1. Відповідно до пунктів 2 - 4 цієї статті рішення про усиновлення не може бути прийняте, якщо не одержано, як мінімум, згоди таких осіб, які потім не відмовились від своєї згоди:
a) згоди матері та, якщо дитина народжена у законному шлюбі, згоди батька; за умови відсутності матері та батька, які дають згоду, згоди особи або установи, які можуть бути уповноважені здійснювати батьківські права;
b) згоди другого з подружжя усиновителя.
2. Компетентному органу не дозволяється:
a) не брати до уваги згоду осіб, які перераховані у пункті 1 цієї Статті, або
b) ігнорувати відмову дати згоду якоюсь із осіб чи установ, про які йшла мова у наведеному вище пункті 1, крім виняткових випадків, що визначаються законодавством.
3. Якщо батько або мати є позбавлені своїх батьківських прав щодо дитини, або, принаймні, права давати згоду на усиновлення, закон може передбачати, що одержання їхньої згоди не є обов'язковим.
4. Згода матері на усиновлення її дитини може бути прийнята тільки після народження дитини і після закінчення встановленого законом терміну, який не може бути меншим ніж шість тижнів; у разі, якщо цей термін не є визначеним, то згода приймається тоді, коли, на думку компетентного органу, мати повністю одужала після пологів.
5. У цій статті "батько" і "мати" означають осіб, які є батьками дитини на законних підставах.