ВІЙСЬКОВА КОЛЕГІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ УКРАЇНИ
УХВАЛА
від 07.03.2000
(Витяг)
Вироком військового суду Севастопольського гарнізону від 2 червня 1999 р. Б. засуджено за п. "а" ст. 241 КК ( 2002-05 ) на три роки позбавлення волі у виправно-трудовій колонії посиленого режиму.
Ухвалою військового суду Військово-Морських Сил України від 10 серпня 1999 р. вирок щодо Б. залишено без зміни.
Згідно з вироком Б. визнано винним у тому, що він 21 липня 1992 р. самовільно залишив розташування військово-морського госпіталю в м. Севастополі, де перебував на лікуванні, і з метою взагалі ухилитися від строкової військової служби виїхав до місця проживання своїх батьків у м. Мелітополь Запорізької області, де проживав до дня затримання - 5 грудня 1998 р.
Заступник Голови Верховного Суду України порушив у протесті питання про перекваліфікацію дій Б. з п. "а" ст. 241 КК ( 2002-05 ) на п. "в" ст. 240 КК і обрання йому на підставі цього закону із застосуванням ст. 44 КК ( 2001-05 ) покарання у вигляді одного року трьох місяців позбавлення волі.
Військова колегія Верховного Суду України протест задовольнила з таких підстав.
Суд обгрунтовано визнав Б. винним у самовільному залишенні місця служби без поважних причин, проте без достатніх на те підстав розцінив ці дії як дезертирство і кваліфікував їх за п. "а" ст. 241 КК ( 2002-05 ).
За змістом ст. 241 КК ( 2002-05 ) дії винного можуть розцінюватись як дезертирство лише в тому випадку, коли він самовільно залишив місце військової служби з метою взагалі ухилитися від неї.
Безспірних доказів того, що Б. мав такий намір, у матеріалах справи немає.
Із показань засудженого, його батьків Б.Д. та Б.Я., свідків П., Т. і С. убачається, що 21 липня 1992 р. Б. під впливом батьків самовільно залишив госпіталь у м. Севастополі, в якому перебував на лікуванні, та виїхав до місця проживання батьків у м. Мелітополь Запорізької області, де й проживав до дня затримання - 5 грудня 1998 р.
Крім того, засуджений та його батьки показали, що Б. постійно проживав удома, ні від кого не переховувався і вони неодноразово зверталися в різні органи військового управління, у тому числі у військову прокуратуру та Міністерство оборони України, з проханням вирішити питання про подальшу долю їхнього сина. Проте їх звернення залишилися без відповідного реагування.
Ці показання підтверджуються долученими до справи матеріалами листування з даного питання, зі змісту яких убачається, що вперше Б. звернувся в прокуратуру із заявою ще в серпні 1992 р. У листі командира військової частини, де проходив службу Б., до Мелітопольського військкомату зазначено, що 5 листопада 1992 р. Б. виключено зі списків частини і всі його документи направлено у військкомат за місцем призову для вирішення питання про подальше проходження ним служби. Допитаний у суді свідок А. підтвердив факт звернення до військкомату матері Б. з питання про вирішення подальшої долі її сина, який самовільно залишив частину.
Згідно з висновком військово-лікарської комісії Б. визнано здоровим і придатним до військової служби.
Таким чином, у справі встановлено, що Б. самовільно без поважних причин залишив місце служби, постійно проживав у своїх батьків, ні від кого не переховувався і заявляв про себе органам влади. За таких обставин його дії належить розцінювати як самовільне залишення місця служби військовослужбовцем строкової служби тривалістю понад місяць і кваліфікувати їх за п. "в" ст. 240 КК ( 2002-05 ).
На підставі викладеного, військова колегія Верховного Суду України судові рішення змінила: протест задовольнила, дії Б. перекваліфікувала з п. "а" ст. 241 КК ( 2002-05 ) на п. "в" ст. 240 КК та визначила покарання у вигляді позбавлення волі строком на один рік три місяці.
"Рішення Верховного Суду України", 2001 р.