна скарга в українському цивільному процесі може розглядатися як ефективний судовий засіб у сенсі п. 1 статті 35 Конвенції ( 995_004 ) стосовно тих рішень судів нижчих інстанцій, які постановлено після 29 червня 2001 року, і тому мав би бути використаний (див. Vorobyeva v. Ukraine (dec.), N 27517/02, 17 грудня 2002 року). Такою була ситуація заявниці, коли рішення апеляційного суду було прийняте 4 березня 2002 року.
Суд також зазначає, що клопотання заявниці щодо дозволу на касаційне оскарження було визнано неприйнятним на підставі того, що вона пропустила строк, визначений статтею 321 ЦПК ( 1503-06 ), як у справі "Мельник проти України" ( 974_037 ) (N 23436/03, п. 26, від 28 березня 2006 року), тому необхідно дослідити, чи можна вважати перебіг строку прогнозованим з точки зору заявниці.
Суд нагадує, що в цілому визнається принцип негайного набрання чинності процесуальними змінами щодо позовів, розгляд яких триває (див. Brualla Gomez de la Torre v. Spain, рішення від 19 грудня 1997 року, п. 35). Цей принцип також підтверджувався у справі Vorobyeva v. Ukrane (раніше згадувана), де заявниця не використала судові засоби, які були введені тоді, коли її позов ще розглядався.
Суд зазначає у даній справі, що за відсутності будь-яких перехідних чи таких, що мають зворотну силу, вимог у змінених положеннях заявниця могла обґрунтовано очікувати, що новий кінцевий строк буде перенесений на 4 травня 2002 року (через місяць після набуття змінами чинності). Суд вважає, що такий кінцевий строк був би передбачуваним для заявниці, оскільки вона мала б іще місяць, щоб подати свою апеляційну скаргу після набуття змінами чинності, навіть якщо цей новий кінцевий строк зменшив строк, передбачений старим ЦПК ( 1501-06, 1502-06, 1503-06 ) (тобто 4 червня 2002 року, через три місяці після проголошення рішення Львівського апеляційного суду, на яке подавалась касаційна скарга).
У цій справі заявниця не дотрималась нових строків. Негайний вплив нових процесуальних правил не виявляє порушення п. 1 статті 6, і Суд не може розмірковувати, чи була б відхилена скарга заявниці, якби вона дотрималась нових строків. У цьому відношенні ця справа є відмінною від справи "Мельник проти України" ( 974_037 ) (вказана вище), в якій заявниця подала касаційну скаргу в межах вищевказаного нового строку, але національні суди відхилили її як таку, що була подана з пропущенням строку, і в якій визнано, що нові процесуальні правила було застосовано ретроактивно і, таким чином, на порушення п. 1 статті 6 Конвенції ( 995_004 ). Суд вважає, що у цій справі відмова національних судів у прийнятті касаційної скарги не була свавільною або іншим чином явно необґрунтованою для того, щоб порушувати питання за п. 1 статті 6 Конвенції.
Суд далі нагадує, що якщо оскаржуване право є цивільним правом, то роль п. 1 статті 6 у відношенні до статті 13 має спеціальний характер (lex specialis). Вимоги статті 13 поглинаються п. 1 статті 6 Конвенції ( 995_004 ) (див. Brualla Gomez de la Torre v. Spain, рішення від 19 грудня 1997 року, п. 41).
Отже, ця скарга є очевидно необґрунтованою і має бути відхилена відповідно до пп. 3 та 4 статті 35 Конвенції ( 995_004 ).
2. Далі заявниця скаржилась за статтею 1 Першого протоколу ( 994_535 ) щодо відмови надати їй соціальні пільги, які надаються особам зі статусом "учасник війни". Вона також скаржилась за статтею 14 Конвенції ( 995_004 ) щодо того, що відмова надати їй статус "учасник війни" мала ознаки дискримінації, оскільки іншим особам у подібній ситуації такий статус надавався. Відповідні положення Конвенції визначають: