СУДОВА ПАЛАТА У ГОСПОДАРСЬКИХ СПРАВАХ ВЕРХОВНОГО СУДУ УКРАЇНИ
ПОСТАНОВА
14.10.2003 Справа N 3-1580к03
(Витяг)
6 вересня 2002 року Банк звернувся з позовом до господарського суду Тернопільської області.
Заявлена позовна вимога мотивована тим, що Товариство неналежно виконувало взяті на себе зобов'язання за кредитним договором, а саме - не повернуло одержаний кредит і не сплатило відсотки за користування ним. Банк просить стягнути 62802 грн. 81 коп. несплачених відсотків за період з 29 липня 2000 року до 6 вересня 2002 року відповідно до статті 214 ЦК УРСР ( 1540-06 ) з урахуванням встановленого індексу інфляції (далі - індекс інфляції), що за його розрахунками становить 48842 грн. 84 коп., а разом 109645 грн. 65 коп.
Заявою від 26 листопада 2002 року позивач збільшив ціну позову до 115335 грн. 32 коп., виходячи з того, що за час розгляду справи відсотки за користуванням кредитом збільшилися.
Свої заперечення проти позову Товариство мотивувало тим, що рішенням господарського суду м. Києва від 28 липня 2000 року у справі N 6/477-2363 за позовом Банку з Товариства суму кредиту і несплачені відсотки за користування ним стягнуто, у зв'язку з чим договірні відносини між сторонами, як і грошові зобов'язання, припинилися.
Рішенням від 26 листопада 2002 року в позові відмовлено з тих підстав, що з прийняттям рішення у справі N 6/477-2363 припинилися правовідносини між Банком та Товариством за кредитним договором і виникли відносини щодо виконання рішення суду. Тому нарахування Банком відсотків після ухвалення зазначеного судового рішення безпідставне і неправомірне.
Постановою від 27 лютого 2003 року Львівський апеляційний господарський суд рішення суду першої інстанції скасував, а позов задовольнив у заявленій сумі.
Постанова обґрунтована тим, що:
- строк дії кредитного договору сторони визначили з моменту його підписання і до повного виконання кредитоодержувачем всіх взятих на себе зобов'язань;
- відповідно до статті 216 ЦК УРСР ( 1540-06 ) зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином;
- відповідно до пункту 2.3 кредитного договору нарахування відсотків здійснюється з дати перерахування першого платежу в рахунок наданого кредиту до повного погашення суми кредиту;
- неповернення суми кредиту і несплата відсотків за користування ним є грошовим борговим зобов'язанням Товариства, яке має бути виконане з урахуванням положень статті 214 ЦК УРСР ( 1540-06 ).
Оскаржуваною постановою Вищий господарський суд України постанову апеляційного суду і рішення суду першої інстанції скасував, а справу передав на новий розгляд, виходячи з того, що господарські суди не розглянули в судовому процесі всебічно, повно і об'єктивно всі обставини справи в їх сукупності і, відповідно, неправильно застосували норми матеріального права.
При цьому суд касаційної інстанції погодився з висновком апеляційного суду про те, що відповідно до статті 216 ЦК УРСР ( 1540-06 ) кредитні грошові зобов'язання Товариства перед Банком у зв'язку з урахуванням судового рішення у справі N 6/477-2363 не припинилися, але його висновок про стягнення заборгованості з відсотків за користування кредитом з урахуванням індексу інфляції вважає помилковим.
На його думку, відповідно до статті 214 ЦК УРСР ( 1540-06 ) сплаті з урахуванням індексу інфляції підлягає сума боргу, а відсотки за користування кредитом є платою за кредит, а не боргом.
Банк і Товариство просять постанову Вищого господарського суду України скасувати, мотивуючи касаційні скарги неправильним застосуванням судом норм матеріального права.
