ВЕРХОВНИЙ СУД УКРАЇНИ
ПОСТАНОВА
25.03.2002
Включення до податкового кредиту будь-яких витрат зі сплати податку, не підтверджених податковими накладними, суперечить чинному законодавству
(Витяг)
Рішенням господарського суду першої інстанції задоволено вимоги товариства з обмеженою відповідальністю (далі - Позивач) про визнання недійсним рішення міської державної податкової адміністрації (далі - Відповідач) і відшкодування збитків.
Позивач посилався на неправильне застосування Відповідачем податкового законодавства, що призвело до безпідставного висновку про заниження Позивачем податкового кредиту. Крім того, Позивач вважав, що сам факт недостовірності звітних даних за відсутності недоїмки не є підставою для застосування фінансових санкцій.
Відповідач позовні вимоги не визнав, посилаючись на те, що вони не відповідають вимогам Закону України від 03.04.97 р. N 168/97-ВР ( 168/97-ВР ) "Про податок на додану вартість" (далі - Закон про ПДВ).
Постановою першого заступника голови суду рішення суду першої інстанції скасовано з передачею справи на новий розгляд.
Повторним рішенням суду першої інстанції, залишеним без зміни постановою цього ж суду та Вищого арбітражного суду України, рішення Відповідача в частині донарахування податку на прибуток, застосування штрафу і донарахування пені було визнано недійсним.
Вищий арбітражний суд обгрунтував свою постанову посиланням на вимоги підпункту 7.2.1 пункту 7.2 статті 7 Закону про ПДВ ( 168/97-ВР ), який передбачає дотримання норм Закону при видачі податкових накладних. За недотримання встановленого порядку платники податку несуть відповідальність відповідно до вимог пункту 10.1 статті 10 та підпункту 7.4.5 статті 7 Закону про ПДВ.
Не погодившись з постановою Вищого господарського суду України, Позивач звернувся з касаційною скаргою до Верховного Суду України. Касаційна скарга мотивувалася неправильним застосуванням ВГСУ норм матеріального права та виявленням різного застосування ним одного й того ж самого положення закону в аналогічних справах.
Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представника Позивача, перевіривши матеріали справи, Верховний Суд України дійшов висновку, що оскаржена постанова Вищого господарського суду України не підлягає скасуванню з таких підстав.
Пунктами 10.1 і 10.2 статті 10 Закону про ПДВ ( 168/97-ВР ) передбачено відповідальність платників податків за недостовірність і несвоєчасність обчислення та внесення податку до бюджету відповідно до законодавства України та здійснення податковими органами контролю за нарахуванням і внесенням податку до бюджету.
За результатами зустрічної перевірки Позивача Відповідачем було прийнято рішення, яким донараховано ПДВ, податок на прибуток, відповідні суми штрафів та пені.
Відповідно до підпункту 7.2.1 пункту 7.2 статті 7 Закону про ПДВ ( 168/97-ВР ) платник цього податку зобов'язаний надати покупцю податкову накладну, що має містити зазначені окремими рядками: порядковий номер податкової накладної; дату виписування податкової накладної; назву юридичної особи або прізвище, ім'я та по батькові фізичної особи, зареєстрованої як платник податку на додану вартість; опис (номенклатуру) товарів (робіт, послуг) та їх кількість (обсяг, об'єм); повну назву отримувача; ціну продажу без врахування податку, ставку податку та відповідну суму податку у цифровому значенні: загальну суму коштів, що підлягають сплаті з урахуванням податку.
На порушення вимог Закону про ПДВ ( 168/97-ВР ) Позивач для отримання податкового кредиту використовує податкові накладні, в яких не зазначено дати виписування, номера свідоцтва про реєстрацію платником ПДВ, місцезнаходження продавця, ціни продажу, порядкового номера податкової накладної.
Згідно з підпунктом 7.2.6 статті 7 Закону про ПДВ ( 168/97-ВР ) Позивач мав право звернутися до кінця поточного податкового періоду з відповідною заявою до податкового органу за своїм місцезнаходженням з доданням копії товарних чеків або інших розрахункових документів, що засвідчують придбання товарів (робіт, послуг), що було б підставою для включення до податкового кредиту суми податку на додану вартість, сплаченої у зв'язку з придбанням товарів (робіт, послуг). З такою заявою Позивач до податкового органу не звертався, а податкові накладні прийняв на облік та включив до податкового кредиту.
Правильним є висновок судів про те, що податкові накладні, оформлені з порушенням Закону ( 168/97-ВР ), призвели до заниження суми податку на додану вартість, що належала до сплати, до приховування відповідних сум податку.
Таким чином, витрати Позивача зі сплати податку на додану вартість у складі ціни за товари слід вважати такими, що не підтверджені податковими накладними.
Відповідно до підпункту 7.4.5 статті 7 Закону про ПДВ ( 168/97-ВР ) не дозволяється включення до податкового кредиту будь-яких витрат зі сплати податку, не підтверджених податковими накладними.
У разі коли на момент перевірки платника податку органом державної податкової служби суми податку, попередньо включені до складу податкового кредиту, не підтверджено документами, зазначеними у цьому підпункті, він несе відповідальність у вигляді фінансових санкцій, нарахованих на суму податкового кредиту, не підтверджену відповідними документами. Тому Відповідач згідно з вимогами пункту 7 статті 11 Закону України "Про державну податкову службу в Україні" ( 509-12 ) мав усі підстави для застосування до Позивача фінансових санкцій.
За таких обставин висновок судів про відсутність підстав для задоволення позову і в частині стягнення збитків є правильним.
Керуючись статтями 111-17, 111-18, 111-19, 111-20 Господарського процесуального кодексу України ( 1798-12 ), Верховний Суд України постановою від 25.03.2002 р. залишив без змін постанову Вищого арбітражного суду України від 12.06.2001 р. N 04-1/20-20/77, а касаційну скаргу - без задоволення.
"Бухгалтерія", N 26 (545), 30.06.2003