СУДОВА ПАЛАТА У ГОСПОДАРСЬКИХ СПРАВАХ ВЕРХОВНОГО СУДУ УКРАЇНИ
ПОСТАНОВА
14.10.2003 Справа N 8/353-3510
(Витяг)
6 вересня 2002 р. відкрите акціонерне товариство "Банк "Універсальний" (далі - Банк) звернулося до Господарського суду Тернопільської області з позовом до товариства з обмеженою відповідальністю "Сапфір" (далі - ТОВ) про стягнення з останнього 109 тис. 645 грн. боргу. Позовна вимога мотивована тим, що ТОВ неналежним чином виконувало взяті на себе зобов'язання згідно з кредитним договором, а саме: не повернуло одержаний кредит і не сплатило відсотки за користування ним. Відповідно до ст. 214 ЦК ( 1540-06 ) 1963 р. Банк просив стягнути з відповідача 62 тис. 802 грн. несплачених відсотків за період з 29 липня 2000 р. по 6 вересня 2002 р., а з урахуванням встановленого індексу інфляції (далі - індекс інфляції), що за розрахунками позивача становить ще 48 тис. 842 грн. - усього 109 тис. 645 грн.
У заяві від 26 листопада 2002 р. Банк збільшив суму відшкодування до 115 тис. 335 грн. виходячи з того, що за час розгляду справи відсотки за користуванням кредитом зросли. ТОВ проти позову заперечило, посилаючись на рішення Господарського суду м. Києва від 28 липня 2000 р. у справі за позовом Банку до ТОВ, в якому суд постановив стягнути з відповідача суму кредиту та несплачені відсотки за користування ним, у зв'язку з чим договірні відносини між сторонами, як і грошові зобов'язання, припинилися. Господарський суд Тернопільської області рішенням від 26 листопада 2002 р. в позові відмовив з тих підстав, що з ухваленням зазначеного рішення Господарського суду м. Києва між Банком та ТОВ у справі припинилися правовідносини за кредитним договором і виникли відносини щодо виконання рішення суду. Тому нарахування Банком відсотків після ухвалення зазначеного судового рішення безпідставне і неправомірне.
Львівський апеляційний господарський суд постановою від 27 лютого 2003 р. рішення суду першої інстанції скасував, а позов задовольнив у заявленій сумі.
Постанова обгрунтована тим, що: строк дії кредитного договору сторони визначили з моменту його підписання і до повного виконання кредитоодержувачем усіх взятих на себе зобов'язань; відповідно до ст. 216 ЦК ( 1540-06 ) 1963 р. зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином; відповідно до п. 2.3 кредитного договору нарахування відсотків розпочинається з дати перерахування першого платежу в рахунок наданого кредиту до повного погашення суми кредиту; неповернення суми кредиту і несплата відсотків за користування ним є грошовим борговим зобов'язанням ТОВ, яке має бути виконане з урахуванням положень ст. 214 ЦК 1963 р.
Вищий господарський суд України постановою від 13 червня 2003 р. постанову апеляційного суду і рішення суду першої інстанції скасував, а справу передав на новий розгляд до господарського суду першої інстанції виходячи з того, що господарські суди не розглянули в судовому процесі всебічно, повно й об'єктивно всі обставини справи в їх сукупності і, відповідно, неправильно застосували норми матеріального права. При цьому суд касаційної інстанції погодився з висновком апеляційного суду про те, що відповідно до ст. 216 ЦК ( 1540-06 ) 1963 р. кредитні грошові зобов'язання ТОВ перед Банком у зв'язку з урахуванням судового рішення у справі не припинилися, але його висновок про стягнення заборгованості з відсотків за користування кредитом з урахуванням індексу інфляції визнав помилковим, вважаючи, що згідно зі ст. 214 ЦК 1963 р. сплаті з урахуванням індексу інфляції підлягає сума боргу, а відсотки за користування кредитом є платою за кредит, а не боргом.
