КПК, де визначено підготовчі дії судді Верховного Суду України - доповідача у справі, також викликає ряд запитань.
Наприклад, виникає питання: чи у кожному випадку відкриття провадження слід доручати готувати науковий висновок? Адже не кожний випадок неоднакового застосування законодавства є наслідком саме складних питань права, вирішення яких потребує позиції науковців.
Виникає також питання про те, які інші заходи для вирішення питання про усунення розбіжностей у застосуванні норми матеріального права (п. 5 ч. 2 ст. 400 - 19 КПК) може вжити суддя Верховного Суду України. Слід враховувати, що процесуальні повноваження Верховного Суду України обмежені лише ст. 400 - 12 КПК, а ті повноваження, які Суд має відповідно до ст. 38 Закону від 7 липня 2010 р. № 2453-VI "Про судоустрій і статус суддів", не завжди пов'язані з розглядом кримінальних справ.
Зміст ст. 400 - 20 КПК дає змогу зробити висновок про те, що предметом судового дослідження є питання щодо неоднакового застосування норми матеріального права. Відповідно, усі процесуальні дії, про які йдеться у цій статті, є процесуальним інструментарієм для висвітлення предмета судового дослідження.
Водночас практика свідчить, що ця стаття не є однозначною ні з точки зору правової визначеності, ні з питань достатності регулювання процедури.
Наприклад, у ч. 5 ст. 400 - 20 КПК йдеться про особу, яка подала заяву, та осіб, які приєдналися до неї. Проте гл. 32 - 1 КПК, яка регулює порядок провадження у Верховному Суді України від подачі заяви до постановлення відповідного рішення, не передбачає наявності таких осіб і такого права. У зв'язку з цим виникає питання: які особи можуть приєднатися до заяви і на якій стадії розгляду це можливо? Відповіді на це питання закон не дає.
Іншим, ще більш складним, є питання дослідження судового рішення, наданого для порівняння, зіставлення. Адже закон не наділяє Верховний Суд України повноваженнями реагувати, наприклад, у тих випадках, коли судове рішення, надане для зіставлення, має помилки у застосуванні норм матеріального права, навіть тоді, коли його перегляд був би на користь засудженого.
Статті 400 - 21 і 400 - 22 КПК регулюють питання щодо видів рішень, які вправі прийняти Верховний Суд України за результатами перегляду.
Такими рішеннями є:
- постанова про задоволення заяви і скасування рішень суду касаційної інстанції повністю або частково;
- постанова про відмову у задоволенні заяви;
- нове судове рішення.
Проте зазначені статті не визначають конкретної процесуальної форми ухвалення нового судового рішення.
Складними у цьому контексті є також інші питання. Так, встановивши незаконність рішення суду касаційної інстанції - яким чином Верховний Суд України зможе прийняти нове судове рішення? Адже, якщо фактичні обставини справи і досліджуються, то лише у площині дослідження головного питання: чи мало місце неоднакове застосування законодавства.
Зрештою, взагалі невизначеним залишається питання щодо процесуальних рішень, постановлених місцевими та апеляційними судами. Закон дозволяє переглядати тільки рішення суду касаційної інстанції. Водночас на практиці може виникнути ситуація, коли суд касаційної інстанції залишив без зміни рішення нижчестоящих судів помилково, що було встановлено при перегляді справи Верховним Судом України. При цьому може бути скасовано відповідно до статей 400 - 21 і 400 - 22 КПК тільки рішення суду касаційної інстанції. За таких обставин винесення нового судового рішення Верховним Судом України стає неможливим без скасування рішень нижчестоящих судів.
Звертає на себе увагу й та обставина, що правовий висновок про правильне застосування норми кримінального закону щодо суспільно небезпечного діяння та обґрунтування помилковості висновків суду касаційної інстанції вимагається, виходячи зі змісту ст. 400 - 22 КПК, тільки у разі постановлення нового судового рішення. Постанови Верховного Суду України, прийняті за результатами перегляду, мають бути мотивованими.
Крім того, детальний аналіз положень ст. 400 - 25 КПК не дає підстави для однозначного розуміння питання: які саме судові рішення Верховного Суду України мають прецедентний характер - тільки нові судові рішення чи усі інші, де судові рішення у справі були предметом перегляду по суті заявлених вимог?
Складним також можна визнати питання щодо того, яким чином мають реагувати ті чи інші органи державної влади у зв'язку з обов'язковістю рішень Верховного Суду України для усіх суб'єктів правозастосування. Адже, якщо рішення Конституційного Суду України зобов'язує Верховну Раду України відповідним чином змінювати законодавство, то жодних механізмів реалізації на практиці положень про прецедентний характер судових рішень Верховного Суду України ані КПК, ані Закон "Про судоустрій і статус суддів" не містить.
Слід звернути увагу й на інші питання. Відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 400 - 12 КПК підставою для перегляду Верховним Судом України судових рішень є також порушення Україною міжнародних зобов'язань при вирішенні справи судом.
Проте вирішення справи судом охоплює собою галузь не кримінального, а кримінально-процесуального права. Адже застосування норм кримінального права саме по собі є процесом, який включає в себе оцінку доказів, мотиви юридичної кваліфікації, обґрунтування відповідного судового рішення тощо.
Разом із тим ч. 4 ст. 400 - 18 КПК прямо визначає, що порушення Україною міжнародних зобов'язань як наслідок недодержання судом при вирішенні справи норм процесуального права є предметом перегляду ВССУ.
У зв'язку з цим виникає питання: яку предметну компетенцію окреслив законодавець, передбачивши можливість перегляду Верховним Судом України судових рішень з підстав, передбачених п. 2 ч. 1 ст. 400 - 12 КПК, враховуючи вищенаведене?
Висновки та пропозиції
Аналіз практики Верховного Суду України та відповідного процесуального законодавства дає змогу констатувати таке.
Ті повноваження, які надані Верховному Суду України, є спробою поєднати нормоконтроль із функцією судового захисту у кримінальних справах шляхом ревізії судових рішень.
Однак правові засоби, що має у своєму розпорядженні Верховний Суд України, є недостатніми для здійснення повноважень, передбачених законом.
Наслідком запровадження у діяльність Верховного Суду України елементів, що мають у собі суб'єктивну складову (неоднакове застосування норм матеріального права), та інституту допуску справ до провадження у Верховному Суді України істотно утруднило практичну реалізацію прав громадян на судовий захист у Верховному Суді України та знизило його ефективність.
Суперечить логіці, принципам правової визначеності та конституційному статусу Верховного Суду України також виведення за межі компетенції Верховного Суду України питань застосування норм процесуального права та частини норм матеріального права. Це призвело до того, що компетенція Верховного Суду України стала "частковою", а втрата повноважень щодо перегляду норм процесуального права призвела до неможливості ефективного здійснення навіть тих повноважень, які на сьогодні має Верховний Суд України як судова інстанція.
Отже, зміст повноважень Верховного Суду України не повною мірою узгоджується з його конституційним статусом та гарантованими Конституцією України правами людини на судовий захист.
Враховуючи викладене, вважаємо за необхідне:
- узагальнення обговорити на нараді суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України;
- на основі узагальнення підготувати законодавчі пропозиції щодо зміни повноважень Верховного Суду України;
- витяг з узагальнення надрукувати у журналі "Вісник Верховного Суду України".
{Текст взято з сайту Верховного Суду http://www.scourt.gov.ua/}