СУДОВА КОЛЕГІЯ В ЦИВІЛЬНИХ СПРАВАХ ВЕРХОВНОГО СУДУ УКРАЇНИ
УХВАЛА
02.09.92
(Витяг)
Громада УГКЦ св. Анни м. Борислава пред'явила позов до Б. про виселення з квартири. Позивач вказував, що рішенням виконкому Бориславської міської Ради спірний будинок повернуто їх громаді у власність. Посилаючись на те, що сім'ї відповідачів надана інша квартира, але добровільно звільнити її вони не бажають, позивач просив задовольнити позов.
Рішенням Бориславського міського народного суду від 1 жовтня 1991 р., залишеним без зміни ухвалою судової колегії Львівського обласного суду від 2 грудня 1991 р., позов задоволено.
Постановою президії Львівського обласного суду від 12 червня 1992 р. залишено без задоволення протест заступника Генерального прокурора України.
У протесті в. о. Генерального прокурора України ставиться питання про скасування постановлених по справі судових рішень і направлення справи на новий розгляд.
Судова колегія Верховного Суду України знайшла, що протест підлягає задоволенню з таких підстав.
Постановляючи рішення про задоволення позову, суд виходив з того, що спірний будинок правомірно був переданий у власність громаді УГКЦ св. Анни і вправі була вимагати розірвання договору житлового найму з відповідачами, яким у встановленому порядку надана інша квартира.
З такими висновками погодилися судова колегія та президія обласного суду, залишаючи рішення без зміни.
Проте визнати такі висновки правильними не можна.
Згідно з Положенням про релігійні об'єднання в Українській РСР, яке діяло до прийняття Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" ( 987-12 ), культові будівлі і майно, які знаходилися у державній власності, передавались релігійним організаціям тільки у користування. Можливість повернення їм майна у власність передбачена зазначеним Законом, який був введений в дію з 23 квітня 1991 р., тобто після виникнення спірних правовідносин.
Крім того, спірний будинок входив до державного житлового фонду, а у відповідності з вимогами статей 7 та 8 ЖК ( 5464-10 ) вирішення питань про виключення з житлового фонду жилих будинків і жилих приміщень та переведення їх у нежилі входить до виключної компетенції виконкомів обласних Рад.
Таким чином, погодитися із висновком суду про те, що рішення виконкому від 20 вересня 1990 р. про передачу спірного будинку у власність громаді УГКЦ св. Анни було прийнято правомірно, не можна, оскільки він зроблений в порушення вимог статей 15, 30, 62 ЦПК ( 1501-06 ).
З матеріалів справи також вбачається, що відповідачі своєї згоди на розірвання договору найму жилого приміщення з ними не давали.
Згідно ж з ст. 108 ЖК ( 5464-10 ) договір найму жилого приміщення в будинках державного і громадського житлового фонду може бути розірвано на вимогу наймодавця лише з підстав, установлених законом.
Вирішуючи спір, суд не вияснив у позивача, з яких правових підстав вони ставлять питання про розірвання договору найму жилого приміщення з відповідачами, їх виселення з нього і не обговорив питання, чи вправі позивач звертатися з такими вимогами при тій обставині, що в жодних договірних відносинах з відповідачами вони не перебували.
Згідно з ст. 9 ЖК ( 5464-10 ) ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом. Судова колегія Верховного Суду України визнала, що за таких обставин постановлені в справі рішення підлягають скасуванню, а справа направленню на новий розгляд.
"Бюлетень законодавства і юридичної практики України", N 2, 1995 р.