Банк і ТОВ просили названу постанову Вищого господарського суду України скасувати, мотивуючи касаційні скарги неправильним застосуванням судом норм матеріального права. ТОВ вважало, що відповідно до статей 203, 204 ЦК ( 1540-06 ) 1963 р. в разі порушення строків виконання зобов'язань боржник несе відповідальність, відшкодовуючи лише збитки та встановлену неустойку (штраф, пеню), а тому, на його думку, після закінчення строку повернення кредиту Банк не мав права нараховувати відсотки за користування ним і, відповідно, вимагати їх сплатити з урахуванням індексу інфляції.
Зважаючи на наведене, ТОВ просило залишити в силі рішення суду першої інстанції. Банк просив залишити в силі постанову апеляційного суду виходячи з того, що Вищий господарський суд України дійшов помилкового висновку про те, що відсотки за користування кредитом не є боргом ТОВ, який підлягає сплаті з урахуванням індексу інфляції. Крім того, посилаючись на п. 3 ст. 111-9 та ч. 2 ст. 111-10 ГПК ( 1798-12 ), він вважав, що у суду не було підстав передавати справу на новий розгляд. Заслухавши суддю-доповідача та пояснення представників сторін, розглянувши наведені у касаційних скаргах доводи і перевіривши матеріали справи, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України визнала, що скарга Банку підлягає задоволенню, а ТОВ - відхиленню з таких підстав.
У зв'язку з укладеним між ТОВ і Банком договором від 30 липня 1999 р. виникли кредитні правовідносини, зобов'язання за якими слід виконувати відповідно до положень ЦК ( 435-15 ). Господарські суди встановили, що на підставі зазначеного договору ТОВ одержало від Банку кредит в сумі 199 тис. 817 грн. зі строком його повернення 7 лютого 2000 р. Арбітражний суд Тернопільської області рішенням від 28 липня 2000 р. постановив стягнути з ТОВ неповернену в обумовлений у договорі строк зазначену суму кредиту та нараховані за користування ним відсотки. Відмовляючи у позові в цій справі, суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про те, що з ухваленням зазначеного судового рішення між сторонами припинилися кредитні правовідносини і виникли відносини щодо виконання судового рішення.
Такий висновок суперечить положенням ст. 216 ЦК ( 1540-06 ) 1963 р., згідно з якою зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином. Зокрема, відповідно до пунктів 2.3 і 8 кредитного договору нарахування відсотків розпочинається з дати перерахування першого платежу в рахунок наданого кредиту до повного погашення ТОВ основної суми кредиту, а договір діє з моменту підписання сторонами до повного виконання ТОВ усіх договірних зобов'язань. Отже, Банк правомірно нарахував ТОВ відсотки за користування кредитом після рішення суду у справі, враховуючи, що навіть на підставі названого судового рішення кредитні зобов'язання відповідач не виконав.
Помилковим є і висновок Вищого господарського суду України в оспорюваній постанові про те, що відсотки за користування кредитом є платою за кредит, а не сумою боргу згідно зі ст. 214 ЦК ( 1540-06 ) 1963 р., відповідно до якої боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням індексу інфляції за весь час прострочення. Відповідно до ч. 1 ст. 151 ЦК 1963 р. особа, яка зобов'язана сплатити на користь іншої особи гроші, є боржником, а несплачені гроші є заборгованістю і, відповідно, боргом. Таким чином, заборгованість ТОВ зі сплати відсотків за користування кредитом є його боргом, який згідно зі ст. 214 ЦК 1963 р. підлягає сплаті з урахуванням індексу інфляції за весь час прострочення. Тобто постанова Вищого господарського суду України грунтується на неправильному застосуванні норми матеріального права і помилкових юридичних висновках щодо встановлених судами фактичних обставин справи.
Натомість постанова суду апеляційної інстанції про задоволення позову Банку грунтується на всебічному та повному дослідженні фактичних обставин справи і на належній оцінці доказів, що мають значення для розгляду справи та вирішення спору по суті, а юридичні висновки - на положеннях норм матеріального права. Виходячи з викладеного та керуючись статтями 111-17 - 111-20 ГПК ( 1798-12 ), Судова палата у господарських справах Верховного Суду України касаційну скаргу ТОВ відхилила, а скаргу Банку задовольнила, скасувавши постанову Вищого господарського суду України від 13 червня 2003 р. і залишивши в силі постанову Львівського апеляційного господарського суду від 27 лютого 2003 р.