(1) КК ( 2341-14 ) передбачає відповідальність за викрадення електричної або теплової енергії. Способами такого викрадення можуть бути: 1) самовільне використання енергії без приладів обліку (якщо використання приладів обліку обов'язкове); 2) пошкодження приладів обліку; 3) будь-який інший спосіб.
Самовільне використання електричної або теплової енергії без приладів обліку має місце тоді, коли винний використовує енергію без відповідних приладів обліку, тоді як їх використання обов'язкове. Обов'язковість використання приладів обліку визначається правилами користування електричною і тепловою енергією та укладеним на їх підставі договором про користування такою енергією.
Умисне пошкодження приладів обліку передбачає приведення цих приладів у стан, який робить неможливим їх використання за цільовим призначенням і забезпечує неконтрольоване (без обліку чи з неповним обліком) використання електричної або теплової енергії. Наприклад, розбирання окремих елементів приладів обліку, руйнування їх окремих частин, виведення з ладу тощо.
Іншим способом викрадення електричної або теплової енергії слід вважати, наприклад: самовільне підключення до електричної чи теплової мережі, у результаті якого енергія споживається без укладення договору про її споживання або підключення з порушенням установлених правил користування енергією; втручання в роботу технічних засобів передачі та розподілу енергії.
Згідно з приміткою до ст. 188(1) КК ( 2341-14 ), шкода визнається значною, якщо вона в сто і більше разів перевищує неоподатковуваний мінімум доходів громадян. Викрадення електричної або теплової енергії слід визнавати таким, що завдало шкоду у великих розмірах, якщо така шкода у двісті п'ятдесят і більше разів перевищує неоподатковуваний мінімум доходів громадян.
Вимагання (ст. 189 КК) ( 2341-14 ) полягає у незаконній вимозі передати чуже майно чи право на майно, або вчинення будь-яких дій майнового характеру з погрозою насильства над потерпілим чи його близькими родичами, обмеження прав, свобод або законних інтересів цих осіб, пошкодження чи знищення їхнього майна або майна, що перебуває в їхньому віданні чи під охороною, або розголошення відомостей, які потерпілий чи його близькі родичі бажають зберегти в таємниці.
Обов'язковою ознакою об'єктивної сторони вимагання є спосіб його вчинення - погроза заподіяння шкоди потерпілому або його близьким родичам, зміст якої може бути різним. Це не тільки погроза насильством, а й обмеженням прав, свобод або законних інтересів зазначених осіб, їхнього майна або майна, що перебуває в їхньому віданні чи під охороною (наприклад, спалити гараж), або розголошенням відомостей, які потерпілий чи його близькі родичі бажають зберегти в таємниці (наприклад, оголосити дані про усиновлення потерпілим дитини, про наявність захворювання, про інтимне життя тощо). Ці відомості можуть бути правдивими або вигаданими, ганебними чи ні, важливо лише, щоб потерпілий або його близькі родичі бажали зберегти їх у таємниці.
Погроза вчинити вбивство, висловлена в процесі вимагання, повністю охоплюється ч. 2 ст. 189 КК ( 2341-14 ) і додаткової кваліфікації за ст. 129 КК не потребує.
Погроза насильством при вимаганні полягає у погрозі негайно або в майбутньому застосувати насильство до потерпілого або близьких йому родичів. Така погроза має сприйматися потерпілою особою як дійсна та розцінюватися як реальна небезпека для її життя чи здоров'я або близьких їй родичів. Визнаючи реальність погрози, необхідно виходити із суб'єктивного ставлення до неї винного і суб'єктивного сприйняття її потерпілим. Не завжди у вироках міститься підтвердження реальності сприйняття погрози потерпілими особами.
Зазначене діяння може виявлятися лише в активній поведінці - у незаконній вимозі чужого майна, права на майно, вчиненні будь-яких дій майнового характеру, на які винний не має права. Цією ознакою вимагання відрізняється від складу примушування до виконання чи невиконання цивільно-правових зобов'язань (ст. 355 КК) ( 2341-14 ), які за своїм змістом є законними (наприклад, вимога віддати борг, пов'язана з погрозою застосувати насильство до особи, яка дійсно є боржником). У деяких випадках суди не повною мірою досліджують обставини справи, що призводить до неправильної кваліфікації дій винних осіб.