Товариство вважає, що відповідно до статей 203, 204 ЦК УРСР ( 1540-06 ) в разі порушення строків виконання зобов'язань боржник несе відповідальність лише у вигляді неустойки та збитків, а тому, на його думку, після закінчення строку повернення кредиту Банк не мав права нараховувати відсотки за користування ним і, відповідно, вимагати їх сплатити з урахуванням індексу інфляції.
З огляду на це воно просить залишити в силі рішення суду першої інстанції.
Банк просить залишити в силі постанову апеляційного суду, виходячи з того, що Вищий господарський суд України дійшов помилкового висновку про те, що відсотки за користування кредитом не є боргом Товариства, який підлягає сплаті з урахуванням індексу інфляції. Крім того, посилаючись на пункт третій статті 111-9 та частину другу статті 111-10 ГПК України ( 1798-12 ), він вважає, що у суду не було підстав передавати справу на новий розгляд, оскільки такі підстави відсутні в зазначених процесуальних нормах.
Заслухавши суддю-доповідача та пояснення представників сторін, розглянувши та обговоривши доводи касаційної скарги, перевіривши матеріали справи, Верховний Суд України вважає, що касаційна скарга Банку підлягає задоволенню, а касаційна скарга Товариства - відхиленню з таких підстав.
На підставі укладеного між Товариством і Банком договору N 485 від 30 липня 1999 року склалися кредитні правовідносини, зобов'язання з яких повинні виконуватися відповідно до положень ЦК УРСР ( 1540-06 ).
Господарськими судами встановлено, що на підставі зазначеного договору Товариство одержало від Банку кредит в сумі 199817 грн. 53 коп. зі строком їх повернення 7 лютого 2000 року.
Рішенням арбітражного суду Тернопільської області від 28 липня 2000 року у справі N 6/477-2363 за позовом Банку з Товариства стягнуто неповернену в обумовлений договором термін зазначену суму кредиту та нараховані за користування ним відсотки.
Відмовляючи у позові в даній справі, суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про те, що з ухваленням зазначеного судового рішення у справі N 6/477-2363 між сторонами припинилися кредитні правовідносини і виникли відносини щодо виконання судового рішення. Такий висновок суперечить положенням статті 216 ЦК УРСР ( 1540-06 ), згідно з якою зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином.
Зокрема, відповідно до пунктів 2.3 і 8 кредитного договору нарахування відсотків здійснюється з дати перерахування першого платежу в рахунок наданого кредиту до повного погашення основної суми кредиту Товариством, а договір діє з моменту його підписання сторонами до повного виконання Товариством всіх договірних зобов'язань.
Отже, Банк правомірно нарахував Товариству відсотки за користування кредитом після рішення суду у справі N 6/477-2363, враховуючи, що навіть на підставі названого судового рішення кредитні зобов'язання відповідачем не були виконані.
Помилковим є і висновок Вищого господарського суду України в оспорюваній постанові про те, що відсотки за користування кредитом є платою за кредит, а не сумою боргу в розумінні статті 214 ЦК УРСР ( 1540-06 ), згідно з якою боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення.
Відповідно до частини першої статті 151 ЦК УРСР ( 1540-06 ) особа, яка зобов'язана сплатити на користь іншої особи гроші є боржником, а несплачені гроші є заборгованістю і, відповідно, боргом. Відтак, заборгованість Товариства зі сплати відсотків за користування кредитом є його боргом, який відповідно до статті 214 ЦК УРСР підлягає сплаті з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення.
У зв'язку з цим постанова Вищого господарського суду України ґрунтується на неправильному застосуванні норми матеріального права і помилкових юридичних висновках щодо встановлених судами фактичних обставин справи, а тому підлягає скасуванню.
У зв'язку з цим касаційна скарга Товариства не може бути задоволена.
Натомість постанова суду апеляційної інстанції про задоволення позову Банку ґрунтується на всебічному та повному дослідженні фактичних обставин і на належній оцінці доказів, що мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, а юридичні висновки ґрунтуються на положеннях норм матеріального права.
Тому вона підлягає залишенню в силі.
"Юридичний вісник України", N 18, 1-7 травня 2004 р.