Наприклад, Ужгородський міськрайонний суд Закарпатської області вироком від 26 листопада 2006 р. визнав винними М.І. та М.А. за ч. 2 ст. 189 КК ( 2341-14 ) і призначив їм покарання у виді позбавлення волі строком на три роки. Засуджених було визнано винними в тому, що вони за попередньою змовою, погрожуючи вбивством потерпілому Т., вимагали у нього 2 тис. 500 грн. Проте, як видно з матеріалів справи, напередодні потерпілий викрав у М.І. зазначену суму грошей, яку останній разом зі своїм братом вимагали повернути. Однак суд цю обставину залишив без уваги, хоча матеріали справи свідчать про самоправні дії М.І. та його брата.
Для розрізнення вимагання від грабежу чи розбою, необхідно виходити з того, що під час грабежу і розбою насильство або погроза його застосування спрямовані на заволодіння майном у момент їх застосування. При цьому погроза - це такі дії чи висловлювання, які виражають намір застосувати фізичне насильство негайно. Дії, що полягають у насильстві або в погрозі його застосування, спрямовані на одержання майна в майбутньому, а також вимогу передати майно, поєднану з погрозою застосувати насильство до потерпілого або до близьких йому осіб у майбутньому, належить кваліфікувати як вимагання.
Якщо погроза насильством або саме насильство були застосовані з метою заволодіння майном потерпілого в момент нападу, але у зв'язку з відсутністю у нього майна вимога про передачу останнього винною особою була перенесена на майбутнє, дії такої особи слід кваліфікувати залежно від характеру погроз чи насильства як розбій або як замах на грабіж і за відповідною частиною ст. 189 КК ( 2341-14 ) (якщо подальші дії являли собою вимагання).
Предметом шахрайства (ст. 190 КК) ( 2341-14 ) може бути як чуже майно, так і право на нього. Особливістю шахрайства є те, що винний заволодіває чужим майном, спонукаючи самого потерпілого шляхом обману чи зловживання довірою до передачі йому чи уступки права на майно.
Обман як спосіб шахрайства - це повідомлення неправдивих відомостей або замовчування відомостей, які мають бути повідомлені, з метою заволодіння чужим майном або для придбання права на майно. Зловживання довірою полягає у недобросовісному використанні довіри з боку потерпілого: для заволодіння чужим майном чи правом на нього винний використовує особливі довірливі відносини, які склалися між ним та власником чи володільцем майна.
Добровільна передача потерпілим майна чи права на нього є обов'язковою ознакою шахрайства, хоча ця добровільність, по суті, фіктивна, оскільки такі дії власника майна чи майнових прав зумовлені введенням його в оману чи невиправданою довірливістю. Якщо обман або зловживання довірою були лише способом отримання доступу до майна, а саме вилучення майна відбувалося таємно чи відкрито, то склад шахрайства відсутній. Такі дії слід кваліфікувати відповідно як крадіжку або грабіж.
Заволодіння майном громадян шляхом зловживання довірою має кваліфікуватися не як грабіж, а як шахрайство.
Так, Шосткинський міськрайонний суд Сумської області визнав винним Ш. за ч. 2 ст. 186 КК ( 2341-14 ) та призначив йому покарання у виді позбавлення волі строком на чотири роки. З матеріалів справи вбачається, що Ш. попросив у потерпілої Б. зателефонувати з її мобільного телефону, а отримавши телефон, з ним утік. Дії засудженого суд кваліфікував за ч. 2 ст. 186 КК як відкрите викрадення чужого майна, вчинене повторно. Але апеляційний суд Сумської області ухвалою від 16 лютого 2006 р. вирок міськрайонного суду змінив, перекваліфікувавши дії Ш. з ч. 2 ст. 186 КК на ч. 2 ст. 190 КК, посилаючись на те, що потерпіла добровільно передала свій телефон Ш., який скористався її довірою.